ГРИГОРІЙ ГУРІЙОВИЧ ВЕРЬОВКА - ДО 130-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Григорій Гурійович Верьовка — український композитор і хоровий диригент, педагог.

Життєпис

Народився Григорій Гурійович 13 (25) грудня 1895 року в українській родині в козацькому містечку Березна Чернігівського повіту Чернігівської губернії серед братів і сестер: Антон Верьовка — краєзнавець, фольклорист, музикант.

1916 року Григорій закінчив Чернігівську духовну семінарію. У 1918-1921 роках навчався в Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка по класу композиції у Болеслава Яворського, диригування — в Олександра Орлова. 1933 року закінчив інститут екстерном.

Від 1919 року працює організатором і керівником самодіяльності, викладав хорове диригування у музично-навчальних закладах Києва.

1923-1927 роки працює в музично-драматичному інституті, від 1931 року  — в Київській консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Від 1947 — професор консерваторії. Серед випускників Григорія Верьовки — відомі згодом диригенти Михайло Кречко, Лев Венедиктов.

1941-1945 роки — науковий співробітник Інституту фольклору АН УРСР, перебуває у примусовій евакуації в азійській частині СРСР.

1943 року організував Український державний народний хор, у 1943-1964 роках був його художнім керівником і головним диригентом. 1964 року хору надано ім'я Григорія Верьовки.

Творчість Г. Верьовки має величезний вклад в розвиток вітчизняної хорової музики. Він є прямим послідовником Леонтовича і Стеценка, які у свій час приділяли значну частину творчості обробкам народних пісень. Хор, який він очолював, став взірцем для подальших колективів, які виникали в обласних центрах України.

1948-1952 роки — голова Спілки композиторів УРСР (нині Національна спілка композиторів України).

Надгробок Григорія Верьовки на Байковому кладовищі

Григорій Гурійович Верьовка помер 21 жовтня 1964 року. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 7; надгробок роботи скульптора Еліуса Фрідмана).

Творча діяльність

Верьовка як композитор працював переважно в царині хорової масової пісні, займався обробками народних пісень. Твори Верьовки широко популярні, багато які з них стали істинно народними. Ним написані пісні, присвячені своєму народу, рідній землі, зокрема: «Ой, як стало зелено», «Ой, чого ти, земле, молодіти стала», і інші, а також жартівливі пісні, з них українська народна пісня «І шумить, і гуде». Також віддав належне ідеологічному дискурсу, створивши пропагандистські пісні, зокрема «Клятва», пісні, що оспівують каторжну працю на будівельних об'єктах ГУЛАГ СРСР: «Дівчата з Донбасу», «Пісня про Волго-Дон», «Шахтарочка».

Серед творів великої форми кантата «Ми ковалі своєї долі» на слова поета Павла Тичини.

Верьовка створив також обробки пісень російських повстанців-комуністів: «Вперед, народе, йди», «Карманьйола» та інших. 

Народний хор рік від року вдосконалював майстерність. У кожній з країн, де проходили виступи, хор співав українські пісні.

Відзнаки та нагороди

1948 року Верьовку за тривалу концертну діяльність відзначено Сталінською премією.

1960 рік — став народним артистом УРСР.

1967 рік — на батьківщині композитора у смт. Березні споруджено пам'ятник — бюст із оргскла на чотирикутному постаменті (вис. 2,4 м), що спирається на залізобетонний стилобат. Скульптор О. О. Мельничук, архітектор В. М. Онащенко. Встановлений 18 червня у сквері між вул. Радянською і вул. Товстухи.

1968 рік — Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка (разом з Анатолієм Авдієвським).

Нагороджений орденом Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани», медалями.

Вшанування пам'яті

На честь Григорія Верьовки названі вулиці у Бучі, Ніжині, Чернігові, Шепетівці.

2011 року на честь Григорія Верьовки названо вулицю Григорія Вірьовки у Києві.

Творчий доробок

Літературні твори

Музична студія ім. Леонтовича при Музичному товаристві /У Музика. — 1924. — N 7-9, № 10-12.

Перша Київська хорова олімпіада // Там само. — 1924. — № 10-12.

Про V школу II Там само. — 1925. — № 9-10.

Державна музична проф. школа ім. Леонтовича//Там само. — 1927. — № 1.

Державна музична проф. школа ім. Леонтовича П Музика — масам. — 1929. — № 2.

Музична творчість часів Великої Вітчизняної війни (Спостереження 1941-1942 pp.) II Мистецтво, фольклор, етнографія: Наук, записки АН. — К., 1947. — Т. 1—2.

Берегти народні пісенні багатства // Музика. — 1995. — № 6.

Музичні твори

кантата для солістів, мішаного хору та оркестру народних інструментів

«Ми ковалі своєї долі» (сл. П. Тичини, 1961);

пісні й хори (понад 16) —

a cappella — «Нехай собі та й шумлять дуби», мішаний хор (сл. П. Тичини, 1923), «Там на горі за Дніпром», мішаний хор (сл. П. Тичини, 1924), «Заклик», мішаний хор (сл. Д. Загула, 1927), «Не забудь юних днів», мішаний хор (сл. І. Франка, 1941), «Виряджала милого», мішаний хор (сл. М. Грудницької, 1942), «Пісня про Хрещатик», жіночий хор (сл. П. Тичини, 1944); з фортепіано  — «Ой, як стало зелено» (сл. В. Бичка, 1936), «Ой, чого ти, земле, молодіти стала», мішаний хор (сл. нар., 1936); «Клятва», мішаний хор (сл. М. Бажана, 1942), «Про Миколу Лукичова», хор (сл. П. Тичини, 1946), «Дівчата з Донбасу», хор (сл. С. Воскрекасенка, 1947), «Гоголь наш — велике серце», мішаний хор (сл. П. Тичини, 1952); «Хоровод дружби», хор (сл. Т. Масенка, 1954), «Шахтарочка», жіночий хор (сл. С. Воскрекасенка. 1955); «Навіки славен» (Пам'яті Т. Шевченка), мішаний хор (сл. В. Лагоди, 1960) тощо;

з фортепіано —

«Ой, як стало зелено» (сл. В. Бичка, 1936), «Ой, чого ти, земле, молодіти стала», мішаний хор (сл. нар., 1936); «Клятва», мішаний хор (сл. М. Бажана, 1942), «Про Миколу Лукичова», хор (сл. П. Тичини, 1946), «Дівчата з Донбасу», хор (сл. С. Воскрекасенка, 1947), «Гоголь наш — велике серце», мішаний хор (сл. П. Тичини, 1952); «Хоровод дружби», хор (сл. Т. Масенка, 1954), «Шахтарочка», жін. хор (сл. С. Воскрекасенка. 1955); «Навіки славен» (Пам'яті Т. Шевченка), мішаний хор (сл. В. Лагоди, 1960) тощо;

романси —

«Подивилась ясно», «По один бік верби», «Співає стежка на город», «Зелена неділя» (сл. П. Тичини, 1919-20), «Хтось мене ще пам'ятає» (сл. О. Олеся, 1919-20), «На хуторі» (сл. П. Тичини, 1922-23), «Закружляли в вітрі золотому» (сл. М. Рильського, 1925), «Я знаю» (сл. Є. Плужника. 1925), «На червоній на весні» (сл. А. Акопяна, пер. П. Тичини, 1925), «Сміхом і піснями зацвісти» (сл. В. Сосюри, 1931), «Ой, не п'ються пива, меди» (сл. Т. Шевченка, 1934), «Перед картиною Айвазовского» (сл. О. Туманяна, перекл. П. Тичини, 1939), «Чайка» (сл. М. Стельмаха, 1943), «Туга за Україною» (сл. Т. Масенка, 1943), «Слово матері» (сл. С. Кудаша, перекл. П. Тичини, 1943), «Десь на дні мого серця» (сл. П. Тичини, 1962);

інструментальні твори —

для малого симфонічного оркестру — сюїта «П'ять народних пісень» (1929), для симфонічного оркестру  — «Вулична інтермедія» (1930), для скрипки і фортепіано  — Соната (1932), «Лірична пісня» (1933); для 2-х скрипок і фортепіано  — обр. укр. народних пісень (1934); для оркестру народних інструментів — обр. «Плескач» (1935);

аранжування народних пісень —

«Вперед, народе, йди» для мішаного хору (1921); «Карманьйола» для хору з фортепіано, «Сміло вперед» для хору з фортепіано (1922);

аранжування українських народних пісень для різних складів хору —

бл. 50, поміж них — «Поза лугом зелененьким» (1934), «І шумить і гуде», «Ой, у полі могила» (1935), «Чи це ж тії чоботи», «По діброві вітер виє» (1938—39), «Дума про визволення України» на сл. В. Перепелюка (1944), «Дівчино моя, переяславко», «Ой, на горі жита много», «Ходила я по садочку», «Чи чули ви, миле браття», «Широкий місточок заломився», «Ой, по горі льон» (1945-46), «Ішов козак потайком», «Місяць на небі», «Рибалка молоденький», «Ой, ходив чумак» (1951), «Пливе човен», «Ти, дівчино, ти, моє серденько», «Сім день молотила» (1956), «Чи ти чула, молода дівчина» (1960), а також 2 польські і 2 чесські мелодії.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Верьовка, Г. Г. Хори і пісні / Г. Верьовка ; муз. ред. Г. Гембери, А. Лазаренка ; літ. ред. В. Лагоди. - [Київ] : [Музична Україна], [1972]. - 131 с. : портр., нот.

Верьовка, Г. (Спогади) / Григорій Верьовка ; [упорядк. Яків Клименко]. - Київ : Музична Україна, 1972. - 219 с. : портр.

Дарибогова, А. В. Григорій Верьовка : (1895-1964 рр.) / А. В. Дарибогова //  100 видатних українців. - К. : Видавництво Арій, 2006.. - С. 399-403 : портр.

Козак, С. Д. Григорій Верьовка : біографічна повість / С.Д. Козак. - Київ : Молодь, 1981. - 232 с. : фотоіл., портр.

Королюк, Н. І. Корифеї української хорової культури ХХ століття / Н. Королюк. - Київ : Музична Україна, 1994. - 288 с. : портр., нот.

Мельниченко, І. А. Непереспівана мелодія Душі : 50 років - разом із славетним хором імені Григорія Верьовки / Ірина Мельниченко ; [літ. ред. Дмитро Степовик]. - Київ : Парламентське видавництво, 2023. - 280 с. : іл., портр.

Народні пісні в записах Григорія Верьовки / упоряд.і примітки Е.П. Верьовки-Скрипчинської, А.І. Гуменюка, В.В. Юдіної; вступ. ст. А.І. Гуменюка. - К. : Музична Україна, 1974. - 174 с. : іл., портр., ноти. - ( Українські народні пісні в записах композиторів.)

Ященко, Л. І. Григорій Гурійович Верьовка : Нарис про життя і творчість / Л. Ященко. - Київ : Мистецтво, 1963. - 64 с.

Статті

Єгорова, З. Він в пісню душу перелив / Зоя Єгорова //  Голос України. - 2020. - 25 листопада (№ 218). - С. 11 : фото.

Пісня жива-жива й Україна : До 60-річчя від дня заснування Національного заслуженого академічного українського народного хору ім.Г.Г.Верьовки. //  Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2003. - ІІІ кв.-С.59-66.

Сокович П. Зустріч з великим музикантом : [Про Г.Г.Верьовку]. //  Хрещатик. - 1995. - 3 листоп.-С.7.

Україна Кабінет Міністрів Про 100-річчя від дня народження композитора Г.Г.Верьовки : Постанова від 31.12.94 N891. //  Урядовий кур'єр. - 1995. - 12 січ.(N5-6).-С.10.

Інтернет-видання

http://library.dudaryk.ua/ua/authors/~Veryovka_Hryhorij

https://art.lib.kherson.ua/grigoriy-verovka-viznachniy-ukrainets.htm

https://library.khntusg.com.ua/verevka-grigoriy

https://uain.press/blogs/grigorij-verovka-fundator-profesijnogo-horovogo-mistetstva-ukrayini-1140143

https://vseosvita.ua/blogs/hryhorii-verovkamystetska-slava-49658.html

https://www.pisni.org.ua/persons/481.html

 

 

 

МИКОЛА ДАНИЛОВИЧ РУДЕНКО - ДО 105-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Микола Данилович Руденко — український письменник (автор науково-фантастичних, філософських та поетичних творів), поет, філософ, політичний та громадський діяч, правозахисник, політв'язень радянських концтаборів.

Засновник та голова Української Гельсінської Групи. Герой України (2000). Кавалер ордена Червоної Зірки, Вітчизняної війни за участь у німецько-радянській війні. Кавалер ордена «За заслуги» II ступеня, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1993).

Життєпис

Микола Данилович Руденко народився 19 грудня 1920 року в селищі Юр'ївка Луганського повіту Донецької губернії Української СРР (тепер Лутугинський район Луганської області) у родині шахтаря.

Коли Миколі було шість років, його батько, Данило Руденко, загинув під час трагедії на шахті. Сім'я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати Руденка.

Через рік у 8 років хлопця спіткала іще одна біда — під час дитячих баталій йому камінцем підбили ліве око, яке на довгий час осліпло. Дитинство Миколи Руденка пройшло під знаком «нового життя». Він запам'ятав і перші розкуркулення, і колгоспи, і Голодомор в Україні.

Складати вірші почав у дитинстві, їх друкували піонерські газети. Був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомпросу.

У 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка.

Микола Руденко. 1940 рік

Провчитися довелося всього два місяці — наближалася війна, і всіх першокурсників мобілізували. Він приховав свою сліпоту на ліве око й домігся мобілізації, потрапив до кавалерійського полку й навіть узяв участь у парадах на Червоній площі перед Сталіним.

Учасник радянсько-німецької війни. 4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом Руденко був тяжко поранений розривною кулею в поперек. Куля роздробила йому кістки тазу та хребта. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити.

Вижив у блокадному Ленінграді, потім був політруком прифронтового госпіталю. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями.

Демобілізувався у 1946 році. Ходити він міг, проте не міг висидіти лекцію, і тому в університет не повернувся.

Після виходу збірки віршів «З походу» (1947) був прийнятий до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро» (в 1948-1950 роках), секретарем парткому СПУ. Був секретарем парторганізації СПУ, однак увійшов у гострий конфлікт із тодішнім головою Спілки Олександром Корнійчуком, коли став на захист репресованої Зінаїди Тулуб.

1949 року під час сталінської кампанії проти «космополітів» відмовився негативно характеризувати єврейських письменників, яких вимагали виключити з СПУ.

З 1950 року Руденко іде з усяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту.

Певне прозріння прийшло після ХХ з'їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна.

1970-ті роки активно залучився до захисту прав людини, у тому числі національних. Підтримує стосунки з московськими дисидентами, в першу чергу з Андрієм Сахаровим. Член Радянського відділення «Міжнародної амністії».

Руденко починає по-новому штудіювати «Капітал» Маркса і приходить до висновку, що його теорія додаткової вартості хибна, бо ця сама додаткова вартість створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (через фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця».

Руденко пише лист Хрущову, критикуючи партійну систему, виступає на відкритих зборах.

1974-го виключений з КПРС за критику марксизму та правозахисну діяльність. Щоб прожити, він був змушений продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем.

1975-го — виключений з СПУ.

18 квітня 1975 року вперше заарештований за «антирадянську пропаганду», але ще під час слідства з нагоди тридцятої річниці перемоги в німецько-радянській війні амністований як учасник війни. 55-літній Руденко дивом врятувався від запроторення в «психіатричку».

Організатори УГГ. Микола та Раїса Руденко, Зінаїда та Петро Григоренки, 1970-ті роки

Був одним із трьох першозасновників і першим головою Української Гельсінської Групи. Після консультацій з Петро Григоренком, Оксаною Мешко, Олесем Бердником, Левком Лук'яненком, Іваном Кандибою, Олексієм Тихим, Миколою Матусевичем, Мирославом Мариновичем, Ніною Строкатою 9 листопада 1976 року Микола Руденко провів на квартирі А. Д. Сахарова в Москві пресконференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення УГС. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою.

23-24 грудня 1976-го в Руденка був проведений обшук, під час якого «знайшли» підкинуті 39 доларів США. Вирок — 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфікувалися як наклепницькі, з книгарень та бібліотек вилучили усі книги.

5 лютого 1977 р. — заарештований у Києві й етапований СІЗО до Донецька, де було порушено справу проти нього і Олекси Тихого.

23 червня-1 липня 1977 року відбувся суд у «ленінській кімнаті» контори «Змішторгу» в м. Дружківка Донецької області. На судовому процесі тоді був особисто Левко Лук'яненко, який встав на сторону письменника. Одним зі свідків звинувачення був Ілля Стебун, професор Донецького університету та начальник відділу національних відносин інституту філософії АН України, якого Руденко захищав у 1949-му році від звинувачень у «космополітизмі».

Сторінка справи

Руденка засудили до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». Твори, публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка були кваліфіковані як «наклеп на радянську владу». Рішенням Головліту (1978) всі його твори були вилучені з продажу та з бібліотек СРСР. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу «Енерґії проґресу» у вироці сказано, що праця «має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад». У ній Руденко «робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду — комуністів». «У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад». Нема у вироці й доказів, що М. Руденко ставив за мету підірвати радянський лад.

У 1978 році спеціальним розпорядженням Головліту УРСР були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Миколи Руденка — усього 17 назв.

Микола Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (село Лєсноє) і ЖХ-385/3 (село Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Миколу Руденка не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 року етапували у ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району Пермської області.

1978 рік — Раїса Руденко 5 травня провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна у Москві, тримаючи в руках гасло: «Звільніть мого чоловіка, інваліда війни Миколу Руденка!». За активну діяльність в УГГ і захист Раїса була заарештована 15 жовтня 1981 року і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево в Мордовії.

За участь у страйках в'язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Руденка часто кидали  в ШІЗО і ПКТ. Начальник табору сказав: «Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи». Змінивши групу інвалідності на 3-ю, адміністрація послала Руденка на тяжку роботу.

1984 рік — 5 травня Руденко відправлений етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської автономної області, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Біля села Майма познайомився та став одним з натхнеників для іншого українського поета і дисидента Богдана Скробута, з яким вони годинами розмовляли про Україну, її культуру та боротьбу за незалежність.

Микола Руденко був звільнений з дружиною із заслання у грудні 1987 року, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала.

У кінці 1987 року під тиском громадськості був звільнений.

Микола Руденко на зустрічі з президентом США Рональдом Рейганом

 перекладачка – майбутня дружина Віктора Ющенка Катерина Чумаченко

Емігрував за кордон разом з дружиною — спочатку до Німеччини, потім до США.

Працював на радіостанціях «Свобода», «Голос Америки». Очолював зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки. 1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» — за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури.

1988 — позбавлений громадянства СРСР.

1990 року — обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В. Винниченка (1990 р.).

7 вересня 1990 року повернувся в Україну. Був відновлений у громадянстві, реабілітований.

Микола Руденко з дружиною Раїсою у США

У 1991 році осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.

1993 року за роман «Орлова балка» йому було присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка в галузі літератури.

З 1997 року — член Республіканської Християнської партії.

1998 року вийшли книги «Найбільше диво — життя. Спогади» та «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії».

Після повернення в Україну мешкав у Києві в будинку письменників «Роліт». Помер на 84-му році життя 1 квітня 2004 року. Похований разом з дружиною на Байковому кладовищі (ділянка № 49б, 50°25′3.27″ пн. ш. 30°30′2.25″ сх. д.).

Критика комунізму та марксизму

Уперше виступив проти чинних порядків у 1949 році, коли під виглядом критики «космополітів» громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від М. Руденка як секретаря парткому СПУ вимагали негативних характеристик, а він, чоловік м'який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Микола Руденко з 1950 року вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись, таким чином, усіх привілеїв радянського істеблішменту. «Довго я залишався дуже партійним, — сказав пізніше Микола Руденко в одному інтерв'ю. — Довго я залишався з глубокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна».

Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на XX з'їзді КПРС «культу особи Сталіна». Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу. Значить, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Штудіювання «Капіталу» переконало М. Руденка у тому, що вчення К. Маркса помилкове в самій своїй основі — у розумінні теорії додаткової вартості. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Микола Руденко виклав у філософських працях «Економічні монологи», яка з'явилася в самвидаві у 1975 році, і «Енергія прогресу», у романі «Формула Сонця».

Твори

Автор поетичних і прозових творів «З походу» (1947), «Вітер в обличчя» (1955), «Остання шабля» (1959), «Орлова балка» (1970); фантастичних романів «Чарівний бумеранг» (1966), «Слідами космічної катастрофи» (1962); поеми «Хрест» (1976), книг «Найбільше диво — життя. Спогади» (1998), «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії» (1998). У своїх віршах Руденко часто згадує про єднання зі Всесвітом та про відкриття Бога у самому собі. Також у його житті були моменти просвітлення, коли йому наче нізвідки відкривалася істина.

Щоденник

У 2017 році щоденник Миколи Руденка, який дисидент вважав втраченим, знайшли в Ізраїлі. За словами його онуки Євгенії Руденко, фотоплівки з табірним щоденником зберігав ізраїльський дисидент Віктор Фульмахт (не пам'ятає, звідки саме у нього цей щоденник). «Він відразу сказав, що не хоче за це ніяких грошей, а просто щиро хоче віддати», — розповіла Євгенія.

Онука сподівається на відновлення табірного щоденника свого дідуся. Вона пригадала, що її дідусь багато розповідав про ці щоденники, проте вважав їх втраченими. «Він казав, що йому віддала радянська влада майже всі його рукописи і весь його архів, крім табірних щоденників. І він дуже переживав з цього приводу. Вважав, що це вже назавжди втрачено. На жаль, і помер з думкою про це. А забрали це на етапі, коли його відправляли з таборів у заслання, тобто коли він переїжджав з Мордовії на Алтай. Як я можу здогадуватися, у цьому архіві має бути кінець 70-х початок 80-х років і той час, коли він був у Мордовії».

Пам'ять

У Дніпрі ім'ям Миколи Руденка названо вулицю.

У 2011 році на батьківщині письменника, в смт Біле-1 (Лутугинський район), в гімназії, названій на його честь, відкрито «Літературно-краєзнавчий музей М. Руденка». Керівником його є Жильцова Ірина Миколаївна.

До 90-ї річниці з дня народження Миколи Руденка пошта України в 2010 році випустила в обіг поштовий конверт.

На будинку "Роліт" у Києві (вул. Богдана Хмельницького, 68), де деякий час проживав Микола Руденко, йому встановлена меморіальна дошка.

У листопаді 2020 року Укрпошта випустила зчіпку «Лицарі духу. Діячі українського правозахисного руху» з трьох марок «Михайло Горинь (1930-2013)», «Микола Руденко (1920-2004)», «Святослав Караванський (1920-2016)». Автор — Василь Василенко. Дата випуску — 20.11.2020. Тираж — 100 000 прим.

18 січня 2024 року Київська міська рада перейменувала бульвар Кольцова на бульвар Миколи Руденка.

Нагороди

За участь у радянсько-німецькій війні нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, 6 бойовими медалями.

Шевченківська премія з літератури 1993 року за роман «Орлова балка».

29 листопада 1996 року нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня.

Указом Президента України Леонід Кучми від 19 грудня 2000 року за № 1347/2000 Миколі Даниловичу Руденку «за активне і послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, багаторічну плідну правозахисну і літературну діяльність» присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

 

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Михайлюта, О. О. Відкриття Миколи Руденка / Олександр Михайлюта. - Київ : [Михайлюта О.О.], 2010. - 294 c.

Руденко, М. Д. Вибране : вірші та поеми (1936-2002) / Микола Руденко ; [упоряд., передм. і післям. Л.М. Талалая]. - Київ : Дніпро, 2004. - 800 с. : портр.

Руденко, М. Д. Енергія прогресу. [Гносис і сучасність] : [метафізична поема, публіцистика, поема] / Микола Руденко. - Київ : Журналіст України, 2008. - 716 с.

Руденко, М. Д. "Найбільше диво - життя" : спогади / Микола Руденко ; упоряд. Раїса Руденко. - Київ : КЛІО, 2020. - 695 с. : портр.

Руденко, М. Д. Син Сонця - Фаетон : науково-фантастичний роман / Микола Руденко. - Київ : Ярославів Вал, 2009. - 239 с.

Руденко, М. Д. У череві дракона : романи / Микола Руденко. - Київ : Дніпро, 2007. - 582 с.

Руденко Микола Данилович // Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод : [в 4 т.]. Т. 1. Особистості. - Харків : Фоліо, 2001. - С. 139-143.

Руденко, М. Поетична Монада / Микола Руденко. - [Львів] : [Самвидав], [2010]. - 32 с. : фотоіл., портр.

Статті

Власенко, І. Пророк, якого не захотіли почути. //  Урядовий кур'єр. - 2005. - 17 грудня (№ 241). - С. 10.

Кушерець, В. Правозахисна результативна енергія Миколи Руденка / Василь Кушерець //  Голос України. - 2020. - 19 грудня (№ 236). - С. 8 : портр., фото.

Кушерець, В. Учений, який випередив час : до 100-річчя Миколи Руденка / Василь Кушерець //  Україна молода. - 2020. - 18-19 грудня (№ 126). - С. 14 : фото.

Савченко, С. С. "По-справжньому вільний" : до 90-річчя від дня народження М.Д. Руденка / С. С. Савченко //  Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2010. - № 4. - С. 152-158 : порт.

Шевчук Володимир професор доктор економічних наук. Новітня парадигма світобудови. //  Урядовий кур'єр. - 2001. - 18 груд.(№234).-С.10.

Інтернет-видання

http://www.nbuv.gov.ua/node/5336

https://history.rayon.in.ua/topics/692430-mikola-rudenko-disident-shcho-vzagali-ne-skhozhiy-na-disidentiv

https://msmb.org.ua/biblioresursi/bibliografiya/osobistosti/mikola-rudenko-nebezpechniy-pravdolyub/

https://museum.khpg.org/1113938027

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/19/1920-narodyvsya-mykola-rudenko

https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1862

 

 

  

ЮРІЙ ДМИТРОВИЧ БЕДЗИК - ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Юрій Дмитрович Бедзик — український та радянський прозаїк. Заслужений працівник культури України.

Біографія

Юрій Дмитрович Бедзик народився 25 листопада 1925 року в Харкові. Син письменника Дмитра Бедзика.

У 1941 році, після початку німецько-радянської війни, сім'я Бедзиків евакуювалася до Казахстану, де в грудні 1942 року Юрій Дмитрович став курсантом військового училища. У званні сержанта він був відправлений на фронт, де у складі 3-ї гвардійської танкової армії командував мінометним розрахунком і пройшов фронтовими дорогами від Курська до Берліна, брав участь у форсуванні Дніпра, звільняв Прагу. За бойові заслуги був нагороджений орденами та медалями.

У 1949 році Юрій Бедзик закінчив факультет міжнародних відносин Київського університету, потім аспірантуру на кафедрі міжнародно-публічного права.

Член КПРС з 1952 року.

Деякий час працював за кордоном, потім перейшов на викладацьку роботу в Київському університеті.

Виступав у пресі зі статтями на міжнародні теми.

Юрій Бедзик працював також у редакціях газети «Літературна Україна» та інших і у видавництвах («Радянський письменник» тощо).

Очолював художній відділ Кіностудії імені О. П. Довженка.

Член Спілки письменників СРСР, секретар Київської спілки письменників України.

Двадцять років (з 1978 по 1998) був головою Українського відділення Радянського фонду миру.

Юрій Дмитрович жив у Києві.

В останні роки був заступником Голови конгресу літераторів України.

Творчий шлях Юрія Бедзика розпочався віршем, опублікованим в армійський газеті під час війни.

В українську та радянську літературу Ю. Д. Бедзик ввійшов як майстер прози. Перша книга автора (збірник оповідань «Поруч з тобою») вийшла друком у 1956 році.

Юрій Дмитрович написав понад 40 книг, сценаріїв і п’єс, поставлених у різних театрах. Він автор романів «Альма-матер», «Над планетою — Левіафан», «Сильний помсти не жадає», «Кожна хвилина життя», «Розкрилля», «Гіпсова лялька (Голод)», «Остання ніч імператора інків», «Берлін, 22 червня», «Любов, президент і парадигма космосу» та ін.

Юрій Бедзик надавав перевагу пригодницькому жанру. «Один з останніх його романів — «Меч Торквемади» — дає уявлення не тільки про високу майстерність у побудові гострого сюжету, а й небуденну ерудицію, вміння наситити твір цікавим пізнавальним матеріалом, — писав про нього журналіст. — У романі «Гіпсова лялька» він розповів про Голод 1933-го року, коли його колеги замовчували цю тему; останній його твір — «Дім сумних душ» — це задокументовані спогади дитинства про трагічні події в харківському будинку письменників «Слово» часів сталінських репресій, зокрема, про самогубство Миколи Хвильового.

За вагомий та неоціненний внесок у розвиток та збагачення української літератури Юрій Дмитрович Бедзик був нагороджений багатьма відзнаками і преміями. Він — лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка та численних літературних премій, заслужений працівник культури України, президент Товариства «Україна — Німеччина». За його бутність на посаді головного редактора кіностудії ім. Олександра Довженка було знято знакові фільми — «Тіні забутих предків» та «Білий птах з чорною ознакою».

Помер Юрій Дмитрович 17 серпня 2008 року. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

Відзнаки

1968 — премія Міністерства оборони СРСР за роман «Честь мені дорожча»;

2000 — премія Національної спілки письменників України імені Андрія Головка за роман «Сім таємниць великої війни»;

2001 — звання «Заслужений працівник культури України»;

2002 — 2-е місце на конкурсі «Книжковий дивосвіт України» в категорії «Найкраще літературно-художнє видання» за роман «Любов, президент і парадигма космосу»;

1995 — Почесна відзнака Президента України.

Національна премія України імені Тараса Шевченка — мала Шевченківська премія.

Творчість

Власні твори

«Великий день інків». Фантастична повість. Для середнього шкільного віку. — Київ: Веселка, 1970. — 263 с.

«Великий день інків». Пригодницька повість: для серед. та ст. шк. віку — 2-е изд., доп. — Київ: Веселка, 1989. — 284 с.

«Кожна хвилина життя». Роман. — Київ: Молодь, 1984. — 206 с.

«Врятуйте доктора Рейча». Драма на 2 д. — Київ: Мистецтво, 1986. — 60 с.

«Вас чекають», «Тридцятий». Повісті. — Київ: Радянський письменник, 1986. — 364 с.

«Дуель». Роман. «Капітан і Марта». Повість. — Київ: Радянський письменник, 1989. — 425 с.

«Гіпсова лялька». роман. — Київ: Дніпро, 1989. — 252 с.

«Чорний лабіринт, або Довгий шлях в Альпи». Роман. — Київ: Воєнвидав (Київська філ.), 1991. — 319 с.

«Сім таємниць великої війни». Роман у повістях, або авторська версія неспростованих фактів. — К.: Київська штаб-квартира детективу, пригод і фантастики, 1998. — 384 с.

«Любов, Президент і парадигма космосу». Філос.-фантаст. роман. — К.: АСТАРТА, 2002. — 396 с.

«Меч Торквемади». Соціально-фантастичний роман. — К.: [б.в.], 2003. — 312 с.

збірки оповідань «Поруч з тобою», «Дівчино моя хороша», «Вогонь на вершині Комо», «Прощаючись назавжди», «Над планетою — «Левіафан»;

романів «Альма-матер», «Честь мені дорожча», «Полки ідуть на переправу», «Сильний помсти не жадає», «Блакить», «Розкрилля», «Поверх-42», «Довге повернення», «Про що не доповідали фюреру»;

збірок повістей «Вибрані твори», «Вас чекають, Тридцятий», «Искупление» (російською мовою); «Убити сенатора» (драматична повість), «Великий день інків»;

п'єси «Лицарів не судять», «Чотири жінки біля ставу», «Врятуйте доктора Райча (рейс о 12-й)».

Переклади з німецької

Бодо Узе. «Патріоти». Роман / Пер. Ю. Бедзика, М. Овруцької. — К.: Художня література, 1958. — 460 с. (п).

Віллі Майнк. «Незвичайні пригоди Марко Поло». — К.: Дитвидав України, 1959. — 508 с.

Твори Юрія Бедзика перекладено англійською, угорською, іспанською, латиською, молдавською, польською, російською, словацькою, французькою мовами.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Бедзик, Ю. Вас чекають, тридцятий : повісті / Юрій Бедзик. - Київ : Рад. письменник, 1986. - 366 с.

Бедзик, Ю. Сильний помсти не бажає: роман : для старшого шкільного віку / Юрій Бедзик ; худож. Євген Котляр. - Київ : Веселка, 1984. - 263 с. : іл.

Бедзик, Ю. Сім таємниць великої війни : роман в повістях чи авторська версія неспростовних фактів / Юрій Бедзик. - Київ : Київська штаб-квартира детективу, пригод і фантастики, 1998. - 384 с.

Бедзик, Ю. Д. Врятуйте доктора Рейча : драма на дві дії / Юрій Бедзик. - Київ : Мистецтво, 1986. - 61 с.

Бедзик, Ю. Д. Гіпсова лялька : роман / Юрій Бедзик. - Київ : Юг, 2004. - 288 с.

Бедзик, Ю. Д. Любов, Президент і парадигма космосу : роман, повість / Юрій Бедзик. - Київ : АСТАРТА, 2002. - 397 с.

Бедзик, Ю. Д. Штормове попередження : повість / Юрій Бедзик, Володимир Яковенко. - Київ : Варта, 2005. - 118 с. : фотопортр.

Бедзик Юрій Дмитрович Схрещені мечі : Роман. Повість. - К. : Юг, 2001. - 304 с. - ( Народна бібліотека)

Статті

Бедзик, Ю. Ми - космічні : фантастичне оповідання / Ю. Бедзик. //  Жінка. - 2006. - № 6. - С. 10-11.

Бедзик, Ю. Штурман : повість / Юрій Бедзик //  Дніпро. - 1985. - № 2. - С. 9-35 : іл.

Інтернет-видання

https://archivsf.narod.ru/1925/yury_bedzik/index.htm

https://esu.com.ua/article-41454

https://litvek.com/avtor/72868-avtor-yuriy-bedzik

https://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=206

https://nlu.org.ua/event.php?id=431

https://vue.gov.ua/%D0%91%D0%B5%D0%B4%D0%B7%D0%B8%D0%BA,_%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87