пʼятницю, 6 грудня 2013 р.

АМОСОВ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ



Учений-хірург, письменник, публіцист, громадський діяч, академік НАН України (1969 рік). Народився 6 грудня 1913 року у с. Ольховому Вологодської губернії (Росія). Закінчив Архангельський медичний інститут (1939 рік) та Заочний індустріальний інститут (1940 рік). Учасник Великої Вітчизняної війни (головний хірург польового шпиталю). В 1947-1952 роках – головний хірург Брянського обласного відділу охорони здоров’я; 1952-1983 роки – керівник клініки  торакальної хірургії Інституту туберкульозу і грудної хірургії, 1983-1988 роки – директор, з 1988 року – почесний директор Інституту серцево-судинної хірургії, також 1955-1970 роки – завідуючий кафедрою Інституту вдосконалення лікарів та 1960-1988 роки – завідуючий відділом Інституту кібернетики НАН України (Київ). Помер 12 грудня 2002 року.
Науково-практична діяльність стосується хірургії, біологічної та медичної кібернетики, соціології, психології, філософії, зокрема хірургічного лікування захворювань легень, серця, моделювання мислення і психічних функцій мозку. Ініціатор впровадження в країні хірургічного лікування при захворюваннях легень, вніс багато нового в цей напрямок, його дослідження сприяли значному зниженню захворюваності туберкульозом і підвищенню ефективності лікування захворювань легень.
Один з перших у СРСР провадив у практику метод штучного кровообігу, в 1963 році перший виконав протезування мітрального клапану, 1965 року створив і вперше в світі застосував антитромбічний протез серцевих клапанів, розробив низку нових методів хірургічного лікування вад серця, моделі апаратів штучного кровообігу.
Під його керівництвом проведено фундаментальні дослідження систем саморегуляції серця, машинної діагностики захворювань серця, побудовано фізіологічну модель «внутрішнього середовища організму» людини, виконано моделювання на ЕОМ основних психічних функцій і деяких соціально-психологічних механізмів поведінки людини. Автор понад 400 публікацій, в точності 12 індивідуальних монографій, низки науково-популярних і публіцистичних книг, зокрема «Очерки торокальной хирургии», «Механизмы мышления и психики», «Регулирование сердца», «Искусственный интеллект», «Книга про щастя і нещастя», «Мое мировозрение», «Раздумья о здоровье», «Голоса времени» (воспоминания). Створив наукову школу, підготував понад 20 докторів і 100 кандидатів наук.
Державна премія України (1978, 1988, 1997 роки). Заслужений діяч науки України (1959 рік). Академік АМН України (1993 рік). Почесна відзнака Президента України (1993 рік). Герой Соціалістичної Праці (1973 рік). Ленінська премія (1961 рік). Ордени Леніна (1961, 1973 роки), Жовтневої Революції (1983 рік), Вітчизняної війни ІІ ступеня (1944 рік), Червоної Зірки (1943, 1945 роки); «За Заслуги» ІІ ступеня (1998 рік). Член-кореспондент АМН СРСР (1962 рік). Депутат Верховної Ради СРСР 5 скликань. Президією НАН України засновано премію ім. М. М. Амосова. Його ім’ям названо вулицю в Києві.
Храмов, Ю.О. Амосов Микола Михайлович / Ю. О. Храмов // Кияни : біограф. словник. – К. : Фенікс, 2004. – С. 9 : портр.

Про Амосова М. М. :

Амосов Николай // 99 великих киевлян. – К. : 7+7 media, 2009. – С. 34- 36 : портр.

Згурская, М. Николай Амосов / М. Згурская. – Х. : Фолио, 2010. –      121 с. – (Знаменитые украинцы).

четвер, 21 листопада 2013 р.

АРХІСТРАТИГ МИХАЇЛ



Згідно з прийнятою у християнстві «небесною ієрархією», Михаїл – один з архангелів, верховний воєначальник у космічній війні з ворогами Бога.
За стародавніми переказами, колись сатана був найяснішим з небесних духів, за що він був названий Люцифером. Але з часом він впав у самолюбство, гордість і злобу і спокусив цими почуттями багатьох інших духів. Архангел Михаїл зібрав військо благочестивих ангелів та виступив на війну проти сатани та його ангелів. Підступним був смій-сатана, але не втримався він і був скинутий разом із своїм військом  на землю.
Архангела Михаїла здавна називають ангелом-охоронцем усіх християн, а українці вважають Святого Архістратига Михайла патроном столиці України – Києва. Стародавній герб Києва був оздоблений образом Архістратига з мечем.
Народна уява малює архангела Михаїла мужнім лицарем, який перемагає всі темні сили на землі. «Якщо грім гримить, говорять, що це Архістратиг Михайло веде війну з чортами. Де б не заховався нечистий – стріла архангела знайде його скрізь». У іншій легенді розповідається, що іноді з блискавки робиться хрест – це Михайло благословляє, а архангел Гавриїл стріляє  у чорта.
Мисливці в Україні вважають його своїм покровителем та захисником. Найпоширеніша розповідь про Архістратига пов’язана з віруванням, що найкраща та рушниця, яка побувала в руках у Святого.
У одній такій історії розповідається, як одного разу гроза застала мисливця в лісі. Відшукав мисливець ліщину (за переказом – це єдине дерево, під яким можна стояти під час грози) і почав чекати закінчення негоди. В цей час він побачив нечистого, який ховався від Архістратига Михайла. Прицілився мисливець і влучив у чорта, тільки пляма смоли від нього залишилась. Михайло подякував мисливцеві за допомогу і запитав, яку б винагороду він захотів отримати. Мисливець забажав одержати рушницю Архістратига, і той погодився. Вони обмінялися своїми рушницями. Але звичайній людині не під силу рушниця Святого, тому мисливець вирішив повернути її назад. Одержавши свою, він помітив, що рушниця набула чудодійної сили після того, як побувала у руках Архістратига. Колись в Україні у день, присвячений Св. Михайлу, мисливці ставили у церкві свічку.
Сільськогосподарські прикмети говорять: «з Михайла зима морози кує», «Михайло приїхав на білому коні» (говориться, якщо на цей день випаде сніг). З цього дня худобу заганяють на зимовий корм.

Інформація взята з джерела: Матвєєва, Н. Святі і свята України : календар церковних свят і народних традицій : словник-довід. / Наталія Матвєєва, Андрій Голобородько.  – К. : Укр. центр духовної культури, 1995. – С. 200-201.


Про Архангела Михаїла:
Собор Архістратига Михаїла (8 листопада ст. ст. – 21 листопада нов. ст.) // Кислашко, О. Православні свята та народні звичаї / Олександр Кислашко, Ярослав Кислашко. – К. : Грамота, 2003. – С. 58-61.

Інтернет-ресурс:
http://lagoda.org/ru/projects/maria-gavriil/articles/147-arhistratig-mihail-nebesnyi-pokrovitel-kieva-s-kakih-por

вівторок, 10 вересня 2013 р.

ІВАН ГРИГОРОВИЧ ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ - архітектор



 Видатний український архітектор народився в 1713 році в Києві, навчався в Києво-Могилянській академії.   Іван Григрович-Барський спробував себе в архітектурі вже в зрілому віці. До того він служив у магістраті, одружився, налагодив сімейний побут (у нього було 15 дітей!). А потім, пройшовши вишкіл на будовах інших зодчих, приступив до самостійної творчості. Стислий перелік його архітектурної спадщини міститься в начерку епітафії. Починається цей перелік водопроводом. У 1748-1749 роках Григорович-Барський влаштував на Подолі водопровідну мережу. Частиною цієї мережі був фонтан-запобіжник, над яким архітектор поставив вишуканий цегляний павільйон. На даху павільйону було встановлено статую апостола Андрія. Вода витікала з посудини, яку тримав ангел. Вже на початку ХІХ століття ангел поступився місцем Самсону, який роздирає пащу леву. Фонтан «Самсон» був знищений в 1930-х роках і відновлений у 1982-му році.
          Одночасно з фонтаном архітектор займався перебудовою Кирилівського монастиря на тодішній околиці Києва. Він заново декорував старовинний храм, влаштував огорожу з брамою і прекрасну триярусну дзвіницю з невеликою церквою у другому ярусі. На жаль, ні врата, ні дзвіниця не збереглися. Не збереглися і монументальна дзвіниця Петропавлівської церкви на сучасній Притисько-Микільської вулиці, і дзвіниця Успенської церкви на Контрактовій площі.
          З існуючих в даний час будівель Григоровича-Барського характерна Покровська церква (1766 рік) на однойменній вулиці. Також на Подолі збереглася і Набережно-Микільська церква (1772-1775 роки) на вулиці Григорія Сковороди. Зберігся, хоча і дуже перебудований, «міський магазин» - колишній хлібний склад по вулиці Братській, 2. Одна з останніх його робіт - реконструкція Малої Софії (нинішньої трапезної) Софійського монастиря.
         Помер Іван Григорович Григорович-Барський 10 вересня 1791, так записав у своєму щоденнику його син Олександр. Іван Григорович був похований на Подолі, біля відбудованої ним церкви Богородиці Пирогощі. Точне місцезнаходження його могили невідоме ...

      Иван Григорович-Барский // 99 великих киевлян. – К. : 7+7media, 2009. –    С. 143-145.


Представляємо літературу про  Івана Григоровича-Барського, що знаходиться в відділі:




Киселева, Л. Талантливый зодчий Украины / Лилия Киселева // Киевский Вестник. - 2013. - 23 апр. (№ 43). - С. 4 : ил.

Творець українського бароко // Кудрявцев, Л. Двадцять архітекторів, які будували Київ. – К., 2003. – С. 11-17 : іл.

Марголіна,  І. Шедевр українського бароко – дзвіниця / І. Марголіна,    В. Ульяновський //  Пам’ятки України. – 2013. - № 2. – С. 12-17 : іл. 

Павленко, Ю. В. Григорович-Барський Іван / Ю.В. Павленко // Кияни : біограф.  словник. – К. : Фенікс, 2004. – С. 100.

Українське бароко в Києві //  Кальницький М. Нариси з історії Києва : навч. посіб. для середніх загальноосвіт. навчальних закладів / за ред. Т. Кіщук, С. Кульчицького. - К. : Генеза, 2002. - С. 121-125 : іл.


середу, 31 липня 2013 р.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА - поетеса




Українка Леся (справжнє прізвище - Косач-Квітка Лариса Петрівна) - поетеса і громадська діячка. Дочка Олени Пчілки. Народилася 25 лютого 1871 року у  м. Новоград-Волинський (тепер Житомирська обл.). Дитячі роки пройшли на Волині (Луцьк, с. Колодяжне). Через хворобу вчилася вдома, дістала різносторонню освіту, знала 10 мов, була здібною піаністкою, займалася живописом,  глибоко знала вітчизняну і світову літературу, історію. Друкуватися почала 1884 року у Львові в журналі «Зоря». Плідно працювала в різних жанрах і галузях літератури як поет, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист, літературний критик, фольклорист.
Перша збірка віршів - «На крилах пісень» (1893 р.), згодом вийшли збірки  «Думи і мрії» (1899 р.), «Відгуки» (1902 р.). В них переважає громадсько-політична лірика, пройнята ідеями гуманізму і пафосом життєствердження, пристрасно звучать патріотичні мотиви, роздуми про роль митця і поетичного слова. Свободолюбивим спрямуванням і художньою силою її вірші стоять на рівні найкращих зразків світової поезії, розвиваючи традиції громадянської лірики Т. Г. Шевченка та І. Франка.
З 13 років багато працювала також у галузі перекладу. Перекладала твори М. В. Гоголя, І.С. Тургенєва, Г. Гейне, Г. Гауптмана, В. Гюго, Дж. Байрона, А. Міцкевича, М. Конопницької, С. Надсона,  М. Метерлінка, Гомера та інших. Зверталася і до прозових жанрів. В своїх оповіданнях реалістично змальовувала побут народу, соціальні суперечності, бездуховність пануючих класів. У 19 років написала для своїх молодих сестер «Стародавню історію східних слов’ян». В 1896-1913 роках працювала переважно в жанрі драматургії, написала понад 20 драматичних творів, які стали новим явищем в українській драматургії. У нетрадиційних образах і сюжетах, взятих із світової літератури, історії, міфології, вона виразила актуальні ідеологічні, філософські, морально-етичні проблеми сучасності, надала відомим світовим художнім образам нового тлумачення, збагативши цим не лише національну, а й світову літературу. Вершина її творчості -драма «Лісова пісня»,  в якій утверджуються високі почуття, перемога краси над бездуховністю. Філософсько-соціологічні і естетичні погляди              Лесі Українки відіграли значну роль у розвитку прогресивної суспільної думки в Україні.
Померла  Леся Українка 1 серпня 1913 року у м. Сурамі (Грузія), похована в Києві. В м. Новограді-Волинському, де  народилася поетеса, в   с. Колодяжному, де вона провела дитячі роки, та в Києві відкрито літературно-меморіальні музеї. Пам’ятники в Києві, Саскатуні (Канада), Сурамі. Встановлено  премію ім. Лесі Українки. ЇЇ ім’я носить Публічна бібліотека, Національний театр російської драми, площа і бульвар у Києві.

Українка Леся // Жінки України : біограф. енциклопед. слов. – К. : Фенікс, 2001. – С. 463 : портр.



Докладніше Ви зможете ознайомитися з життям та творчістю Лесі Українки в книгах, що знаходяться у фонді відділу:

Кармазіна, М. Леся Українка / Марія Кармазіна. – К. : Альтернативи, 2003. – 416 с. : іл.

Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка) : біогр. матеріали. Спогади. Іконографія. – Нью-Йорк; К. : Факт, 2004. – 445 с. : іл.

Мірошніченко, Л. Над рукописами Лесі Українки : нариси з психології творчості та текстології / Лариса Мірошниченко. – К., 2001. – 264 с.

Панасенко, Т. Леся Українка / Т. Панасенко // Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. – Луцьк, 2012. – С. 351-471.

Роздольська, І. Українка Леся / І. Роздольська // Довідник з історії України : А-Я. – К. : Генеза, 2001. –  С. 900-901.

Стрілецька, 15 (кол. 9) // Друг, О. Особняки Києва / Ольга Друг, Дмитро Малаков. – К. : КИЙ, 2004. – С 442-446 : портр., іл.

Леся Українка (1871-1913) – письменниця, перекладач, літературознавець, публіцист і громадський діяч // 100 найвідоміших українців. – 2-е вид. виправ. і доповн. -  М. : Вече; К. : Орфей, 2002. – С. 336- 341 : фото.

Леся Українка : сюжети з життя в ілюстраціях і документах : фотокнига. – К. : Спалах, 2011. – 108 с. : іл.

четвер, 23 травня 2013 р.

ГОРОДЕЦЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ ВЛАДИСЛАВОВИЧ - архітектор




Городецький В. В.  [Лешек Дезидерій Владислав Городецький] – архітектор. Народився 23 травня (4 червня) 1863 року в с. Шолудьки (тепер Вінницька обл.) в польській шляхетній родині. Закінчив з срібною медаллю Петербургську академію мистецтв (1890 рік). Будував у Києві, Умані, Черкасах, Євпаторії та інших містах. У Києві серед його робіт кінця ХІХ ст. особливою популярністю користувалися павільйони  сільськогосподарської та промислової виставок на Черепановій горі, корпуси Південно-Російського машинобудівного заводу по вул. Жилянській, меблевий магазин І. І. Кімера по вул. Миколаївській,13 (за радянських часів К. Маркса, тепер - Городецького), дохідні будинки по Великій Васильківській,25, Гоголівській,27 тощо. В 1899-1900 роках він споруджує караїмську кенасу (вул. Ярославів Вал,7), 1898-1909 роках - костьол св. Миколая (вул. Велика Васильківська,75) та 1897-1900 роках -  Міський музей (вул. Грушевського,6).
Вражає його здатність працювати водночас у зовсім різних архітектурно-художніх стилях (давньогрецько-дорійському, мавританському, готичному, модерн тощо). Особливою оригінальністю відзначається проект та оздоблення його власного будинку (вул. Банківська,10), виконаного в стилі модерн «під морське дно», відомий серед киян як «будинок з химерами» (1902-1903 роки). Одним з перших почав широко використовувати цемент (київського заводу Ріхтера). Успіху його будівель сприяла і плідна співпраця з італійським скульптором Е. Саля (1864-1920 роки), який з кінця ХІХ ст. до 1914 року мешкав у Києві. Останній створив зокрема орнаментально-скульптурний декор до таких будівель Городецького, як караїмська кенаса та будинок самого Городецького. Не збереглися споруджені Городецьким павільйони Всеросійської виставки, що проходила 1913 року в Києві. Серед робіт Городецького слід назвати оригінальні склепи графа С. Ю. Вітте на Байковому цвинтарі та інженера М. Є. Лялевського на цвинтарі Видубицького монастиря, а також мавзолей Потоцького в с. Печора на Вінничині.
В 1920 році переїхав до Варшави, 1928 року на запрошення перського шаха – до Ірану, де працював над спорудженнями багатьох споруд у Тегерані (вокзал, театр, готель, один з шахських палаців тощо). Був завзятим мандрівником і мисливцем. Брав участь в наукових експедиціях до Центральної Азії (1905-1908 роках), Африки (1911-1912 роках) та Індії (1919 рік). Написав і видав з власними ілюстраціями книгу спогадів про свої подорожі по Африці. Помер 3 січня 1930 року у Тегерані.

Павленко, Ю. В. Городецький Владислав Владиславович / Ю. В. Павленко // Кияни: біограф. слов. – К. : Фенікс, 2004. – С. 96 : портр.


  

Видання про Городецького Владислава Владиславовича :

Бондаренко, Р. І. Городецький Владислав Владиславович /
Р. І. Бондаренко // Енциклопедія історії України. - К. Наукова думка, 2005. -
Т.2 : Г-Д. - С. 170 : портр.

Вечерський, В. В. Городецький Владислав Владиславович / В. В. Вечерський // Енциклопедія Сучасної України. - К., 2006. -
Т. 6 : Го-Гю. - С. 267 : портр., фото.

Городниченко, О. Мандрівник і архітектор в одній особі /
О. Городниченко // Українські дослідники Землі / упоряд. Н. Муніч,
В. Серебрій. - К. : Редакції загальнопедагогічних газет, 2004. - С. 65-71 : портр. - ( Бібліотека "Шкільного світу").

Владислав Городецкий // 99 великих киевлян. - К. 7+7 media, 2009. - С. 133-138 : портр.

Владислав Городецкий (1863-1930) архитектор // Сто великих украинцев. - 2- изд., исправ. и доп. - М. : Вече ; К. : Орфей, 2002. - С. 389-394 : портр., ил.

Городецький. Виклик будівничого : [альбом] / [текст, архівні матеріали, прим. Д. Малакова ; післям. С. Кримського]. - [К.] : Грані-Т, [2008]. - 176 с. : іл., портр.

Малаков, Д. Архітектор Владислав Городецький / Д. Малаков // Нариси з історії Києва : навч. посіб. для середніх загальноосвітніх навчальних закладів / за ред. Т.Кіщук, С.Кульчицького. - К. : Генеза, 2002. - С. 223-225 : іл., портр.

Малаков, Д. Архітектор Городецький : архівні розвідки / Д. Малаков. - К. КИЙ, 1999. - 2389 с. іл., фото., портр.

Малаков, Д. Тринадцять київських зустрічей із Городецьким : путівник / [Д. Малаков]. - К. : Грані-Т, [2011]. - 62 с. : іл.



Архітектора Городецького вулиця // Кудрявцев, Л. О. Град над Борисфеном : ілюстрована історія вулиць і майданів Києва. – К. : Вища шк., 2007. – С. 30-39 : фото.



На честь Городецького В. В. названо :

Іменем Городецького в Києві названа вулиця, що веде від площі Незалежності до будинку з химерами, колишня Миколаївська, у радянський час - Карла Маркса. А поруч, за столиком на тротуарі у Пасажі (вулиця Хрещатик, буд.15), віднедавна п’є каву бронзовий Владислав Городецький.




 


суботу, 18 травня 2013 р.

ПРАХОВ МИКОЛА АДРІАНОВИЧ - художник, мистецтвознавець




Відомий художник народився 18 травня 1873 року у Римі (Італія). З 1888 року жив у Києві. З 1896 року працював як художник в галузі декоративно-прикладного мистецтва, був професором Київського художнього інституту. Один з організаторів товариства «Київський художник». Помер 25 листопада 1957 року у Києві. Автор спогадів «Сторінки минулого» (1958 рік), статей з проблем образотворчого мистецтва.
Його дружина, Анна Августівна Крюгер-Прахова, - живописець. Народилася 7 серпня 1876 року у с. Сквира (тепер місто Київської обл.). Навчалася в Київській рисувальній школі М. Мурашка, закінчила Петербургську академію мистецтв (1960 рік). В 1912-1920 роках – викладач Київського художнього училища, 1924-1933 роки – художньо-промислової студії Прахових, 1945-1946 роки – Київського училища прикладного мистецтва. Померла 29 вересня 1962 року у Києві. Твори: «Їзда на оленях» «Набережна на о. Капрі», «Купання», «Татарка» та інші, портрети академіка В. П. Філатова, професора В. В. Пухальського.
Його сини: Адріан Миколайович Прахов (1905 року народження, Київ- помер 1970 року, Київ) – кінематографіст, працював кінооператоромна Київській кіностудії ім. О. П. Довженка (фільми – «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «П’ятий океан» та ін.); Микола Миколайович Прахов (народився 1907 року, острів Капрі – помер 1971 року, Київ) – ботанік, мандрівник і фотограф, був доцентом Київського університету, досліджував флору Якутії і Тянь-Шаню, автор посібників із садівництва та квітництва.
Див.  // Кияни : біограф. слов. – К. Фенікс, 2004. – С. 305-306 : портр.


пʼятницю, 5 квітня 2013 р.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ -князь київський



Володмир Мономах (1053-1125 рр.) – князь чернігівський, переяславський і великий князь київський, онук Ярослава Мудрого, син Всеволода Ярославича й дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. Серед князів Київської Русі того часу, яких найчастіше згадують у середньовічних джерелах, його зображують як найвидатнішого державотворця й полководця Руської землі кінця ХІ - початку ХІІ ст. Саме він розпочав героїчну боротьбу й здобув блискучі перемоги над половцями, що становили головну загрозу для Київської держави.
Київський престол. Володимир Мономах 1113 року (у віці 60 років) став великим київським князем. Незважаючи на вік, він відзначався великою енергією, працездатністю й державною мудрістю. Перше, що  зробив київський князь, - уніс доповнення до «Руської правди». Нові закони обмежували лихварські відсотки, утруднювали перетворення вільних людей на рабів (холопів) та дещо поліпшували  становище селян. В історію цей князівський акт увійшов як Статут Володимира Мономаха. Він містив 69 статей, у яких викладено норми цивільного, кримінального й судового права.
Мономах відновив єдиновладну монархію доби Ярослава Мудрого. Усіляки спроби удільних князів не підкорятися Києву знищувалися в зародку. Мономах суворо покарав за неслухняність мінського князя Гліба, Володимиро-Волинського князя Ярослава, відправив посадника в Новгород.
Як і його дід Ярослав Мудрий, Мономах і далі зміцнював Київську Русь шляхом династичних шлюбів. Сам великий князь був одружений з донькою англійського короля Гаральда Гитою, його син Мстислав – з донькою шведського короля Кристиною, дочка Марія була заручена з візантійським цісаревичем.
Припинення чвар, розгром половецьких орд, централізація держави сприяли політичному й соціально-економічному піднесенню Київської Русі. Доба Володимира Мономаха була також часом подальшого розквіту культури Київської держави: були зведені нові архітектурні споруди, з’явилися чудові твори літератури та живопису, розвивалася освіта. Сам князь був видатним письменником свого часу. Його перу належить «Повчання», у якому йдеться про любов до рідної землі, до батьків, до ближніх.
Помер у віці 72 років. Похований у Софійському соборі Києва. 
Епохою Володимира Мономаха та його сина Мстислава закінчився тривалий період єдиної і могутньої Руської держави, за яку він, за словами літописця, "багато поту втер".


ДОВІДКА. Статут Володимира Мономаха – закони київського князя Володимира Мономаха, уміщені в «Руській правді». Мав 69 статей. Містив норми цивільного, кримінального та судового права.

Інформація взята з джерела   Новий довідник : історія України. - К. : Казка, 2005. - С. 78-80 : фото., портр.


Про Володимира Мономаха більше можна дізнатися з таких джерел, що знаходяться у нашому  відділу:

Князь Володимир Мономах // Костомаров, М. І. Історичні постаті /        М. І. Костомаров. - Дніпропетр. : Січ, 2008. - С. 23-57.
Котляр, М. Ф. Володимр Мономах, Володимир-Василій Всеволодович Мономах / М. Ф. Котляр // Енциклопедія історії України. - К. : Наук. думка,  2003. -
 Т.1. А-В. - С. 616-617 : портр.

Мономах, В. Повчання / В. Мономах // Хроніка 2000. - К., 2000. - С. 158-169.

Володимир Мономах // Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. : короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети. - К. : Вища шк., 2002. - С. 42-44 : портр.

Володимир Мономах //  Довідник з історії України  : А-Я. - К. : Генеза, 2001. - С. 126.

Володимир Мономах //  Сто видатних українців. - К. : Арій, 2006. –
 С. 36-40 : портр.

Володимир Мономах // Хорошевський, А. Ю. Проект «Україна». Галерея національних героїв / А. Ю. Хорошевський. - Х. : Бібколектор, 2012. - С. 35-38 : портр.

Павленко, Ю. В. Володимир Всеволодович (Володимир Мономах) / Ю. В. Павленко // Кияни : біограф. слов. - К. : Фенікс, 2004. - С. 72-73.

Сліпушко, О. Правитель і філософ / О. Сліпушко // Пам’ять століть. – 2008. - №3. – С. 177-181 : фото.

Статті:

Зиль, А. Дороги і храми Мономаха : князь-будівничий - душа всієї Руської землі / Андрій Зиль // День. - 2013. - 29-30 берез. (№ 57-58). - С. 8 : фото.

 Кралюк, П. Культура Київської Русі за часів Володимира Мономаха / Петро Кралюк // День. - 2013. - 18-19 січ. (№ 8-9). - С. 8 : фото.

Сюндюков, І. Наша людина в XІІ столітті : "Феномен Мономаха": християнин, гуманіст і державник на київському (пре)столі / Ігор Сюндюков // День. - 2013. - 11-12 січ. (№ 3-4). - С. 8 : фото.

Сюндюков, І. Чому Мономах ? : 2013 року минає 900 років сходження на Київський великокняжий стіл князя Володимира Мономаха / Ігор Сюндюков // День. - 2012. - 28-29 груд. (№ 239-240). - С. 11 : фото.

Ястребов, О. Нащадки Великого Князя : сини та онуки Володимира Мономаха, що стали київськими князями / Олег Ястребов // День. - 2013. - 29-30 берез. (№ 57-58). - С. 8 : фото.

ПАМ’ЯТЬ
Монету введено в обіг 22 листопада 2002 року. Вона належить до серії «Княжа Україна».
Автори художники: Козаченко Віталій, Таран Володимир, Харук Олександр, Харук Сергій. Скульптори: Атаманчук Володимир, Дем'яненко Володимир.
   

вівторок, 12 березня 2013 р.

ВЕРНАДСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ - академік,основоположник геохімії, біогеохімії та радіології, філософ, мислитель




Народився  28 лютого (12 березня) 1863 року – помер 6 січня 1945 року – основоположник геохімії, біогеохімії та радіології, автор теорії ноосфери, філософ, мислитель. Академік Петербурзької Академії Наук  (1909 року; з травня 1917 року Російської Академії Наук, з липня 1925  року Академії Наук СРСР), один із засновників Української Академії Наук та її перший президент (1918-1921 роки), почесний член багатьох іноземних академій і наукових товариств. Батько Г. Вернадського. Походив з давнього козацького роду. Народився в м. Санкт-Петербург. Син І. Вернадського та Г. Константинович. Дитячі роки провів у Харкові. У 1885 році закінчив Петербурзький університет із науковою ступінню кандидата наук і був залишений у вузі для підготовки до професорського звання. Впродовж 1888 -1890 років навчався у Німеччині, Франції. Від 1890 року - приват-доцент, від 1898 року -  професор Московського університету. У 1911 році на знак протесту проти порушення університетської автономії подав у відставку. Відвідав США, Інститут радію у Парижі. Як академік Петербурзької АН створив 1914 року геологічний та мінералогічний музей Академії. З його ініціативи була створена Комісія з вивчення природних сил Росії Петербурзької АН. Брав участь у революційному русі, був редактором газети «Русские ведомости», член ЦК Конституційно-демократичної партії. Після Лютневої революції 1917 року – заступник міністра освіти Тимчасового уряду. Від листопада 1917 року жив у Полтаві, Києві. У 1918-1921 роках –президент УАН. У 1920- 1921 роках – професор Таврійського університету в Симферополі. Від 1922 року – у Петрограді (нині Санкт-Петербург). За участі В. Вернадського  були створені Державний радієвий інситут (1922 рік), Комісія з історії знань (1922 рік), біогеохімічна лабораторія (1924 рік) РАН, директор якої він був до кінця свого життя.

Вернадський – організатор багатьох наукових напрямів: генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімічної еволюції, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеології, наукознавства, вчення про живу речовину. Основоположник теорії біосфери й ноосфери. Збагатив науку глибокими ідеями, зокрема про роль живих організмів у геохімічних процесах, висунув ряд наукових положень важливого практичного значення: пошуків радіоактивних мінералів, визначення абсолютного віку гірських порід та ін. Він – автор понад 400 наукових праць, опублікованих за життя, сотень інших опублікованих пізніше і ще не опублікованих. Лауреат Сталінської  премії (1943 рік). 

Помер у м. Москва.

Інформація взята з   // Енциклопедія історії України. - К. : Наук. думка, 2003. - 

Т. 1: А-В. - С. 484-485 : портр.

Вшанування пам'яті

 

У 1973 році його іменем названо бульвар у Києві (Академмістечко) де у 1981 році йому споруджено пам'ятник. До 1963 року його ім'я носила також нинішня вулиця Запорожця.

Пам'ятник Володимиру Вернадському у Києві - монумент на честь видатного українського вченого, першого президента Академії наук Володимира Івановича Вернадського. Відкритий у 118-ту річницю з дня народження академіка 12 березня 1981 року в місці сполучення проспекту Перемоги і названого його іменем бульвару. Автори - скульптор Олександр Скобліков, архітектор Анатолій Ігнащенко.







Ім'я вченого присвоєно Національній бібліотеці України.





















26 березня 2003 року Національним банком України в обіг випущена ювілейна монета номіналом 2 гривні присвячена академіку Вернадському.






У відділі є така література про Володимира Івановича Вернадського:

Вернадский, В. И. Начало и вечность жизни / В.И. Вернадский. - М. : Советская Россия, 1989. - 703 с.

Вернадский, В.И. Письма Н.Е. Вернадской 1886-1889 / В.И. Вернадский; сост. Филиппова, Н.В. - М. : Наука, 1988. - 304 с.

Гумилевский, Л. Вернадский / Л. Гумилевский. - 3-е изд. - М. : Молодая гвардия, 1988. - 255 с. : ил. - (Жизнь замечательных людей).

Павленко, Ю.В.  Вернадський Володимир Іванович / Ю.В. Павленко, Ю.О. Храмов // Кияни : біограф. слов. -  К. : Фенікс, 2004. -  С. 64 : портр.

Попович, М.В. Вернадський Володимир Іванович / М.В. Попович, Д.Є. Макаренко // Енциклопедія Сучасної України. -  К., 2005. -
Т.4. В-Вог. -  С. 271 : портр.

Сытник, К.М. В.И. Вернадский / Сытник К.М., Апанович, Е.М.,      Стойко, С.М. - 2-е изд., исправ. и доп. - К. : Наук. думка, 1988. - 367 с.  : ил., портр.