КИЯНИ: ВІД А ДО Я: вересня 2024

вівторок, 17 вересня 2024 р.

АЛЛА ОЛЕКСАНДРІВНА ГОРСЬКА - ДО 95-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Алла Олександрівна Горська — українська художниця та дисидентка, громадська діячка, одна із засновниць та найяскравіших творчих особистостей покоління руху шістдесятництва, одна з перших представниць андерграунду, діячка правозахисного руху 1960-х в Україні. Працювала в монументальних творах, мозаїці, графіці та живопису. Вбита 28 листопада 1970 року в 41-річному віці. Дружина Віктора Зарецького.

Алла Горська народилася18 вересня 1929 року в Ялті (Кримська АСРР, Російська РФСР, СРСР).

Алла була дочкою відомого радянського кінодіяча Олександра Горського, який в різні часи очолював Ленфільм, Ялтинську, Київську й Одеську кіностудії, театр-студію кіноактора на кіностудії імені Олександра Довженка.

Під час Другої світової війни вона лишилася з мамою в Ленінграді, пережила дві блокадні зими. Старший брат Арсен загинув в ополченні.

У 1943 році родина Горських перебралася до Києва.

Алла закінчила із золотою медаллю Київську художню середню школу імені Шевченка та Київський художній інститут. Працювала в галузі станкового та монументального живопису.

У 1952 році одружилася з однокурсником Віктором Зарецьким.

У 1961-1965 роках разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та іншими «шістдесятниками» стала однією з організаторок і активною членкинею Клубу творчої молоді «Сучасник», який став центром українського національного життя у Києві. Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят, організацією виставок. Світ українського мистецтва допомагав їй відкрити і зрозуміти Іван Макарович Гончар.

Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком у 1962-му Горська відкрила місця поховання розстріляних в НКВС у Биківні, на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, про що вони заявили в Київську міськраду. Моторошну знахідку в Биківні допомогли відкрити діти, які грали у футбол… вимитим із землі людським черепом із діркою в потилиці.

У 1964 році разом із Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Напередодні відкриття за вказівкою партійного керівництва вітраж був знищений адміністрацією університету. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і Семикіну виключили зі спілки художників.

Алла Горська гостро відгукнулася на серію арештів української інтелігенції в 1965 році, надіславши протест на ім’я прокурора. Матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, їздила на судові процеси, організовувала збори коштів на допомогу сім'ям засуджених, організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів. У квітні 1968 року поставила свій підпис під відомим листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР з приводу незаконних арештів і закритих судів над дисидентами.

Горську неодноразово викликали в КГБ на допити та на «профілактичні розмови» з попередженнями й погрозами. У 1970 році її викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого Валентина Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. За декілька днів до смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до Василькова, де жив її свекор Іван Зарецький, забрати родинну реліквію – швейну машинку «Зінгер». 2 грудня її тіло знайшли в льосі хати із розтрощеною молотком головою. За день до цього у Фастові на залізничній колії виявили тіло Івана Зарецького з відрізаною головою. Слідство зупинилося на версії, що Горську вбив свекор «на ґрунті глибокої особистої неприязні», і закрило справу «у зв’язку зі смертю підозрюваного».

Могила Горської на Берковецькому цвинтарі

Похована у Києві на Берковецькому кладовищі.

Цікаві факти про Аллу Горську:

1. Алла виросла в російськомовній родині. У школі була звільнена від уроків української мови. Спілкуватися українською почала свідомо уже в дорослому віці. Вчителькою Горській та іншим патріотам стала Надійка Світлична, яка давала уроки, готувала диктанти, виправляла вимову. Втім, із батьком до кінця життя Алла спілкувалася російською.

2. Перші картини Горської були присвячені шахтарській праці. Її роботи одразу потрапили на всесоюзні виставки — її чекала блискуча кар’єра «радянського художника». Але Аллу захопила українська стихія.

3. Клуб творчої молоді виник завдяки випадку — формальним приводом став приїзд Канадської делегацiї, члени якої виявили бажання вiдвiдати молодiжний клуб. Клуб було створено за пiвгодини — під егідою комсомолу. Засідання проходили в кімнаті №13 в Жовтневому палаці. Пізніше члени клубу дізналися, що в підвалах Жовтневого була катівня НКВД і тут відбувалися масові розстріли.

4. 22 травня 1963 року Горська стала одним із ініціаторів покладання квітів до пам'ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке з часом стало традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів» і пізніше «брала на олівець» кожного, хто 22 травня клав квіти чи читав поезію Шевченка.

Панно "Вітер"

5. Алла Горська з колегами брала участь в оформленні приміщень у Донецьку, Маріуполі, Краснодоні (тепер — Сорокине).

Це давало певний захист, оскільки роботи вважались важливими та мали ідеологічний ухил — зокрема, панно у меморіальному комплексі «Молода гвардія».

Деякі з цих робіт у 2012 році були внесені в реєстр пам’яток архітектури і мистецтва національного значення.

"Автопортрет із сином"

Утім багато ескізів Алли Горської так і лишилися ескізами.

6. У 1968 році, коли Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників України за підпис під «листом-протестом 139», поповзли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Аллу.

7. За Горською стежили, їй погрожували, її квартира на Терещенківській, де часто збиралися дисиденти, була під пильним наглядом. Алла навіть знала в обличчя та на ім’я декого зі своїх «наглядачів». Одного разу навіть написала вірш: «На воротах сидить ґава, на щаблях сидіти жорстко. А Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська». Пізніше в листах до Опанаса Заливахи вона завжди ставила як епіграф «На шаблях сидіти жорстко».

8. Перед загибеллю Алла зустрічалася з якимось незнайомцем, з яким вони розмовляли в парку Шевченка. Обставини її загибелі ніхто не досліджував, хоча у справі було багато невідповідностей: Іван Зарецький був літньою людиною і ходив з паличкою, а Горську було вбито «професійно, одним ударом». Самого Зарецького знайшли у Фастові на залізничній колії з відрізаною потягом головою, хоча, якби він сам ліг на колію перед потягом, його мало знести від удару. До того ж, як показало слідство, тіло лежало на колії горілиць, що не притаманно самогубцям.

9. Аллу Горську мали поховати 4 грудня на Байковому кладовищі. Але слідство довго не давало дозволу на поховання, через що церемонія прощання відбулася лише 7 грудня. Поховали Горську на щойно відкритому Берковецькому кладовищі.

10. Василь Стус присвятив Аллі Горській свій вірш «Ярій, душе, ярій, а не ридай».

Пам'ять

У США, Канаді, Західній Європі та Австралії у 1970-80-х низка громадських організацій, головним чином жіночих, взяли ім'я Алли Горської. Зокрема, «Відділення Алли Горської Жіночої Асоціації» ODFFU мало споріднену структуру — «Музей народного мистецтва імені Алли Горської Українського культурного центру у Манчестері» («Асоціація українців у Великій Британії»). Музей мав одну з найбільших у Західній Європі колекцій традиційного народного мистецтва, включаючи давні та рідкісні експонати, — вишивку, різьблення по дереву, писанки, тощо. Втім, ці інституції не вели дослідницької роботи щодо художниці.

Провулок Алли Горської в Києві.

Вулиця Алли Горської у Львові.

Вулиця Алли Горської у Вінниці.

Вулиця і провулок Алли Горської у Василькові.

Вулиця Алли Горської в Миколаєві.

Меморіальна таблиця на будинку на вул. Рєпіна, 25 (нині Терещенківська) у Києві, де мешкала Алла Горська. Скульптор Борис Довгань, архітектор Флоріан Юр'єв.

Меморіальна таблиця на будинку у Василькові, де було знайдено тіло Алли Горської. Автор М. Денисенко.

Діє дівочий Пластовий курінь ч.80 ім. Алли Горської (Новий Розділ, Львівська область).

Онлайн гра про Аллу Горську.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Алла Горська : [альбом] / [вступ. ст. О. Зарецького] ; Аукціонний дім "Дукат". - [Київ] : [Вістка], [2017]. - 136 с. : іл

Алла Горська. Душа українського шістдесятництва / упоряд. Людмила Огнєва. - Київ : Смолоскип, 2015. - 710 с. : іл., портр.

Алла Горська. Спалах перед світанком : [до 90-річчя від дня народження] / Музей шістдесятництва ; упоряд. Олена Лодзинська. - Київ : ТОВ "Видавництво "Кліо"", 2019. - 135 с. : фотоіл., портр.

Плеяда нескорених : Алла Горська, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Людмила Семикіна : біобібліографічний нарис / [бібліограф-упоряд. М.А. Лук'яненко] ; Міністерство культури України ; Державний заклад "Національна парламентська бібліотека України". - Київ : [ДЗ "Національна парламентська бібліотека України"], 2011. - 200 с.

Скляренко, Г. Я. Українські художники : з відлиги до Незалежності : [у 2 кн.] Кн. 1 / Галина Скляренко ; [Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ ; Національна академія мистецтв України ; Інститут проблем сучасного мистецтва]. - Київ ; [ArtHuss], 2018. - 283 с. : іл.

Тарасенко, О. Благословенне жіноче ім'я - Україна : жіночі портрети країни / О. Тарасенко. - Київ : ТОВ "Поліпрінт", 2021. - 240 с. : портр.

Статті

Горлиця, Н. Нерозгадані таємниці смерті дисидентки Горської : 28 листопада 50 років тому трагічно загинула українська художниця-шістдесятниця / Настя Горлиця // Історія плюс. - 2020. - № 11. - С. 4-5 : фото, іл.

Григоренко, В. Мозаїка ближче : роботи Алли Горської надихали учасників освітнього проєкту створювати панно / Валентина Григоренко // Україна молода. - 2024. - 10 травня (№ 19). - С. 3 : фото.

Здоровило, Т. "Горська була, як факел" : запалюючи інших, згоріла сама: яскраве і трагічне життя Алли Горської / Тарас Здоровило // Україна молода. - 2019. - 11 грудня (№ 139). - С. 8-9 : фото.

Приходько, В. На разных языках : художница Алла Горская стала голосом украинских диссидентов / Виктор Приходько // Загадки истории. - 2021. - [июль] (№ 27). - С. 34-35 : фото.

Чорна, С. Шістдесят років тому радянська влада знищила вітраж "Шевченко. Мати" / Світлана Чорна // Голос України. - 2024. - 15 березня (№ 52). - С.1,12 : фото.

Шекет, Ю. епокірний колір : Алла Горська ніяк не вписувалася у сіру буденність, бо в усьому була яскрава й вільна / Юлія Шекет // Жінка. - 2021. - жовтень (№ 10). - С. 12-13 : фото.

Інтернет-ресурси

https://marieclaire.ua/uk/obshhestvo/spadshhina/alla-gorska-liderka-shistdesyatnikiv

https://suspilne.media/culture/703430-ukrainka-z-viboru-istoria-zitta-i-tragicnoi-zagibeli-hudoznici-sistdesatnici-alli-gorskoi/

https://treasures.ui.org.ua/horska_ua

https://www.radiosvoboda.org/a/alla-gorska-50-rokiv-ubuvstva/30973779.html

https://www.radiosvoboda.org/a/30171723.html

https://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/veresen/18/1929-narodylasya-hudozhnycya-alla-gorska

субота, 7 вересня 2024 р.

ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ ДОВЖЕНКО - ДО 130-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Олександр Петрович Довженко — український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа, режисер культових кінострічок «Україна в огні», «Земля», «Звенигора», «Арсенал». Заслужений діяч мистецтв УРСР (1940), народний артист РРФСР (1950). Лауреат Ленінської (1959, посмертно) та двох Сталінських премій (1941, 1949), кавалер Ордена Леніна (1935).

Життєпис

Олександр Петрович Довженко народився 29 серпня (10 вересня) 1894 року на хуторі В'юнище (нині у межах смт Сосниця) Чернігівської губернії Російської імперії (нині Корюківський район Чернігівської області) в багатодітній селянській сім’ї. Походив з козацького роду.

Навчався в чотирикласнйі парафіяльній школі. Закінчив у 1911-му Сосницьке міське чотирикласне двокомплектне училище, у 1914-му Глухівський учительський інститут (тепер Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка). У 1914-1917 роках вчителював у 2-му Житомирському мішаному вищепочатковому училищі (викладав історію, географію, природознавство, фізику й гімнастику).

У 1917-му служив в армії Української Народної Республіки.

Навчався в 1917-1919 роках у Київському комерційному інституті (тепер Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана), а також в Українській академії мистецтв, в 1922-1923 роках — у приватній художній школі В. Єккеля в Берліні.

Працював секретарем Київського губернського відділу народної освіти (1920-1921), комісаром Першого театру Української Радянської Республіки ім. Т. Шевченка; завідувачем відділу поважного представника народного комісара закордонних справ УСРР у Варшаві та секретарем консульського відділення Торгпредстава УСРР у Берліні (1922).

У 1923-1925 роках працював як художник-ілюстратор у редакціях газет «Вісті ВУЦВК», «Література. Наука. Мистецтво», «Селянська правда». Ілюстрував книгу Остапа Вишні «Літературні усмішки», альманах «Плуг», автор кіноплакатів для Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ).

Член Спілки пролетарських письменників «Гарт» (1923-1925), літературної організації ВАПЛІТЕ.

Працював на Одеській кінофабриці (1926-1928), Київській кіностудії художніх фільмів (1929-1941), з 1946 року на кіностудії «Мосфільм».

У роки Другої світової війни працював фронтовим кореспондентом на Південно-Західному та Воронезькому фронтах, кінорежисером.

Від 1949-го року — викладач Всесоюзного державного інституту кінематографії (тепер Всеросійський державний інститут кінематографії імені С.А. Герасимова), з 1955 року — професор.

У 1954-1955 роках режисер закінчив роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадував своє дитинство. Її надрукували у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створив.

Він ще встиг повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада 1956 року помер від інфаркту на дачі в Передєлкіно під Москвою у перший знімальний день фільму «Поема про море», який завершила його дружина.

«Поему про море» (1956), «Повість полум'яних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) (почали знімати у серпні 1963 студією «Мосфільм» на Чернігівщині) поставила вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зняла «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважають загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражає думку метра й розкрила головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною.

«Повість полум'яних літ» потерпала від різниці в часі між задумом сценарію в 1940-ві роки та його реалізацією.

«Зачаровану Десну» взагалі вважають пародією на задум Довженка.

Олександр Петрович Довженко був похований на Новодівочому кладовищі в Москві за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася в Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган.

З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад, Миколи Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає».

На могилі написали російською: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».

Надгробний пам'ятник роботи скульпторки Віри Мухіної.

Сам Довженко весь час тужив за Україною і в останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

У своєму щоденнику Довженко засуджував свідоме нищення українського народу сталінським режимом, покріпачення, русифікацію краю, «осурження» нації, відтак і перетворення так званої «еліти» у натовп «безбатьченків», «дурників убогих», «холодних боягузів з замками на душевних вікнах і дверях».

У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера (зокрема, щоденники митця за волею його дружини закриті в архівах до 2009 року) та увічнення його пам'яті в державах, де він проживав. Питання наразі не вирішено і, як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України, «хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась».

Кінематографічна творчість

Один із основоположників української кінематографії. Для його творчості характерні широта світобачення, самобутність драматургічної та режисерської манери, поетичність, емоційність. Як режисер використовував відкриття і новації у галузі монтажу.

1926-го написав свій перший сценарій (повнометражна кінокомедія «Вася-реформатор», започаткувала дитячий кінематограф), здійснив першу самостійну постановку за власним сценарієм (короткометражна комедія «Ягідка кохання»). 1927-го поставив гостросюжетний фільм «Сумка дипкур’єра», в якому знявся в ролі кочегара.

Розкрив себе як режисер у фільмі «Звенигора» (1927). Уперше в історії кінематографу до фільму введено епічну, філософську та ліричну стихії. Фільм було показано на екранах низки зарубіжних країн. Світова громадськість визнала Довженка як першого поета в кіно.

Шедеврами світового кінематографа стали його картини «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Кінометафори у фільмі «Земля» (портрети-фрески селян, соняшник і яблуко на весь екран), етнографічне тло стали складником національної форми.

Першим знятим Довженком звуковим фільмом була стрічка «Іван» (1932). Тут застосовано публіцистичний прийом — документальні кадри у художньому фільмі.

На «Мосфільмі» поставив художні фільми «Аероград» (1935), «Щорс» (1939), «Мічурін» (1949).

Мав намір екранізувати повість «Тарас Бульба» М. Гоголя (1940 написав сценарій).

Кіноповість «Україна в огні» (1943) зображує найтяжчий, найтрагічніший період Другої світової війни — німецьку окупацію України, порушує морально-етичні проблеми. Повість була опублікована російською мовою, але отримала негативну оцінку Й. Сталіна та розкритикована на засіданні Політбюро ЦК ВКП (б) 31.01.1944-го (відсутність зображення керівної ролі партії, позитивних героїв, інтернаціоналізму тощо) і не була екранізована; українською вперше опублікована лише 1962-го.

Довженко зняв низку документально-публіцистичних фільмів разом з Ю. Солнцевою: «Визволення», «Буковина — земля радянська» (обидва — 1940), «Битва за нашу Радянську Україну» (1943; фільм дубльовано 26 іноземними мовами), «Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944).

За сценаріями та кіноповістями Довженка іншими режисерами знято фільми: «Поема про море» (1958), «Повість полум’яних літ» (1960), «Зачарована Десна» (1964), «Незабутнє» (1968), усі — «Мосфільм», режисер Ю. Солнцева, «Загибель богів» (1988; Київська кіностудія художніх фільмів, незавершений сценарій екранізував Є. Гуцало).

Літературна творчість

Утвердив у літературі жанр кіноповісті (від кіномистецтва взято динаміку і рельєфність зображення, від прози — епічність і психологізм).

У роки Другої світової війни писав також новели («Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «На колючому дроті», «Воля до життя», «Перемога» та інші), прозові мініатюри («Федорченко», «Невідомий», «Сіятель», «Бронза»), публіцистичні статті («Ворог буде розгромлений», «Душа народу неподоланна», «Я бачу перемогу») тощо. Головні ознаки новелістики Довженка — гострота і простота сюжету, яскравість зображуваних характерів, колоритна мова.

Довженко виступав також як драматург. Вистави за його п’єсами «Життя в цвіту» (1948) та «Потомки запорожців» (1943-53) йшли в багатьох театрах України.

Твори Довженка перекладено багатьма мовами світу.

Художня творчість

На творчість раннього періоду вплинули німецький карикатурист Г. Гросс та архітектор О. Архипенко. На пізнішому періоді позначилось захоплення німецьким експресіонізмом.

Працював як художник-карикатурист у газеті «Вісті ВУЦВК». Автор дружніх шаржів на письменників, діячів мистецтва (зокрема, Остапа Вишню, Л. Курбаса), реалістичних портретів (Т. Шевченка, В. Блакитного, П. Тичини), низки автопортретів, ескізів до фільмів.

Нагороди і визнання

Лауреат Державної (Сталінської) премії (1941, 1948, 1949), Ленінської премії (1959, посмертно).

Нагороджений орденом Леніна (1935), іншими орденами та медалями.

Меморіальна дошка Олександру Довженку на вулиці Шовковичній 10 в Києві

1958-го на міжнародному кінофестивалі у м. Брюсселі фільм «Земля» визнано одним з 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.

Київську кіностудію художніх фільмів названо ім’ям Довженка (1957), при ній — музей і пам’ятник (1964, скульптор Л. Козуб, архітектор Б. Орлов). Меморіальний музей і пам’ятник (1974, скульптор О. Фуженко, архітектор О. Ігнащенко) також у Сосниці.

09.08.1994-го ім’ям Довженка названо астероїд.

1995-го встановлено Державну премію України імені О. П. Довженка.

Шановні користувачі!

Безручко, О. В. Кінорежисери-педагоги : О.Й. Гавронський, О.П. Довженко, В.І. Івченко / Олександр Вікторович Безручко. - [Вінниця] : Глобус-Пресс, 2010. - 263 с. : іл., портр.

Гринів, О. І. Закони національної пам'яті : непретензійні нотатки / Олег Гринів. - Львів : Каменяр, 2017. - 268 с.

Марочко, В. І. Олександр Довженко. Зачарований Десною / Василь Марочко ; Національна академія наук України ; Інститут історії України. - Київ : Парламентське видавництво, 2019. - 576 с. : іл., портр.

Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб. Т. 1. 1919-1940 рр. / упоряд. Роман Росляк ; Міністерство культури та інформаційної політики України ; Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. - Київ : Ліра-К, 2021. - 750 с. : портр.

Олександр Довженко: між тоталітаризмом і національною ідеєю : енциклопедичний словник. Т. 1. А-Л / голов. ред. Ганна Скрипник ; Національна академія наук України ; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. - Київ : Видавництво ІМФЕ, 2023. - 206 с.

Щербак, В. А. Незабутні. Будівничі української художньої культури / Василь Щербак ; [Національна академія мистецтв України ; Інститут проблем сучасного мистецтва]. - Київ : Фенікс, 2016. - 232 с. : іл., портр.

100 найвідоміших українців / [під заг. ред. Юрія Павленка]. - [Київ] : [Компания ОСМА], [2015]. - 679 с. : іл., портр.

Статті

Выдающийся украинский кинорежиссер, писатель, драматург, сценарист, художник Александр Довженко: "Я умру в Москве, так и не увидев Украины. Умирая, попрошу Сталина, чтобы перед тем, как сжечь в крематории, из груди моей вынули сердце и закопали его в родную землю" : 127 лет назад родился основоположник украинского и классик мирового кинематографа / // Бульвар Гордона. - 2021. - сентябрь (№ 38). - С. 2-3 : фото.