КИЯНИ: ВІД А ДО Я

понеділок, 20 жовтня 2025 р.

БОРИС ІЛЛІЧ ОЛІЙНИК - ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Борис Ілліч Олійник — український радянський поет, перекладач, комуністичний і державний діяч.

Кандидат у члени ЦК КПУ в 1981-1990 роках. Член ЦК КПУ в 1990-1991 роках. Член ЦК КПРС у 1990-1991 роках. Народний депутат СРСР (з 1989 по 1991 рік — заступник голови Ради національностей Верховної Ради СРСР). У 1980-1990 роках — депутат Верховної Ради УРСР X, XI скликань, голова Комісії Верховної Ради з питань освіти і культури. Депутат Верховної Ради України 1-4 скликань (1992-2006). Член КПРС з 1961 року.

Дійсний член НАНУ. У 1987-2017 роках перший голова Українського фонду культури. Герой України (2005). Кавалер ордена Свободи (2009), ордена князя Ярослава Мудрого III, IV, V ступенів. Лауреат Державної премії СРСР (1975), премії імені Миколи Островського (1963) та Національної премії імені Тараса Шевченка (1983). Почесний академік Академії мистецтв України. Член правління Національної спілки краєзнавців України (до 2016 р.). Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2009).

У 1991 та 2010-2016 роках голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Життєпис

Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка у Новосанжарському районі Харківської області УСРР (нині Полтавська область). Друкуватися почав ще в школі. Після закінчення десятилітки в 1953 році вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який закінчив у 1958 році.

З 1958 року працював літературним працівником, завідувачем відділу республіканської газети «Молодь України». З 1962 по 1973 рік працював у журналі «Зміна» («Ранок»). Пройшов шлях від кореспондента до головного редактора. Був завідувачем відділу, заступником головного редактора журналу «Дніпро» та старшим редактором видавництва «Дніпро». З 1971 по 1974 рік — заступник голови правління Спілки письменників України. З 1974 по 1991 рік — завідувач відділу, член редколегії журналу «Вітчизна». З 1976 по 1991 рік — секретар правління Спілки письменників України та СРСР. Член ЦК КПУ і ЦК КПРС. У 1999 році — голова Комітету з Державних премій України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва при Раді Міністрів України.

Одинадцять років очолював парторганізацію Спілки письменників України і пишався тим, що за ці роки ніхто з письменників не був виключений з її лав або посаджений за ґрати.

Володимир Щербицький відстояв Бориса Олійника перед КДБ після того, коли вони почали його «пресувати».

Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьмы»).

А також він побував у зоні Югославської трагедії. З перших її днів рішуче виступив у пресі, у Верховній Раді та Раді Європи — проти ембарго Сербії. Неодноразово бував у «гарячих точках» Боснії і Герцеговини. Після чого написав есе «Хто і з якою метою сатанізує сербів?», що вийшло окремою книгою українською і сербською мовами в Югославії (1996).

Під час перебування в Сербії потрапив під бомбардування натівців. Матеріали на захист сербів і чорногорців опублікував в українській, російській і югославській пресі. Написав есе «Хто наступний?».

Борис Олійник, по суті, зупинив будівництво промвузла в Каневі, що загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, що й змусило урядовців відкласти реалізацію свого наміру. У 1995 році Борису Олійнику було присвоєне звання «Почесний громадянин Канева».

Був одним із тих, хто через пресу заблокував будівництво АЕС у Криму і під Чигирином та каналу Дунай-Дніпро, через який би пішов в Україну весь бруд Європи.

Саме Олійник вручив від імені інтелігенції України маршалу Язову клопотання про звільнення від військово-політичного училища приміщень Києво-Могилянської академії. Маршал наклав позитивну резолюцію.

Один із фундаторів Українського фонду культури (в 1987-1991 роках Українського республіканського відділення Радянського фонду культури), незмінно (з 1987 року і до смерті) очолював його на громадських засадах. Був віцепрезидентом Парламентської Асамблеї Ради Європи.

У травні-червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. Того ж року виступив зі статтею в «Литературной газете» (Москва), «Випробування Чорнобилем», в якій викрив злочинну діяльність тимчасовців.

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС у Москві Борис Олійник, зупинившись на сталінському терорі 1937 року, цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з'ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія». Тобто саме він першим на державному рівні 1988 року в Кремлівському Палаці сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні діла 1932-1933 років.

З 1980 по 1991 рік обирався депутатом Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань, голова Комісії Верховної Ради з питань освіти і культури. У 1981 році нагородження ювілейною медаллю Всесвітньої Ради Миру. З 1989 по 1991 рік — заступник голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР, з грудня 1990 по 1991 рік — голова Комісії із зв'язків Верховної Ради СРСР із громадськістю.

З 1992 по 1994 рік — народний депутат Верховної Ради України 12-го (1-го) скликання. Провідний науковий співробітник Інституту національних відносин і політології НАН України. З 1994 по 1998 рік — народний депутат Верховної Ради України 2-го скликання. З 1995 по 2006 рік Голова Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. З 1996 по 2006 рік віцепрезидент Парламентської Асамблеї Ради Європи.

З 1998 по 2002 рік народний депутат Верховної Ради України 3-го скликання. Голова Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і зв'язках з СНД. З 2002 по 2006-й обраний народним депутатом Верховної Ради України 4-го скликання. Входив до складу фракції Комуністичної партії України.

У 1987 році обраний дійсним членом Міжнародної слов'янської академії. З 1990 року дійсний член Національної академії наук України. З 1992 року обраний академіком Української екологічної академії наук. Голова Українського фонду культури, співголова Форуму слов'янських народів.

У 2002 році Б. І. Олійнику присвоєно звання «Почесний громадянин міста Києва».

Могила Бориса Олійника.

Помер 30 квітня 2017 року на 82-му році життя після важкої і тривалої хвороби у Національному Інституті хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова НАМН України.

Похований 3 травня 2017 року на Байковому кладовищі на ділянці № 52.

Інциденти

За словами Віталія Коротича, для усунення Павла Загребельного з посади керівника Спілки письменників у 1986 році доклав багато зусиль, зокрема, шляхом написання доносів.

Творча спадщина

Борис Олійник — автор понад 40 книг, віршів, есе, статей, які друкувалися в Україні, в усіх республіках СРСР, перекладались російською, чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами.

Друкуватись почав ще в школі. Перший вірш опубліковано в 1948 році. Перша збірка його лірики — «Б'ють у крицю ковалі» (1962) — книга про повоєнні часи, про пережите особисто та про пережите народом.

Найвідомішими його збірками вважаються: «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Стою на землі» (1973), «Заклинання вогню» (1978), «Сива ластівка» (1979), «У дзеркалі слова» (1981), «Поворотний круг» (1989), «Таємна вечеря» (2000), поема «Сім» (1988).

Автор поезій, які стали популярними піснями у співдружності з композиторами.

Політичні погляди

Навіть після проголошення незалежності України проповідував прокомуністичні імперські погляди, ідею «братерства українського і російського народів». У 2015 році дав скандальне інтерв'ю колись популярній російській «Литературной газете», яка не приховує свого українофобства. У цьому інтерв'ю Олійник вихваляв комуністичне минуле, критикував політику незалежної України, не визнав провини Росії в анексії Криму та агресії проти України на Донбасі.

Відзнаки і нагороди

Звання Герой України з врученням ордена Держави (21 жовтня 2005) — за самовіддане служіння Україні на літературній і державницькій ниві, визначний внесок у збереження національної духовної культури, вагому особисту роль у піднесенні міжнародного авторитету України.

Орден Свободи (16 січня 2009) — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.

Орден князя Ярослава Мудрого.

III ст. (11 квітня 2012) — за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної культури, збереження культурно-мистецької спадщини українського народу, багаторічну сумлінну працю.

IV ст. (21 серпня 1999) — за самовіддану працю, визначні особисті заслуги в державному будівництві, соціально-економічному, науково-технічному і культурному розвитку України та з нагоди 8-ї річниці незалежності України.

V ст. (17 жовтня 1995) — за визначні особисті заслуги перед українською державою в розвитку культури, багаторічну громадську діяльність.

Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (19 серпня 2016) — за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу.

Ордени Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів.

Лауреат Державної премії СРСР (1975 р.), Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1983 р.).

Почесна грамота Кабінету Міністрів України (12 квітня 2002) — за значний особистий внесок у розвиток національної культури, багаторічну сумлінну працю і високий професіоналізм.

У 1957 став переможцем Всеукраїнського поетичного конкурсу.

15 жовтня 2009 удостоєний звання «Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка».

30 січня 2012 Національною Академією наук України висунений кандидатом на здобуття «Нобелівської премії».

Лауреат премії імені М. Островського (1963 р.);

премії імені В. І. Вернадського Фонду «Україна — XX століття»,

міжнародних премій:

імені Сковороди (1994 р.);

«Дружба» (1997 р.);

усеюгославської премії «Лицарське перо» (1998 р.);

міжнародної премії імені Давида Гурамішвілі (1999 р.);

міжнародної премії імені Шолохова (2001 р.);

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Бакуменко, О. Д. Доброзвучна Муза / Олександр Бакуменко. - Київ : Україна, 2016. - 560 с. : портр.

Всенародний пам'ятник Матері-Вдові : листи, документи, статті, поезії, оповідання, фото / [голова ред. колегії Борис Олійник ; авт. проекту Володимир Біленко]. - Київ : Український фонд культури : [КВІЦ], 2013. - 164 с. : іл., портр.

Олійник Борис Ілліч - ПАТРІОТ, ПОЕТ, ПОЛІТИК : до 77-ї річниці від дня народження. Бібліографічний список літератури / укладачі Н. М. Вахненко, М. О. Залепа. - К : 2012. - 25 с.

Олійник, Б. І. Вибране : поезії, поеми / Борис Олійник ; передм. Михайла Шевченка. - Київ : Етнос, 2009. - 638 с., портр.

Олійник, Б. І. Крик : поезії з життєвого шляху / Борис Олійник ; [передм. М.В. Шевченка] ; Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України. - Київ : Український письменник, 2015. - 379 с.

Олійник, Б. І. Основи : поезії, поеми / Борис Олійник. - Київ : Дніпро, 2015. - 694 с. : портр.

Олійник, Б. І. Очима добра : для дітей та юнацтва / Борис Олійник. - Київ : Новий друк, 2010. - 52 с. : іл.

Олійник, Б. Сиве сонечко : поезії, покладені на музику = Mon soleil blanc / Борис Олійник ; пер. фр. та наук. ред. Дмитра Чистяка ; Мала академія наук України ; Європейська академія наук, мистецтв та літератури ; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - [Париж] : Інститут культури Солензара, [2015]. - 80 с. : іл., портр., ноти.

Салій, І. М. Про Київ і моїх сучасників / Іван Салій. - [Київ] : КИЙ, 2013. - 599 с. : фотоіл.

Статті

Біленко, В. "Ти в моєму серці, Україно" : Мої і не мої згадки про Бориса Олійника / Володимир Біленко // Голос України. - 2020. - 12 грудня (№ 231). - С. 8-9 : портр.

Гривінський, Р. Людина на тлі часу : сьогодні Борису Олійнику - 80! / Роман Гривінський // День. - 2015. - 22 жовт. (№ 191). - С. 12 : фото.

Олександренко, М. Слово про Поета : видатному українському поету і громадському діячу Борису Олійнику - 75 ! / М. Олександренко // Урядовий кур'єр. - 2010. - 23 жовт. (№ 198). - С. 5

Олійник, Б. Не забудь!.. : поезія / Борис Олійник // Київ. - 2011. - № 2-3. - С. 2-13 : фото.

Савченко, С. С. "Голос совісті" : до 75-річчя від дня народження Б.І. Олійника / С. С. Савченко // Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2010. - № 4. - С. 45-53 : порт.

Інтернет-видання

http://www.ecolaw.kiev.ua/thems/about/news/2610151100_1.php

http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?Z21ID=&I21DBN=DOP&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Olijnyk_B

https://dovidka.biz.ua/boris-oliynik-biografiya-skorocheno/

https://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/ref0012173

https://kmr.gov.ua/uk/content/oliynyk-borys-illich

https://osvita.ua/school/biography/91338/

https://www.bbc.com/ukrainian/features-39765074

https://www.pisni.org.ua/persons/315.html

середа, 15 жовтня 2025 р.

ОЛЕКСАНДР ДАНИЛОВИЧ ПОНОМАРІВ - ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Олександр Данилович Пономарів — український мовознавець, перекладач, публіцист, громадський діяч, доктор філологічних наук (1991), професор катедри мови та стилістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік АН ВШ України (1998), заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка; відповідальний редактор газети «Київський університет»; головний редактор «Записок Наукового історико-філологічного товариства Андрія Білецького».

Заслужений професор Київського університету (з 2011).

Автор понад 250 наукових, науково-популярних та науково-публіцистичних праць з історії, стилістики й культури української мови, її відродження та утвердження як державної, укладач і редактор навчальних посібників і словників різних типів.

Життєпис

Походження та родина

Олександр Данилович Пономарів народився 17 жовтня 1935 року в Таганрозі, на українській етнічній території. Мати Олександра Даниловича — Олена Яківна (1906-1980). Батько — Данило Семенович (1906-1944) — під час Другої світової війни у званні солдата 503-го артилерійського полку у 1942 році потрапив до полону під Старим Осколом; помер у концтаборі (шталаг 302 (II H) Гросс Борн-Редериц — нині на території Польщі). В його німецькій анкеті військовополоненого в рядку національність вказана «Russe», а прізвище зазначене як Ponomarew (рос. Пономарев). Така ж національність зазначена і в анкеті його брата Івана Семеновича (1899-1943), а прізвище — як Ponomarjow.

Прізвище Олександра при народженні — Пономарьов, яке він вважав зросійщеним й тому свідомо змінив на українське Пономарів. Прізвище бабусі по батькові — Кузьменко. Згідно з адресами з карток військовополонених, у 1940-х обидві родини Данила й Івана Семеновичів мешкали в селі Носові Ростовської області — приблизно за 20 км від Таганрога.

Про Таганрог, місто свого дитинства, Олександр Пономарів згадував так: «Моє рідне місто і всі навколишні села — це етнічна українська територія, яка була заселена вихідцями з південної Чернігівщини та Полтавщини, там навіть говірка була полтавська. Моя бабуся народилася на Чернігівщині, а потім дівчиною приїхала в село Носівка під Таганрогом. У цьому місті навіть у 1918 році пройшов перший з'їзд компартії України. І Таганріг (це місто я називаю саме так, а не на російський кшталт), і Шахти (місто в теперішній Ростовській області) були у складі України. А 1924 року їх передали Росії. До 1933-го там діяли українські школи. В українській школі навчалися мої старші двоюрідні брати. А коли я народився, вже української школи не було. Тож навчався в російській. Але вдома завжди розмовляли українською, на перервах — теж. Тільки на уроках відповідали російською. І всі звичаї, всі пісні в нас були українські.

Освіта й наукова діяльність

Закінчив філологічний факультет Київського університету (навчався в 1956-1961 роках, серед учителів — Андрій Білецький). Навчаючись на російському відділенні, самотужки опанував літературну українську мову.

Від серпня 1961 до травня 1976 року працював у відділі загального та слов'янського мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН України.

1975 року захистив кандидатську дисертацію «Лексика грецького походження в українській мові».

У червні 1976-лютому 1979 року— старший редактор у київському видавництві «Техніка». Від лютого 1979 року — викладач, старший викладач, доцент, професор, кафедри мови та стилістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (у 1988-2001 роках — завідувач кафедри мови та стилістики). Докторська дисертація «Проблеми нормативности української мови в засобах масової інформації» (1991).

У вересні 1995-липні 1996 року, і в лютому-серпні 1998 року — професор української мови Інституту східноєвропейських студій Карлового університету в Празі.

Автор понад 250 наукових, науково-популярних та науково-публіцистичних праць з історії й культури української мови, проблем нормативності мови засобів масової комунікації, українсько-грецьких мовно-літературних зв'язків, теорії й практики перекладу. Багато зусиль спрямовував на поширення й утвердження нового правопису української мови (праця в комісії з питань правопису, виступи в ЗМІ з роз'ясненням його засад, дискусії на телебаченні з опонентами нового правопису тощо).

Автор і редактор словників різних типів, підручників і навчальних посібників з української мови. Підготував 10 кандидатів філологічних наук.

Перекладав з новогрецької та слов'янських мов. Був членом редколегій журналу «Дивослово» і газети «Слово Просвіти».

Був членом Спілки письменників України (1993), Спілки журналістів України (1985).

Був прихильником пристосування імен та прізвищ іноземців до фонетики української мови. Зокрема, оскільки росіяни, на його думку, ніколи не назвуть Довженка, як українці, тому й українці мають Пушкіна називати не Алєксандром, а Олександром.

Наприкінці червня 2020 року представники університету повідомили, що професор упав і перебуває в лікарні у важкому стані через пошкоджений хребет.

Помер о 7 ранку 14 жовтня 2020 року. Похований на Південному кладовищі (ділянка 36, ряд 15, місце 9). Пам'ятник на могилі відкрито 20 жовтня 2021 року під час проведеної символічної ходи пам'яті, в якій взяли участь дружина Раїса Пономарів, колеги, друзі та учні професора.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Пономарів, О. Д. Культура слова : мовностилістичні поради / Олександр Пономарів. - Київ : Либідь, 2011. - 272 с. : портр.

Пономарів, О. Д. Стилістика сучасної української мови : підручник для студентів факультетів журналістики університетів / О.Д. Пономарів. - Київ : Либідь, 1992. - 247 с.

Пономарів, О. Д. Українське слово для всіх і для кожного / Олександр Пономарів ; [передм. І. Дзюби]. - Київ : Либідь, 2012. - 360 с.

Сучасна українська мова : підручник для ВНЗ / за ред. О.Д. Пономарева. - Київ : Либідь, 2008. - 488 с.

Статті

Пономарів, О. Коли ж скресне крига : Українська мова на рідній землі / Олександр Пономарів // Київ. - 1990. - № 1. - С. 139-144.

Чадюк, М. "Відійшла людина-епоха" : Олександр Пономарів - легендарна постать українського мовознавства / Марія Чадюк // День. - 2020. - 16-17 жовтня (№195-196). - С. 2 : фото.

Інтернет-видання

https://imi.org.ua/news/vvs-opublikuvalo-top-10-blogiv-oleksandra-ponomariva-i35652

https://nsju.org/novini/general-movnogo-frontu-chym-zapamyatavsya-profesor-oleksandr-ponomariv/

https://osvitoria.media/experience/pravylno-chy-virno-10-movnyh-porad-vid-oleksandra-ponomareva/

https://www.bbc.com/ukrainian/features-52473655

https://zbruc.eu/node/100873

https://24tv.ua/oleksandr-ponomariv-pomer-biografiya-vidatnogo-movoznavtsya_n1435468

вівторок, 2 вересня 2025 р.

ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ ПАЛЛАДІН - ДО 140-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Олександр Володимирович Палладін — український радянський біохімік. Президент Академії наук Української РСР(1946-1962), академік АН УРСР і АН СРСР. Засновник української школи біохіміків. Герой Соціалістичної Праці (13.09.1955). Член ЦК КПУ (1949-1966). Депутат Верховної Ради СРСР 2-5-го скликань. Депутат Верховної Ради Української РСР 2-5-го скликань.

Біографія

Народився Олександр Володимирович Палладін 29 серпня (10 вересня) 1885 р. у Москві. Син академіка Петербурзької Академії наук, ботаніка, біохіміка і фізіолога рослин В. Палладіна, учень Миколи Введенського та Івана Павлова. Закінчив Петербурзький університет (1908 р.).

У 1909 році поліпшував освіту в Гейдельберзькому університеті. Після завершення підготовки до дослідницької діяльності в лабораторіях Гейдельберга, Тюбінгена і Гессена О. В. Палладін швидко досяг визначних наукових результатів. Працював у Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту (1909-1916 рр.), на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах (1914-1916 рр.), професор Ново-Олександрійського інституту сільського господарства і лісництва (1916-1923 рр., м. Харків), водночас у 1921-1931 рр. завідував кафедрою фізіологічної хімії Харківського медичного інституту, очолював Харківське медичне товариство..

З 1925 по 1970 рік очолював Український біохімічний інститут (з 1931 р. — Інститут біохімії АН України у Києві), водночас у 1934-1954 рр. завідував кафедрою біохімії Київського університету. Член ВКП(б) з 1932 року.

У 1935-1938 роках — неодмінний секретар Президії Академії наук України, в 1939-1946 роках — віце-президент Академії наук України, у 1946-1962 роках — президент Академії наук України.

Могила Палладіна О. В.

10 вересня 1965 року указом Президії Верховної Ради СРСР за заслуги в розвитку радянської науки і в зв'язку з 80-річчям академік О.Палладін був нагороджений орденом Леніна.

Помер Олександр Володимирович Палладін 6 грудня 1972 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі (центральна алея, ділянка №1) (надгробний пам'ятник — бронза, граніт, барельєф; скульптор О. П. Скобликов, архітектор А. Ф. Ігнащенко; встановлений у 1973 році).

Наукова діяльність

Основні наукові праці присвячені біохімії нервової системи і м'язової діяльності, біохімії вітамінів і живлення. Показав, що одним з попередників кератину є аргінін (1916). Вивчив особливості обміну в м'язах при роботі, відпочинку і тренуванні, що стало основою теорії фізичної культури. Довів, що утворення креатину відбувається головним чином у м'язах, а не в печінці. Це стало темою його магістерської дисертації та монографії «Дослідження над утворенням і виділенням креатину у тварин» (1916 р.) Дослідження креатину підтвердили важливе значення цієї речовини в життєвих процесах і сприяли оформленню біохімії м'язової діяльності як самостійного напряму. Креатин виявився перспективним науковим напрямом, і Палладін продовжував розробляти його протягом багатьох років, повертаючись до нього на нових методичних рівнях і можливостях біохімічної науки.

Першим почав систематичне вивчення біохімії нервової системи. Встановив біохімічну топографію нервової тканини: особливості хімічного складу і біохімічних характеристик морфологічно і функціонально відмінних частин центральної та периферичної нервової системи. Було вивчено також особливості обміну білків, вуглеводофосфорних сполук і нуклеїнових кислот у нервовій тканині при збудженні і гальмуванні і встановлено важливі закономірності внутріклітинної локалізації та вікових змін активності ферментних систем, що розщеплюють білки. У 1940-ві роки узагальнив матеріал з біохімічної статики, тобто за визначенням хімічного складу різних відділів мозку, а також дані про динамічну біохімію нервової системи, що включає визначення окремих біохімічних реакцій, які відбуваються в нервовій тканині, та про активність ферментів, які каталізують ці реакції. Роботи щодо біохімії нервової системи, проведені О. В. Палладіним та його учнями на клітинному, субклітинному та суборганоїдному рівнях при різноманітних функціональних і патологічних станах, заклали основу функціональної біохімії головного мозку.

Вперше в СРСР почав біохімічні дослідження вітамінів (1919). Виявив зв'язок між порушеннями обміну речовин і дефіцитом вітамінів при експериментальному скорбуті і поліневриті.

У роки Великої Вітчизняної війни було почато розробку ліків, що сприяли припиненню кровотечі та якнайскорішому загоюванню ран. В умовах евакуації Інституту біохімії в Уфу при активному сприянні О. В. Палладіна Уфимський вітамінний завод у лютому 1942 р. почав випускати вітамін К3. При численних позитивних якостях цей препарат мав недолік — погано розчинявся у воді, що значно обмежувало його застосування. У лабораторії Уфимського вітамінного заводу було проведено серію успішних експериментів і синтезовано новий водорозчинний аналог вітаміну К, названий вікасолом. Випробування вікасолу в клініках і шпиталях Уфи підтвердило його лікувальну цінність не лише при авітамінозі, — при пораненнях, захворюваннях, пов'язаних з кровотечею, вікасол практично сприяв загоюванню ран.

О. В. Палладін — засновник ряду актуальних наукових напрямів, що стали основою сучасної біохімії і молекулярної біології, теоретичної і практичної медицини. Серед них біохімія нервової діяльності (нейрохімія), м'язової діяльності, харчування, зокрема біохімія вітамінів, гіпо- та авітамінозних станів, порівняльна й еволюційна, а також біохімія спорту. Ці напрями, що склали базис функціональної біохімії, упродовж десятиліть успішно розроблялися і розробляються учнями та послідовниками О. В. Палладіна в Україні і в інших державах.

О. В. Палладін — один із засновників міжнародного нейрохімічного товариства, товариств фізіологів, біохіміків і фармакологів СРСР і України, Харківського медичного товариства, Товариства «Знання» України, а також засновник «Українського біохімічного журналу» і міжнародних журналів «The Journal of Neuroscience», «The International Journal of Neuroscience».

Понад чотири десятиріччя О. В. Палладін вів педагогічну діяльність. Він читав курс фізіологічної (біологічної) хімії в Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту, в Харківському університеті і медичному інституті, в Київському університеті. В 1921 році організував науково-дослідну кафедру біохімії в Харківському медичному інституті, що в 1925 році була перетворена в Український біохімічний інститут (зараз — Інститут біохімії НАН України ім. О. В. Палладіна). В 1934 році з ініціативи О. В. Палладіна створено кафедру біохімії на біологічному факультеті Київського університету, якою він керував упродовж двох десятиліть. У 1924 році видано перший в СРСР «Підручник фізіологічної хімії» О. В. Палладіна, що протягом 30 років був єдиним, витримав 25 видань дев'ятьма мовами. Наукова школа О. В. Палладіна налічує понад 150 докторів і кандидатів наук, що працюють у різних кінцях світу.

1957 року Олександр Опарін номінував Палладіна на Нобелівську премію з хімії. Проте того року премію отримав американець Александер Тодд.

Нині іменем вченого названий інститут біохімії АН України. Меморіальні дошки встановлені в Києві, на будівлі Президії АН України, а також на будівлі інституту біохімії АН України та у Харкові на будівлі Харківського Національного медичного університету.

Нагороди

Герой Соціалістичної Праці (13.09.1955);

шість орденів Леніна (2.03.1944; 9.09.1945; 23.01.1948; 19.09.1953; 13.09.1955; 10.09.1965);

орден Жовтневої Революції (20.07.1971);

два ордени Трудового Червоного Прапора (24.04.1941; 10.06.1945);

орден Червоної Зірки (1.10.1944);

орден «Кирило і Мефодій» 1-го ступеня (Болгарія);

медалі.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Видатні постаті в історії України XX ст. : короткі біографічні нариси / В.І. Гусєв [та ін.]. - Київ : Вища школа, 2011. - 392 с. : портр.

Власенко, І. М. Олександр Палладін : біографічна повість / І.М. Власенко. - Київ : Молодь, 1982. - 191 с. : іл.