КИЯНИ: ВІД А ДО Я

середа, 26 березня 2025 р.

ДМИТРО МИХАЙЛОВИЧ ГНАТЮК - ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Дмитро Михайлович Гнатюк — видатний український оперний співак (баритон), режисер, педагог, заслужений артист УРСР (1958), народний артист СРСР (1960), народний артист України (1999), депутат Верховної Ради СРСР 8-10-го скликань (у 1972-1984 роках). Почесний громадянин Києва (1997), Чернівців (2002) та Чернігівської області (2015).

Герой Соціалістичної Праці (1985). Герой України (2005). Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого III, IV, V ступенів, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.

Перший виконавець хітів 1960-х — пісень «Два кольори», «Пісня про рушник» та «Києве мій». Вільно володів румунською мовою.

Життєпис

Ранні роки

Дмитро Гнатюк народився 28 березня 1925 року в селі Мамаївці (нині Кіцманського району Чернівецької області, а тоді входило до складу Румунського королівства) в селянській родині. Батько — Михайло Дмитрович (1898-1987), мати — Марія Іванівна (1898-1962). Батьки жили небагато, але мали авторитет у місцевих жителів. У родині було шестеро дітей, і нерідко Михайло Гнатюк, вирушаючи у справах до Чернівців, залишав Дмитра за старшого.

Батько під час Першої світової залишився без ноги, тож Дмитро змалку був залучений до праці у сільському господарстві.

В умовах румунської окупації Дмитро закінчив румунську школу. Юнак брав участь у церковному хорі. Отець Мирослав відразу відчув талант молодого хлопця та навчив його музичної грамоти. Згодом Дмитро організував у школі гурток художньої самодіяльності і навіть сам поставив виставу «Сватання на Гончарівці». «Прем'єра» відбулася у звичайнісінькій клуні, бо в селі не було клубу. Звідти винесли сіно, зробили поміст, декораціями були принесені з хат килимки. Та попри все вистава мала величезний успіх!

Згодом на районній олімпіаді художньої самодіяльності ця постановка отримала високу оцінку. Її навіть збиралися відправити до Києва, але грянула Друга світова…

З початком радянської окупації (1940), приєднання регіону до УРСР та пізнішого вторгнення німців Дмитро втратив старшого брата Івана, який навчався у Румунії, а з поверненням на батьківщину був звинувачений у шпіонажі і страчений.

Під час Другої світової війни й повторної румунської окупації Дмитро Гнатюк жив у евакуації в місті Нижня Салда Свердловської області, де отримав додаткову середню освіту та змушений був з 1944 року працювати металургом.

Повоєнні роки

Після війни повернувся у Чернівці. З 1945 року — артист, соліст Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Режисер театру Василь Василько запропонував Гнатюку зіграти Миколу у виставі «Наталка-Полтавка». Молодий артист працював по 14 годин — так йому хотілося вдосконалити свою роль.

Невдовзі режисер зателефонував своєму другові, оперному співаку та педагогу Івану Паторжинському, і сказав, що направляє до нього молодого співака, який бажає вчитися. Улітку Дмитро зміг приїхати до Києва, проте ніяк не міг знайти консерваторію. Питав у перехожих, але ті помилково направили його до театрального інституту. Там він успішно склав іспити на режисерський факультет, а потім ректор Семен Ткаченко запитав у Гнатюка, чи може той що-небудь заспівати. Дмитро заспівав «Дивлюсь я на небо», а ректор здивувався і сказав, що йому треба було в консерваторію йти. Зрештою, розібравшись у чому річ, Семен Михайлович сам відвів Гнатюка до Паторжинського.

Після отримання диплома Дмитра Михайловича прийняли до Київського оперного театру, якому він залишився вірним на все життя…

Музична кар'єра

Дмитро Гнатюк закінчив Київське музичне училище, у 1951-му — Київську державну консерваторію (клас І. С. Паторжинського). Під час навчання мав зустріч із диктатором СРСР Йосипом Сталіним, який також оцінив його талант. «Ви собі не уявляєте, що я тоді, ще студент консерваторії, пережив! Коли я вийшов до публіки, моя нервова система просто відмовила. Я пам'ятаю, що співав «Дивлюсь я на небо» — чудову нашу пісню!»

З 1951 року — соліст Київського театру опери і балету ім. Т. Шевченка . У 1979-1980 роках — директор, в 1980-1988 роках — режисер, в 1988-2011 роках — художній керівник і головний режисер (понад 20 постановок). Водночас (1983-1993) — завідувач кафедри оперної підготовки Київської консерваторії. З 2011-го — режисер театру. Ставив вистави в оперній студії Київської консерваторії і Донецькому театрі опери та балету ім. А. Солов'яненка.

Талановито виконані партії Євгенія Онєгіна, Фіґаро, Ріґолетто, Остап, Микола («Тарас Бульба», «Наталка-Полтавка» Лисенка), Петруччіо, Мазепи, Ріголетто й багатьох інших персонажів забезпечили йому всесоюзну популярність, а також гастролі в США, Австрії, Італії, Новій Зеландії та КНР. У нью-йоркському Карнеґі-Холі публіка не замовкала й вимагала співака «на біс» так відчайдушно, що ці овації переросли у третій акт концерту. Потім шанувальники намагалися вдертися в гримерку й зламали двері. Такий же ажіотаж був усюди, куди Гнатюк приїжджав із концертами.

У 1960 році записав пісню «Два кольори», грамплатівки з якою скуповувалися величезними тиражами, пісня звучала в телепередачах і на радіостанціях. Незабаром співак закріпив успіх, виконавши «Пісню про рушник».

У тому ж році Дмитро Гнатюк отримав звання Народного артиста СРСР.

У 1975-му здобув другу освіту, закінчивши Київський інститут театрального мистецтва за спеціальністю «режисер».

Окрім співочої кар'єри, Дмитро Гнатюк увійшов в історію як режисер-новатор. Закінчивши режисерський факультет, взявся за втілення своїх найсміливіших задумів. Його дебютом в новому амплуа стала опера Олександра Бородіна «Князь Ігор». Дмитро Михайлович виключив будь-яку можливість порівняння його постановки з іншими — він свідомо порушив класичні оперні канони та замість черговості увертюра-пролог-опера представив пролог-увертюру-оперу, посиливши динаміку вистави й скоротивши її час на півтори години. Не всі спочатку зрозуміли суть такої новаторської режисури, навіть дорікали Гнатюку, але час довів його правоту.

З 1985 року — також режисер Київського дитячого музичного театру (з 2005 року — Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва).

У 1983-1990 роках — завідувач кафедрою оперної підготовки Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського (з 1985 — доцент, з 1987 — професор). Гнатюк все життя збирав український живопис. У своїй домівці колекціонував твори кінця XIX-початку XX століть, часто рятуючи їх від знищення, повертаючи з-за кордону або й реставруючи.

Помер 29 квітня 2016 року в Києві на 92-му році життя.

Похований на Байковому кладовищі.

У 2016 році архів співака знайшли на смітнику біля будинку, в якому він раніше жив. 8 коробок вагою 50 кг містили листи, документи, афіші й світлини.

Характеристика творчості

Записав понад 15 платівок, 6 компакт-дисків. Всього у концертному репертуарі понад 85 творів національної та світової класики — від буковинця Сидора Воробкевича до австрійця Йозефа Гайдна.

Широкий жанрово-стильовий діапазон. Сильний голос, рівний у всіх регістрах, гнучкий у відтінках. Бездоганна техніка вокалу, дикції, акторської гри.

Як режисер Національної опери України ім. Т. Шевченка поставив понад 20-ти вистав, зокрема, «Князь Ігор» О. Бородіна (1975), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1978), «Тоска» Дж. Пучіні (1980), «Севільський цирюльник» Дж. Росіні (1981), «Наталка Полтавка» М. В. Лисенка (1989), «Золотий обруч» Б. Лятошинського (1989), «Мазепа» П. Чайковського (1991), «Тарас Бульба» М. В. Лисенка (1992), «Травіата» Дж. Верді (1994), «Піковая дама» П. І. Чайковського (1996), «Аїда» Дж. Верді (1998), «Війна і мир» С. С. Прокоф‘єва (2003).

Працюючи в оперній студії при НМАУ, Д. Гнатюк завжди пропагував та ініціював постановку спектаклів українською мовою. Зокрема, Д. Гнатюк поновив опери українських авторів — «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталку Полтавку» М. Лисенка, поставив «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Фауст» Ш. Гуно, «Травіату» Дж. Верді.

До 90-річчя видатного співака Василь Фольварочний присвятив Дмитру Гнатюку роман-хроніку «На висотах орлиного лету».

Громадська і політична діяльність

Член КПРС з 1960 по 1990 рік.

Депутат Верховної Ради СРСР 8-10 скликань.

Народний депутат України 3-го скликання, заступник голови Комітету ВР з питань культури та духовності.

Голова Музичного товариства України (з 1995 року — Всеукраїнська музична спілка).

Член президії Всесоюзного музичного товариства (1986-1991).

Голова Київського міжобласного відділення Українського театрального товариства (1979-1985) (нині Національна спілка театральних діячів України).

Член Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка (1976-1996).

Член Радянського комітету захисту миру (1978-1992).

Член правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара.

Член правління Фонду сприяння розвитку мистецтв.

2004 року брав участь у Помаранчевій революції, зокрема, виступав з народними піснями перед учасниками цілодобових мітингів на сцені Майдану Незалежності.

Нагороди та звання

Звання Герой України з врученням ордена Держави (28 березня 2005) — за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку музичної культури, збагачення національної скарбниці оперного та народного пісенного мистецтва, багаторічну плідну творчу і громадсько-політичну діяльність.

Орден князя Ярослава Мудрого III ст. (27 березня 2015) — за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і театрального мистецтва, значні творчі здобутки, високу професійну майстерність та з нагоди Міжнародного дня театру.

Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (16 січня 2009) — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (28 березня 2000) — за видатні заслуги перед українською державою у розвитку культури і мистецтва, багаторічну плідну творчу і громадську діяльність.

Почесна відзнака Президента України (27 березня 1995) — за видатні заслуги у розвитку українського музичного мистецтва, збагачення національної культурної спадщини.

Народний артист України (30 грудня 1999) — за вагомий особистий внесок у розвиток української культури, багаторічну плідну творчу і громадську діяльність.

Золота зірка Героя Соціалістичної Праці (1985), два ордени Леніна (1967,1985), орден Дружби народів (1975), орден Трудового Червоного Прапора (1985) й медалі.

Народний артист СРСР (1960).

Заслужений артист Української РСР (1958).

Премія Ленінського комсомолу (СРСР, 1967), Державна премія (УРСР,1973) ім. Т. Г. Шевченка, Державна премія (СРСР,1977).

Премія ім. З. Паліашвілі (Грузинської СРСР, 1972).

Почесний громадянин Києва (1997), Чернівців (2002), Чернівецької області (2015).

Вшанування пам'яті

У місті Чернівці є вулиця Дмитра Гнатюка.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Гнатюк Дмитро Михайлович (1925-2016) : видатний оперний і естрадний співак (баритон), режисер, педагог // Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник]. - Київ : Велес, 2016. - С. 64-66 : портр.

Гнатюк, Д. М. Сповідь на тему: Голос і влада / Дмитро Гнатюк ; авт. ідеї І. Драч ; авторське вик. В. Абліцова. - Київ : Український Світ, 2000. - 80 с. : фотоіл., портр.

Демиденко, А. П. Український богоголос. Дмитро Гнатюк очима поета : поезії та новели / Андрій Демиденко. - Київ : Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2015. - 128 с. : іл., портр.

Дмитро Гнатюк. Зоряний шлях : альбом = Dmytro Hnatiuk / [авт.упоряд. В.Д. Туркевич (вступ. ст.), Г.М. Гнатюк ; переднє сл. М.Г. Жулинського]. - Київ : Мистецтво, 2012. - 352 с. : іл., портр.

Фольварочний, В. І. На висоті орлиного лету : роман-хроніка / Василь Фольварочний. - Чернівці : Букрек, 2015. - 427 с. : іл., портр.

Шендеровський, В. Нехай не гасне світ науки : [нариси]. Кн. 4 / Василь Шендеровський. - Київ : Простір, 2017. - 336 с. : портр.

Статті

Бондаренко, Б. Дмитро Гнатюк - голос країни : знаменитий співак, якому 28 березня виповнилося би 95 років, не хотів переїздити до Москви, майже сімдесят років прожив зі своєю дружиною та серйозно захоплювався садівництвом / Богдан Бондаренко // Історія плюс. - 2020. - № 3. - С. 8-9 : фото.

Вертіль, Олександр Васильович, "Люблю бувати на Сумщині - у співучому, гостинному, талановитому краї" / Олександр Вертіль // Урядовий кур'єр : газета центральних органів виконавчої влади України. - 2020. - 28 березня (№ 60). - С. 3 : фото.

Маслій, М. Про скарби Дмитра Гнатюка : видатний співак зібрав унікальну колекцію українського живопису кінця ХІХ - початку ХХ століть / Михайло Маслій // День. - 2017. - 24-25 берез. (№ 51-52). - С. 14 : фото, іл.

Самченко, В. Баритон Людини-епохи : "Бог мені дав голос, а може, і щось більше. Удачу", - казав Дмитро Гнатюк / Валентина Самченко // Україна молода. - 2016. - 5 трав. (№ 55). - С. 12 : фото.

Станішевський Ю. З Україною в серці. // Урядовий кур'єр. - 2005. - 26 берез. (№55).- С.8-9.

Інтернет-ресурси

https://art.lib.kherson.ua/dmitro-gnatyuk-legenda-ukrainskogo-opernogo-spivu.htm

https://esu.com.ua/article-30632

https://mus.art.co.ua/dmytro-hnatyuk-joho-dusha-spivzvuchna-pisni/

https://vogue.ua/article/culture/muzyka/shcho-treba-znati-pro-dmitra-gnatyuka-legendarnogo-vikonavcya-pisen-kiyevi-miy-ta-dva-kolori-48088.html

https://www.pisni.org.ua/persons/13.html

https://www.umoloda.kiev.ua/number/1734/348/61365/

вівторок, 18 березня 2025 р.

МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ РИЛЬСЬКИЙ - ДО 130-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Максим Тадейович Рильський — український радянський поет-академік, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, один із «неокласиків», літературознавець. Академік АН УРСР (1943) та АН СРСР (1958). Депутат Верховної Ради СРСР 2-6-го скликань. Очолював Спілку радянських письменників України (в 1943-1946 роках) та Інститут мистецтвознавства, народної творчості та етнографії.

Життєпис

Народився 7 [19] березня 1895 в Києві (Київська губернія, Російська імперія, нині столиця України). Батько майбутнього поета, етнограф, громадський діяч, економіст і публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського поміщика Розеслава Теодоровича Рильського та князівни Дарії Трубецької. Один із предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Прапрадід Ромуальд був учнем василіянської школи; під час Коліївщини (1768) його мало не було страчено (за переказом, він заспівав православний гімн «Пречиста Діво, мати Руського краю», це справило на ватажка гайдамаків таке враження, що він відпустив як хлопця, так і решту засуджених на смерть поляків та євреїв).

Мати, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області).

Дитячі роки минули в селі Романівка на Житомирщині (тепер Попільнянського району).

1902 року помер батько, й родина переїхала з Романівки до Києва. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім (з осені 1908 року) в приватній гімназії в Києві.

У 1908 році Максим поступив до третього класу гімназії у Києві. Змалку познайомився з композитором Миколою Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Дмитром Ревуцьким, актором і режисером Панасом Саксаганським, етнографом та фольклористом Олександром Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах Миколи Лисенка та Олександра Русова.

Писати почав рано — перший його вірш був опублікований вже у 1907 році, а через три роки побачила світ дебютна збірка «На білих островах» (1910).

Перша книга Максима Рильського з'явилася друком, коли авторові ледве виповнилося 15 років: була це тоненька збірочка юнацьких поезій із замріяною назвою: «На білих островах».

Після закінчення приватної гімназії Науменка Рильський у 1915-1918 роках навчався на медичному факультеті Київського імператорського університету Святого Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але через події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.

Якийсь час проживав у м. Сквирі, де в 1918 році працював у садовому відділі земської управи в Сквирській продовольчій управі (яку очолював Іван Рильський, брат поета) (будинок зберігся). У 1918-1929 роках вчителював у селах Сквирського повіту, зокрема, й у Романівці. У 1919-1929и роках разом з учителюванням у селі викладав у київській залізничній школі, на «робітничому факультеті» Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Писати Рильський розпочав рано. Перший його вірш надруковано 1907 року, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що засвідчила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана в скороченому вигляді 1926).

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929) та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема, 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події й протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи у відвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи в поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», що вийшла в київській газеті «Більшовик» 23 вересня 1923 року, ч. 216.).

Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті 19 березня 1931 року закінчилося арештом органами НКВС, після чого він п'ять місяців просидів у Лук'янівській тюрмі, де його вимагали зізнатись у контрреволюційній діяльності. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості.

1932 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) митець проголошує активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він урятувався від сталінського терору й був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його товариші-неокласики — Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Микола Зеров — за кілька років були репресовані й знищені радянською владою.

Максим Рильський від весни 1938 до весни 1951 року мешкав і працював в Ірпені по вулиці Центральна, 15. Влітку він порався в садку біля улюблених дерев і квітів або рибалив на річці Ірпінь. Багато з класиків та молодих поетів, артистів та художників із вдячністю згадують цю невелику садибу, де проходили різноманітні літературні зустрічі, поки Рильський не переїхав до Голосієва на нову дачу. Син письменника Богдан Рильський у книзі спогадів «Мандрівка у молодість батька» присвятив ірпінському періоду життя Максима Рильського та його родини цілий розділ «У сосновім Ірпені».

Під час Другої світової війни перебував у евакуації спочатку в Уфі, а потім у Москві.

Член ВКП(б) з 1943 року.

Творчість Рильського поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили поета.

Одначе це не заважало радянським органам «профілактично» його шпетити. Після отримання характеристики «Найактивніший український націоналіст» до Рильського був приставлений для стеження майор державної безпеки, начальник відділу Другого головного управління НКВС Анатолій Шевко. Майор Шевко завів на поета справу «Ставка», за якою було заарештовано дев'ятеро осіб. «Матеріали стосовно Рильського свідчать про те, що він, перебуваючи в партії, дворушничає, що з його націоналістичного минулого тягнуться гнилі нитки, що він не зрікся цього минулого і далі лишається на націоналістичних позиціях», — писав Шевко.

На початку жовтня 1947 року газета «Радянська Україна» надрукувала статтю «Про націоналістичні помилки М. Рильського», де його звинувачували у «буржуазному об'єктивізмі, відсутності більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була більшовицька ідейність… він не оволодів основами марксистсько-ленінського світогляду… не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології».

У радянську добу Рильський написав 35 книжок поезій, найкращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства.

1943 року його обрано академіком Академії наук УРСР.

Попри звання, премії, а, отже, і виконання замовлень влади («Пісня про Сталіна», скажімо, була написана на офіційне замовлення від Комітету у справах мистецтв УРСР), за тоталітарних часів Максим Тадейович зумів зберегти в собі людську порядність. Наприклад, коли перекладач Григорій Кочур звільнився з таборів, Рильський позичив йому 80 тис. рублів, щоб він купив собі будинок в Ірпені. Як згадувала вдова видатного поета Євгена Плужника, єдиний, хто з друзів-літераторів носив заарештованому чоловікові в тюрму передачі, був Рильський. У колі близьких друзів Рильського звали «Максим Золоте Серце».

У 1942-1964 роках Максим Рильський був директором академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Поетові двічі було присуджено Сталінську премію в галузі літератури й мистецтва (1943 року премію 1-го ступеня за збірки віршів: «Слово про рідну матір», «Світова зоря», «Світла зброя» й поему «Мандрівка в молодість»; 1950 року премію 3-го ступеня за переклад українською мовою поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш»), а 1960 року — Ленінську премію в галузі літератури, журналістики, публіцистики й мистецтва за збірки віршів «Далекі небосхили» (1959) та «Троянди й виноград» (1957). Крім «офіційної» поезії поет творив і глибоко патріотичну, яку декламував тільки з пам'яті окремим близьким і не довіряв паперу та забрав із собою в могилу.

Надгробок Максима Рильського

на Байковому кладовищі в Києві.

Помер 24 липня 1964 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Знання мов, музики

Максим Тадейович вільно володів 13 мовами, міг перекладати із 30 мов світу. Переклав українською мовою понад двісті тисяч поетичних рядків, перекладав також повісті, романи, п'єси.

Найбільше перекладав із трьох мов, які знав досконало: російської, польської та французької. Його старший брат Іван теж був перекладачем і спочатку його вчив перекладати.

У Києві, вже маючи відоме літературне ім'я, деякий час викладав стилістику і практику перекладу в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Рильський добре грав на піаніно. Музики вчив його сам Микола Лисенко, батьків друг, у родині якого він навіть довгий час жив. Пізніше Максим Рильський присвятить йому вірш «Пісня».

Із 1935 до 1942 роки Максим Рильський завідував літературною частиною Київського театру опери та балету.

Вшанування пам'яті

1965 року на честь Максима Рильського було названо вулицю в Києві, де він жив і працював у 1951-1964 роках (колишня назва — Радянська). Вулиця пролягає поруч із Голосіївським парком, який 1964 року теж був названий на честь Рильського. 2003 року біля центрального входу до парку відкрито пам'ятник поетові (автори — скульптор Петро Остапенко та архітектор Олег Стукалов).

У будинку в Києві, де жив Максим Рильський (нинішня адреса — вул. Максима Рильського, 7), з 1968 року працює літературно-меморіальний музей поета. Перед будинком-музеєм встановлено бронзове погруддя Рильського (скульптор Олександр Ковальов).

1972 року постановою Ради Міністрів УРСР була заснована щорічна премія ім. Рильського за найкращий художній переклад.

З 1985 року школа № 7 в Солом'янському районі міста Києва носить його ім'я. У 2005 році з нагоди 110-річної річниці з дня народження поета у школі було відкрито меморіальну дошку М. Т. Рильського.

Пам'ятна дошка на будинку колишньої земської управи в м. Сквирі, де працював М. Рильський (встановлена його другом Йосипом Магометом).

Іменем Максима Рильського названо пароплав на Дніпрі.

Восени 2016 року його іменем назвали центральну вулицю в місті Сквирі.

Шановні користувачі!

Видатні постаті в історії України XX ст. : короткі біографічні нариси / В.І. Гусєв [та ін.]. - Київ : Вища школа, 2011. - 392 с. : портр.

Говоруха, І. Митець повинен мати долю : [талановиті та незламні українці] / Ірина Говоруха. - Київ : Артіль, [2023]. - 418 c. : портр.

Рильський, М. Г. ...Люби природу не для себе... : документально-художній літопис / авт.-упоряд. Максим Рильський. - Київ : Дніпро, 2025. - 320 с., 26 с. фотоіл., портр.

Рильський, М. Г. "Співучий Києве, дитя живих століть" в поезії, есеях, споминах / авт.-упоряд., передм. М. Г. Рильського ; Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського. - Київ : Дніпро, 2023. - 296 с., XXIV с. фотоіл.

Сто видатних українців / [авт. ст. В. Астапенко та ін.]. - Київ : Арій, 2006. - 496 с. : портр.

Шаров, І. Ф. 100 видатних імен України / Ігор Шаров. - Київ : Альтернативи, 1999. - 504 с. : портр.

100 знаменитих людей України / В. М. Скляренко [та ін. ; пер. з рос. Т. В. Ковальової ; худож.-оформ. Л. Д. Киркач-Осипова]. - Харків : Фоліо, 2005. - 511 с.

Статті