КИЯНИ: ВІД А ДО Я: ГНАТ ПЕТРОВИЧ ЮРА - ДО 135-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

понеділок, 9 січня 2023 р.

ГНАТ ПЕТРОВИЧ ЮРА - ДО 135-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Гнат Петрович Юра – український

Гнат Петрович Юра

театральний режисер, актор театру і кіно, народний артист УРСР, народний артист СРСР (1940), лауреат двох Сталінських премій другого ступеня (1949, 1951), депутат Верховної Ради УРСР 1-5 скликань (1938-1963).

Біографія

Гнат Петрович Юра народився 8 січня 1888 року у селянській родині в с. Федвари (нині с. Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області). В родині побутувала легенда про те, що їхнім предком був солдат наполеонівської армії, що примандрував на Херсонщину й там і залишився, а прізвище Юра походить від назви Юрських гір.

1898 року Гнат закінчив земську школу, згодом влаштувався на службу в нотаріальну контору. Родина хлопця була хоч і небагата, але дуже творча, тож акторські здібності хлопця виявились доволі рано. 1904 року спробував себе на сцені аматорського театрального гуртка, а з 1905 року перебував на професійній сцені – у трупі С. Максимовича. Тут він познайомився з актором Семеном Семдором, котрий зіграв неабияку роль у його житті. Саме Семен запросив Гната до Львова, і в 1913-1914 рр. молодий актор працював на сцені театру товариства «Руська бесіда» у Львові – справжній кузні кадрів українського театру. Там Гнат Юра познайомився з багатьма молодими перспективними акторами, зокрема, й з Лесем Курбасом.

На початку Першої світової війни актора було заарештовано австрійцями як російського підданого, але він зміг звільнитись і перебратися на терени Російської імперії, де також потрапив для табору для інтернованих осіб. Після звільнення Юра був мобілізований до царської армії, але до 1917 року покинув військо.

Створивши 1917 року у Києві Молодий театр, Курбас запросив до нього і Гната. 1919 року театр отримав назву «Театр імені Т. Шевченка».

З 1920 року і на все подальше життя Гнат Юра залишався вірним театрові імені Івана Франка, який він створив разом з Амвросієм Бучмою.

Театр імені Івана Франка було створено у Вінниці 1920 року. Перша вистава відбулася 28 січня 1920 року – це був «Гріх» Володимира Винниченка. Всього ж за перший сезон театр показав 23 прем’єри!

На початку свого існування театр переїжджав з місця на місце, давав вистави на цукроварнях. Нерідко актори отримували платню продуктами. Втім, у ті голодні часи це не було рідкістю.

Театр імені Франка для Гната Юри був справою фактично родинною, адже тут акторствували два його брати з дружинами – Терешко і Сашко, що виступав під псевдонімом Юра-Юрський, сестра Тетяна з чоловіком. Навіть старенька мати, Меланія Григорівна, їздила з дітьми Наддніпрянщиною, Поділлям, допомагала, чим могла, – готувала їсти, слідкувала за костюмами тощо. Вона померла під час гастролей і була похована у Вінниці.

Скоро радянська влада помітила колектив, і театр було відправлено на гастролі на Донбас – «обслуговувати» шахти. Спочатку місцевий люд поставився до заїжджих акторів упереджено, але згодом артисти здобули авторитет: глядачі приходили на вистави з власними стільцями, вимагаючи продати їм квитки, – мовляв, місце у них є.

1923 року нарком освіти Микола Скрипник сприяв переведенню театру до Харкова. В той час у головному столичному театрі працювала трупа Аксаріна, котрий заявляв, що малороси у столиці – це ганьба. Втім Скрипник вигнав Аксаріна з театру, а приміщення віддав театру Гната Юри.

Театр імені Франка швидко завоював любов харків’ян, поставивши п’єсу Миколи Куліша «97», присвячену пам’ятному багатьом голоду 1921 року. Вистава була дуже жорсткою: у другому акті глядачі часто непритомніли від побаченого, тому в день вистави о 10-й годині вечора біля театру чергувала швидка допомога. Юра грав незаможника Мусія Копистку, і, за гіркою іронією долі, портрет актора у цьому образі висів у кабінеті Петровського – голови ВУЦВК, головного ідеолога голодомору 1932-1933 рр.

1926 року театр вдало гастролював у Москві, збирався за кордон, утім, повернувшись до Харкова, франківці дізналися, що їх переводять до провінційного на той час Києва, а столичним театром стане «Березіль» Курбаса. Пояснювали це тим, що Курбас прогресивніший – так влада зіштовхувала двох митців.

Київ і справді був тоді провінційним – біля місця, де розташовувалась будівля театру, стояла стара хата, паслися кози... Втім, франківці взялися до роботи, і вже через рік театр імені Франка здобув популярність серед киян.

Треба зазначити, що на початку

розвитку театру Гнат Юра більше імітував репертуар Молодого театру і ставив модерні п’єси, зокрема, й твори Володимира Винниченка, Лесі Українки, Моріса Метерлінка, Генріха Ібсена, Герхарта Гауптмана, Оскара Уайльда та інших. А з 1929 року театр перейшов на радянсько-український та російський репертуар – це пояснювалось згортанням українізації, певним незадоволенням влади розквітлим вільнодумством у культурі загалом і в театральному середовищі зокрема. Митці ставали залежними від ідеології – поступово вони мусили відмовитись від постановок п’єс з упадницьким настроєм, надаючи перевагу творам, що оспівували щасливе радянське буття. Крім того, до масовки таємно вводили співробітників спецслужб, котрі доповідали про настрої у колективі. Такий співробітник у театрі Гната Юри навіть намагався впливати на репертуар: будучи замполітом, він мав нахабство вказати режисеру на помилкове рішення про постановку п’єси «Маруся Богуславка» М. Старицького.

Проте, і за тих похмурих часів Гнат Юра залишався людиною м’якою, добросердечною. Амвросій Бучма говорив, що у світі є лише два геніальних режисери – Курбас і Ейзенштейн і лише один делікатний – Юра.

І справді, Юра по-доброму, можна сказати по-сімейному, ставився до всіх своїх акторів, допомагав, чим міг. Коли в 1933 році над Лесем Курбасом нависла загроза арешту, Гнат Юра запропонував йому рятівну соломинку – перейти до нього в театр, та Курбас відмовився.

Взагалі з Курбасом пов’язано чимало подій у житті Гната Юри, і не лише творчих, а й особистих. Замолоду Лесь Курбас стрілявся через нещасне кохання до актриси Катерини Рубчакової, що була набагато старшою за нього, – з нею грав у виставі «Украдене щастя» ще в театрі товариства «Руська бесіда». Тоді він залишив їй передсмертну записку зі словами: «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!». Утім самогубство не вдалося...

1919 року Катерина померла, а записку знайшла її дочка, Ольга, що того самого року стала дружиною Гната Юри. Ця записка зберігалася в родині Юрів як сімейна реліквія.

У 1934 році у журналі «За марксо-ленінську критику» (№ 12, 1934 рік) була опублікована стаття Гната Юри «Націоналістична естетика Леся Курбаса».

«Націоналізм і фашизм – ось той прапор, під яким Курбас, об'єднавшись з цілою групою українських націоналістів, зокрема, з ділянки літератури, починає виступати», – пише Г. Юра у статті, яка через кілька років була пред'явлена табірному начальству на Медвежій горі Олексієм Алєєксєєвим, що стало причиною для заборони вистави, яку Лесь Курбас готував в ув'язненні, і його заслання на Соловки.

У розмові з Лесем Танюком Гнат Юра відмовляється від авторства статті, втім пояснення на диктофон давати відмовляється, обіцяючи виступити з публічною заявою. Така заява так і не з'явилася...

Нині вже важко дізнатися правду – чи писав Гнат Петрович цей текст, чи тільки змушений був його підписати (втім, як і низка акторів-франківців), як стверджує його син Юрій, проте очевидно, що саме ці звинувачення стали формальною причиною для розстрілу в 1937 році і так приреченого Курбаса...

Гнат Петрович усе життя ніс тягар колективної відповідальності за знищення геніального режисера, але ніколи не ділився своїми переживаннями з цього приводу…

Утім, деяким акторам він і справді зміг допомогти в ті нелегкі часи. Так, актриса Катерина Осміяловська та її чоловік, актор Лесь Липківський – син першого митрополита Української автокефальної та православної церков Василя Липківського, працювали в Одесі, де їх цькували представники комсомолу. Гнат Юра забрав акторів до себе в театр, де вони опинилися під його опікою і змогли спокійно працювати.

Або ж ще один випадок: актор Віктор Добровольський провів 10 місяців у в’язниці під слідством НКВС, а коли звільнився, Юра одразу призначив його на роль Михайла в «Украденому щасті». За гіркою іронією долі, виконавці головних ролей у цій виставі добре знали, що таке украдене щастя: Наталя Ужвій, що грала роль Ганни, пережила розстріл чоловіка – поета Михайля Семенка, а виконавець ролі Миколи Задорожного – Амвросій Бучма – очікував на арешт після розправи над його другом Лесем Курбасом. До речі, виставу в такому складі повезли до Москви, але Сталін не захотів дивитися драму, побажавши чогось веселішого...

Втім, театр активно розвивався, 1940 року отримав статус академічного, а сам Гнат Юра став народним артистом СРСР.

Часи Другої світової війни не зупинили роботи театру, що тривала в евакуації – у Семипалатинську та Ташкенті, а дві фронтові бригади працювали безпосередньо на передовій.

Після повернення на Гната Юру чекали нові випробування. 1954 року партія призначила головним режисером театру імені І. Франка Мар’яна Крушельницького, актора-курбасівця, а Юру перевели на посаду режисера й актора (нібито за власним бажанням). Утім, через рік влада отямилась і повернула Гната Петровича до керівництва театру, щоправда, на посаді художнього керівника, запропонувавши працювати у тандемі з Крушельницьким, як Немирович зі Станіславським у МХАТі.

Пам'ятник перед театром І. Франка

До 1961 року Юра працював у театрі, а потім пішов на пенсію...

Гнат Петрович здобув популярність і як актор. Спочатку грав драматичні ролі, але згодом усвідомив свій комедійний талант. Він грав у виставах за п’єсами І. Карпенка-Карого («Житейське море», «Суєта»), М. Куліша («97»), а також Фігаро у «Весіллі Фігаро» П. Бомарше і Швейка в «Пригодах бравого вояка Швейка» за Я. Гашеком. «Суєта» побила всі рекорди: вистава трималася на сцені з 1920 року до кінця 1950-х років з незмінним Юрою в ролі Терешка Сурми.

А роль Швейка стала для Гната Петровича чимось на зразок протесту – протесту на межі веселої непристойності. Сам актор казав про свого героя: «Я розумів, що Швейк не бунтар і навіть не протестант, проте він знищує цей лад своїм геніальним ідіотизмом, його так званий ідіотизм – це тільки умовність, тільки маска, надягнена на розумне й хитре обличчя». Ця вистава у період 1928-1935 рр. витримала понад 400 показів!

Яскравою була і кінокар’єра Гната Юри, який зіграв у фільмах «Прометей» (1936 р.), «Кармалюк» (1938 р.), «Тарас Шевченко» (1951 р.), «Мартин Боруля» (1953 р.) тощо.

Могила Г. Юри на Байковому цвинтарі

Займався Гнат Петрович і педагогічною діяльністю: з перервами викладав у Київському театральному інституті в 1938-1961 рр., був професором. Юра став автором понад 20 праць з питань театрального мистецтва.

Гнат Петрович Юра помер 18 січня 1966 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (1 ділянка).

Він неодноразово нагадував: «Театр – це одне з тих місць, звідки закликають служити щастю». І, незважаючи на нелегку долю, вірно служив своєму щастю все життя…

Пам'ять

У 1967 році в Ленінградському районі Києва (нині Святошинський район, Микільська Борщагівка) на честь Гната Юри названа вулиця і станція швидкісного трамвая.

На вул. Ольгинській, 2/1 в Києві, де в 1944–1966 роках жив артист, в 1969 році встановлено меморіальну дошку (бронза, барельєф; скульптор Ю. Л. Синькевич, архітектор А. А. Сницарев).

Також меморіальна дошка встановлена в місті Олександрії на фасаді міського Палацу культури (колишнього театру) міста.

В селі Підлісне (Федвар), зараз Кропивницького р-ну Кіровоградської обл., встановлений пам'ятник-погруддя.

Цікавий факт

У Святошинському районі міста Києва вулиця Гната Юри примикає до проспекту Леся Курбаса.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Бобошко, Ю. М. Гнат Юра / Юрій Бобошко. - Київ : Мистецтво, 1980. - 187 с. : іл., портр.

Лягущенко, А. Український театр. Видатні діячі та менеджмент / Андрій Лягущенко. - Київ : Мистецтво, 2021. - 496 с. : іл., портр.

Юра Гнат Петрович (1888-1966) : актор, режисер. Народний артист Української РСР. Народний артист СРСР. Лауреат державних премій, засновник і керівник Київського державного академічного українського драматичного театру імені І. Франка // Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник]. - Київ : Велес, 2016. - С. 358-362 : портр.

Юра, Г. П. Життя і сцена / Гнат Юра. - Київ : Мистецтво, 1965. - 218 с. : іл

Юра, Г. П. Моє життя : спогади, статті / Гнат Юра ; [упоряд., авт. вступ. ст., прим. І. О. Волошин]. - Київ : Мистецтво, 1987. - 184 с. : фотоіл., портр.

Статті