КИЯНИ: ВІД А ДО Я: 2023

понеділок, 11 грудня 2023 р.

ЛЕОНІД ФЕДОРОВИЧ БИКОВ - ДО 95-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Леонід Федорович Биков — український радянський актор, режисер та сценарист, заслужений артист УРСР (1958), заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).

Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д. Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмах «Переможці» (1952), який не вийшов на екрани, та «Доля Марини» (1953).

Леонід Биков — лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінаціях «Перші премії за художні фільми» та «Найкраща чоловіча роль» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР 1977 року.

2001 року в Києві відкрито пам'ятник «Військовим льотчикам», зразком для скульптури якого став кінообраз Леоніда Бикова. У Харкові у 2013 році в рамках артпроєкту «Гордість Харкова» було створено мурал, присвячений Леоніду Бикову.

Біографія

Леонід Биков народився 12 грудня 1928 р. у селі Знам'янці на Донеччині в родині робітників. 1929 року батьки переїхали до Краматорська (селище Жовтневе). 1936 року сім'я переїхала на нове місце проживання — район «Прокатчики». У цьому ж році Леонід пішов до першого класу школи № 6. Пізніше навчався у 11-й школі до 1941 року.

Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до м. Барнаул. Після повернення до Краматорська вступив до машинобудівного технікуму, де вчився у 1944-1945 роках, але не закінчив його. У 1945-1946 роках навчався у школі робочої молоді. Останній — 10 клас — закінчував у середній школі № 6 в 1947 році.

Биков брав участь у самодіяльності. Вперше вийшов на сцену місцевого будинку культури імені Леніна.

Змалку Биков мріяв про авіацію і двічі вступав до льотних училищ. Перший раз (1943 рік) — в Ойрот-Турі, куди в 1942 році було евакуйовано другу Ленінградську спецшколу військових льотчиків, але туди його не взяли (можливо, через стан здоров'я). Другий раз (1945 рік) — у Кривому Розі в льотне училище, але і тут не вдалося вчитись, можливо, через фальсифікацію документів.

В школу акторів у Києві його не прийняли, адже на той час (1946 рік) він ще не мав атестату про середню освіту, але наступного року Биков вступив на українське відділення акторського факультету Харківського театрального інституту, який закінчив у 1951 році. У 1951-1960 роках — актор Харківського державного академічного театру імені Т. Шевченка.

У театрі починається його акторська кар'єра. Роль матроса Паллади у виставі «Загибель ескадри» стала дебютною на театральній сцені. Потім (1952) була роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москатель у комедії «З коханням не жартують»

Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей — головних, другорядних і навіть без слів («Не називаючи прізвищ», «Роки блукань», «Людина шукає щастя», «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Коли цвіте акація», «В пошуках радості» тощо).

У 1960-1969 роках — актор і режисер кіностудії «Ленфільм», з 1969 — актор і режисер кіностудії імені Довженка. Автор сценарію сатиричного кіножурналу «Ґніт».

У кіно свою першу роль він зіграв у 1952 році на «Ленфільмі» в фільмі «Переможці», потім зіграв Сашка у фільмі Київської студії «Доля Марини». Наступну роль він отримав у фільмі «Приборкувачка тигрів», де зіграв Петю Мокіна. У 1955 році — головна роль у фільмі «Максим Перепелиця».

Серед найкращих ролей Леоніда Бикова в кіно можна назвати Богатирьова («Дорога моя людина», 1958), Акішина («Добровольці», 1958), танкіста («Травневі зірки», 1959), Альошки («Альошкіна любов», 1960), Гаркуші («На семи вітрах», 1962).

Наприкінці 60-х років разом з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким було створено сценарій фільму про льотчиків, який довго не пропускала цензура через його «негероїчність». Після довгого очікування в 1973 році Биков зняв таки «В бій ідуть лише «старі»». У цій картині актор зіграв головну роль, прототипом якої став цілий ряд радянських льотчиків Другої світової війни, і в першу чергу Віталій Попков. У 1976 році було знято ще один фільм — «Ати-бати, йшли солдати».

У 1978 році розпочалися зйомки фантастичного сатиричного фільму «Прибулець» за повістю Євгена Шатька «Прибулець-73». Биков виступив як автор сценарію, режисер та виконавець головної ролі інопланетянина Глоуза та колгоспника Юхима. У березні 1979 року вже було відзнято дві частини фільму на кіноплівку і 5 квітня представлено суду критиків. Картину чекав успіх, але доля зруйнувала плани.

Журналістка Дарка Гірна на своєму ютуб-каналі «Обличчя Незалежност» опублікувала власне розслідування «Зруйноване життя Леоніда Бикова», у подробицях розказавши, як Леонід та його сім'я постраждали від переслідувань.

Загибель

Леонід Биков трагічно загинув у автомобільній катастрофі на 47-му кілометрі траси «Мінськ-Київ» 11 квітня 1979 року. Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Попереду нього рухався трактор МТЗ-50 з культиватором, і з невідомих причин Биков вирішив його обігнати, не переконавшись у безпеці маневру. Як тільки він став здійснювати обгін, побачив, що йому назустріч рухається вантажівка ГАЗ-53. Биков почав гальмувати, автомобіль розвернуло на слизькій трасі вліво на 90 градусів, однак уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка протягла «Волгу» Бикова приблизно 20 метрів…

Похований Леонід Федорович Биков на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33).

На місці загибелі (траса Київ-Іванків, 400 метрів після виїзду з смт Димер у бік Іванкова) встановлено пам'ятний знак. Але свідки аварії стверджують, що зіткнення сталося ще далі від «офіційного» місця. За іншою версією — ДТП, в якій загинув Л. Биков, було зрежисовано спецслужбами СРСР.

Меморіальний знак на місці загибелі

За однією з помилкових версій, нібито під час зйомок картини «Прибулець», Леонід пише дивний лист-заповіт на ім'я своїх друзів Миколи Мащенка та Івана Миколайчука, наче передчуваючи швидку трагедію. Але в дійсності «заповіт» написано за три роки до смерті після перенесеного ним інфаркту. Лист, за спогадами його дочки Мар'яни, написано на невеличкому аркушику в стилі батька з назвою «А якщо це кінець…».

«…Нехай хтось один скаже слово «прощавай», і все. Не треба цирку, так званих почестей. Після цього «дерболизніть» хто скільки може. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку і до кінця…»

«Слідство велося дуже ретельно. Проводилися консультації з експертами, автогонщиками, експерименти на автодромі «Чайка». Виявилося, що молодий водій зустрічної вантажівки, який вже зібрався було у в'язницю, не винен. Биков був тверезий, але допустився помилки, напевно, через втому. І ніякого інфаркту у нього не було, інакше він відпустив би педаль гальма. Леонід Федорович до останнього намагався запобігти зіткненню»…

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Биков Леонід Федорович (1928-1979) : актор, режисер і сценарист, народний артист УРСР (1974) // Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник]. - Київ : Велес, 2016. - С. 23-25 : портр.

Брюховецька, Л. Талант і гра. Українські актори театру і кіно / Лариса Брюховецька, Вікторія Котенок. - Київ : Саміт-книга, 2020. - 400 с. : фотоіл.

Коломієць, Р. Г. Леонід Биков / Ростислав Коломієць. - Харків : Фоліо, 2020. - 124 с. : фотоіл., портр.

Мезенцева, І. В. Леонід Биков : (1928-1979 рр.) / І. В. Мезенцева // 100 видатних українців. - К. : Видавництво Арій, 2006.. - С. 461-467 : портр.

Українські обличчя кіно й театру / [упоряд., ред. Л. Брюховецька] ; Центр кінематографічних студій Національного університету "Києво-Могилянська академія" ; Інститут культурології Національної Академії мистецтв України ; Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка. - Київ : Редакція журналу "Кіно-Театр" : Задруга, 2012. - 528 с. : іл., портр.

Статті

Людина,яку любили всі : До 75-річчя від дня народження Л.Ф.Бикова. // Знаменні дати: Календар-2003. - 2003. - С.237-241.

Марченко, М. "Старик", який не старіє / Марина Марченко // Вечірній Київ. - 2012. - 4 трав. (№ 49). - С. 9 : іл.

Мірошникова, М. Війна, у яку важко повірити : картину Леоніда Бикова "У бій ідуть лише "старі", що грунтується на реальних подіях, не випускали на екрани через "неправдоподібність сюжету" / Марія Мірошникова // Вечірній Київ. - 2013. - 21 лют. (№ 8). - С. 9 : іл.

Співучий комеск українського кіно : 90 років з дня народження Леоніда Бикова / підготував Віктор Шпак // Урядовий кур'єр. - 2018. - 8 грудня (№ 232). - С. 7 : фото.

Яновська, Л. Він не міг ударити людину : ювілейна дата Леоніда Бикова - привід ще раз подякувати долі, що він був нашим співвітчизником / Людмила Яновська // Урядовий кур'єр. - 2013. - 12 груд. (№ 230). - С. 12 : фото.

Інтернет-ресурси

http://www.nbuv.gov.ua/node/5008

https://dn.depo.ua/ukr/kramatorsk/leonid-bikov-urodzhenets-donbasu-yakiy-vchiv-moskaliv-lyubiti-12122016170000

https://www.radiosvoboda.org/a/29652504.html

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2598839-leonid-bikov-pribulec-so-pisov.html

https://wz.lviv.ua/far-and-near/382082-budemo-zhyty-povtoriuvav-leonid-bykov-na-ekrani-i-v-zhytti

https://33kanal.com/news/161391.html

середа, 6 грудня 2023 р.

БОРИС ДМИТРОВИЧ ГРІНЧЕНКО - ДО 160-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Борис Дмитрович Грінче́нко — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань, автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих, педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник. Один із організаторів і керівників «Просвіти», активний член «Братства тарасівців», співзасновник Української радикальної партії (1904).

Життєпис

Народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр Роганської волості Харківської губернії (тепер частина селища Прелесне Харківського району Харківської області) в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Борис Грінченко навчився читати в 5 років, перечитав всю батьківську бібліотеку, почав писати вірші.

У 1874-1879 роках навчався в Харківському реальному училищі, де зблизився з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештували і кілька місяців тримали в ув'язненні. Після звільнення Борисові довелося залишити навчання і самому почати заробляти на життя.

Якийсь час, працюючи у казематі, Борис жив у сім'ї шевця. Навчився шити чоботи. На заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою.

Під впливом «Кобзаря» почав збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та інші фольклорні матеріали.

«Першими літературними вчителями» Б. Грінченко називає В. Скотта, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.

Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881-го до 1893-го (за винятком 1886-1887 років, коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) учителював на Слобожанщині і Катеринославщині.

1887 року разом з молодою дружиною Марією (у дівоцтві Гладіліною) мешкав на Донбасі в селищі Олексіївка (Катеринославська губ., зараз Луганська обл.) та працював у народній школі Христі Алчевської.

1891 року було засновано «Братство тарасівців», активним діячем якого невдовзі став Грінченко.

З 1894 року Борис Дмитрович працював у Чернігівському губернському земстві. За час роботи у земстві Грінченко написав дилогію — «Серед темної ночі» (1901) і «Під тихими вербами» (1902), опублікував п'єси «Лісні зорі» (1897), «Нахмарило» (1897), «Степовий гість» (1898), «Серед бурі» (1899), «На громадській роботі» (1901).

Його твори регулярно друкувалися в журналах та альманахах. Вийшли в світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903).

Борис Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Як справжній патріот видав «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895-1899), «З вуст народу» (1900), «Література українського фольклору (1777-1900)» (1901).

З дочкою та дружиною

На кошти Івана Череватенка організував у Наддніпрянській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустеля Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.).

1902 року письменник переїхав до Києва.

З 1904 року став одним із лідерів новоствореної Української демократичної партії.

Наприкінці 1904 року очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську радикальну партію, що наприкінці 1905 року об'єдналася з УДП в Українську демократично-радикальну партію.

Після повернення Михайла Грушевського зі Львова до Києва Грінченко сіяв ворожнечу й недовіру до всього галицького (особистий мотив — несприйняття ним М. Грушевського).

З 1906 року Грінченко — працівник газети «Громадська думка» та редактор журналу «Нова Громада». У 1906-1909 роках очолював київську «Просвіту».

Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. У період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892-1893).

У 1905 році за ініціативи Б. Д. Грінченка та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) — професійна українська організація вчителів і діячів народної освіти.

За дорученням київської громади два роки збирав матеріали для «Словаря украинского языка», до якого увійшли 70 000 українських слів з літературних творів та фольклорних джерел. Словник вийшов у 4 томах (тт. 1-4, 1907-1909). Ця праця Грінченка отримала премію Російської академії наук. Це був видатний твір початку ХХ сторіччя, який вдруге перевидався через 49 років.

Під час Першої російської революції 1906 року був головним редактором місячника «Нова громада».

Підірване сухотою здоров'я письменника (наслідки харківського ув'язнення) не витримало напруженого безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило письменника вирушити на лікування до Королівства Італія.

Помер Борис Дмитрович 6 травня 1910 року в м. Оспедалетті (Італія). Похований письменник на Байковому кладовищі біля доньки. Дружина попросила, щоб залишили місце і для неї.

Пам’ять

22 серпня 2011 року до 20-ї річниці незалежності України в Києві було відкрито пам'ятник Борису Грінченку (скульптор — Микола Обезюк, архітектор — Микола Босенко), збудований коштами викладачів та студентів Київського університету імені Бориса Грінченка за підтримки Київської міської державної адміністрації.

Шановні користувачі!

Грінченко Борис Дмитрович : (народ. 1863 р. - пом. 1910 р.) // 100 знаменитих людей України. - Х. : Фоліо, 2005. - С. 101-105.

Єсипенко, Д. О. Повісті Бориса Грінченка "Серед темної ночі" та "Під тихими вербами" : історія текстів і тексти в історії / Дмитро Єсипенко ; Національна академія наук України ; Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка. - Київ : Наукова думка, 2015. - 159 с.

Кобижча, Н. І. Культурницька діяльність Бориса Грінченка : світоглядний аспект : монографія / Н.І. Кобижча ; Міністерство освіти і науки України ; Міністерство культури України ; Київський національний університет культури і мистецтв. - Київ : Ліра-К, 2017. - 204 с. : портр. -

Персоналії в історії національної педагогіки : 22 видатних українських педагоги : підручник для вузів / за ред. А.М. Бойко. - К. : Професіонал, 2004. - 575 с.

Українська педагогіка в персоналіях : навчальний посібник для ВНЗ : у 2 кн. Кн. 1. Х-ХІХ століття / за ред. О.В. Сухомлинської. - Київ : Либідь, 2005. - 624 с. : іл.

Шаров, І. Грінченко Борис Дмитрович : (1863-1910) - письменник, вчений, публіцист, громадський діяч / Ігор Шаров // 100 видатних імен України. - К. : Альтернативи, 1999. - С. 111-115.

Статті

Безкомпромісний лицар національної ідеї : До 140-річчя від дня народження Б.Д.Грінченка. // Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2003. - ІУ кв.-С.54-61.

Вертіль, Олександр Васильович, Нижньосироватська сторінка українського класика : вийшов збірник фольклорних записів і творів Бориса Грінченка 1884-1885 років, зроблених під час його вчителювання у сільській школі поблизу Сум / Олександр Вертіль // Урядовий кур'єр : газета центральних органів виконавчої влади України. - 2020. - 7 травня (№ 86). - С. 5 : фото.

Погрібний, А. "Більше працював, ніж жив" / Анатолій Погрібний // Київ. - 1988. - № 10. - С. 139-143.

Інтернет-ресурси