КИЯНИ: ВІД А ДО Я: січня 2024

четвер, 18 січня 2024 р.

АНАТОЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ МАКАРОВ - ДО 85-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Анатолій Миколайович Макаров – український письменник, культуролог, літературний критик, дослідник київської старовини.

Він був одним із найяскравіших ерудитів. Анатолій Миколайович багато знав, умів цінувати талант і красу, чудово бачив зв’язки між різними, часом віддаленими, явищами. Він був класичним книжником («тугим бібліофагом», кажучи словами Миколи Зерова), гурманом, якому подобається залишатися наодинці з вишуканим художнім словом, картиною, архітектурним витвором, старовинним фоліантом, якимось несподіваним фольклорним дивом.

Біографія

Анатолій Макаров народився 28 січня 1939 року в сім’ї військового на Далекому Сході у військовому таборі будівельного полку, що на річці Амур.

З 1953 року із сім’єю живе в Києві. 1962 року А. Макаров закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. В архіві Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України можна погортати його 100-сторінкову дипломну роботу про поезію Миколи Заболоцького, захищену в Київському університеті імені Т. Г. Шевченка 1962 року.

Так, Анатолій Макаров філолог-русист. Проте одразу після отримання диплому йому довелося «перекваліфіковуватися» на україніста. Втім, слово «перекваліфіковуватися» не зовсім точне, адже автор дипломної про Заболоцького вже давно був своєю людиною в середовищі українських шістдесятників.

А. Макаров член Національної спілки письменників України з 1967 року. Просто зі студентської лави А. Макаров пішов працювати в редакцію популярної тоді «Літературної України» (1962-1967), згодом – до видавництва «Український письменник» (1967-1994), де з 1987 року працював вже в статусі одного з редакторів. Потім був альманах «Хроніка-2000» (1994-2004).

А. Макаров вів самостійні авторські колонки в газетах «Независимость», «Вечірній Київ», «Факти». Він автор численних аналітичних статей та нарисів з проблем літератури, мистецтва, історії культури й психології творчості.

Брав активну участь у літературному процесі 1960 – першої половини 1990-х років. Автор блискучих статей, присвячених творчості І. Драча, Ліни Костенко, І. Жиленко, М. Вінграновського, В. Симоненка, Д. Павличка та ін.

Був активним літературним критиком, автором книжок «Розмаїття тенденцій» (1969), «Барви слова» (1970, у співавторстві) та «Світ образу» (1977).

А. Макаров був таким критиком-естетом, автором, який уміє аналізувати твір «у єдності змісту й форми». З цього випливало, що Макарову-критику чужими є надмірний соціологізм і самодостатня публіцистичність.

У збірці «Розмаїття тенденцій» він проникливо, зі знанням справи розповідає про поезію Миколи Бажана, Василя Мисика, Івана Драча, Василя Симоненка, Василя Голобородька.

Макаров був критиком-речником свого покоління, проте його любов до зухвалої, схильної до експериментів молодої поезії була суворою. Про це, зокрема, свідчила стаття про збірку Івана Драча «Балади буднів» (1967): у ній сказано чимало гострих слів про те нове, що з’явилося у творчості цього поета після виходу його резонансного «Соняшника» (1962).

Іронія взагалі була йому притаманна – тонка, часом вельми дошкульна.

Він охоче підтримував складну поезію, себто ту, що орієнтувалася на відтворення суперечливості внутрішнього світу людини і на неординарну образну мову.

А ще помітно, що А. Макаров не бажав бути критиком-«імпресіоністом», який у своїх судженнях спирається виключно на суб’єктивні враження. Він шукав наукових критеріїв оцінювання поезії, охоче заходив у царину філософських і психологічних студій. У заключній частині книжки критик раптом говорив про роль підсвідомості у процесі образотворення. І то був симптоматичний момент: Макарова вразив напівтабуйований тоді трактат Івана Франка «Із секретів поетичної творчості», і він захопився можливостями рецептивної поетики, що відкривала нові можливості для пізнання поезії через вивчення її сприймання читачем.

Захоплення не було скороминущим: у 1990 році, розвиваючи Франкові ідеї, Анатолій Макаров представив читачам книжку «П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво», в якій уміщено його «нариси з психології творчості». По суті, то була не так оперативна літературна критика, як справжнє наукове дослідження. Значна частина її була присвячена ролі сновидінь у творчій психології Тараса Шевченка й Лесі Українки. А в заключному розділі йшлося вже про «загадковий живопис Рене Магріта», себто про мистецький сюрреалізм.

І в таких, здавалося б, карколомних переходах не було якоїсь авторської сваволі: Анатолія Макарова, озброєного сучасними працями психологів, вела думка про «позалогічну мудрість мистецтва», про неабиякі можливості підсвідомості, сонної фантазії у процесі творчості – поета чи художника, не має значення.

Ось цими своїми евристичними несподіванками і цікавий Макаров. Прочитавши його збірку «Розмаїття тенденцій», Василь Стус недарма ж відреагував досить емоційно: книжки критиків бувають цікавішими за збірки поетів, що про них ці критики пишуть.

А. Макаров – видатний знавець українського народного образотворчого мистецтва найширшого спектру: від скельних розписів та ікони до модерного й абстрактного мистецтва. Неперевершеним взірцем осмислення народної культури є його мистецька студія про Катерину Білокур. Він глибоко дослідив класичну спадщину народних майстринь Параски Власенко, Марії Приймаченко, Ганни Собачко-Шостак. У дослідженні «Світ образу» А. Макарова є розділи про живопис Катерини Білокур і Марії Примаченко. І знову все було несподівано: Марія Примаченко постала тут як співавторка Михайла Стельмаха; автора цікавила спорідненість образів візуальних і словесних...

А. Макаров написав сценарій (у співавторстві з Р. Корогодським) до першого фільму режисера Романа Балаяна «Анатоль Петрицький», знятого на Київській кіностудії документальних фільмів. Проте в умовах ідеологічного тиску фільм на колегії Комітету держкіно не було схвалено до прокату.

А на рубежі 1980-1990-х років Анатолій Макаров полишив літературну критику і зайнявся «старовиною». У 1994 році з’явилася його фундаментальна праця «Світло українського бароко» – натхненне слово дослідника про добу бароко в його українській версії. Для того, щоб інтерпретувати складну «душу» цього явища, Анатолієві Миколайовичу знадобилося глибоке знання літератури, живопису, архітектури, естетики, філософії, історії... Про бароко він написав із любов’ю, полемічною пристрастю і неабияким стилістичним блиском, – може, саме через те його «Світло...» користується такою популярністю у загалом примхливого студентського люду?

Перед читачем книжки А. Макарова українська культура ХVІІ-ХVІІІ століть постає з усією своєю «невідчепною меланхолійністю» і своїм «трагічно забарвленим світовідчуттям». Спричинені вони були страхом перед непізнаваною реальністю й усвідомленням суперечливості самої людини, химерним поєднанням у ній божественного й диявольського начал, що перебувають у вічній боротьбі.

Це одна з ключових тез у монографії «Світло українського бароко», книги, що «повертала», здавалося б, утрачений, замаскований час, який насправді виявився яскравим і захопливим.

Він полюбляв бувати в читальній залі бібліотеки ім. В. Вернадського, де гортав раритетні видання. Особливо хвалив газету «Киевские епархиальные ведомости»: ось де, казав, захопливе читання; навіть некрологи вміли тоді писали по-людськи, цікаво, так, що вимальовувалися історія людини, її характер...

Узагалі Анатолій Макаров – реставратор утраченого часу. Надто ж після того, як він видав серію книжок про київську старовину.

Останнім часом займався дослідженням побутової культури Києва XIX ст. Фотоапарат дуже допоміг Макарову в його роботі над києвознавчими працями. Спочатку то були «Малая энциклопедия киевской старины» (2002) та «Киевская старина в лицах. ХІХ век» (2005), а потім... потім він устиг підготувати до видання цілий семитомник під загальною назвою «Мир киевской старины». У ньому Макаров змагається із забуттям – і перемагає. У його розповідях оживає Київ, якого давно немає, – але ж той Київ був, був! Оживають люди, звичаї, колорит повсякдення, тисячі подробиць життя-буття, культури...

Помер Анатолій Миколайович Макаров 4 грудня 2015 року.

Нагороди та премії

Премія в галузі літературно-художньої критики імені О. Білецького (1991)

Премія Національної спілки письменників України «Благовіст» (1994)

Премія імені Гелен Щербан-Лапіки (Австралія, 1996)

Художня премія столиці України «Київ» ім. Євгена Плужника (2002)

Чернигівська обласна премія імені М. Коцюбинського (2004)

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Енциклопедист київської старовини : біобібліографічний покажчик / [упоряд. Н.І. Рижкова ; авт. вступ. ст. І. Гирич] ; Департамент культури Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації); Публічна бібліотека імені Лесі Українки для дорослих м. Києва ; Відділ краєзнавчої літератури та бібліографії. - Київ : [Б. в.], 2019. - 64 с. : іл., портр.

Макаров, А. Н. Весна / Анатолий Макаров. - Киев : Скай Хорс, 2019. - 192 с. : ил.

Макаров, А. Н. Лето / Анатолий Макаров. - Киев : Скай Хорс, 2019. - 288 с. : ил.

Макаров, А. Н. Осень. Зима / Анатолий Макаров. - Киев : Скай Хорс, 2020. - 224 с. : ил.

Макаров, А. Тіні минулого з Київської гори / Анатолій Макаров // Володимирська : культурологічний путівник / [ред. В.М. Грузин].. - Київ : Амадей, 1999. - С. 116-186.

Статті

Лауреат літературної премії "Благовіст" 1994 року: Макаров А.М. за цикл статей про українське бароко. // Літературна Україна. - 1994. - 7 квіт.(№20).-С.2.

Макаров А.М. - лауреат премії імені О.І.Білецького в галузі літературно-художньої критики 1990 р. - за книжку "П"ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво". // Літературна Україна. - 1990. - 13 груд.-С.2.

Панченко, В. Реставратор утраченого часу : Анатолію Макарову (1939-2015), авторитетному літературному критикові й мистецтвознавцю, блискучому досліднику київської старовини, нещодавно виповнилося б 80 років / Володимир Панченко // День. - 2019. - 22-23 лютого (№ 33-34). - С. 30 : фото.

Інтернет-ресурси

https://day.kyiv.ua/article/cuspilstvo/restavrator-utrachenoho-chasuhttps:/day.kyiv.ua/article/cuspilstvo/restavrator-utrachenoho-chasu

https://varto.kiev.ua/seriya/mir-kievskoi-stariny/

https://varto.kiev.ua/shop/books/blagoustroistvo-starogo-kieva/

https://varto.kiev.ua/shop/books/stil-zhizni-nravy-i-vkusy-starogo-kieva/

середу, 17 січня 2024 р.

ПАВЛО ПЛАТОНОВИЧ ЧУБИНСЬКИЙ - ДО 185-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Павло Платонович Чубинський – український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч, автор гімну України.

Життєпис

Народився 27 січня 1839 р. на хуторі Чубинський (нині – у межах м. Бориспіль на вулиці Горянській, 14, Київська область, Україна; тоді Полтавської губернії) у небагатій дворянській родині відставного офіцера Платона Івановича Чубинського. Його давнім предком був козак Іван Чуб, похований у Борисполі. Однак прадід відомий уже під більш «шляхетним» прізвищем – Чубинський.

Початкову освіту одержав від матері та домашніх учителів. Змалку починає захоплюватися географією, мріє про далекі подорожі. Після закінчення Другої київської гімназії вступає на юридичний факультет Петербурзького університету. Там знайомиться з географом Петром Петровичем Семеновим-Тянь-Шанським, який знайомить Чубинського з видатними географами Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо-Маклаєм.

У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Василем Білозерським, братами Михайлом, Василем, Іваном та Олександром Лазаревськими та іншими. Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключили з університету, і він деякий час жив на Чернігівщині у селі Ропша.

1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» і здобуває науковий ступінь кандидата правознавства.

Повернувшись в Україну, впродовж 1861-1862 років пише статті для «Основи»: «Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників», «Український спектакль у Чернігові», «Два слова про сільське училище», «Ярмарок у Борисполі», співпрацює з «Черниговским листком», де публікує матеріал «Декілька слів про значення казок, прислів'їв та пісень для криміналіста», та з «Киевскими губернскими ведомостями», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862).

У цей час намагається відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. Належав до течії хлопоманів. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об'єдналися в «Громаду», серед перших членів якої були Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський тощо. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям».

Тієї осені 1862 року Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу.

17 січня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Туди ж висилають громадівця Петра Єфименка та його дружину, історика Олександру Єфименко.

Через рік він оселяється в Архангельську, де працює судовим слідчим, потім секретарем губернського статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі.

Сім років у засланні в Архангельську українець Чубинський працював на російську науку, зокрема, написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо.

Очолював експедицію з вивчення Печорського краю і Заполярного Уралу. За його ініціативою надіслано експедицію навіть на Нову Землю (невипадково, що українські полярники, які вирушають на зимівлю в Антарктиду, покладають квіти до пам'ятної дошки Чубинського на будинок гімназії, де він навчався).

У 1869 р. дістає дозвіл про повернення до України. Узимку 1869 року перебирається в Петербург, стає дійсним членом Географічного товариства та у травні 1870 року очолює етнографічно-статистичну експедицію в Південно-Західному краї.

З дружиною

Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії України, частини Мінської, Гроднянської (Білорусь), Люблінської і Седловецької губерній (Польща) та Бессарабію, де компактно проживали українці.

У 1872 році бере шлюб з Катериною Порозовою, сестрою дружини інженера-цукровара Толпигіна (Чубинський тоді служив у цукроварній фірмі Яхненків і Симиренка).

Упродовж 1873-1875 років – секретар (1875-876 – заступник голови) Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

В Емському указі 1876 р., скерованому проти української мови та українофілів, вказувалося на необхідність вислання М. Драгоманова і П. Чубинського як небезпечних агітаторів. У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях. За допомогою президії Російського географічного товариства він дістає дозвіл проживати в Петербурзі.

У 1879 р. Чубинський тяжко захворів – його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка.

17 січня 1884 року, лише за один день до власного 45-річчя, його не стало. Прощалися з Чубинським в церкві Різдва Христового. Похований у Борисполі на Книшовому кладовищі.

Наукова діяльність

У період близько 1869-1871 років за результатами широкомасштабної експедиції Чубинський обробив та підготував до друку сім томів (у 9-ти книгах) «Трудів етнографічно-статистичної експедиції». До першого тому увійшли легенди, загадки, прислів'я, гадання, повір'я, до другого – міфічні та побутові казки, до третього – народний календар, до четвертого – обрядові пісні, до п'ятого – побутові пісні, до шостого – волосні суди, до сьомого – національні характери поляків, угорців, німців, чехів, євреїв, циган.

Ґрунтуючись на дослідженнях Павла Чубинського, за участю мовознавця Костянтина Михальчука у 1871 році була складена карта «південно-руські наріччя та говірки», яка позначала територію домінування української мови в другій половині XIX століття.

Чубинский, П. П. «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край» – Т.1-7. – СПб., 1872-1878.

Чубинский, П. П. «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии» – СПб., 1869.

Чубинский, П. П. «О состоянии Хлебной торговли и производительности в Северном районе» (Архангельська, В'ятська, Костромська, Вологодська, Новгородська губернії Росії) – СПб., 1870.

Літературна творчість

Відомий також як поет, автор збірки віршів «Сопілка Павлуся» (1871).

Чубинський – автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля».

Існує декілька версій пісні

Текст був написаній за півгодини у 1862 році в Києві на вулиці Великій Васильківській, 122 у домі купця Лазарєва, де автор квартирував.

Вперше вірш опублікували у четвертому номері часопису «Мета», який вийшов у грудні 1863-го року.

У Царській Росії пісня «Ще не вмерла Україна» вперше була опублікована 1908 р. в антології «Украінська муза».

Премії та нагороди

За свої цінні наукові праці одержав:

срібну медаль (1869);

другу срібну медаль (1870);

золоту медаль від Російського географічного товариства (1873);

золоту медаль 2 класу від Міжнародного конгресу в Парижі на Міжнародній Виставці в Парижі (1875);

Уваровську премію Петербурзької академії наук (1879).

Вшанування

У 1960-х рр. могилу Павла Чубинського було неофіційно впорядковано за участю окремих представників влади і народного господарства Бориспільщини попри те, що у ті часи офіційного засудження «українського буржуазного націоналізму» це могло коштувати їм кар'єри, а то і свободи. Серед іншого цю ініціативу, зокрема, підтримав і тодішній перший секретар Бориспільського райкому партії Іван Степанович Деревець, про що згадано у книзі спогадів про нього.

1963 року до 100-річчя українського гімну «Ще не вмерла Україна» Відділ ООЛ видав серію марок, наліпок, франкотипів, поштових листівок із зображенням авторів гімну Павла Чубинського і Михайла Вербицького роботи митця Миколи Бідняка.

На будинку колишньої гімназії у Києві, де навчався П. Чубинський, встановлена меморіальна дошка.

У 1994 році в селі Чубинське засновано ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Хутір Чубинського».

20 липня 2000 року Постановою Кабінету Міністрів України № 1144 Бориспільському ліцею «Дизайн-освіта» було присвоєно ім'я Павла Чубинського. До 165-ї річниці від дня народження П.Чубинського у ліцеї був відкритий перший в Україні музей-кімната Павла Чубинського. Випускник ліцею 2001 року Юрій Цілик створив унікальне (єдине в Україні) «Мультимедійне зібрання матеріалів про життєвий шлях і творчість П. П. Чубинського», за що отримав перше місце на Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів у рамках Малої академії наук.

У 2001 році в Борисполі було встановлено пам'ятник.

У 2015 році в Києві з'явилася вулиця Павла Чубинського, в 2016-му – провулок в Житомирі та вулиця у Кривому Розі.

Заснована Всеукраїнська премія імені Павла Чубинського, а також премія Чубинського від Бориспільської міської ради.

Восени 2016 року на будинку в с. Млієві (нині Городищенського району Черкаської області), де з 1870 по 1873 рік проживав Павло Чубинський, встановили пам'ятну дошку.

У червні 1999 року засновано Internationale Paul Tschubynskyj Gesellschaft.

26 січня у Борисполі та 6 квітня у Білій Церкві відбувся «ЧубинськийFEST» (2019)

19 вересня 2019 року Комунальному закладу вищої освіти Київської обласної ради «Академія мистецтв» було присвоєне ім'я Павла Чубинського.

15 квітня 2020 року на Книшовому меморіально-парковому комплексі в Борисполі встановили перший в Україні пам'ятник Павлові Чубинському в повний зріст.

Шановні користувачі!

Державний Гімн України : Для мішаного хору в супроводі фортепіано : Клавір. - Київ : Музична Україна, 2003. - 8 с. : ноти.

Зиль, А. С. Народознавець. Павло Чубинський і його доба / А. Зиль. - Київ : Казка, 2009. - 400 с. : фотоіл., портр.

Хорунжий Юрій Михайлович Мужі чину : Історичні парсуни. - Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2005. - 424 с. : іл.

Чубинський Павло Ще не вмерла Україна. // Україно, нене моя! : Збірник. - Київ, 1993

Чубинський, П. П. Мудрість віків : українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського. Кн. 2 / Павло Чубинський. - Київ : Центр учбової літератури, 2019. - 196 с. : іл., портр.

Шаров, І. Ф. 100 видатних імен України / Ігор Шаров. - Київ : Альтернативи, 1999. - 504 с. : портр.

Статті

Савченко, С. Багатогранний талант : до 175-річчя від дня народження П. Чубинського (1839-1884) / С. Савченко // Дати і події : календар знаменних дат. - 2014 (перше півріччя). - № 1 (3). - С. 27-30.

Творець гімну України : 180 років з дня народження Павла Чубинського / підготував Віктор Шпак // Урядовий кур'єр. - 2019. - 19 січня (№ 12). - С. 8 : фото.

Шпак, В. Його дослідження стали улюбленими книжками Лесі Українки : 175 років тому народився автор Гімну нашої держави Павло Чубинський / Віктор Шпак // Урядовий кур'єр. - 2014. - 28 січ. (№ 16). - С. 8 : фото.

Шпак, В. Пісенний символ України / Віктор Шпак // Урядовий кур'єр. - 2012. - 7 верес. (№ 161). - С. 7 : іл.