вівторок, 17 вересня 2019 р.

СВІТЛИЧНИЙ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ - поет, перекладач, літературознавець, літературний критик, правозахисник


Народився 20 вересня 1929 року в с. Половинкине (нині с. Старобільського району Луганської області). 1937 року почав навчання в школі  с. Половинкине. Після закінчення 1947 року Старобільської середньої школи № 1 (із золотою медаллю) навчався на факультеті української філології Харківського університету (1947-1952 роки). 1950-1951 роках працював учителем української мови  та літератури. 1952-1955 роках – аспірант відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (науковий керівник – академік О. Білецький). 1955 році очолював відділ критики журнал «Дніпро», вийшла перша публікація. Друкувався в журналах «Дніпро», «Вітчизна», «Радянське літературознавство», 1957-1963 роках обіймав посаду молодшого наукового співробітника відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, молодшого наукового співробітника в Інституті філософії АН УРСР, працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», у Товаристві охорони природи. Літературно-критичні статті Івана Світличного присвячені творчості літературного покоління 1960-х рр. і критиці соцреалістичної літератури («Боги і наволоч»); автор полемічно-критичної статті з мовознавства («Гармонія і алгебра»). Один із лідерів опозиційного руху в УРСР в 1960-1980-х рр. 30 серпня 1965 року  вперше заарештований , звинувачений за ст. 62, ч. 1 «Антирадянська агітація і пропаганда» Кримінального кодексу УРСР – за виступи проти арештів і незаконних судів над діячами української культури та за поширення самвидавничої літератури. Звільнений 30 квітня 1966 року за ст. 7 Кримінально-процесуального кодексу УРСР. Після 8-місячного ув’язнення влаштуватися на фахом не зміг, виконував різні роботи. Вимушений був друкуватися під псевдонімами. Працював над словником синонімів, здійснював поетичні переклади із французької (Ш. Бодлер, П.-Ж. Беранже, Ж. Лафонтен),  чеської (В. Незвал, Й. Ганзлік), сербохорватської (Д. Максимович), польської (Ю. Словацький, Ц. Норвід), турецької (О. Велі) та інших мов. 12 січня 1972 року  вдруге заарештований, 27-29 квітня 1973 року засуджений за ст. 62, ч.1 до 12-ти років позбавлення волі (7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання). Покарання відбував у таборі в Пермській області РРФСР, 27 червня 1978 року прибув на місце заслання – у с. Усть-Кан (нині село в Республіці Алтай, РФ), працював нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. 1978-1981 роках переклав «Слово про Ігореву січ», писав поетичні твори, частина яких була опублікована на Заході. 1978 році Світличного прийнято в члени Міжнародного ПЕН-клубу. 20 серпня 1981 року у Івана Світличного стався інсульт, і його було визнано інвалідом 1-ї групи. 23 січня 1983 року звільнений, повернувся до Києва. Наприкінці 1980-ї рр. було опубліковано частину праць Світличного і статей про нього. 1990 року вийшла збірка поезій «Серце для куль і для рим», цього ж року став членом Спілки письменників України та Українського ПЕН-клубу.
Лауреат літературної премії ім. В. Стуса (1989 рік), Державної премії України ім. Т. Шевченка (1994 рік, посмертно, за збірки поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей). Помер 20 жовтня 1992 року у м. Київ, похований на Байковому цвинтарі.
Псевдоніми: Іван Сірко, Володимир Твердохліб. Читач-нематиматик та ін.

Швидкий, В. П. Світличний Іван Олексійович / В. П. Швидкий // Енциклопедія історії України. Т. 9. Прил-С. – Київ : Наук. думка, 2012. –      С. 477-478 : портр.

Надгробок на могилі Івана Світличного на Байковому кладовищі у Києві

ГОРСЬКА АЛЛА ОЛЕКСАНДРІВНА - живописець і громадська діячка


Народилася 18.09.1929, м. Ялта, нині АР Крим –  померла 28.11.1970,  м. Васильків Київ. обл., похована у Києві. Дочка О. Горського, дружина   В. Зарецького. 1933–1943 роках мешкала у Ленінграді (нині С.-Петербург). Закінчила  Республіканську середню художню школу ім. Т. Шевченка (1948 рік), Київський  художній  інститут (1954 рік). Активна учасниця національно-культурного руху української інтелігенції (1960-і роки). Одна з організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959–1964 роки). Від 1962 року  брала участь у русі дисидентів, за що 1964 року  виключена зі складу СХУ. Разом із В. Симоненком і Л. Танюком 1962–1963 роках відкрила місця поховання розстріляних органами НКВС громадян на Лук’янівському і Васильківському цвинтарах та у Биківні. Тема боротьби з тоталітаризмом та русифікацією України знайшла втілення у станкових творах Горської, зокрема у вітражі «Т. Шевченко. Мати» (1964 рік, співавт.), за що була піддана переслідуванням: вітраж, змонтований у головному  корпусі Київського університету, був розібраний і знищений адміністрацією як «ідейно ворожий». Від 1965 року виступала проти масових арештів української інтелігенції; підписала низку заяв і листів-протестів до керівництва КПРС і радянського уряду. Проти Горської почалися адміністративні  репресії. Конфлікт Алли Горської з тодішньою владою скінчився убивством мисткині за нез’ясованих обставин. Після розпаду СРСР органи прокуратури і безпеки України, незважаючи на вимоги громадськості, не оприлюднили інформацію про загибель Горської 1995 році у Києві на будинку по вул. І. Рєпіна (нині Терещенківська), № 25, де колись мешкала Алла Горська, та у Василькові на вул. Юних комунарів, № 8, де вона загинула, встановлено меморіальні дошки. На Національній кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка 2001 знято д/ф «Алла Горська» (реж.-постановник О. Левченко).
Твори: живопис – «Прип’ять. Паром», «Хліб», «Абетка» (усі – 1960–62); портрети – батька (1961), сина, Б. Антоненка-Давидовича, Є. Сверстюка, І. Світличного, В. Симоненка, Л. Танюка, «Автопортрет» (усі – 1962–65); ескізи до вистав – «Ніж у сонці» за поемою І. Драча, «Отак загинув Гуска» за М. Кулішем, «Правда і кривда» за М. Стельмахом (1963);
мозаїки – «Жінка-птах» (1965), «Прометей» (1966; обидві – у Донецьку), «Вітер» (1967, Київ), «Вугільна квітка» (1968), «Прапор перемоги» (1969; обидві – Краснодон Луган. обл.; усі – співавт.).

Овсієнко, В. В.  Горська Алла Олександрівна / Овсієнко В. В., Хомляк М. М. // Енциклопедія Сучасної України:  Т. 6. Го-Гю. – Київ, 2006. – С. 309-310 : портр.


Детальніше про Аллу Олександрівну Горську можна дізнатися з таких джерел:

Пароваткіна, Г. Живопис зробить нас вільними : у київській галереї "Дукат" представлено роботи легендарної Алли Горської / Ганна Пароваткіна // День. – 2017. – 15-16 верес. (№ 163-164). – С. 9 : іл., фото.

Савченко, С. Із сузір'я нескорених : до 90-річчя від дня народження А. Горської (1929-1970) / С. Савченко // Дати і події : календар знаменних дат. – 2019 (друге півріччя). – № 2 (14). – С. 45-48 : портр.

Самченко, В. Душа без страху : художниці Алли Горської, яку називали душею шістдесятництва, не стало 45 років тому / Валентина Самченко // Україна молода. – 2015. –1 груд. (№ 153). – С. 13 : фото.

Унгурян, О. "Найбільша крамола - бути українцем в Україні" - записала в дневнике Алла Горская незадолго до своей смерти : исполнилось 85 лет со дня рождения известной художницы-правозащитницы, одной из самых ярких представителей украинских шестидесятников / Ольга Унгурян // Факты и комментарии. – 2014. – 28 окт. (№ 195). – С. 12 : ил., фото.

Меморіальна таблиця на будинку на вул. Рєпіна, 25 (нині Терещенківська) у Києві


Могила Алли Горської на Міському цвинтарі у Києві

понеділок, 19 серпня 2019 р.

САЄНКО ОЛЕКСАНДР ФЕРАПОНТОВИЧ – художник, народний художник України (1975 рік)


Народився 20 серпня 1899 року у м. Борзна (тепер Чернігівська область). Закінчив Київський художній інститут (1928 рік). На творчій роботі. Помер 5 березня 1985 року у Києві.
Працював у галузі монументального та монументально-декоративного мистецтва (в техніці інкрустації соломою). 
Твори «Портрет Мотрони Саєнко» (1922 рік), панно – «Минуле» (1920 рік), «Українське село» (1922 рік),  «Козак Мамай» (1928-1936 роки), «Святковий день» (1956 рік), «Іван Сірко» (1967 рік), «Квітуча земля» (1937 рік), «Дума про хліб» (1973 рік);
 гобелени – «Щедра осінь» (1977 рік),  «Диво-сад» (1977 рік), «Червона калина» (1979 рік);
килим «Квіти України» (1979 рік).

Саєнко Олександр Ферапонтович // Кияни : біограф. словник. – Київ : Фенікс, 2004. – С. 328 : портр.
Більш детальніше https://uk.wikipedia.org/wiki

Детальні про творчість Олександра Саєнка можна дізнатися
з таких джерел:

Саєнко, Н. Пам'ять літ / Ніна Саєнко // Київ. – 2014. – № 2. – С. 188-192 : іл.

Чечель, Л. Спалахи золотої соломи ввібрали сяйво сонця : Олександр Саєнко - учень Василя Кричевського і самобутній митець / Людмила Чечель // Україна молода. – 2019. – 30 січ. (№ 11). – С. 12 : фото.

середа, 14 серпня 2019 р.

ГАЛАГАН ГРИГОРІЙ ПАВЛОВИЧ - меценат, землевласник, громадський діяч


Народився 15 серпня 1819 року в с. Сокиринці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету 
(1840 рік). Працював у Чернігівській палаті державних маєтностей, з 1858 року – член Чернігівського комітету «Про поліпшення побуту поміщицьких селян». Брав участь  у складанні проекту положень про скасування кріпацтва, а згодом за розпорядженням царського уряду впроваджував у життя Положення 19 лютого 1861 року, дотримувався позицій демократизму. Від 1865 року енергійно і плідно працював у Полтавському земстві, виявляв ініціативу в освітянських справах. Втративши єдиного сина Павла в його  пам’ять заснував приватний навчальний заклад – колегію Павла Галагана в Києві (1871 рік), пожертвував свій маєток у с. Дігтярі для ремісничого училища (1876 рік), завдяки йому в м. Прилуки відкрито чоловічу й жіночу гімназії. 
Як енергійну, послідовну в своїх діях і авторитетну людину, 1873 року Григорія Галагана обрано головою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства – першої легальної організації в галузі українознавства, працював також у Київській археографічній комісії. 1881 року як член комісії з питань селянської реформи займався проблемами зниження викупних платежів, з 1882 року – член Державної ради. Галаган мав багато друзів, у тому числі серед слов’янофілів, та все життя був українофілом, близьким до київської громади. Дуже добре знав історію України. Відомий також як автор «Сборника этнографических материалов, касающихся Малороссии»  і «Южноруських пісень з голосами» та інших творів.
 Помер 25 вересня 1888 року у с. Сокиринці.

Шип, Н. А. Галаган Григорій Павлович / Н. А. Шип // Енциклопедія історії України. Т. 2. Г-Д. – Київ : Наукова думка, 2005. – С. 266 : портр.  

Детальніше про Галагана Григорія Петровича можна дізнатися з таких джерел:

Галаган Григорій //  Абліцов, В. Г. Меценати. Україна / Віталій Абліцов. - [Київ] : Літера, [2016]. – С. 22 : іл., портр.  

Григорій Галаган: «Справа моя – у продовженні на землі… того добра, яке… робив би мій син» // Абліцов, В. Г. Меценати. Україна / Віталій Абліцов. – [Київ] : Літера, [2016]. – С. 86-87 : іл.  

Григорий Галаган // 99 великих киевлян / [Н. Будзинская и др.]. – Киев : [7+7 media], 2009. – С. 114-117 : портр.

Савченко, С. Його доля уславлена доброчинством : до 200-річчя від дня народження Г. Галагана (1819-1888) / С. Савченко // Дати і події : календар знаменних дат. – 2019 (друге півріччя). – № 2 (14). – С. 30-32 : портр.

Шапаренко, В. Меценатська діяльність родини Галаганів / Вікторія Шапаренко  // Хроніка-2000 : Український культурологічний альманах. Вип. 41-42. – Київ, 2001. – С. 386-395.