КИЯНИ: ВІД А ДО Я: листопада 2023

четвер, 23 листопада 2023 р.

БОРИС ЄВГЕНОВИЧ ПАТОН - ДО 105-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Борис Євгенович Патон — український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, президент НАН України (1962-2020), академік АН України, АН СРСР (1962), доктор технічних наук (1952), професор, двічі Герой Соціалістичної Праці, (1969, 1978), перший нагороджений відзнакою «Герой України» (26 листопада 1998).

Директор Інституту електрозварювання імені Євгена Патона НАН України (1953-2020); генеральний директор Міжгалузевого науково-технічного комплексу «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (1986-2020); голова Комітету з Державної премії України в галузі науки і техніки (1996-2020); член Державної комісії з питань реформування, розвитку Збройних сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки (2003-2020); перший заступник голови Національної ради зі сталого розвитку України (2003-2020).

Член ЦК КПУ (1960-1991). Кандидат у члени ЦК КПРС (1961-1966). Член ЦК КПРС (1966-1991). Депутат Верховної Ради СРСР 6-11-го скликань, заступник голови Ради Союзу Верховної Ради СРСР. Народний депутат СРСР (1989-1991). Депутат Верховної Ради УРСР 5-11-го скликань. Член Президії Верховної Ради УРСР 6-9-го скликань.

Життєпис

Борис Патон ародився 14 листопада 1918 року в Києві в родині відомого вченого Євгена Оскаровича Патона (1870-1953), пізніше директора та засновника Інституту електрозварювання, та Наталії Вікторівни Патон (у дівоцтві Наталія Будде, 1884-1971), домогосподарки. Мав старшого за нього на рік брата Володимира.

1941 року закінчив Київський політехнічний інститут за фахом інженер-електрик.

У 1945 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Аналіз роботи зварювальних головок і засобів їх живлення при зварюванні під флюсом», у 1952 році — докторську дисертацію на тему «Дослідження умов стійкого горіння зварювальної дуги та її регулювання». Член КПРС з 1952 року.

У 1941-1942 роках — інженер електротехнічної лабораторії заводу «Червоне Сормово» (місто Горький), у 1942-1945 — молодший науковий співробітник, у 1945 — старший науковий співробітник, у 1945-1950 — завідувач відділу, у 1950-1953 — заступник директора з наукової роботи, у 1953-2020 — директор Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона АН УРСР.

У 1986-1994 роках — голова Міжвідомчої наукової ради з проблем науково-технічного і соціально-економічного прогнозування при Президії АН УРСР і Держплані УРСР (з 1992 — при Мінекономіки України).

Член Президії АН СРСР (1963-1991). 1963-1991 — член Президії Комітету з Ленінської і Державної премій СРСР в галузі науки і техніки; 1989-1991 — голова Комітету з міжнародної Ленінської премій миру. Член-кореспондент АН УРСР (1951). Академік АН СРСР (1962; з 1992 — РАН).

Працював головним редактором журналів «Автоматическая сварка», «Техническая диагностика и неразрушающий контроль», «Современная электрометаллургия», «Вісник Національної академії наук України».

1992-1995 — голова Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки. У період 1992-1994 та з серпня 1997 по лютий 2005 року — член Ради національної безпеки України. Квітень-жовтень 1992 року — член Колегії з питань науково-технічної політики Верховної Ради України.

27 листопада 2018 року з нагоди 100-річчя Патона українська пошта випустила в обіг марку «100 років Борису Патону».

У березні 2020 року стало відомо, що Борис Патон не подав свою кандидатуру на вибори Президента Національної академії наук України, які мали відбутися 16 квітня (через ситуацію з коронавірусом перенесені на пізніший строк), і залишає цю посаду.

У своєму останньому інтерв'ю в липні 2020 року Патон зізнався, що бачить своїм наступником на посаді президента НАНУ Анатолія Загороднього, тому голосуватиме за нього. На виборах 7 жовтня 2020 року переміг саме Загородній, ставши новим президнтом НАНУ.

Пам'ятник Борису Патону на території КПІ ім. Ігоря Сікорського

Борис Патон помер 19 серпня 2020 року у віці 101 рік в Києві, де й народився. Був похований 22 серпня в одній могилі з батьками на Байковому кладовищі (центральна алея, ділянка № 1).

Наукова і адміністративна діяльність

Автор понад 1000 публікацій, зокрема 20 монографій; понад 400 винаходів.

1942 року приступив до інженерної діяльності в Інституті електрозварювання АН УРСР, евакуйованому з Києва до Нижнього Тагіла (Свердловська область). Взяв участь у розробці і впровадженні в екстремальних умовах воєнного часу технологічної інновації — автоматичного зварювання броні танків, що зробила визначний внесок у перемогу у війні. Розробив електричну схему нових автоматичних зварювальних голівок, що реалізовують явище саморегулювання дуги, яке 1942 року відкрив В. І. Дятлов.

1943 року вніс (разом з Арсенієм Макарою) істотний вклад у прояснення фізичної картини зварювального процесу при зварюванні під флюсом.

Очоливши Інститут електрозварювання АН УРСР, Патон став організатором широкого фронту фундаментальних і цілеспрямованих досліджень, які стали основою для створення і широкого застосування багатьох способів зварювання: напівавтоматичного, у середовищі захисних газів, електрошлакового, мікроплазмового та інших. Сконцентрував зусилля колективу дослідників на поглибленому вивченні природи електрошлакового процесу, на визначенні його стійкості й автоматизації основних режимних параметрів з одночасною розробкою технології застосування цього процесу.

Борис Патон — автор ідеї та один з розробників методу електрозварювання м'яких тканин. За розробку та освоєння методу колектив авторів у 2004 році було відзначено Державною премією в галузі науки і техніки.

Маючи чимало прямого спілкування з президентами міжнародних та національних академій і генеральними директорами великих компаній, як-от німецький Bayer, американський Pfizer чи японська Denka, можна стверджувати, що жоден із цих керівників навіть близько не мав того професійного калібру менеджера, який мав Патон.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Біобібліографія президента НАН України академіка НАН України Б.Є. Патона = Биобиблиография президента НАН Украины академика НАН Украины Б.Е. Патона = Biobibliography of B.E. Paton Academican of NAS of Ukraine Presidente of NAS of Ukraine : [книжка-білінгва] / [авт. вступ. ст. І.К. Походня, В.К. Лебедєв ; відп. ред. І.К. Походня ; Національна академія наук України ; Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона]. - Київ : Наукова думка, 2008. - 625 с. : фотоіл.

Керманич української науки. Життєвий і творчий шлях Б.Є. Патона / Національна академія наук України ; Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського. - Київ : [ПП "Фенікс"], 2018. - 350 с. : фотоіл., портр.

Малиновський, Б. М. Академік Борис Патон - праця на все життя / Б.М. Малиновський. - Київ : Наукова думка, 2002. - 340 с. : фотоіл.

Хідекелі, А. Патон Борис Євгенович : Двічі Герой Соціалістичної Праці : Герой України / А. Хідекелі, О. А. Сай // Герої - освітяни і науковці України. - Київ : Генеза, 2012. - С. 407-414 : портр.

Шаров, І. Патон Борис Євгенович : (1918 р. н.) - вчений у галузі електрозварювання, металургії і технології металів; Президент АН України (з 1962) / Ігор Шаров // 100 видатних імен України. - К. : Альтернативи, 1999. - С. 305-310.

Статті

Кирпа, І. Його наука була для нас : у віці 101 рік пішов із життя перший Герой України академік Борис Патон / Ірина Кирпа // Україна молода. - 2020. - 21-22 серпня (№ 78). - С. 3 : фото.

Людина Справи : відійшов у вічність великий вчений сучасності академік Борис Патон / Ігор Сюндюков // День. - 2020. - 21-22 серпня (№ 157-158). - С. 7 : фото.

Мазуренко, С. Президент Національної академії наук України академік Борис Патон: "Пандемія COVID-19 показала, як неприпустимо багато ресурсів ми марнуємо на другорядні потреби і не звертаємо уваги на головне - глобальні проблеми" : [інтерв'ю] / Сніжана Мазуренко // Урядовий кур'єр. - 2020. - 7 липня (№ 127). - С. 2-3 : фото.

Патон, Б. "Пандемія COVID-19 показала, як неприпустимо багато ресурсів ми марнуємо на другорядні потреби і не звертаємо уваги на головне - глобальні проблеми" : [інтерв'ю] / Борис Патон ; записала Сніжана Мазуренко // Урядовий кур'єр : газета центральних органів виконавчої влади України. - 2020. - 7 липня (№ 127). - С. 2-3 : іл., фото.

Ровесник академії : президент НАН України академік Борис Патон пішов у засвіти на 102-му році життя // Урядовий кур'єр. - 2020. - 21 серпня (№ 161). - С. 1,2 : фото.

Інтернет-ресурси

https://don.kyivcity.gov.ua/content/man.html

https://kpi.ua/paton_borys-foto

https://suspilne.media/56633-naukovec-inzener-vinahidnik-pat-faktiv-pro-borisa-patona/

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2589134-boris-paton-radki-unikalnoi-biografii.html

https://www.radiosvoboda.org/a/facts-about-boris-paton/30793582.html

ОЛЬГА ЮЛІАНІВНА КОБИЛЯНСЬКА - ДО 160-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Ольга Юліанівна Кобилянська — українська модерністська письменниця, рання буковинська феміністка, близька подруга та соратниця Лесі Українки. Авторка повістей та оповідань про проблеми українського жіноцтва та буковинського села на межі століть, щоденника та листів. Одна з найважливіших постатей раннього модернізму в українській літературі.

Маючи лише 4 класи офіційної освіти, Кобилянська гостро відчувала нерівноправне становище жінки, «рабство родинне і рабство суспільне». У 1894 році стояла біля витоків «Товариства руських жінок на Буковині» («Дещо про ідею жіночого руху»). У 1902 року в Чернівцях співорганізувала та очолила «Кружок українських дівчат».

Послідовниця феміністичних ідей Наталії Кобринської, близька подруга художниці Августи Кохановської, лікарки Софії Окуневської, Ольги Устиянович, під впливом яких німецько- та румунськомовна Кобилянська почала писати українською, самостійно обрала українську ідентичність та почала відстоювати права українського жіноцтва та селянства.

Життєпис

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в містечку Ґура-Гумора в Південній Буковині четвертою з семи дітей.

З родиною

Батько, дрібний урядовець Юліан Якович Кобилянський, народився на Галичині (навчався у школі в Бучачі). Належав до шляхетного роду з Наддніпрянщини. Проте дід Ольги Яків не підтвердив документи про шляхетство сина нотаріально, вважаючи, що для заробітку йому буде достатньо розуму. Це значно вплинуло на долю письменниці, позначивши її фінансовою скрутою, труднощами в освіті й самореалізації.

Мати, Марія Йосипівна Вернер, походила зі спольщеної німецької родини. Її родичем був німецький поет-романтик Захарій Вернер. З любові до чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала всіх дітей у пошані та любові до українства. Ольга дуже любила і глибоко шанувала матір, називала її «наша лагідна «Свята Анна»».

Брат Ольги Степан був живописцем (серед його творів — портрети сестри). Інший брат Юліан — філолог, автор кількох підручників із латинської мови. Сестра Ольги Євгенія мала дар до музики, майстерно грала на фортепіано.

Ранні роки та стосунки

Коли Ользі було 5 років, батька перевели до Сучави. Там Кобилянські заприятелювали з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. З Ольгою Устиянович Кобилянська щиро товаришувала до кінця життя.

1875 року родина Кобилянських переїхала до гірського містечка Кимполунг, де батько отримав посаду секретаря при старостві. Тут Ольга вступила до німецької початкової школи, почала вчитися гри на фортепіано. Українську мову Ольга вивчала дома і приватно, у школі — лише німецьку та румунську. У Кимполунзі головним осередком культури був дім міського старости Йозефа Кохановського. Тут Ольга випозичала книжки, слухала музику, «пізнавала гарних людей і зустрічалася з прихильністю до українців». Вірною подругою Кобилянської назавжди стає художниця Августа Кохановська. «Вона є мій «добрий ангел», як я її все називаю, і в ній пізнала я одну з тих немногих товаришок, котра мене справді любить», — згадуватиме Кобилянська. Між ними була сильна душевна спорідненість.

Після закінчення 4 класів початкової школи Ольгу не полишають мрії про подальшу освіту, на той час важкодоступну для жінок, тож вона наполегливо навчається самостійно: позичає книжки, користується підручниками братів, слухає їхні дискусії, багато читає. Починає цікавитись жіночим питанням та проблемами емансипації. Робить перші літературні спроби — веде щоденник (німецькою), пише поодинокі вірші (польською та німецькою), прозові нариси. Потрохи малює, їздить верхи в гори, грає в аматорських виставах.

1881 року до Кимполунгу приїжджає лікар Атанасій Окуневський з 17-річною дочкою Софією Окуневською, з якою Ольга починає приятелювати. «Заговорила до мене українською мовою, переконуючи, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок», — згадує Кобилянська в автобіографії.

1883 року Окуневська знайомить Кобилянську з феміністкою, організаторкою жіночого руху на Буковині та письменницею Наталією Кобринською, чия особистість дуже вплине на формування поглядів Кобилянської.

1889 року Кобилянська на два роки переїжджає з родиною до села Димки.

Розквіт таланту і Леся Українка

Дворічне перебування Кобилянської у селі Димка дало змогу письменниці заглянути глибше в селянське життя. У 1891 році родина переселилася в Чернівці, де був осередок прогресивних діячів, які позитивно впливають на розвиток передового світогляду Кобилянської. Софія Окуневська надсилає їй зі Львова твори Марка Вовчка, Михайла Павлика, Івана Франка, Тараса Шевченка. Мистецький світ полонить Кобилянську. Творами Шевченка вона була захоплена настільки, що багато з них знала напам'ять.

Пам'ятним для Кобилянської був 1898 рік, коли вона їде до Львова для участі у відзначенні 25-річного ювілею творчої діяльності І. Франка. Тут знайомиться з Василем Стефаником, зав'язує дружбу і листування з ним, обговорюючи психологізм його новел.

У 1899 році М. Павлик знайомить листовно Кобилянську з Лесею Українкою. На запрошення Косач Кобилянська приїздить до неї в Зелений Гай на Полтавщині, а через два роки поетеса була гостею Кобилянської в Чернівцях. Леся Українка відіграла значну роль у творчому зростанні письменниці з Буковини. Вона цінувала її талант, бо відчувала у високомистецьких творах посестри «гірську верховину, широкий горизонт». Між письменницями укладаються плідні стосунки, відображені як у їх творчості, так і в листуванні, що набуває інтимного характеру. Обмінюючись ідеями та світоглядом, Кобилянська та Косач разом стоять біля витоків творення феміністичного канону української літератури, вибудовуючи образ нової жінки: жінки-інтелігентки, борчині з обставинами пригнобленої верстви, закоханої в питомо жіночу душу та загальнолюдський гуманістичний ідеал. Хоча листи Кобилянської до Косач зникли з її особистого епістолярного архіву, листи Косач до Кобилянської збереглися і досліджуються досі як унікальний зразок феміністично-лесбійської епістолярної творчості в українській літературі. Саме до Кобилянської їде

На з'їзді українських письменників

у Львові з нагоди 100-ліття

публікації «Енеїди», 1898 р

Косач після смерті Сергія Мержинського, щоб упоратися з горем.

1908 рік

У 1903 році, у розквіті таланту, Кобилянська застудилася, внаслідок чого розвинувся частковий параліч. Це позбавило письменницю широкої можливості особисто спілкуватися з друзями-митцями, з народом. Недуга, хвороба та смерть батька, матеріальна скрута спричинили творчий спад: «Моє життя ніколи не було веселим, а тепер воно доходило до кульмінаційного пункту». Попри хворобу, смерть батька та злидні Кобилянська невтомно працює і видається, досягаючи в наступні 10 років заслуженої літературної слави.

Пізній період

У 1940 році, після загарбання Бессарабії та Північної Буковини Радянським Союзом, більшовицька влада нагороджує Кобилянську почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Вона прийнята до Спілки радянських письменників України, паралельно змушена написати «партійне» за риторикою привітання приходу радянської влади на Буковину для альманаху «Вільна Буковина».

У 1941 році письменниця не змогла евакуюватися з Чернівців. Румунський уряд дав розпорядження передати письменницю військовому суду.

Наміри румунів залишилися нездійсненими, бо 21 березня 1942 року 78-річна Ольга Кобилянська померла. Румунська влада заборонила громадськості провести її в останню путь: на похороні були лише її рідні й близькі.

Шановні користувачі!

Кобилянська від А до Я / Світлана Кирилюк ; худож. оформ. Івана Шкоропада. - Львів : Видавництво Старого Лева, 2022. - 72 с. : іл.

Ковалів, Ю. І. Історія української літератури : кінець XIX - поч. XXI ст. : у 10 т. Т. 6. На розламах міжвоєнного двадцятиліття : підручник для ВНЗ / Юрій Ковалів. - Київ : Академія, 2019. - 528 с.

Мулик-Луцик, Ю. Духовний портрет Ольги Кобилянської / Юрій Мулик-Луцик. - Київ : Центр учбової літератури, 2021. - 95 с.

Ольга Кобилянська // Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біографічні нариси. - Київ : Вища школа, 2011. - С. 156-159 : іл.

Третяк, О. Е. Ольга Кобилянська : (1863-1942 рр.) / О. Е. Третяк // 100 видатних українців. - К. : Видавництво Арій, 2006.. - С. 284-288 : портр.

Статті

Колошук, Н. "Щоденники" Ольги Кобилянської як еґо-текст епохи декадансу : нарцисизм жіночого "я" / Надія Колошук // Слово і Час. - 2012. - № 4. - С. 63-70.

Мельничук, Я. Ольга Кобилянська та її оточення / Ярослава Мельничук // Дивослово. - 2017. - № 2. - С. 54-57.

Сюндюков, І. "Аристократка духу" : блакитна зірка Ольги Кобилянської / Ігор Сюндюков // Україна Incognita. - Київ : Українська прес-група, 2015. - С. 212-215 : фото.

Хмелюк, М. Пошуки жіночого самовираження у ранній творчості Ольги Кобилянської / Майя Хмелюк // Дивослово. - 2013. - № 1. - С. 49-53.

Інтернет-ресурси