Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет гетьманства в Україні. Зробив великий внесок до економічно-культурного розвитку Лівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави з кордонами часів Хмельниччини.
Як визначний державний діяч дбав не лише про економічну та військову могутність України, а й про її культуру, про піднесення освіти, науки, мистецтва, зміцнення авторитету церкви.
Кавалер орденів Андрія Первозваного (1700) і Білого Орла (1705). Тривалий час підтримував Московське царство у Північній війні зі Шведською імперією, проте 1708 року став на бік шведів. Після поразки під Полтавою був вимушений переселитись до Молдовського князівства.
Молоді роки
У 1592 році король Сигізмунд II Август подарував маєток шляхтичеві Михайлові Мазепі-Калединському (Колодинському) гербу Курч. Батько — Стефан-Адам Мазепа, покозачився в часи Хмельниччини, став 1654 року Білоцерківським отаманом, у 1659 році був наказним полковником Білоцерківського полку, представляв Гетьманщину на сеймі у Варшаві 1659 року, призначений у 1663 році білоцерківським підстаростою. Мати — Марина Мокієвська — представниця старого шляхетського роду з Білої Церкви; присвятила молоді роки сім'ї, вихованню сина Івана та доньки Олександри. Шлюбу Мазепи та Мокієвської у 1638 році передувало засудження Степана Михайловича до позбавлення шляхетської честі через вбивство шляхтича Яна Зеленського.
Іван Степанович Мазепа народився 20 березня [30 березня] 1639 року в Мазепинцях або ж, за іншими даними, 29 серпня [8 вересня] 1639 року в Білій Церкві.
Дитинство припало на час Хмельниччини й Руїни. Змалку мусив навчатися військової справи, фехтуванню, їзди верхи. Мати відправила на навчання до Києво-Могилянської колегії. У ній він здобув освіту, імовірно, у 1650-1657 роках за часів ректорства Л. Барановича та Й. Галятовського, де шість років вивчав поетику, риторику, латину та інші предмети. Добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші, цікавився усіма видами літературної творчості; протягом життя опанував вісім іноземних мов. Крім української, російської та польської, вільно володів латиною (за спогадами французького дипломата Жана Балюза, «блискучим знанням цієї мови міг суперничати з кращими нашими отцями-єзуїтами»), говорив італійською та німецькою. Пилип Орлик свідчив, що Мазепа дуже добре знав і татарську, яку в ті часи знало багато козацької старшини. До певної міри знав французьку мову.
Закінчивши навчання, повернувся додому. Батько мріяв про велику кар'єру для свого сина, вислав його до двору короля Речі Посполитої, великого князя литовського і руського Яна II Казимира. Іван став королівським пажем, зумів швидко завоювати прихильність короля.
На королівській службі
Ян II Казимир, син Сигізмунда III та Констанції Австрійської, був у близьких взаєминах із західними монаршими дворами, щороку висилав за кордон трьох талановитих юнаків шляхетського походження для покращення освіти. Мазепа потрапив до цієї трійки стажистів: відвідав Німеччину, Францію, Італію, можливо, Австрію у дипломатичній місії козаків.
 |
| Таблиця з написом і гербом І. Мазепи |
Познайомився зі справами українського населення (1660-ті роки), з лобістами українського питання в сеймі Речі Посполитої. У 1662-1669 роках король Ян-Казимир доручав Мазепі кілька різних дипломатичних місій в Україні, Османській імперії, Московії.
Легенда про вигнання
Під час служби при дворі Яна II Казимира мав персональний конфлікт зі шляхтичем Яном-Хризостомом Пасеком, що ледве не закінчився дуеллю в королівських палатах. Ян-Хризостом Пасек згадував у своїх «Споминах» історію, яка стала популярною, хоча насправді, як більшість поетичних образів, ймовірно, далека від правди. Автор мемуарів оповів, що коханкою Мазепи була дружина визначного магната Речі Посполитої. Коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїм служникам зловити винуватця, прив'язати голого до дикого коня та пустити степом.
Історик Сергій Павленко, вивчаючи реалії 1660-х років, дійшов висновку, що, скоріш за все, тридцятирічний Мазепа був посередником у стосунках свого спонсора, білоцерківського старости князя Дмитра Вишневецького, із заміжньою Оленою Загоровською. Вона не могла розлучитися з нелюбим чоловіком, бо католикам заборонялося це робити. Мазепа возив їй дорогоцінні подарунки не від себе, а від відомого у Польщі магната. Після навчання у Європі за спонсорські кошти він не міг мати стільки золота та срібла, аби задобрювати ним улюблену жінку та її слуг.
Однак поширена про нього мемуаристом Яном Пасеком вигадка зіграла загалом позитивну роль у поширенні відомостей про складну долю українського правителя. Вона додала його біографії інтриги, неординарності. Тому не випадково він став героєм багатьох поем, п'єс, романів. Ця історія з усіма подробицями була дуже романтична і приваблива, сучасники перетворили її на епопею. Поети, малярі та музики — Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — скористалися нею у своїх творах, звеличили її героя, що став символом. Едґар Кіне порівнював нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє.
Повернення в Україну та служба у Дорошенка
Орієнтовно в 1669 році Іван Мазепа повернувся додому. Після смерті батька успадкував посаду чернігівського підчашого.
Наприкінці 1669 року він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка, що стало «переломним моментом» (Дорошенко) у житті та діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддав себе українській державній справі.
Появу Мазепи при чигиринському гетьманському дворі було пов'язано з великою зміною у його особистому житті: у Корсуні, десь після 1669 року, Мазепа одружився з трохи старшою від нього вдовою Ганною Фридрикевич, про яку мало що відомо. Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи. Разом з тим, на Афоні знайдено помянник, де дружину Мазепи названо Марією. За іншими даними, вона мала дочку від Мазепи, яка рано померла. Ймовірно, у гетьмана ще були діти, які рано померли. Іван Мазепа виховував сина і дочку Марії від першого шлюбу.
У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, згодом (десь близько 1674 року) виконував обов'язки генерального писаря (так він називається у перемовинах з представниками Московії, у царських листах). Брав участь у війні Дорошенка як союзника Османської імперії проти Речі Посполитої (похід до Галичини 1672 року). Дорошенко оцінив великі здібності («метикуватості й цікавості», як каже Величко) Мазепи, доручав важливі дипломатичні місії.
Перехід до Самойловича
У червні 1674 року Дорошенко послав Мазепу до Криму й Османської імперії, дав татарський ескорт, кілька полонених козаків із Лівобережжя, призначених у подарунок ханові та султанським достойникам. Під час подорожі біля річки Інгул Мазепа потрапив до рук запорожців, які могли його вбити; кошовий отаман Іван Сірко впізнав Мазепу й урятував. Коли гетьман Лівобережної України Іван Самойлович, довідавшись про це, зажадав у Сірка видати йому Мазепу, Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (липень 1674 року). Досвідом у міжнародних справах, бездоганними манерами Мазепа переконав Самойловича зробити його довіреною особою (було обрано військовим осавулом).
Батуринський дипломат
Починаючи з 1676 року, Іван Мазепа практично щороку їздив з дипломатичними місіями до Москви. Він, виконуючи настанови гетьмана, переконував російських урядовців передати слобідські полки під управління Гетьманщини, не підписувати Вічного миру, який узаконював поділ України, ділився міркування про економічні нововведення в автономії, давав поради, як краще організувати оборону Києва від ординців тощо. У ході перемовин у Посольському та Малоросійському приказах батуринський дипломат мав зустрічі з царями, передавав їм дипломатичну пошту від І. Самойловича.
У боротьбі за Київську митрополію
Гетьман Іван Самойлович доручив генеральному осавулу Івану Мазепі як довірнику зайнятися організацією проведення церковного собору в липні 1685 року. За настановами з Москви українські духовні особи мали на ньому чітко заявити про відокремлення Київської кафедри від Константинопольського патріархату та обрати митрополитом місцевого архієрея. Незважаючи на такі орієнтири, собор сформулював неочікувані для государів та московських урядовців рішення про розв'язання згаданих церковних проблем лише канонічним способом. Делегати одностайно обрали митрополитом луцького єпископа Гедеона Четвертинського, який як кандидат на цю духовну посаду не сподобався російським зверхникам. І. Мазепа брав активну участь у перемовинах з церковної проблематики у Москві, Батурині, Києві, Чернігові. Він, як і гетьман, обстоював українські інтереси в питанні належності Київської митрополії.
Усупереч бажанням І. Мазепи, І. Самойловича, провідних діячів Гетьманщини надати Г. Четвертинському титул екзарха Константинопольського патріарха Київську митрополію захопили Московський патріархат із допомогою російського уряду шляхом підкупу, маніпуляцій, шантажу, фальсифікацій та силового тиску.
Здобуття гетьманства
Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила 1687 року внаслідок чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої московської правительки Софії князем Василієм Голіциним: гетьмана Івана Самойловича було позбавлено влади та заслано до Сибіру. Невдовзі сам фаворит потрапив в опалу, попрямував слідами Самойловича. Втратила владу й Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилися лічені дні. Але у таких непевних умовах Іван Мазепа зумів втримати владу і навіть істотно зміцнив власні позиції.
У старшини, що скинула Самойловича, були й інші, досить впливові кандидати — генеральний обозний В. Борковський та полтавський полковник Прокіп Левенець. Перемогла кандидатура Мазепи, оскільки на той час вона була прийнятна, окрім старшини, і для царського уряду, адже Мазепа мав впливові зв'язки в московських урядових колах.
Військова рада, яка відбулася 25 липня, мала лише формальне значення. Вжито було всіх заходів, щоб здійснити намічений напередодні план виборів — місце голосування було оточене тісним колом («у шість чоловік») московського війська. Навколо козаків розставлено стрільців і рейтарів. На Раді присутніми були тільки 800 кінних і 1200 піших козаків, тобто зовсім незначна частина козацького війська. Старшина, яка стояла в перших рядах, вигукнула ім'я Мазепи, а коли дехто спробував називати інші імена, їх «вмить угамували». Таким чином Іван Мазепа був обраний на гетьмана України.
Він мав тоді 50 років, був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових «Коломацьких статей» (основа — «Глухівські статті» Дем'яна Многогрішного 1669 року з деякими додатками на користь Москви). Коломацькі статті були вироблені учасниками зміщення І.Самойловича, претендентами на посади у гетьманському уряді 24 липня за активної участі та тиску В. Голіцина. І. Мазепі не можна дорікати за те, що цей документ значно послаблював позиції Гетьманщини. Переговорний процес щодо вироблення статей старшини вели з В. Голіциним не як рівноправні договірні сторони, а як безурядові претенденти на посаду. Через це останні не могли принципово обстоювати свою точку зору і дуже перечити фаворитові царівни Софії. Саме його договірні тези мали пріоритет. Тому їх краще називати Голіцинські статті.
У них було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Річчю Посполитою і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримським ханством. Знову було заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Окрім залог та воєвод, що були в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, московська залога мала стояти в гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви в Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.
Гетьманство
Як і Богдан Хмельницький та Іван Самойлович, Мазепа поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха.
У народі до сьогодні побутує знана приказка: «від Богдана до Івана не було Гетьмана».
Спирався головним чином на старшинські роди, що свого часу емігрували з Правобережжя, та найманців. За опозицію мав колишніх прихильників Самойловича (здебільшого усунутих з провідних посад), запорожців та південні полки. Останні, окрім глибинних соціально-орієнтованих причин, мали ще і значні амбіції свого полковника щодо гетьманської булави.
Протягом правління гетьмана в Гетьманщині не відбулося жодного протестного повстання проти володаря булави. Так зване «повстання Петрика» козацька спільнота не підтримала. На його заклик повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», відгукнулися лише кримські татари (замість допомоги вони стали грабувати населення, що завдало безповоротних репутаційних втрат «ватажку»). Про «бунти» 1708 року гетьман доповідав царським урядовцям навмисне, аби залишки гетьманського війська не були відправлені до Смоленщини. Про це пізніше розповіла у ході допитів старшина, яка потрапила у полон після Полтавського бою.
Зовнішня політика
Завдяки дипломатичному хисту зумів налагодити стосунки з царівною Софією, фактичним керівником московського уряду князем Голіциним, з їхнім наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 року.
 |
| Сторінка з «Апостола» 1695 року з титулом Івана Мазепи. |
З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Новосергіївську на річці Самара.
Прагнув знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, дбав про забезпечення її представників маєтностями (гетьманські універсали Василеві Борковському, Прокопові Левенцю, Михайлові Миклашевському, Іванові Скоропадському тощо). Захищав інтереси простих козаків, посполитих (зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років тощо), в яких регулювалися питання оподаткування, відробіток («панщина»). Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа різними способами сприяв розвиткові економіки держави, насамперед, промислового виробництва, торгівлі.
Господарство
Українське господарство в добу Мазепи пережило піднесення. Поширилися торговельні зносини також з Кримським ханством і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Зросла і внутрішня торгівля, зокрема, торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.
Наприкінці XVII століття дуже розвинулися галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування і більших грошових вкладів.
Відомо 14 Універсалів Мазепи про виділення українській шляхті земель під устаткування рудень, селітряних заводів, ковальських цехів. Зокрема, Універсалом від 9 лютого 1688 року гетьман Іван Мазепа підтвердив маєтності Межигірського монастиря, серед яких є «рудні», Універсалом від 9 травня 1690 року він дозволив стародубівському полковникові Михайлові Миклашевському побудувати дві рудні. Універсалом Івана Мазепи від 26 березня 1701 року архієпископові чернігівському і новгородському у посесію надано Неданчицьку рудню.
Суспільство
Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині вважалося тоді дуже поважною силою (і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави). У руках козацтва були чималі площі землеволодіння, важливі господарські угіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького.
Розвиток торгівлі та промисловості за часів Мазепи сприяв зростанню міст, зокрема, його купецької верстви. У зв'язку з тим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.
Розвиток культури
Був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, архітектури. У добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль: виявився в образотворчому мистецтві, літературі, цілому культурному житті гетьманської України. Це було українське бароко — близький родич західноєвропейського — глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.
Відносини з Московією
1689 року у результаті палацового перевороту до влади у Москві прийшла партія Наришкіних, яка усунула від керування царівну Софію і надала владні повноваження юному Петру І. Гетьман Мазепа надавав йому активну допомогу в грандіозних походах на османів і татар, кульмінацією яких стало здобуття 1696 року Азова — ключової османської фортеці на Азовському морі. Правитель Гетьманщини постійно давав молодому монархові поради у справах Речі Посполитої, Криму, Швеції: проте при цьому між ними не було тісної особистої дружби. Стосунки обох діячів не виходили за традиційні рамки співпраці сюзерена із васалом. Проте козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», московські урядники заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа». Немає сумніву, що Мазепа був відомою постаттю далеко поза межами України.
 |
| Універсал Мазепи |
Завдяки довірливим стосункам із царем Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам |Правобережжі в 1702 році. Після того, як цей район знову було заселено, шляхта Речі Посполитої спробувала вигнати звідти козаків. Джерела підтверджують, що Іван Мазепа фінансував правобережне козацтво, його ватажків, забезпечував їх зброєю, саме він організував на Правобережжі повстання, аби зайняти цю українську територію. Незабаром перед повстанцями впали такі твердині Речі Посполитої, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Ситуація з утечею на захід шляхти Речі Посполитої свідчила про те, що розгортається щось на зразок зменшеного варіанту 1648 року. Однак 1702 року полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Семена Палія в облогу в його «столиці» Фастові.
Саме в цей час у Річ Посполиту вдерся найбільший ворог Петра І — король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконав царя дозволити йому зайняти Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані. На вимогу царя та урядовців Речі Посполитої І. Мазепа арештував Семена Палія, з яким у нього у той момент теж не склалися стосунки (полковник зловживав алкоголем і не підкорявся наказам володаря булави).
21 квітня 1708 року Василь Кочубей і Іван Іскра подали Петру донос з 25 статей на Мазепу, але цар не повірив і наказав стратити донощиків.
У Москві Мазепа мав власний дім поблизу Малоросійської колегії, архітектором якого, можливо, був Іван Зарудний.
Північна війна
На початку XVIII століття у стосунках із царем з'являється напруженість. 1700 року вибухнула Велика Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали московитський цар і 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І (палкий прихильник західних звичаїв) вирішив модернізувати армію, управління, суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, скасовувалися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована 1654 року традиційна автономія Гетьманщини.
Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги (замість захисту своєї землі від безпосередніх ворогів — поляків, татар, османів, вони були змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві, Центральній Польщі). Регулярно українські полки поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60, 70 % складу. Намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків московитських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська (вважали гіршим, часто використовували просто як гарматне м'ясо). Коли поповзли чутки про наміри царя реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.
Головними причинами виходу з-під московського протекторату Іван Мазепа називав неспроможність Московщини забезпечити військовий захист українських територій, порушення української адміністративної автономії та владної вертикалі в Гетьманщині, плани щодо реорганізації її соціального та політико-адміністративного устрою і примусового переселення українців на інші землі.
Союз із Королівством Швеція
Ще на початку 1707 року відбулася подія, яка згодом вивела з рівноваги гетьмана та його оточення. Цар-реформатор 10 лютого підписав іменний указ «Про приєднання Києва та інших черкаських міст до відомства Білгородського розряду». Гетьманські урядовці у 1707 році були поставлені перед фактом наміру створення на базі Гетьманщини Київської губернії, передачі за настирливими зверненнями польських союзників царя Правобережжя України Польщі. Невдоволення цими рішеннями Москви спровокували опозиційні настрої, потаємні зібрання старшин (осінь 1707 року, Києво-Печерська лавра), бажання змістити поступливого царю гетьмана. Похід Карла ХІІ детонував активність старшини. Частина її на чолі з В. Кочубеєм прагнула розв'язати кардинальні проблеми Гетьманщини за допомогою перезавантаження владної команди. Зміна гетьмана на Данила Апостола могла б змусити російських урядовців перед загрозою війни дати задній хід реформаціям і піти на поступки гетьманській верхівці, залишивши все без особливих змін.
Донос В. Кочубея та І. Іскри не розв'язав завдань, які ставили перед собою опоненти І. Мазепи: Петру І ніколи було напружуватися і заглиблюватися в їхні аргументи у час, коли шведи вже вирушили у похід і треба було негайно зайнятися справою зустрічі противника. Російське командування, віддаючи І. Мазепі на страту донощиків, водночас виводило з-під управління гетьмана козацькі полки у розташування російських військ. Фактично український правитель місяць за місяцем з наближенням шведів позбавлявся військового потенціалу, з яким було легше б визначатися у тому лихолітті.
Реалії жовтня 1708 року були не на користь партії змовників, що прагнули відокремити Україну від Московії: каролінці пішли не на Москву, а на Стародубщину; під управлінням гетьмана залишилося 5 городових козацьких полків, 2 компанійських та 5 сердюцьких полків (разом до 12000 козаків). Більшість факторів вказувало на приреченість повстання проти царя. Але побоювання, що російські урядовці затіяли таємну гру, аби виманити гетьмана та його однодумців у польову штаб-квартиру для арешту, зрештою вплинуло на визначення верхівки Гетьманщини. Вони вирішили іти на зближення зі шведським військом.
25 жовтня гетьман переправляється через Десну за 4-5 кілометрів від Коропа, біля села Оболоння. Разом з ним були його однодумці й наближені: генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний суддя Василь Чуйкевич, генеральний писар Пилип Орлик, генеральні осавули Михайло Гамалія та Дмитро Максимович, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний хорунжий Іван Сулима, миргородський полковник Данило Апостол, прилуцький — Дмитро Горленко, лубенський — Дмитро Зеленський, чигиринський — Костянтин Мокієвський, корсунський — Андрій Кандиба, компанійські полковники Юрій Кожуховський, Андріяш Малама, Гнат Галаган, сердюцький — Яків Покотило, писарі Яків Гречаний, Михайло Ломиковський, Самійло Величко, Іван Максимович, небіж Андрій Войнаровський, канцелярист Антонович та інші знатні товариші.
Із собою на другий берег Десни Іван Мазепа взяв лише до 1500 старшин, компанійців і козаків (інших залишив у Батурині).
30 жовтня 1708 року І. Мазепа писав у листі І. Скоропадському з Дігтярівки, що у Гірках Карл ХІІ «нас утвердив і упевняв своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією». Це спростовує думку російського історика В. Куликової про те, «ніхто не згадує про будь-які домовленості, підписані під час цих зустрічей, з чого можна зробити висновок про їх укладення раніше».
Оригінали союзницької угоди не збереглися. До нас дійшли лише копії договірних статей 1710-1711 років, а також рукопис П. Орлика «Вивід прав України», знайдений істориком Ільком Борщаком і опублікований у 1925 році у Львові. У ньому також вміщено текст угоди між Україною і Карлом ХІІ.
Петро І вирішив жорстоко покарати мазепинців. До Батурина, гарнізон якого складався 1 листопада з 7-8 тисяч військовиків (чотири сердюцькі й три городові полки, Батуринська, Коропська та Воронізькі сотні — кожна по 500-700 гармашів, пушкарів, козаків), було стягнуто 14 полків корпусу О. Меншикова, дивізія Р. Боура, два полки І. Анненкова, 5000 стрільців київського воєводи Д. Голіцина.
2 листопада 1708 року Батурин був взятий вночі завдяки тому, що московські стрільці, які постійно були при гетьманах, добре знали всю підземну інфраструктуру Батуринської фортеці. Вони проникли таємними лазами до міста та забезпечили відкриття вхідних воріт веж. Практично усі оборонці були винищені. Лише 1000 захисникам вдалося врятуватися.
Поширений міф про те, що ніхто далі не підтримав мазепинців, не відповідає дійсності.
У квітні 1709 року до мазепинців прийшло близько 7600 запорожців (за підрахунками Д. Яворницького, у кошового К. Гордієнка було 38 куренів по 300, 200, 150 козаків, що в середньому й становить таку кількість). Барділі вказує, що до мазепинців приєдналося 8000 запорожців.
Для підрахунку кількості учасників повстання мазепинців важлива й статистика втрат учасників боротьби за волю України протягом кампанії кінця 1708-1709 років: у Батурині загинуло їх до 12–14 тисяч, у Переволочні — 3 тисячі. Також російськими військами були спалені (переважно з козаками та жителями) Маячка, Нехворощ, Келеберда, Старий Кодак, Новий Кодак, Старі Санжари і Нові Санжари. Практично щотижня протягом січня-червня 1709 року гинули в бойових сутичках по 200-300 запорожців, козаків. Якщо скласти втрати повсталих і кількість їх в Полтавському бою (11000 — за донесенням Ч. Вітворта), то вийде, що гетьмана І. Мазепу підтримало своїм життям, активною участю до 35 000-40 000 українців.
Сучасні дослідження спростовують міф про те, що з маріонетковим гетьманом І. Скоропадським, якого «обрав» цар, у Полтавському бою було 10000 козаків: насправді Петро І в цю «українську армію» додав московські полки, донців, калмиків, які становили 80 % її складу.
Упродовж осені, зими, весни 1708-1709 років військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Переможцем у ній вийшло Московське царство, у результаті чого провалилися плани Шведської імперії підпорядкувати собі Північну Європу; Московія забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря, почала перетворюватися на могутню європейську державу.
Творчість
Іван Мазепа був людиною емоційної, пристрасної вдачі. Він мав ряд талантів та достоїнств: грав на бандурі, захоплювався мистецтвом, колекціонував зброю. Широко відомі поетичні спроби гетьмана, зокрема, його «Дума», пісня про чайку-небогу, псалми і ряд інших поезій. Шедевром інтимного епістолярію є листи гетьмана до Мотрі — дочки Генерального судді Василя Кочубея.
Славнозвісна «Дума» гетьмана Мазепи «Всі покою щиро прагнуть…» є дуже важливою пам'яткою української національно-політичної думки XVII-XVIII століття. У своєму вірші, Мазепа майстерно зобразив всю величність своєї політичної ідеології. Більш того, вірш «Дума» є цінним документальним зображенням становища України кінця XVII століття.
Смерть
 |
| Погруддя у селі Мазепинці, де він народився |
Шановні користувачі!
Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:
Єнсен, А. Мазепа. Історичні картини / Альфред Єнсен. - Харків : Фоліо, 2020. - 183 с. : іл., портр.
Статті
Інтернет-ресурси
http://www.nbuv.gov.ua/node/4948
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/20/1639-narodyvsya-ivan-mazepa-getman-ukrayiny
https://www.museumsun.org/person/42/
https://www.pavlusenkoart.com.ua/ivan-mazepa
https://www.radiosvoboda.org/a/hetman-ivan-mazepa-voroh-imperiyi/31387388.html
Немає коментарів:
Дописати коментар