ДРАК МАТВІЙ ІЛЛІЧ - художник театру, живописець

Народився (18 (30). 09. 1887, Вінниця – 20. 07. 1963, Київ). Батько А. Драка. Заслужений артист УРСР (1940 рік). Заслужений діяч мистецтв УРСР (1943 рік). Навчався в Одеському художньому училищі (1904-1910 роки; викладачі              К. Костанді, Г. Ладиженський), Мюнхенська академія мистецтв (1910-1914 роки; викладач Ф. Штук). Працював 1907-1917 роках (з перервами) у театральних антрепризах Вінниці і Пскова (Росія). Від 1920 року – художник-постановник, 1939-1949 роках – головний художник Київського українського драматичного театру ім. І. Франка (один із засновників), де оформив вистави «На дні» М. Горького (1920 рік), «Думка» Л. Андреєва (1921 рік),  «Привиди» Г. Ібсена, «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра (обидві 1922 рік), «Комуна в степах» М. Куліша (1925 рік), «Камінний острів» (1930 рік), «В степах України» (1940 рік), «Загибель ескадри» (1945 рік) О. Корнійчука, «Інтервенція» Л. Славіна (1934 рік), «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна (1943 рік), «Сто тисяч» (1945 рік), «Житейське море» (1948 рік), «Мартин Боруля» (1950 рік), «Суєта» (1952 рік)     І. Карпенка-Карого, «У пущі» Лесі Українки (1946 рік), «Глитай, або ж Павук»   М. Кропивницького (1951 рік). Водночас у 1920-х роках періодично працював художником-декоратором у театрах Одеси та Петрограда (нині Санкт-Петербург). Оформив вистави за мотивами творів Т. Шевченка «Іван Гус», «Великий льох»,  «Лілея», «Заповіт» (1920 рік), «Гайдамаки» (інсценізація Леся Курбаса, 1924 рік), драму Т. Шевченка «Назар Стодоля»  (1939 рік – у Кам’янець-Подільському українському музично-драматичному театрі ім. Г. Петровського, 1942 рік – Київський український драматичний театр ім. І. Франка). 
В Узбецькому театрі музичної драми і комедії оформив виставу «Наталка Полтавка» М. Лисенка (1944 рік).

Роботи зберігаються у МТМК України.

Габелко, В. Т.  Драк Матвій Ілліч / В. Т. Габелко // Енциклопедія Сучасної України. Т. 8.  Дл-Дя. – К., 2008. –  С.  380 : портр.

ЯСИНСЬКИЙ ВАРЛААМ – церковний і освітній діяч

Митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії (1690-1707 роки).  Навчався в Київському колегіумі , один із кращих учнів Л. Барановича. Продовжив навчання за кордоном, імовірно, у Краківському університеті здобув диплом доктора філософії. 1665 року обраний ігуменом Київського Братського Богоявленського монастиря та ректором Київського колегіуму. Сприяв відродженню діяльності колегіуму, посилав здібних учнів для навчання в європейські університети. 1673 року залишив посаду ректора та ігумена і став проповідником Києво-Печерської лаври та опікуном її друкарні. 1680-1683 роках – ігумен Київського Свято-Микільського Пустинного монастиря.  Із 1683 року – архімандрит Києво-Печерської лаври. Після смерті митрополита Гедеона (Четвертинського) при підтримці гетьмана І. Мазепи обраний київським митрополитом. Посвячення одержав від московського патріарха  Адріана. Проте прагнув відновити автономний статус Київської митрополії, звернувся до російського царя Петра І з проханням залишити за київськими митрополитами титул екзарха константинопольського, але не одержав царського дозволу. Домігся обрання митрополичого коад’ютора з саном єпископа Переяславського і Бориспільського. Першим коад’ютором  став ігумен Київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Захарія (Корнилович). Перебуваючи на митрополичій кафедрі, сприяв збереженню православної єпархії в Білорусі, 1698 року висвятив архімандрита Слуцького монастиря Серапіона (Полховського) єпископом Могильовським, Мстиславським і Оршанським. Протистояв намірам єпископа Львівського Йосифа (Шумлянського) утворити галицьку унійну митрополію. Розбудовував Софійський собор, на місці домініканського Миколаївського монастиря заснував православний Петропавлівський. Сприяв одержанню 1694 року царської грамоти Київському колегіуму на читання філософії та богослов’я, що офіційно надавало статус вищого навчального закладу – академії. 1701 року домігся від царя Петра І підтвердження цього статусу. Відомий також як проповідник, автор віршів, передмови до однієї з книг «Житія святих» Димитрія (Туптала).

Помер 22 серпня 1707 року у м. Київ, похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Дзюба, О. М. Ясинський Варлаам / О. М. Дзюба // Енциклопедія історії  України. Т. 10;  Т-Я. – К. : Наук. думка, 2013. – С. 762-763 : портр.

Денисенко, В. Його послав Дух Святий  : (Варлаам Ясинський і Києво-Могилянська академія) / Володимир Денисенко // Пам’ять століть. - 2007. – 

№ 4-5. - С. 132-136.

Ясинський Варлаам // Кияни : біограф. словник. – К. : Фенікс, 2004. – С. 438.

ХАНЕНКО ВАРВАРА МИКОЛАЇВНА - колекціонерка, меценатка

ХАНЕНКО ВАРВАРА МИКОЛАЇВНА (Ніколівна; 21 (09) 08. 1852 – 07. 05. 1922) – донька підприємця-поміщика і доброчинця М. А. Терещенка. Народилася в м. Глухів. Одержала домашню освіту, фінансувала початкові освітні та професійні заклади для простого народу.

Подружжя Ханенків зробило значний внесок у культурну спадщину України як колекціонери творів мистецтва та старожитностей,  які вони збирали понад 40 років. Це найрізноманітніші види художньої творчості європейських і східних народів. До їхнього зібрання ввійшли кращі полотна західноєвропейських художників: Рембранта, Д.-Р. Веласкеса, А. ван Дейка, П.-П. Рубенса, Я. Йорданса, Дж. Белліні, М. Пальмеццано та ін., скіфські, слов’янські та давньоруські археологічні артефакти, декоративно-вжиткові вироби майстрів українського народного мистецтва, ікони тощо. За неповними даними, зібрання налічувало понад 400 живописних робіт, більш як 8 тис. гравюр, близько 700 творів мистецтва країн зарубіжного Сходу, понад 300 виробів із золота та срібла.

1887 року Ханенки збудували в Києві по вул. Терещенківській,15, особняк для розміщення там власного зібрання, яке стало унікальним явищем у культурному житті тогочасного міста. У квітні 1917 року Богдан Іванович відписав мистецьке зібрання, бібліотеку, приміщення музею та власний будинок місту Києву. Через перипетії громадянської війни в Україні 1917-1921 років вже Варвара Миколаївна змушена була в грудні 1918 року передати їх у дар УАН, із патріотичних почуттів відмовившись на досить прийнятних умовах вивезти колекцію до Німеччини. У лютому 1921 року було затверджено статут музею, який із грудня 1923 року мав назву «Музей мистецтв  при Академії наук» і деякий час складався майже суто з експонатів Ханенківського зібрання. Із 1936 року – Київський музей західного та східного мистецтва, а з 1999 року – Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

Богдан Ханенко, спочатку заступник, а потім голова Київського товариства старожитностей і мистецтв, був одним з організаторів заснування 1899 року Київського художньо-промислового і наукового музею (офіційно відкритий 1904 року; нині національний художній музей України), всіляко сприяв на початку 20 ст. налагодженню його роботи. Зокрема, він очолював спеціальний комітет зі спорудження приміщення музею, особисто пожертвував експонатів та коштів на суму близько 200 тис. рублів.

Подружжя Ханенків також опікувалося археологічними дослідженнями. Вони неодноразово фінансували розкопки, у т. ч. в Причорномор’ї, на Київщині. Найцінніші знахідки популяризували у випусках альбомів «Древности Приднепровья» (т. 1-6, К., 1899-1907 роки) та «Древности русские: Кресты и образки» (вип. 1-2, К., 1899-1900 роки).

Померла в м. Київ, похована у Видубицькому Свято-Михайлівському монастирі.

Донік, О. М. Ханенко Варвара Миколаївна /  О. М. Донік // Енциклопедія історії  України. Т. 10;  Т-Я. – К. : Наук. думка, 2013. – С. 344-345 : портр.

 Більше про Варвару Николівну Хананеко можна дізнатися з таких джерел:

Кальницкий, М. 8 женщин, которые изменили Киев / Михаил Кальницкий // Комсомольская правда в Украине. - 2012. - 7 марта (№ 51). - С. 18-19 : фото.

Лукомський, Г. К. Музей Ханенків : Історичний нарис і короткий опис колекцій Київського державного музею імені Ханенків / Г.К. Лукомський. // Хроніка 2000. - 2005. - Вип. 61-62. - С. 84-113.

Лукомський, Г. К. Ті, що пішли : памяті Б. І. та В. М. Ханенків : Сторінка музейно-художнього життя Києва / Г.К. Лукомський. // Хроніка 2000. - 2005. - Вип. 61-62. - С. 114-120.

Прокопенко, М. Ренесанс в Оленівці : як на Київщині відновлюють спадщину славетної колекціонерки і меценатки Варвари Ханенко / Марія Прокопенко // День. - 2017. - 12-13 трав. (№ 78-79). - С. 16-17 : фото.

ШАПОВАЛ СЕРГІЙ БОРИСОВИЧ

Сергій Борисович Шаповал (5 червня 1969, Київ, УРСР — 18 лютого 2014, Київ, Україна) — активний учасник Євромайдану. Герой України. Мешкав у Києві на Солом'янці (до 1974 року) та Оболоні. Закінчив середню загальноосвітню школу № 90 (вулиця Лаврська № 2), що на Печерську в Києві.

Проходив строкову службу в Радянській армії, служив у Нахічевані та в Нагірному Карабасі, був розвідником. Працював охоронцем у компанії «Золоті ворота».

Любив національне мистецтво, музику, грав на народних інструментах. Дуже любив Україну, її культуру та історію, був патріотом, вболівав за долю держави, підтримував боротьбу за свободу, мав активну громадянську позицію, не міг миритися з безправ'ям та соціальною несправедливістю, був готовий віддати заради рідної землі найцінніше — своє життя.

Відразу після побиття 30 листопада 2013 року «Беркутом» мирних активістів звільнився з роботи та приїхав на Майдан Незалежності у Києві. Став активним учасником Революції гідності. Записався до 21-ї сотні Самооборони Майдану.

Разом із чоловіком на Майдані була його дружина Ольга, яка працювала волонтером медичної служби. Поки чоловік стояв на барикадах, вона допомагала медикам. Для Сергія і Ольги був другий шлюб, разом вони прожили сім років до останнього дня.

Наприкінці січня 2014 року отримав перше поранення, тоді його врятував бронежилет, який був одягнений під курткою.

18 лютого 2014 року загинув на вулиці Грушевського біля Будинку офіцерів внаслідок двох вогнепальних поранень, кулі снайпера влучили йому у живіт та серце

Похований у Києві на Лісовому кладовищі — дільниця № 43, ряд 13, місце 24.

ВШАНУВАННЯ  ПАМ'ЯТІ

• 23 травня 2014 року у Києві на фасаді будівлі школи, де навчався Сергій Шаповал, йому було відкрито меморіальну дошку.

• 23 серпня 2015 року у Києві на фасаді будинку № 32-а (третій під'їзд) на вулиці маршала Малиновського, де жив Сергій, йому було відкрито ще одну меморіальну дошку.

НАГОРОДИ

•  Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності.

•  Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015) (посмертно).

В ЛІТЕРАТУРІ

Київська поетеса Ірина Рассвєтная присвятила Сергію Шаповалу вірш.

http://nebesna.pravda.com.ua/sergіj-shapoval.html
https://uk.wikipedia.org/wiki/Шаповал_Сергій_Борисович

СЕРГІЙ ШАПОВАЛ // НЕБЕСНА СОТНЯ. - Х. : ФОЛІО, 2015. - С. 164-165 : ФОТО.