неділя, 30 грудня 2012 р.

СОВА АНДРІЙ КОРНІЙОВИЧ - актор, гуморист, майстер художнього слова



ЛИЦАР СМІХУ
о 100-річчя від дня народження А.К. Сови]

Андрій Корнійович Сова... Хто з численних прихильників гумору в Україні та й за її межами не знає цього прізвища? Широко знаний і улюблений в народі виконавець гумористичних літературних творів, народний артист України, чи не найпопулярніша творча особистість для українців старшого покоління. У 60-70-ті роки без його участі не відбувався жоден великий святковий концерт. Це був сміхотворець справді багатогранний, якого називали і чаклуном веселого настрою, і ювелірним майстром сміху, і творцем своєрідного театру сатиричних мініатюр. Та перш ніж стати видатним майстром слова й мати такий гучний успіх, Андрію Корнійовичу довелося пройти складний життєвий шлях.
      Народився він у м. Одесі в робітничій сім'ї. Із самого дитинства в ньому боролися дві характерні для справжнього одесита риси - любов до моря та схильність до гумору. І кожна заявляла про себе так владно, що юнак не одразу збагнув своє покликання. Після школи він закінчив Одеське мореходне училище (1930) і був зарахований мотористом 1-го класу на торговельне судно "Цюрупа". Ходив до Італії, Іспанії, Греції, Єгипту, Франції. У вільні від вахти години матроси збиралися біля трюму послухати улюбленця команди Андрія Сову - дотепного жартівника, знавця й оповідача одеського фольклору. Він не примушував прохати себе і з імпровізованої сцени звучали анекдоти, кумедні оповідки з життя одеських базарів. А подеколи й копіював когось із своїх знайомих. Гурт реготав аж до хрипоти. Дивувалися: і де воно в нього береться?
      Андрій опанував морську професію, користувався авторитетом у команди. Та життя іноді робить карколомні повороти, не підвладні ніякій логіці. Коли прокинулась дарована природою жага творчості, почав нудьгувати і марити сценою. Втім, обравши мистецтво, він ще довго шукав своє місце у житті. У 1938 р. закінчив акторське відділення Одеського театрального училища. Упродовж 25 років знявся у 45 фільмах, чимало з яких зайняли гідне місце в національному кінематографі ("Танкер Дербент", "Стара фортеця", "Я чорноморець", "Морський яструб", "Два бійці", "У далекому плаванні", "Блакитні дороги", "Максимко", "Розвідники", "Таємничий острів", "Королева бензоколонки" та ін.). Працював з відомими режисерами: Л.Луковим, В.Брауном, М.Бєлінським, О.Файнциммером. Його партнерами по екрану були: М.Бернес, І.Переверзєв, А.Бучма, Б.Андрєєв, В.Меркур'єв, Л.Сухаревська, Є.Самойлов, Н.Румянцева, Ю.Копелян.
      Після конкурсу (1951 р.) був прийнятий до Київської обласної філармонії, в 1959-му - в "Укрконцерт". Тепер актор вважав, що нарешті знайшов те, чого так прагнув. Популярність його, як естрадного артиста, швидко зростала. Загальновідомий "ас" гумору виступав на сценах майже всіх республік колишнього Радянського Союзу, гастролював у США, Канаді, Німеччині та інших країн світу.
      Багато хто пам'ятає, що відбувалося на концертах, коли конферансьє оголошував: "Виступає народний артист УРСР Андрій Сова!". Зал здригався від бурхливих оплесків і завмирав у передчутті дива. Це треба було бачити: стоїть артист на сцені один, як перст; у руках нічого немає; навкруги теж ніякої театральної атрибутики. Та дарма! Він розказує, а зал регоче. До сліз. У розпорядженні митця - п'ять-десять хвилин, а перед глядачем проходить ціла низка образів - різних, виразно окреслених і на когось схожих. Складалося враження, ніби десь вже зустрічали таких людей, тільки нічого смішного в них не вгледіли. А він побачив і показав: ось, мовляв, подивіться, люди, яке це неподобство; воно варте осміяння.
      За одностайним визнанням театральних критиків, А.Сова мав напрочуд тонке відчуття природи гумору. Те, що він робив, порівнювали з роботою художника-карикатуриста, який одним-двома штрихами змальовує образ. Злободенність тематики, точність вибору об'єкта критики, віртуозність володіння словом і жестом, яскрава, образна, пересипана народними дотепами й інтонаціями мова - саме ці риси і надали творчій манері А.Сови самобутності та неповторності.
      Андрій Корнійович володів дивовижним талантом перевтілення в тих, кого з такою майстерністю зображено у сатиричних і гумористичних творах Остапа Вишні, Степана Олійника, Володимира Івановича, Павла Глазового, Олександра Ковіньки, Євгена Кравченка та ін. Кожен твір письменників-гумористів у виконанні артиста набував надзвичайної сили впливу на переповнені аудиторії слухачів. Для авторів багатьох байок, сатиричних мініатюр, фейлетонів, епіграм, коротеньких оповідань Андрій Корнійович був хрещеним батьком, бо виводив їхні творіння на широку дорогу народного визнання. І вони залишаються в нашій уяві, пов'язані саме з його манерою виконання, його ім'ям.
      У художній палітрі А.К.Сови майже відсутня чорна фарба. Невичерпна щирість, доброта стали його найсильнішою зброєю. Звідси беруть початок життєстверджуючий оптимізм творчості актора, його непохитна віра в людину. "Добро завжди сильніше за зло", "Сатира - гостра зброя", - часто повторював Андрій Корнійович,- тому нею слід користуватись обережно. Я не прагну "очорнити" своїх героїв; поглумитися над ними. Сміху боїться і той, хто вже нічого не боїться... Тому досить їх висміяти як слід. Водночас намагаюся викликати в глядачів почуття зневаги до цих людців, бажання заступити їм шлях у житті. Тобто, щоб люди посміялись і за діло брались".
      Відомо, що кожен жарт, як і рушниця, "стріляє" лише один раз. Дотеп, висловлений удруге, втретє, вже не досягає мети. Та Андрій Сова наче переступив цей закон естради. Його сміх - осмислений і завжди бив у ціль. Скільки б разів не доводилося зустрічатись з його мистецтвом, завжди це справжнє моральне задоволення й естетична насолода.
      Побутує думка, ніби Андрій Корнійович читав лише твори в жанрі гумору та сатири. Втім, це не так. В його виконанні талановито звучали також поетичні й прозові твори Т.Шевченка, О.Пушкіна, О.Довженка, В.Сосюри.
      Життя і творчість Андрія Корнійовича Сови переконливо доводить, що здібності людини - не тільки від народження. Талант - це насамперед особистість, творцем якої є воля і праця. І чим ця особистість багатша, тим вона талановитіша, багатогранніша. На долю видатного майстра випало жорстоке випробування: 16 років він був прикутий до інвалідного крісла. Тривалі й наполегливі спроби лікарів повернути Андрія Корнійовича до активного життя помітних результатів не дали. Як тут не зневіритися, не втратити душевної рівноваги? Та він не здався, а взявся за перо: написання мемуарів - ось якір спасіння! У творчих роздумах й муках, у безсонні ночей й сумнівах сторінка за сторінкою народжувалася книга спогадів "Шлях до сміху" (вийшла друком 1986 р.) Це достовірна й хвилююча розповідь про життя Актора - народного у найширшому розумінні цього слова, про те, що сприяло формуванню його творчої особистості. Образність мислення, щирість почуттів, лірична нотка - такі риси пронизують усі розділи книги й становлять найхарактернішу ознаку спогадів.
      У грудні 1982 р. у Будинку актора в Києві відбувся творчий вечір народного артиста України Андрія Корнійовича Сови під назвою "Друге покликання митця", присвячений його 70-річчю. Це була сенсація, хоч саме на таку зустріч чекали всі шанувальники комедійного хисту видатного майстра.
      Талановитий актор постав у новій якості - талановитого літератора. Всі хвилювалися, бо знали про душевний і фізичний стан артиста, який вже 4 роки не виступав на сцені.
      Коли піднялася завіса, зал вибухнув такими шаленими оплесками, яких тутешні стіни ще не чули. І тоді актор (з допомогою друзів) встав, ніби окрилений людською любов'ю. Назустріч йому піднявся увесь зал. На очах багатьох присутніх, навіть далеких від сентиментальності, були сльози. Для всіх, особливо для молоді, то був урок мужності.
      А скільки учнів виховав цей мудрий, добрий вчитель! Анатолій Лит-винов, Олександр Івченко, Анатолій Демчук - нині визнані метри української естрадної гумористики.
      Неймовірна мужність, воля, любов до життя не полишали Андрія Корнійовича до останнього.
      Похований він у Києві, на Байковому цвинтарі. У пам'ять про всенародного улюбленця Спілка кінематографістів України та Фонд сприяння розвитку мистецтв України започаткували в 1995 р. конкурс артистів естради імені Андрія Сови, який проводиться щорічно 13 грудня у День Святого Андрія Первозванного.

При написанні матеріалу використовувалося  джерело:  

// Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2002. - IV кв.– С.  86-90.

 Інформацію  про Сову А.К. подано також у виданні:

// Кияни : біограф. словник. - К. : Фенікс, 2004. - С. 350 : портр.

понеділок, 3 грудня 2012 р.

СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ САВИЧ - філософ, великий мислитель,просвітитель, проповідник, поет, педагог





Григорій Савич Сковорода – син незаможного козака, народився 3 грудня (22 листопада) 1722 року в Чорнухах на Полтавщині. 1734 року вступив до Києво-Могилянської академії. Він вчився тут сім з половиною років і за цей час пройшов перші шість класів: фари, або аналогії, інфими, граматики, синтаксими, поетики і риторики. У сьомому класі філософії треба було вчитися два роки, але з середини другого року, точніше – у перших числах грудня 1741 року, заняття Сковороди в академії раптом перервалися…
Сім з половиною років він учився блискуче; як розповідає друг, учень і перший біограф філософа Михайло Ковалинський, Сковорода «скоро превзошел сверстников своих успехами и похвалами». У нижчих чотирьох класах вчився у Амвросія Негребецького, а в середніх (п’ятому і шостому) – у Павла Канючкевича та Сильвестра Ляскоронського.
Від грудня 1741-го року до серпня 1744 року Сковорода перебував у Петербурзі. Коли ж, подорожуючи по Україні, цариця Єлизавета Петрівна 27 серпня 1744 року приїхала до Києва, Сковорода був серед її почту і домігся від неї дозволу  залишитися в академії для продовження навчання. Він дістав «увольнение с чином придворного уставщика» і вступив знову до сьомого класу філософії.
Та навчався тут Сковорода лише рік. Скінчивши сьомий клас, він знову кинув навчання й вирушив (у серпні 1745 року) в закордонну подорож, про що Ковалинський розповідає так:
«Круг наук, преподаваемых в Киеве, показался ему недостаточным. Он возжелал видеть чужие края. Отправлен был в Венгрию… Сковорода известен знанием музыки, голосом, желанием быть в чужих краях, разумением некоторых языков, представлен был генерал-майору Вишневскому».
В жовтні 1750 року Сковорода повернувся до Києва – «наполнен ученостию, сведениями, знаниями, но с пустым карманом, в крайнем недостатке всего нужнейшего». Він тоді ж змушений був прийняти запрошення викладати курс поетики в Переяславській колегії. Через конфлікт з єпископом Никодимом Сребницьким Сковорода змушений був залишити викладання. Восени 1751 року він повернувся до Київської академії, де вчився два роки у останньому, восьмому, класі, програма якого була розрахована на чотири роки.
У восьмому класі читав лекції ректор академії, видатний письменник, учений, високо оцінений Пушкіним, - Георгій Кониський, якому довгий час приписувалося авторство відомої «Історії русів». Повного курсу академії Сковорода так і не закінчив, хоч вважався одним з найкращих студентів і митрополит Тимофій Щербацький рекомендував його на педагогічну роботу.
Про мандри Сковороди написано багато. Він ішов шляхами і стежинами, високий, худорлявий, в селянській свиті, з торбиною за плечима. Його добре знали скрізь на Лівобережжі, від Острогозька до Переяслава і від Курська до Ізюма.
 У серпні 1764 року Сковорода приїхав у Київ разом з Михайлом Ковалинським. «По приезде туда, при обозревании древностей тамошних, Сковорода был ему истолкователем истории места, нравов и древних обычаев». У Києво-Печерській лаврі було чимало знайомих Сковороди, навіть і родичів його. Вони йому радили: - Досить блукати світом! Час причалити до гавані! Нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти станеш прикрасою обителі і стовпом церкви.
- Ах, преподобні, - гаряче відповідав їм Сковорода. – Я стовпотворення множити собою не хочу, вистачить і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому... Риза, риза! Небагатьох ти опреподобила! А багатьох окаянствувала... Блажен, хто святість серця, тобто щастя своє, не заховав у ризу!
Сковорода гостював у Києві щось зо два місяці у свого двоюрідного брата Іустина Звіряки, що служив начальником Лаврської друкарні. Цей же Іустин згодом був призначений начальником Китаївської пустині, підпорядкованої Лаврі.
Сюди в гості до Іустина й приїхав Сковорода у травні 1770 року й прожив тут три місяці. На цей раз його супроводжував не Ковалинський, а Сошальський. Природжений педагог, Сковорода любив, коли мав змогу, ділитися своїми знаннями з молодими друзями.
Народ звертався до нього за порадами в питаннях великих і важливих, шукав у нього мудрості у повсякденних житейських справах, вірив йому, бо відчував, що Сковорода близько знає народне життя, розуміє потреби простих людей.
Помер Сковорода 29 жовтня 1794 року в селі Іванівці на Харківщині.



З минулого в майбутнє // Хінкулов, Л. Письменник жив у Києві : літературно-критичні розповіді / Л. Хінкулов. – К. : Дніпро, 1982. – С. 13-17.

Твори Г.С. Сковороди:

         Сковорода, Г. С. Вибрані твори в українських перекладах /
 Г. С. Сковорода ; упоряд. текстів, передм. та прим. Л.Ушкалова. - Х. : Ранок ; Веста,  2003. - 141 с.

Сковорода, Г. С. Твори : для старшого шкільного віку /
Г. С. Сковорода;  худож. оформ. І.Гаврилюка. - К. : Веселка, 1996. - 271 с. : іл.

Сковорода, Г. С. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи / Г. С. Сковорода. – К. : Наукова думка, 1983. – 542 с.  

Сковорода, Г. С. Літературні твори / Г. С. Сковорода.- К., 1972. –
 436 с. : іл.

Сковорода, Г. С. Повне зібрання творів у двох томах. Т. 1. /
 Г. С. Сковорода. - К. : Наукова думка, 1973. - 531 с. : іл.

Сковорода, Г. С. Повне зібрання творів у двох томах. Т. 2. Трактати. Діалоги. Притчі / Г. С. Сковорода. - К. : Наукова думка, 1973. - 574 с. 

Сковорода, Г. С. Поезії, байки, трактати, діалоги = Works in Two Volumes Твори : у 2 т. Т. 1. / Г. С. Сковорода ; [пер. із староукр., прим. М. Кашуби, В. Шевчука] ; передм. О. Мишанича ; Український науковий інститут Гарвардського університету ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії наук України. - К. : Обереги, 1994. - 527 с. : іл.


Сковорода, Г. С. Трактати, діалоги, притчі, переклади, листи = Works in Two Volumes Твори : у 2 т. Т. 2. / Г. С. Сковорода ; пер. із староукр.
М. Кашуби, В. Шевчука. - К. : Обереги, 1994. - 479 с. : іл.


Про Г. С. Сковороду
Верба Г.  Григорій Сковорода на межі тисячоліть : проблема
перекладу / Г. Верба // Київська старовина. - 2001. - № 1.- С. 183-191.

Галаур, С. Муравським шляхом у Сковородинівку : сьогодні народився український Першорозум - Григорій Сковорода / С. Галаур // Урядовий кур'єр. - 2010. - 3 груд. (№ 227). - С. 11.
                          
Гончаренко, І. Українська національна педагогіка в її історичному розвиткові : Григорій Сковорода  / Іван Гончаренко // Хроніка 2000. - 2007. -     № 71. - С. 759-762.

 Гончаренко, І. Українська національна педагогіка в її історичному розвиткові / Іван Гончаренко // Хроніка 2000. - 2007. - № 71. - С. 734-858.

Денисенко, В. "Чи не найзнаменитіша українська особистість
XVIII століття". Мандрівник учитель Григорій Сковорода / Володимир Денисенко // Пам’ять століть. - 2007. - № 1. - С. 28-38.

Кузьменко М. Сковородинівське коло Леоніда Вишеславського  /
М. Кузьменко // Київська старовина. - 2004. - № 2. - С. 66-73.

Кучинський, М. Світ ловив мене / М. Кучинський // Історичний календар. Вип. 8.- К., 2002. – С. 408-411.

Петров В. Сковорода Г.С. : Спроба характеристики  / В. Петров  // Київська старовина. - 2001. - № 4.- С. 109-124.

Родников, В. Життя, вчительство і педагогічні погляди Г. С. Сковороди : розділ в історії української педагогіки / Віктор Родников // Хроніка 2000. -    2007. - № 71. - С. 489-498.

Стадніченко, В. Іду за Сковородою : сповідь у любові до вчителя /         В. Стадніченко. - К. : Криниця, 2002. - 173 с. : іл.

Григорій Сковорода (1722-1794 рр.) // Степанишин, Б. Давня українська література в школі / Б. Степанишин. - К. : Либідь, 2000. – С. 434-479.

Григорій Сковорода // Сто видатних українців. – К. : Арій, 2006. –         С. 157-161.
 
Григорий Сковорода // Ткаченко, А. Знаменитые украинцы /                  А. Ткаченко. – К. : Арістей, 2005. – С. 282-293.

Григорій Сковорода (1722-1794) // Топська, Н. Любов - наснага,       любов - журба... / Н. Топська. - Донецьк : Проспек-Прес, 2007. - С. 5-32. : іл

Табачников, И. А. Григорий Сковорода / И. А. Табачников. - М. : Мысль, 1972. - 207 с.  

Федотова Т. Символіка сонця і вогню у світогляді Григорія Сковороди: синкретизм християнства та язичництва (вогнепоклонства) /
Т. Федотова // Київська старовина. - 2004. - №2. - С. 103-109.

Фоменко, А. Філософія людини Г. С. Сковороди / Анатолій Фоменко // Хроніка 2000. - 2007. - № 71. - С. 479-488.

Шибанов, Г. Інтелектуально-мистецьке оточення Григорія Сковороди на Слобожанщині у 60-х роках XVIII століття / Георгій Шибанов // Київська старовина. - 2007. - № 1. - С. 151-159.

На честь Григорія Савича Сковороди : 


   15 вересня 2006 року Національний банк України випустив банкноту номіналом 500 гривень, на аверсі якої зображено Григорія Сковороду.






  • Меморіальна дошка Григорію Сковороді встановлена на будинку циркульного корпусу НаУКМА, де в 1744-50 рр. навчався Г. С. Сковорода. Дошка-граніт, барельєф; скульптор І. Кавалерідзе, архітектор Р. П. Бикова; відкрито в 1964 р.

четвер, 15 листопада 2012 р.

МАЛИШКО АНДРІЙ САМІЙЛОВИЧ - поет-лірик, громадський діяч.

Народився   15. 11. 1912 року у с. Обухів (тепер місто Київської обл.). Закінчив Київській інститут народної освіти (1932 р.). Друкуватися почав 1930 року. Учасник Великої Вітчизняної війни. В 1944-1946 роках - редактор журналу «Дніпро».
Твори Малишка А.С.  пов’язані з фронтовою лірикою, відбудовою народного господарства, боротьбою за мир. Ліричні з них покладено на музику  українськими композиторами й стали народними піснями, зокрема «Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина», «Пісня про вчительку» (музика П.І. Майбороди), «Цвітуть осінні тихі небеса» (музика О.І. Білаша). Автор лібретто до опери «Молода гвардія» Ю.С. Мейтуса, «Арсенал» Г.І. Майбороди (разом з О.С. Левадою), текстів пісень до кінофільмів «Вершники» (1939 р.),  «Щорс» (1939 р.), «Макар Нечай» (1940 р.), «Богдан Хмельницький» (1941 р.), «Щедре літо» (1950 р.), «Долина синіх скель» (1956 р.), «Далеке і близьке» (1957 р.), «Літа молодії» (1958 р.) та інші. Перекладав твори російських та інших поетів, виступав як літературний критик.
Державні премії СРСР (1947, 1951, 1969). Державна премія України    ім. Т.Г. Шевченка (1964 р.). Депутат Верховної Ради України 3-6 скликань. Ордени Леніна (два), інші ордени, медалі.
Помер 17. 02. 1970 року у Києві, похований на Байковому цвинтарі. В м. Обухів 1991 році відкрито меморіальний музей Малишко та встановлено 1994 року пам’ятник.


Юрченко, Ю.М. Малишко Андрій Самійлович / Ю.М. Юрченко // Кияни : біограф. слов. - К. : Фенікс, 2004. - С. 228.

ВИДАННЯ Малишка Андрія Самійловича, які знаходяться у фонді відділу


Малишко, А. Балади / А. Малишко. – К. : Дніпро, 1987. – 95 с. : іл.

Малишко, А. Далекі орбіти / А. Малишко. - К. : Рад. письменник, 1962. – 437.  

Малишко, А. Далекі орбіти / А. Малишко. - К. : Криниця, 2004. - 606 с.

Малишко, А. Дорога під яворами / А. Малишко. – К. : Дніпро, 1982. – 95 с. : іл.

Малишко, А. Прометей / А. Малишко. -  К. : Дніпро, 1967. - 89 с. : іл.


СПОГАДИ про  поета-лірика

Малишко, В. Тату, я люблю тебе : пережите / В. Малишко. – К. : Просвіта, 2003. – 142 с. : іл.
Любов'ю, гордістю і болем проймається серце поетеси при спогаді про батька, лицаря України Андрія Малишка, саме ім'я якого є одним з її синонімів. Андрій Самойлович Малишко у спогадах дочки постає живою, з плоті і крові людиною. Температура полеміки авторки з деякими горе-мемуаристами викликана бажанням очистити портрет видатного українського поета від фальшивих барв. Вірші Валентини Малишко органічно доповнюють корпус цієї непересічної книги, звучать як спокута, спомин і сповідь.

ПРО МАЛИШКА А.С.  в періодичних виданнях

Висоцький, А. Поезія, перелита у пісню / Анатолій Висоцький // Пам’ять століть. - 2007. - № 4-5. - С. 220-224.

Кобелецька, О. "Без нього космос тісним здається..." / О. Кобелецька // Пам'ять століть. - 2005. - № 2. - С. 91-95.

Шпак, В. Коли хочете любити Україну - любіть Андрія Малишка /    Віктор Шпак // Урядовий кур'єр. - 2012, 15 листоп., с.1,10 : фото, іл. 
                    ПАМ'ЯТЬ
Ім'ям Андрія Малишка в 1971 році названо вулицю в Дніпровському районі Києва. На могилі Андрія Малишка, на Байковому кладовищі у 1973 році було встановлено надгробний пам'ятник з мармуру, роботи скульптора Галини Кальченко.
На фасаді будинку Роліту, де мешкав поет, в 1973 році встановлено бронзову меморіальну дошку (скульптор І. В. Макогон).
Про А. Малишка у 1983 році на кіностудії «Укртелефільм» знято документальний фільм «Андрій Малишко» (оператори - П. Щириця,           Т. Щепанкевич).
31 жовтня 2003 року Національний банк України випустив в обіг             2-гривневу пам'ятну монету присвячену Андрію Малишку.

Дивись матеріали сайтів:
storinka-m.kiev.ua/section_18.php?u_id...

понеділок, 5 листопада 2012 р.

БЛОХИН ОЛЕГ ВЛАДИМИРОВИЧ - футболист (к 60-летию со дня рождения)



Родился 5 ноября 1952 года в Киеве. Играл на позиции нападающего. Ему принадлежат почти все индивидуальные рекорды советского футбола: больше всех сыграл в чемпионате СССР (за киевское "Динамо") и за сборную - и там, и там больше всех забил. В официальных матчах на его счету 325 мячей.
Игровые достижения: семикратный чемпион СССР, пятикратный обладатель Кубка СССР, двукратный обладатель Кубка обладателей Кубков, обладатель Суперкубка УЕФА, обладатель "Золотого мяча" (1975), двукратный бронзовый призер Олимпийских игр, автор юбилейных голов киевского "Динамо" в чемпионатах СССР: 1400-й (1973), 1500-й (1975), 1600-й (1977), 1700-й (1979).
Завершил игровую карьеру в 1990 году и начал тренерскую работу. В Греции возглавлял клубы "Олимпиакос" (1990-1993), ПАОК (1993-1994), "Ионикос" (1994-1997, 2000), АЕК (1998-1999). В России тренировал ФК "Москва" (2008-2009). С 2003-го по 2007 год возглавлял сборную Украины, в 2009-2010 годах занимал должность спортивного директора одесского "Черноморца", в 2011-м подписал новый контракт с национальной сборной Украины. В 2012-м возглавил киевское "Динамо".
Тренерские достижения: серебряный призер чемпионата Греции (1991, 1992), обладатель Кубка Греции (1992), четвертьфиналист чемпионата мира -2006. 
Заслуженный тренер Украины (2005).
                                                                                   Киевский вестник, 2012, 6 нояб., с. 4;
Комсомольская правда в Украине, 2012, 5 нояб., с. 11; 6 нояб., с. 1;
Україна молода, 2012, 6 листоп., с. 8;
Факты, 2012, 6 нояб., с. 5, 6;
Хрещатик, 2012, 6 листоп., с. 8.

четвер, 1 листопада 2012 р.

СІЛЬВЕСТРОВ ВАЛЕНТИН - композитор



З нагоди святкування 75-річчя від дня народження народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, композитора Валентина Сільвестрова у столиці тривають творчі вечори. Завітав на ювілей і заступник голови КМДА Леонід Новохатько. Він привітав видатного митця та вручив пам’ятну медаль “На відзначення 1530-річчя Києва”. “Цими днями не лише українська, а й світова громадськість святкує ювілей Валентина Сільвестрова. Без перебільшення можна сказати, що він великий митець, композитор-модерніст та символіст у музиці. Ми усією громадою вітаємо і пишаємося всесвітньо відомим киянином”,- зазначив Леонід Новохатько. Нагадаємо, що Валентин Сільвестров навчався у Київській консерваторії у класі композиції Бориса Лятошинського. У 1961 році він написав свій перший серіальний твір - “П’ять п’єс для фортепіано”. Валентину Сільвестрову належать сім симфоній, два струнних квартети, вокальні та хорові твори. Він працював у кіно, зокрема написав музику до фільмів Кіри Муратової “Чеховські мотиви” і “Настроювач”.
Хрещатик, 2012, 1 листоп., с.2. 


Валенти́н Васи́льович Сильве́стров народився 30 вересня 1937 в  Києві  -український композитор.

Творчий шлях

Закінчив Київську державну консерваторію (тепер Національна музична академія України) за фахом композиція в 1963 р. по класу Б. Лятошинського.
З 1960-х років музика Сильвестрова звучить на міжнародних фестивалях, його твори виконують Ґ. Кремер, О. Любимов, І. Монігетті, О. Рудін, Г. Рождественський та інші. Твори Сильвестрова виходять друком у багатьох престижних видавництвах Заходу, в тому числі «Бєляєв-Петерс».
В 1960-ті роки В.Сильвестров входить до творчої групи «Київський авангард», представники якої всупереч жорсткому тиску з боку захисників панівної в СРСР естетики соцреалізму, відкривають нову сторінку історії української музики, орієнтуючись на нові стильові течії та опановуючи сучасними композиторськими техніками західноєвропейської музики. Зокрема композитор використовує в своїх творах додекафонію, алеаторику, сонористику. Характерним драматургічним принципом стає хвильова драматургія.
В 1970-ті композитор поступово відмовляється від традиційних технік авангарду, орієнтуючись на постмодернізм. Сам автор називає свій стиль «мета-музикою» (метафорична музика). В музиці цього періоду переважають медитативні, споглядальні настрої. Чільне місце займає характерне постмодернізму звернення до стилів минулих епох.
Характерною рисою стилю Сильвестрова стає постлюдійність, характерною драматургічною рисою стає превалювання періодів спаду та diminuendo, на різних рівнях композиційної структури прослідковується характерна постмодерновій парадигмі невизначеність. Характерною особливістю фактури стає наявність звукової педалі, фону, в рамках якого виникають окремі знаки алюзій.
Ще однією важливою парадигмою постмодерну, що прослідковується у творчості Сильвестрова є невизначеність. Невизначеність проявляється як відсутності чітких композиційних схем, певній спонтанності мислення, так і на рівні ритмоструктур, інтонаційних побудов і звучання загалом, що нерідко межує з тишою.

Нагороди

Валентин Сильвестров — лауреат Міжнародної премії ім. С.Кусевицького (США1967), Міжнародного конкурсу композиторів «Gaudeamus»(Нідерланди, 1970), Державної премії України ім. Т. Шевченка (1995), Народний артист України (1989). Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ ступеню (1997), Ярослава Мудрого V ступеню (2007). Почесний доктор honoris causa Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2011).


http://uk.wikipedia.org
                                                                                           

середа, 26 вересня 2012 р.

СОЛОВ'ЯНЕНКО АНАТОЛІЙ БОРИСОВИЧ - український співак



Всесвітньо відомий український співак (тенор) та видатний громадський діяч - Герой України (2008 р., посмертно) Анатолій Борисович Солов'яненко народився  25 вересня 1932 р. в Донецьку  - помер 29 липня 1999 р., в  Козині.
Анатолій Солов'яненко народився в місті Сталіно (нині - Донецьк), в шахтарській сім'ї. Після закінчення середньої школи вступив до Донецького політехнічного інституту, де закінчив аспірантуру і працював викладачем на кафедрі інженерної геометрії. Усі ці роки удосконалював вокальне мистецтво у заслуженого артиста УРСР, видатного співака-тенора Олександра Коробейченка, брав участь у концертах художньої самодіяльності.
В 1962 р. був запрошений до Київського Театру Опери та Балету, проходив стажування в театрі Ла Скала (Мілан), де став лауреатом конкурсу «Неаполь проти всіх». З 1965 р. - соліст Київської опери. У 1967 р. був удостоєний звання заслуженого артиста УРСР, в 1975 р. - народного артиста СРСР.
У репертуарі Солов'яненка - 17 оперних партій, багато арій, романсів, народних пісень. Широкою є географія гастролей співака: Болгарія, Румунія, НДР, Японія, Австралія, Канада… Кілька сезонів він проспівав у нью-йоркському «Метрополітен-опера», де виконав партії в операх Р. Штрауса, Д. Верді, П. Масканьї.
Народні українські пісні в його виконанні стали взірцем майстерності для всіх наступних співаків.
У 1980 р. Солов'яненко Анатолій Борисович став лауреатом Ленінської премії, грошову винагороду за неї він передав у Фонд Миру. У 1997 р. отримав премію ім. Т. Г. Шевченка.
Серед найкращих партій: Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фауст (в однойменній опері Ш. Ґуно), Альфред («Травіата» Дж. Верді), Надір («Шукачі перлин» Ж. Бізе), Рудольф («Богема» Дж. Пуччіні) та ін. Світові знавці оперного співу визнали, що виконання Солов'яненком партії герцога в "Ріголетто" Дж. Верді було найкращим - вершиною майстерності.
Вільно володів італійською мовою. Такі видатні майстри оперної сцени як Пласідо Домінґо і Лучано Паваротті вважали, що майстерність Солов'яненка не поступається їхній власній.
Має двох синів - Андрія та Анатолія. Молодший син - Солов'яненко Анатолій Анатолійович - народний артист України, головний режисер Національної опери України.

На честь Анатолія Солов'яненка було названо малу планету 6755 Солов'яненко.
Начесть А. Солов’яненка в  Києві встановлено:
 Пам'ятник та меморіальну дошку на вулиці Інститутській, 16.

Див. wikipedia.org.ua