середа, 16 липня 2025 р.

ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ ВИННИЧЕНКО - ДО 145-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ


Володимир Кирилович Винниченко — український політичний і громадський діяч, прозаїк, драматург і художник. Автор усіх декларацій, універсалів та законодавчих проєктів УНР. Перший голова Директорії УНР (14 грудня 1918 року-10 лютого 1919 року), голова Генерального секретаріату та генеральний секретар внутрішніх справ. Другий очільник Українського Національного Союзу, з 18 вересня 1918 року по 14 листопада 1918 року Представник делегації Української Центральної Ради у Петрограді.

Окрім політичної діяльності, Винниченко також займався літературою.

Відповідно до законодавства незалежної України є борцем за незалежність України у ХХ сторіччі.

Ранні роки

Володимир Кирилович Винниченко народився 16 [28] липня 1880 року в місті Єлисаветграді Херсонської губернії Російської імперії (нині — Кропивницький, Україна). Батько його, Кирило Васильович, замолоду селянин-наймит, переїхав із села до Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Онуфріївною Павленко, уродженою Линник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.

У народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, аби вони продовжили освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченню школи Купченка Володимира віддали до Єлисаветградської гімназії, де він навчався з 16 серпня 1890 року по червень 1899 року.

Гімназія

У старших класах гімназії Володимир Винниченко взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом його відрахували з гімназії.

Але Володимир не кинув своїх студій. Він продовжував готуватися до матури (атестату зрілості) і склав 1900 року іспит зрілості як стороння особа у Златопільській чоловічій гімназії (Златопіль нині у складі Новомиргорода Кіровоградської області). Незважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі «атестат зрілості», під натиском директора гімназії Володимир одержав диплом.

Революційна діяльність

1901 року Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира, де став членом Української студентської громади. Вступив до Революційної української партії (РУП), яка у 1905 році стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений із університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправленні революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув'язнення із загрозою довічної каторги Винниченку за допомогою товаришів вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. За кордоном разом із Михайлом Грушевським видавав часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії й жив до 1917 року під чужим прізвищем переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

Події 1917-1919 років

Одразу після Лютневої революції Винниченко повернувся до України й взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом, 15 червня, очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Виступав супроти мілітаризму, за розпуск збройних сил та створення міліції замість регулярного війська, через що зазнавав критики опонентів, зокрема з боку С. Петлюри.

Винниченко — автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Під тиском військових він 10 червня 1917 року на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді проголосив I Універсал Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради — Декларацію Генерального секретаріату, якою було проголошено курс Української Центральної Ради на «здійснення суцільної автономії» України.

29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Згодом, через виникнення супере́чностей, Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше ніж через місяць знову його очолив.

Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідком повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів Центральна Рада 9 (22) січня 1918 року ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Це проголошення відбулось як наслідок доконаного факту — більшовицько-української війни.

Під натиском більшовицьких військ 26 січня (8 лютого) 1918 року Уряд УНР на чолі з новим прем'єром утік до Житомира, не повідомивши українські частини (зокрема 1-й корпус у Білій Церкві) про захоплення Києва. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиц, поїхав на південь до Бердянська.

Саме Винниченко як відомий на той час публіцист у своїх політичних статтях негативно висловлювався з приводу тих небагатьох українських державників-самостійників, що стійко стояли на позиціях незалежності України — у першу чергу проти творця української армії та ідеолога української державності Миколи Міхновського.

Побутує думка окремих істориків, що саме Винниченко доклав усіх зусиль для того, щоб 1919 року після переможного визвольного походу Петра Болбочана заарештували, а згодом і стратили.

Під час Гетьманату жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю — написав п'єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою через підозру підготовки до державної змови, але завдяки своєму авторитету був швидко звільнений з-під варти і знову перейшов до активної політичної діяльності.

У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до визнаного іншими країнами Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським Український національний союз, хоч організаційну частину до свого арешту провадив Симон Петлюра, використовуючи мережу та фінансові ресурси союзу земств. Винниченко наполягав на державному перевороті, для чого домовився з більшовиками про спільний напад заради відтягнення військ. Після перевороту та позбавлення гетьмана влади Винниченко 13-14 листопада 1918 року став головою Директорії. Незабаром через суперечності з Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

За два місяці до еміграції він записав у щоденнику:

«Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Еміграція

В еміграції політична кар'єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р.-грудень 1919 р.)» — твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення й розуміння складних політичних процесів на території України періоду збройної боротьби за владу.

За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний чинник. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов'язана з історичним минулим України.

Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити в життя. Він вийшов із УСДРП й організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», у якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.

На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, з прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 року Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ з кооптацією в члени ЦК КП(б)У.

Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією та Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань, тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 року виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.

У 1920 році він став представником України в Польщі та представляв українські інтереси на міжнародній арені.

Політичну діяльність Винниченко продовжував в Австрії, Чехо-Словаччині, Німеччині та Франції. На перших порах підтримував тісні зв'язки з українською національною еміграцією, з групою російських літераторів — Бєлим, Еренбургом, Ремізовим, але відмовився від творчої співпраці з видавництвом «Скифы». Перу Винниченка належить і проєкт програми антибільшовицького «Єдиного революційно-демократичного національно фронту». На жаль, об'єднати розбиті емігрантські групи не вдалося.

Перебуваючи в Європі, Винниченко виступав з критикою національної й соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. У вересні 1921 року очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні. 

Продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом. У 1925 році через складну політичну та економічну ситуацію в Німеччині переселяється до Франції й осідає спочатку в Парижі.

У 1934 році Винниченко із дружиною Розалією Яківною оселився на півдні Франції у містечку Мужен біля Канн, придбавши стару садибу з ділянкою землі. До цього кроку письменника спонукали як тяжке матеріальне становище через припинення виплати гонорарів від українських видавництв, так і бажання нового здорового способу життя подалі від міської суєти. Він став веганом і сироїдом. Тут упродовж останніх 25 років свого життя він у власному невеликому будинку займався літературною творчістю («Лепрозорій», 1938, «Нова заповідь», 1949) і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Під час німецької окупації Франції за відмову співробітництва з нацистами Винниченка було кинуто до концтабору. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Помер Володимир Кирилович Винниченко 6 березня 1951 року. Похований у французькому Мужені.

Літературна творчість

Літературна спадщина Володимира Винниченка вважається приналежною до золотого фонду України. Він автор одного з перших утопічних романів «Сонячна машина» (написаний у 1922-1924 роках), який започаткував новий напрям в українській літературі. Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 року в журналі «Кіевская старина» з'являється його перше оповідання «Сила і краса».

У 1909 році Михайло Коцюбинський писав:

«Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка».

Іван Франко писав у рецензії на збірку оповідань Винниченка «Краса і сила» (1906):

«Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка».

Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко струсити «порох політики». Не випадково V Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся 25 лютого-3 березня 1921 року в Харкові, оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його «поза законом».

Творчість Винниченка розпадається на три періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написані із 1902 до наступу реакції після революції 1905 року. До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року. Третій період охоплює твори, написані в еміграції.

Стиль Винниченка

Винниченко розвиває свій стиль, почавши з удосконаленого новими формальними елементами й мотивами реалізму перших оповідань; далі він дедалі більше переходить до імпресіоністичного стилю, яке в бездоганному вигляді можна побачити в творах і малої («Промінь сонця», «Зіна»), і великої форми («Записки кирпатого Мефістофеля»). Психологічний реалізм як перехідний етап панує в перших романах і більшості драм, які вирізняються сценічністю, гостротою й цікавістю інтриги, яка побудована на контрастах.

Найкращі твори Винниченка відзначаються великою майстерністю. Імпресіонізм його характерно вирізняється, наприклад, фіксацією дієвих, переважно зорових деталей, а також тонких і водночас гостро діючих психологічних рухів-рефлексів. Сюжет, часто банальний і нескладний, Винниченко завжди загострює антитезами, а також несподіваними зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами.

Впливи

На літературну творчість Володимира Винниченка цього періоду вплинули філософські концепції Фрідріха Ніцше.

Він передусім нещадно розкриває гнійники й критикує. У цій критиці він жорстокий і відвертий, але й поверховий, частково публіцистичний. Тут Винниченко в більшості випадків займає позицію індивідуального удосконалення. Протестуючи проти бруду, Винниченко виводить «позитивних» реформаторів, які сповідують свободу особистості по відношенню до колективу, «чесність із собою» тощо.

Цікаві факти

Винниченко був близько знайомий з українським громадським діячем і меценатом Євгеном Чикаленком, бував у нього вдома. Чикаленко підтримував (в тому числі матеріально) і критикував Винниченка (особливо в ранні роки його творчості). Збереглося їх багатолітнє листування. Останній в своєму житті лист Євген Чикаленко, ймовірно, написав Винниченку.

Керівник Радянського Союзу Микита Хрущов неодноразово зізнавався, що великий вплив на його свідомість в юнацькі роки мало оповідання Винниченка «Талісман», а головний герой цього твору, єврей Піня, надихав Хрущова виступити з розвінчанням культу особи Сталіна на ХХ з'їзді КПРС.

Останні 25 років життя Володимир Винниченко був веганом-сироїдом і тому чимало його головних героїв були веганами або вегетаріанцями.

Вшанування пам'яті

Погруддя Винниченка на фасаді Інституту

філології Київського національного

 університету імені Тараса Шевченка


Після смерті Винниченка його маєток придбала Іванна Нижник-Винників, яка сплатила борги й стала власницею садиби, охоронницею і упорядницею його речей і архіву. У 1990-ті роки вона сприяла передачі кабінету Винниченка та його меморіальних речей у подарунок незалежній Україні. Меморіальний кабінет політичного діяча часів УНР передано до Кропивницького краєзнавчого музею. У Кропивницький передано книжкову шафу Володимира Винниченка та два письмові столи, його крісло та друкарську машинку «Мерседес», власний годинник, навіть мішечок із цяткою української землі, яку він скрізь возив із собою.

На честь Володимира Винниченка названий Центральноукраїнський державний педагогічний університет.

17 вересня 2010 року в Кропивницькому урочисто відкрито перший в Україні пам'ятник Володимирові Винниченку.

Кабінетом Міністрів України 28 лютого 2018 р. засновано в числі академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту за освітнім рівнем магістра, стипендію імені Володимира Винниченка (Культура і мистецтво).

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Винниченко, В. К. Поворот на Україну ; Молода кров / Володимир Винниченко. - Київ : Центр учбової літератури, 2021. - 112 с. : портр.

Жулинський, М. Г. Я хочу собою возвеличити українське... Володимир Винниченко: повернення в Україну : [монографія] / Микола Жулинський. - Київ : ФОП Мазур А.В., 2021. - 640 с. : фотоіл., портр.

Оксенич, О. В. Володимир Винниченко : (1880-1951 рр.) / О. В. Оксенич //  100 видатних українців. - К. : Видавництво Арій, 2006.. - С. 354-357 : портр.

Процюк, С. В. Маски опадають повільно : роман про Володимира Винниченка / Степан Процюк. - Київ : ВЦ "Академія", 2024. - 302 с. : портр.

Солдатенко, В. Ф. "Gloria Mundi". Політична еліта українського державотворення революційної доби : короткі нариси-портрети, 1917-1920 / В.Ф. Солдатенко ; Національна академія наук України ; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса. - Київ : Наукова думка, 2021. - 344 с.

Шаров, І. Ф. 100 видатних імен України / Ігор Шаров. - Київ : Альтернативи, 1999. - 504 с. : портр.

Статті:

Балабко, Олександр Васильович, Володимир Винниченко, забута могила у Провансі / Олександр Балабко //  Пам'ятки України : історія та культура. - 2018. - № 3-4. - С. 42-51 : фото, іл.

Вітряк, В. "Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей, для того щоб проникнути в українські загони" : Петлюра пропонував, щоб військових навчали лише українською мовою / Вікторія Вітряк //  Країна. - 2024. - 23 травня (№ 10). - С. 48-50 : фото.

Савченко, А. Згадаємо Володимира Винниченка : він, здається, найбільше в житті любив себе і... Україну / Анжела Савченко //  День. - 2020. - 17-18 липня (№ 132-133). - С. 11 : фото.

Сидоренко, Б. Цей підступний імперський хробачок : сторінками спогадів В. Винниченка / Борис Сидоренко //  Голос України. - 2020. - 6 лютого (№ 23). - С. 22 : фото.

Інтернет-ресурси:

http://www.nbuv.gov.ua/node/4760

https://dovidka.biz.ua/volodimir-vinnichenko-korotka-biografiya/

https://suspilne.media/culture/1027445-negidnik-ci-genij-takij-kontrastnij-volodimir-vinnicenko/

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lypen/28/1880-narodyvsya-volodymyr-vynnychenko-pershyy-golova-uryadu-unr-pysmennyk

https://www.yakaboo.ua/ua/author/view/Vladimir_Vinnichenko?srsltid=AfmBOop7P2hpoWsURvIC8YEt7TeBLYKwi5UuGUXXCWazGzbzhdUTJUc4

 

субота, 12 липня 2025 р.

ПЕТРО ТИМОФІЙОВИЧ ТРОНЬКО - ДО 110-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Петро Тимофійович Тронько — український радянський компартійний діяч, історик; завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ, заступник голови Ради Міністрів Української РСР. Доктор історичних наук, професор, академік НАН України, завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України (з 1980). Голова правління Національної спілки краєзнавців України (1990-2011 рр.). Голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені О.Гончара (1996-2011). Заслужений діяч науки і техніки України, почесний громадянин Києва, віце-президент Асоціації історичних міст України. Головний редактор журналу «Краєзнавство». Голова редколегій 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» та багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Почесний головний редактор журналу «Пам'ятки України». Депутат Верховної Ради УРСР 2-го, 5-11-го скликань. Член ЦК КПУ в 1961-1981 роках.

Біографія

Петро Тимофійович Тронько народився 12 липня 1915 в селі Заброди (нині Богодухівського району Харківської області) в селянській родині. Трудову діяльність розпочав 1932 року робітником шахти в місті Дзержинську.

Після закінчення учительських курсів у Богодухові працював учителем суспільствознавства і української мови в школі села Кленове Богодухівського району, директором дитячого будинку міста Лебедина. Був курсантом військової школи РСЧА.

З 1937 року — на комсомольській роботі: завідувач відділу пропаганди, 1-й секретар Лебединського районного комітету ЛКСМУ Харківської області. У 1939 році — секретар Сумського обласного комітету ЛКСМУ. Член ВКП(б) з 1939 року.

Депутат Народних Зборів Західної України (1939).

У листопаді 1939-липні 1941 року — 1-й секретар Станіславського обласного комітету ЛКСМУ.

Від перших днів німецько-радянської війни перебував у діючій Червоній армії. У складі військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного та 4-го Українського фронтів брав участь в обороні Києва та Сталінграда, визволенні Ростова-на-Дону, Донбасу. 6 листопада 1943 року з підрозділами Червоної армії ввійшов до Києва.

З 1943 року — знову на комсомольській роботі: у 1943-му до вересня 1946 року — 1-й секретар Київського обласного комітету ЛКСМУ та 1-й секретар Київського міського комітету ЛКСМУ. У вересні 1946-го до 10 жовтня 1947 року — 2-й секретар ЦК ЛКСМУ.

У 1948 році закінчив історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Також закінчив Вищу партійну школу при ЦК ВКП(б), Академію суспільних наук при ЦК ВКП(б) (1951). Захистив кандидатську дисертацію за темою «Комсомольське підпілля України в боротьбі проти гітлерівських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни», а 1968-го докторську дисертацію за темою — «Український народ в боротьбі проти гітлерівських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)».

У 1951-му та до вересня 1952 року — завідувач відділу науки і вищих навчальних закладів Київського обласного комітету КП(б)У, у вересні 1952-го та до 4 лютого 1961 року — секретар Київського обласного комітету КПУ.

У серпні 1960-го та до березня 1961 року — завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ.

З 10 березня 1961-го до 3 квітня 1978 року — заступник голови Ради Міністрів Української РСР: займався питаннями культури, освіти, охорони здоров'я.

Делегат XXII з'їзду КПРС. Був заступником голови створеного за ініціативою М. С. Хрущова Всесоюзного оргкомітету з підготовки до сторіччя з дня смерті та до 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка (у 1961-му та у 1964-му роках відповідно). У кінці 1965 року був главою делегації України на 20-й сесії Генеральної асамблеї ООН в Нью-Йорку, де особисто вручив тодішньому (1961-1971рр.) Генеральному секретареві ООН У Тану медаль від СРСР та ювілейне видання творів Тараса Шевченка. Очолював українську урядову делегацію на Всесвітній виставці «ЕКСПО-67» у Монреалі. Керував роботами з відзначення 250-річчя від дня народження Григорія Сковороди в 1972 році, ювілеїв Лесі України, Івана Франка, Леся Мартовича та ін. Депутат ВР УРСР дев'яти скликань.

У березні 1978-го обраний академіком і віце-президентом Академії наук УРСР. Президія АН УРСР у березні 1979 року прийняла постанову про створення в Інституті історії відділу історико-краєзнавчих досліджень, який очолив П. Т. Тронько. Велике методологічне значення для подальшої активізації краєзнавчих досліджень мали підготовлені у відділі праці: «Історичне краєзнавство в Українській РСР», «Основні підсумки і подальші завдання історико-краєзнавчих досліджень», «Деякі питання розвитку історичного краєзнавства в Українській РСР» та ін. Працював з Дмитром Лихачовим під час підготовки та проведення IX Світового конгресу славістів, що проходив в Києві в 1984 році.

З 1967-го по 1988 роки — голова правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Особисто супроводжував до Києва золоту пектораль, знайдену Б. М. Мозолевським 21 червня 1971 року в кургані Товста Могила біля міста Покров Дніпропетровської області УРСР.

За його ініціативою, підтримкою та безпосередньою участю розгорталася робота зі створення Музею народної архітектури та побуту України в Пирогові, Національного музею-заповідника запорозького козацтва у Запоріжжі, Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні» та ін. Будучи заступником голови РМ УРСР, керував проєктами створення і будівництва палацу культури «Україна» у Києві, встановлення пам'ятників видатним історичним діячам, заснування державних заповідників та музеїв. Ініціював здійснення наукового обґрунтування і відзначення 1500-річчя Києва, а також низки ювілеїв історичних міст республіки.

Ініціював і доклав вирішальних зусиль для відтворення в Києві пам'яток часів Київської Русі: Золотих воріт, ансамблю Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Радник президента України Кучми з питань історико-культурної спадщини (01.1996-01.2000), голова Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України (12.1995-11.2001). З 1996-го по 2011 — голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені О. Гончара.

Очолював Міжвідомчу координаційну раду з питань краєзнавства при Президії НАН України, був головним редактором журналів «Пам'ятки України», «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ», та «Краєзнавство». Член Шевченківського комітету. Голова ради Міжнародної організації «Харківське земляцтво». Голова наглядової ради Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

П. Т. Тронько був ідейним натхненником і головою Національної спілки краєзнавців України (1990-2011 рр.). Не в останню чергу, завдяки невтомній праці Петра Тимофійовича, НСКУ стала однією з найвпливовіших національних творчих спілок в Україні.

Помер Петро Тимофійович Тронько 12 вересня 2011 року в місті Києві. Похований на Байковому кладовищі (центральна алея, ділянка № 6).

12 вересня 2012 року на могилі було відкрито стелу (архітектор Лариса Скорик). 12 липня 2016 року на стелі було встановлено погруддя.

Праці

Автор/співававтор понад 600 праць, зокрема 17 монографій.

Упродовж 1950-1970-х рр. написав низку монографій, десятки брошур та статей. Був автором, керівником, членом редколегій кількох багатотомних праць, у тому числі таких, як «Історія Української РСР» у 8-ми томах, 10-ти книгах, «Історія Києва», «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр.» у 3-х томах, збірник документів «Київщина в роки Великої Вітчизняної війни», 3-томний збірник документів «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Під керівництвом П. Т. Тронька розпочалася робота з підготовки «Зводу пам'яток історії і культури України». За його редакцією вийшов каталог-довідник «Памятники истории и культуры УССР» обсягом понад 100 друкованих аркушів, а також довідник про пам'ятки Великої Вітчизняної війни «Навічно в пам'яті народній» (60 друк. арк.).

П. Т. Тронька вважають «батьком» «Історії міст і сіл Української РСР» у 26-ти томах. За цю працю він був удостоєний Державної премії СРСР в галузі науки.

У 1992 р. очолив також Головну редколегію багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Повернення доброго імені безвинних жертв тоталітаризму, відновлення історичної правди П. Т. Тронько вважав одним із головних своїх обов'язків. Ідея викристалізувалася при дослідженні масових політичних репресій щодо членів Українського комітету краєзнавства. Ініціатором вивчення цього напряму став учень Петра Тимофійовича кандидат історичних наук Ю. З. Данилюк. У рік 100-річчя П. Т. Тронька символічно світ побачило 100 книг згаданої серії.

Більшість праць П. Т. Тронька останніх десятиліть має краєзнавчу тематику: «Краєзнавство у відродженні духовності та культури», «Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття», «Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень», «Українське краєзнавство в XX столітті: (До 75-річчя Всеукраїнської спілки краєзнавців)», «Краєзнавство України: здобутки і проблеми: (До III з'їзду Всеукраїнської спілки краєзнавців)», «Національна спілка краєзнавців України: сторінки історії».

Відзнаки, нагороди, премії

Звання Герой України з врученням ордена Держави (7 липня 2000) — за визначні особисті заслуги перед Україною у розвитку науки, відродженні та збереженні історико-культурної спадщини українського народу.

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (23 серпня 2005) — за значний особистий внесок у соціально-економічний, науковий та культурний розвиток України, вагомі трудові здобутки та активну громадську діяльність.

Почесна відзнака Президента України (11 липня 1995) — за значний особистий внесок у розвиток історико краєзнавчих досліджень, популяризацію історичної спадщини українського народу.

Орден Богдана Хмельницького II ст. (14 жовтня 1999) — з нагоди 55-ї річниці визволення України від фашистських загарбників, за мужність і самовідданість, виявлені в боротьбі з фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.

Орден Богдана Хмельницького III ст. (4 грудня 1997) — за активну участь у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, багаторічну плідну наукову і громадську діяльність.

Орден Леніна (1961).

Орден Жовтневої Революції (1985).

4 ордени Трудового Червоного Прапора (1958, 1965, 1971, 1973).

Орден Вітчизняної війни I ступеня (1985).

Орден Дружби народів (1975).

Орден Червоної Зірки (1943).

Медаль «За бойові заслуги» (1942).

Заслужений діяч науки і техніки УРСР (25 вересня 1990) — за заслуги в розвитку науки, особистий вклад у впровадження наукових досліджень та підготовку кадрів.

Лауреат Державної премії СРСР (1976).

Грамота та Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР (1975, 1981).

Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2000).

Почесний доктор і професор 12 вищих навчальних закладів України.

Почесний громадянин Харківської області, Богодухівського району Харківської області, а також міст Київ, Харків, Переяслав, Канів, Богодухів, Лебедин, Кам'янець-Подільський.

Вшанування пам'яті

2012 року заснована благодійна організація «Фундація Героя України, академіка П. Т. Тронька».

З 2012 року ім'я академіка П. Т. Тронька носить Центр краєзнавства ХНУ імені В. Н. Каразіна.

З 2013 року щорічно окремим краєзнавцям присуджується Загальноукраїнська Премія імені академіка Петра Тронька Національної спілки краєзнавців України за вагомий внесок у справу вивчення, дослідження і популяризації історико-культурних і природних багатств рідного краю у чотирьох номінаціях.

У липні 2015 родинна садиба Анатолія Сєрикова у селі Веприк Бобровицького району на Чернігівщині стала приміщенням для Музею Фундації Петра Тронька. У музеї є меморіальна кімната академіка.

10 липня 2015 на фасаді Богодухівського ліцею № 3 відкрили меморіальну дошку П. Т. Троньку.

15 липня 2015 р. меморіальну дошку було відкрито на фасаді Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

8 жовтня 2015 р.— на фасаді Музею історії запорозького козацтва Національного заповідника «Хортиця».

8 жовтня 2015 року за рішенням Київської міської ради безіменний проїзд від вул. Академіка Заболотного до Національного музею народної архітектури та побуту назвали вул. Академіка Тронька.

У 2016 році ім'ям Петра Тронька названо вулицю у Харкові.

У 2016 році в Національному музеї народної архітектури та побуту України, на території експозиції «Українське село 60-70-х рр. XX ст.», відкрито будинок-музей П. Т. Тронька.

 

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Академік Петро Тронько - видатний оборонець національної спадщини : збірка статей / упоряд. Оксана Повякель, Анатолій Сєриков. - Київ : Видавничий дім журналу "Пам'ятки України", 2021. - 608 с. : іл., портр.

Герої - освітяни і науковці України / [упоряд. О.А. Сай та ін.] ; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України [та ін.]. - Київ : Генеза, 2012. - 463 с. : іл., портр.

Звід пам'яток історії та культури України : енциклопедичне видання : у 28 т. Київ. Кн. 1, ч. 3 : С-Я / відпов. ред. Петро Тронько ; [Національна академія наук України та ін.]. - Київ : Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана : Інститут історії України НАН України, 2021. - С. 1217-2196 : іл.

"Освітянське краєзнавство: досвід, проблеми, перспективи" : ХІІ Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція : збірник матеріалів / [редкол.: П.Т. Тронько та ін.] ; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України [та ін.]. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2011. - 352 с.

Тронько, П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури : Досвід. Проблеми. Перспектива / П. Т. Тронько ; Нац. Академія наук України, Ін-т історії України, Всеукр. спілка краєзнавців. - Київ : Рідний край, 1994. - 108 с.

Статті:

Волга Л. Життя без купюр. //  Урядовий кур'єр. - 2004. - 3 серп. (№144).- С.6.

Волга Л. Життя, виміряне роботою. //  Урядовий кур'єр. - 2005. - 14 лип. (№128).- С.1,5.

Дубов, В. Достойний вдячної пам'яті нащадків : цього року на державному рівні відзначають 100 років з дня народження Героя України Петра Тимофійовича Тронька / Вольт Дубов //  Урядовий кур'єр. - 2015. - 9 лип. (№ 122). - С. 8 : фото.

Ковальчук, В. "Троньку неможливо було відмовити. Він заворожував харизмою" : у Києві вшанували пам'ять академіка Петра Тронька, який пішов із життя два роки тому / Віта Ковальчук //  Україна молода. - 2013. - 18 верес. (№ 134). - С. 10 : фото.

Рожнятовська, О. Він працював для майбутнього : до 100-річчя від дня народження П. Тронька (1915-2011) / О. Рожнятовська //  Дати і події : календар знаменних дат. - 2015 (друге півріччя). - № 2 (6). - С. 15-20.

Смолій В. Людина благородної вдачі : До 90-річчя від дня народження академіка Петра Тронька. //  Урядовий кур'єр. - 2005. - 12 лип. (№126).- С.10.

Інтернет-ресурси:

http://www.nbuv.gov.ua/node/2310

http://www.nbuv.gov.ua/node/4197

https://esu.com.ua/article-886596

https://khmnu.edu.ua/tronko-petro-tymofijovych/

https://nlu.org.ua/vustavki.php?id=368

https://www.old.nas.gov.ua/UA/PersonalSite/Pages/default.aspx?PersonID=0000013687