Від простого шофера до ікони радянського кіно. Актор, якому віддавали
честь найвищі військові чини. Він народився в Росії, але майже все життя прожив у Києві. Ми згадуємо народного артиста УРСР – Миколу Оляліна.
Микола Володимирович Олялін народився 22 травня 1941 року в селі Опіхаліно Вологодської області СРСР. Радянський і український кіноактор, кінорежисер і сценарист, лауреат премії комсомолу УРСР (1972), народний артист Української РСР (1979).
Микола Володимирович народився в родині кравця. У дитинстві займався в гуртку самодіяльності в місцевому Будинку офіцерів, де йому діставалися переважно епізодичні ролі.
Після закінчення школи за наполяганням батька-фронтовика поїхав до Ленінграда вступати до військового училища. Але ще до іспитів раптом змінив рішення...
На наступний рік (у 1959-му) вступив до Ленінградського інституту театру, музики і кінематографії (ЛДІТМіКу) на курс Олексія Яна. Його прийняли, незважаючи на те, що у нього, як у багатьох жителів Вологди, була помітна північна говірка.
У 1964 році після закінчення інституту був направлений до Красноярська, де створювався Театр юного глядача. У молодого актора склалися погані стосунки з головним режисером. Керівництво приховувало від молодого актора численні запрошення на кінопроби. Причина – епіграма, яку Олялін написав на головного режисера Красноярського ТЮГу. У театрі акторові діставалися в основному епізоди. Але і в маленьких ролях він привертав увагу глядачів, навіть був визнаний кращим коміком Красноярського краю.
Тоді ж з'явилися перші прихильниці. Серед них опинилася і та, яка стала супутницею на все життя – дівчина на ім'я Неллі, яка працювала другим секретарем райкому комсомолу. Уже через місяць після їх знайомства Неллі і Микола стали чоловіком і дружиною. У них народилися двоє дітей – Володимир і Ольга. Ніхто з дітей не пішов стопами батька.
Олялін дебютував у кіно в ролі льотчика-винищувача Миколи Болдирєва (фільм «Дни летные», що вийшов на екрани в 1966 році). Через рік був запрошений режисером Юрієм Озеровим на одну з провідних ролей в кіноепопеї «Освобождение». У молодому Оляліні режисер кіноепопеї Юрій Озеров розгледів не просто чоловічу красу, а й здатність створити нешаблонний образ російського солдата. Роль капітана Цвєтаєва заслужено принесла Миколі Оляліну всесоюзну популярність.
На хвилі першого великого успіху перебрався до Києва. Його з радістю прийняли на кіностудії імені А.П. Довженка, де він почав працювати їз 1968 року. Режисери з задоволенням використовували вдало знайдений актором образ військового.
У 1970 році знявся в телефільмі Григорія Ліпшиця «Обратной дороги нет». Актор зіграв майора Топоркова. А через рік зіграв головну роль у військово-пригодницькому фільмі «Дерзость», що розповідає про відважного радянського розвідника. Дивно, але артист, який став популярним саме у військових ролях, в армії так і не служив…
У 1970-х роках Олялін досяг піку своєї популярності. Його стали запрошувати на різні ролі. У спортивній драмі Юрія Дубровіна «Мировой парень» він зіграв Віктора Логінова – героя свого часу, радянського інженера, що опинився учасником незвичайної автогонки.
Всього за перші десять років роботи в кіно Олялін зіграв у вісімнадцяти фільмах.
Завдяки вдалим роботам у кіно на актора звернули увагу і театральні режисери. Олег Єфремов, який щойно прийняв керівництво МХАТу, кликав його до себе. Обіцяв допомогти з житлом, дати кращі ролі. Однак Олялін, завантажений роботою в кіно, відмовився.
У 1990-ті роки Микола Володимирович створив студію «Рапід», виступив як режисер і сценарист трьох картин – «Тёплая мозаика ретро и чуть-чуть...», «Не отстреленная музыка» (де одну із головних ролей виконав сам), «Воля». Але його роботи так і залишилися незатребуваними – ні серед прокатників, ні серед телевізійників. Ці добрі фільми про любов не змогли знайти попиту...
Від усього цього можна було впасти в розпач. Надію на краще, за словами самого актора, відродили в ньому ролики «Російського проєкту». Прості і нехитрі, вони повернули на екран втрачених кумирів, викликали у людей несподівану хвилю тепла і віри в майбутнє. В одному з цих роликів знявся і Микола Олялін.
Сценарії для роликів «Російського проєкту» писав Петро Луцик. Пізніше він запросив актора в свою картину «Окраина». Картина вийшла доброю, виконаної в стилі епічно-драматичного оповіді. Але за нею чергових ролей, на жаль, не було...
Довгі роки актор взагалі не знімався в кіно. Микола Володимирович писав нариси про колег, пробував себе в якості сценариста.
Перипетії останніх років не могли не відбитися на здоров'ї артиста. У середині 1990-х років Олялін пережив серйозну операцію на серці – аортокоронарне шунтування. Грошей на дорогу операцію для всенародно улюбленого актора у держави не знайшлося, допоміг друг Оляліна – головком ВПС Росії Петро Дейнекін.
У 2003 році знявся відразу в двох проєктах – серіалі «Тотализатор» і телеваріанті «Ночного дозора». Всього Олялін зіграв майже у шістдесяти фільмах. Однією з останніх його робіт у кіно став інквізитор у картині "Дневной дозор".
У вересні 2008 року. Миколі Оляліну розпорядженням Президента України було призначено державну стипендію як видатному діячу культури і мистецтва.
 |
| Могила М. Оляліна |
Помер в Києві 17 листопада 2009 року на 69-му році життя від обширного інфаркту. Похований 19 листопада 2009 року на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 49а).
Шановні користувачі!
Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться у читальній залі відділу краєзнавчої літератури та бібліографії:
Спілка кінематографістів України : довідкове видання / [вступ. ст. Н.М. Капельгородської, А.І. Щербака ; авт.-упоряд. Н.М. Капельгородська, Є.С. Глущенко, Є.Н. Махтіна]. - Київ : Мистецтво, 1985. - 116 с. : іл., портр.
Немає коментарів:
Дописати коментар