СВІТЛИЧНИЙ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ - поет, перекладач, літературознавець, літературний критик, правозахисник

Народився 20 вересня 1929 року в с. Половинкине (нині с. Старобільського району Луганської області). 1937 року почав навчання в школі  с. Половинкине. Після закінчення 1947 року Старобільської середньої школи № 1 (із золотою медаллю) навчався на факультеті української філології Харківського університету (1947-1952 роки). 1950-1951 роках працював учителем української мови  та літератури. 1952-1955 роках – аспірант відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (науковий керівник – академік О. Білецький). 1955 році очолював відділ критики журнал «Дніпро», вийшла перша публікація. Друкувався в журналах «Дніпро», «Вітчизна», «Радянське літературознавство», 1957-1963 роках обіймав посаду молодшого наукового співробітника відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, молодшого наукового співробітника в Інституті філософії АН УРСР, працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», у Товаристві охорони природи. Літературно-критичні статті Івана Світличного присвячені творчості літературного покоління 1960-х рр. і критиці соцреалістичної літератури («Боги і наволоч»); автор полемічно-критичної статті з мовознавства («Гармонія і алгебра»). Один із лідерів опозиційного руху в УРСР в 1960-1980-х рр. 30 серпня 1965 року  вперше заарештований , звинувачений за ст. 62, ч. 1 «Антирадянська агітація і пропаганда» Кримінального кодексу УРСР – за виступи проти арештів і незаконних судів над діячами української культури та за поширення самвидавничої літератури. Звільнений 30 квітня 1966 року за ст. 7 Кримінально-процесуального кодексу УРСР. Після 8-місячного ув’язнення влаштуватися на фахом не зміг, виконував різні роботи. Вимушений був друкуватися під псевдонімами. Працював над словником синонімів, здійснював поетичні переклади із французької (Ш. Бодлер, П.-Ж. Беранже, Ж. Лафонтен),  чеської (В. Незвал, Й. Ганзлік), сербохорватської (Д. Максимович), польської (Ю. Словацький, Ц. Норвід), турецької (О. Велі) та інших мов. 12 січня 1972 року  вдруге заарештований, 27-29 квітня 1973 року засуджений за ст. 62, ч.1 до 12-ти років позбавлення волі (7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання). Покарання відбував у таборі в Пермській області РРФСР, 27 червня 1978 року прибув на місце заслання – у с. Усть-Кан (нині село в Республіці Алтай, РФ), працював нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. 1978-1981 роках переклав «Слово про Ігореву січ», писав поетичні твори, частина яких була опублікована на Заході. 1978 році Світличного прийнято в члени Міжнародного ПЕН-клубу. 20 серпня 1981 року у Івана Світличного стався інсульт, і його було визнано інвалідом 1-ї групи. 23 січня 1983 року звільнений, повернувся до Києва. Наприкінці 1980-ї рр. було опубліковано частину праць Світличного і статей про нього. 1990 року вийшла збірка поезій «Серце для куль і для рим», цього ж року став членом Спілки письменників України та Українського ПЕН-клубу.

Лауреат літературної премії ім. В. Стуса (1989 рік), Державної премії України ім. Т. Шевченка (1994 рік, посмертно, за збірки поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей). Помер 20 жовтня 1992 року у м. Київ, похований на Байковому цвинтарі.

Псевдоніми: Іван Сірко, Володимир Твердохліб. Читач-нематиматик та ін.

Швидкий, В. П. Світличний Іван Олексійович / В. П. Швидкий // Енциклопедія історії України. Т. 9. Прил-С. – Київ : Наук. думка, 2012. –      С. 477-478 : портр.

Надгробок на могилі Івана Світличного на Байковому кладовищі у Києві