КИЯНИ: ВІД А ДО Я

вівторок, 2 вересня 2025 р.

ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ ПАЛЛАДІН - ДО 140-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Олександр Володимирович Палладін — український радянський біохімік. Президент Академії наук Української РСР(1946-1962), академік АН УРСР і АН СРСР. Засновник української школи біохіміків. Герой Соціалістичної Праці (13.09.1955). Член ЦК КПУ (1949-1966). Депутат Верховної Ради СРСР 2-5-го скликань. Депутат Верховної Ради Української РСР 2-5-го скликань.

Біографія

Народився Олександр Володимирович Палладін 29 серпня (10 вересня) 1885 р. у Москві. Син академіка Петербурзької Академії наук, ботаніка, біохіміка і фізіолога рослин В. Палладіна, учень Миколи Введенського та Івана Павлова. Закінчив Петербурзький університет (1908 р.).

У 1909 році поліпшував освіту в Гейдельберзькому університеті. Після завершення підготовки до дослідницької діяльності в лабораторіях Гейдельберга, Тюбінгена і Гессена О. В. Палладін швидко досяг визначних наукових результатів. Працював у Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту (1909-1916 рр.), на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах (1914-1916 рр.), професор Ново-Олександрійського інституту сільського господарства і лісництва (1916-1923 рр., м. Харків), водночас у 1921-1931 рр. завідував кафедрою фізіологічної хімії Харківського медичного інституту, очолював Харківське медичне товариство..

З 1925 по 1970 рік очолював Український біохімічний інститут (з 1931 р. — Інститут біохімії АН України у Києві), водночас у 1934-1954 рр. завідував кафедрою біохімії Київського університету. Член ВКП(б) з 1932 року.

У 1935-1938 роках — неодмінний секретар Президії Академії наук України, в 1939-1946 роках — віце-президент Академії наук України, у 1946-1962 роках — президент Академії наук України.

Могила Палладіна О. В.

10 вересня 1965 року указом Президії Верховної Ради СРСР за заслуги в розвитку радянської науки і в зв'язку з 80-річчям академік О.Палладін був нагороджений орденом Леніна.

Помер Олександр Володимирович Палладін 6 грудня 1972 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі (центральна алея, ділянка №1) (надгробний пам'ятник — бронза, граніт, барельєф; скульптор О. П. Скобликов, архітектор А. Ф. Ігнащенко; встановлений у 1973 році).

Наукова діяльність

Основні наукові праці присвячені біохімії нервової системи і м'язової діяльності, біохімії вітамінів і живлення. Показав, що одним з попередників кератину є аргінін (1916). Вивчив особливості обміну в м'язах при роботі, відпочинку і тренуванні, що стало основою теорії фізичної культури. Довів, що утворення креатину відбувається головним чином у м'язах, а не в печінці. Це стало темою його магістерської дисертації та монографії «Дослідження над утворенням і виділенням креатину у тварин» (1916 р.) Дослідження креатину підтвердили важливе значення цієї речовини в життєвих процесах і сприяли оформленню біохімії м'язової діяльності як самостійного напряму. Креатин виявився перспективним науковим напрямом, і Палладін продовжував розробляти його протягом багатьох років, повертаючись до нього на нових методичних рівнях і можливостях біохімічної науки.

Першим почав систематичне вивчення біохімії нервової системи. Встановив біохімічну топографію нервової тканини: особливості хімічного складу і біохімічних характеристик морфологічно і функціонально відмінних частин центральної та периферичної нервової системи. Було вивчено також особливості обміну білків, вуглеводофосфорних сполук і нуклеїнових кислот у нервовій тканині при збудженні і гальмуванні і встановлено важливі закономірності внутріклітинної локалізації та вікових змін активності ферментних систем, що розщеплюють білки. У 1940-ві роки узагальнив матеріал з біохімічної статики, тобто за визначенням хімічного складу різних відділів мозку, а також дані про динамічну біохімію нервової системи, що включає визначення окремих біохімічних реакцій, які відбуваються в нервовій тканині, та про активність ферментів, які каталізують ці реакції. Роботи щодо біохімії нервової системи, проведені О. В. Палладіним та його учнями на клітинному, субклітинному та суборганоїдному рівнях при різноманітних функціональних і патологічних станах, заклали основу функціональної біохімії головного мозку.

Вперше в СРСР почав біохімічні дослідження вітамінів (1919). Виявив зв'язок між порушеннями обміну речовин і дефіцитом вітамінів при експериментальному скорбуті і поліневриті.

У роки Великої Вітчизняної війни було почато розробку ліків, що сприяли припиненню кровотечі та якнайскорішому загоюванню ран. В умовах евакуації Інституту біохімії в Уфу при активному сприянні О. В. Палладіна Уфимський вітамінний завод у лютому 1942 р. почав випускати вітамін К3. При численних позитивних якостях цей препарат мав недолік — погано розчинявся у воді, що значно обмежувало його застосування. У лабораторії Уфимського вітамінного заводу було проведено серію успішних експериментів і синтезовано новий водорозчинний аналог вітаміну К, названий вікасолом. Випробування вікасолу в клініках і шпиталях Уфи підтвердило його лікувальну цінність не лише при авітамінозі, — при пораненнях, захворюваннях, пов'язаних з кровотечею, вікасол практично сприяв загоюванню ран.

О. В. Палладін — засновник ряду актуальних наукових напрямів, що стали основою сучасної біохімії і молекулярної біології, теоретичної і практичної медицини. Серед них біохімія нервової діяльності (нейрохімія), м'язової діяльності, харчування, зокрема біохімія вітамінів, гіпо- та авітамінозних станів, порівняльна й еволюційна, а також біохімія спорту. Ці напрями, що склали базис функціональної біохімії, упродовж десятиліть успішно розроблялися і розробляються учнями та послідовниками О. В. Палладіна в Україні і в інших державах.

О. В. Палладін — один із засновників міжнародного нейрохімічного товариства, товариств фізіологів, біохіміків і фармакологів СРСР і України, Харківського медичного товариства, Товариства «Знання» України, а також засновник «Українського біохімічного журналу» і міжнародних журналів «The Journal of Neuroscience», «The International Journal of Neuroscience».

Понад чотири десятиріччя О. В. Палладін вів педагогічну діяльність. Він читав курс фізіологічної (біологічної) хімії в Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту, в Харківському університеті і медичному інституті, в Київському університеті. В 1921 році організував науково-дослідну кафедру біохімії в Харківському медичному інституті, що в 1925 році була перетворена в Український біохімічний інститут (зараз — Інститут біохімії НАН України ім. О. В. Палладіна). В 1934 році з ініціативи О. В. Палладіна створено кафедру біохімії на біологічному факультеті Київського університету, якою він керував упродовж двох десятиліть. У 1924 році видано перший в СРСР «Підручник фізіологічної хімії» О. В. Палладіна, що протягом 30 років був єдиним, витримав 25 видань дев'ятьма мовами. Наукова школа О. В. Палладіна налічує понад 150 докторів і кандидатів наук, що працюють у різних кінцях світу.

1957 року Олександр Опарін номінував Палладіна на Нобелівську премію з хімії. Проте того року премію отримав американець Александер Тодд.

Нині іменем вченого названий інститут біохімії АН України. Меморіальні дошки встановлені в Києві, на будівлі Президії АН України, а також на будівлі інституту біохімії АН України та у Харкові на будівлі Харківського Національного медичного університету.

Нагороди

Герой Соціалістичної Праці (13.09.1955);

шість орденів Леніна (2.03.1944; 9.09.1945; 23.01.1948; 19.09.1953; 13.09.1955; 10.09.1965);

орден Жовтневої Революції (20.07.1971);

два ордени Трудового Червоного Прапора (24.04.1941; 10.06.1945);

орден Червоної Зірки (1.10.1944);

орден «Кирило і Мефодій» 1-го ступеня (Болгарія);

медалі.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Видатні постаті в історії України XX ст. : короткі біографічні нариси / В.І. Гусєв [та ін.]. - Київ : Вища школа, 2011. - 392 с. : портр.

Власенко, І. М. Олександр Палладін : біографічна повість / І.М. Власенко. - Київ : Молодь, 1982. - 191 с. : іл.

Остапченко, Л. І. Палладін Олександр Володимирович : Герой Соціалістичної Праці / Л. І. Остапченко // Герої - освітяни і науковці України. - Київ : Генеза, 2012. - С. 404-406 : портр.

Шаров, І. Ф. 100 видатних імен України / Ігор Шаров. - Київ : Альтернативи, 1999. - 504 с. : портр.

Статті:

Матвійчук, О. Біля витоків української біохімічної науки / О. Матвійчук, Н. Струк // Історичний календар. - 2007. - Вип. 12. - С. 425-426.

Проценко Т.В. Видатний учений-біохімік. // Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2000. - 3-й квартал-С.90-93.

Інтернет-ресурси:

https://esu.com.ua/article-882547

https://old.nas.gov.ua/UA//PersonalSite/Pages/Biography.aspx?PersonID=0000010025

https://osvita.ua/vnz/reports/biograf/23863/

http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?Z21ID=&I21DBN=DOP&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Palladin_O

https://uain.press/blogs/oleksandr-palladin-patriarh-svitovoyi-nejrohimiyi-1335541

https://www.pharmencyclopedia.com.ua/article/724/palladin-oleksandr-volodimirovich

ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ МУРАШКО - ДО 150-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Олександр Олександрович Мурашко (ім'я при народженні — Олександр Крачковський) — український живописець, педагог і громадський діяч.

Життєпис

Він був великим українським живописцем, мудрим європейцем, художником. Його картини, портрети, етюди полонили світ. Їх замовляли знатні особи, меценати, шанувальники таланту. Істинний киянин, він взяв участь у створенні в своєму улюбленому місті Української академії мистецтв, склав перший її статут. По всьому світові розкидані живописні шедеври Олександра Мурашка.

Дитинство

Народився Олександр Мурашко 26 серпня (7 вересня) 1875 року в Києві. У записі про народження в метричній книзі відомостей про батька немає, оскільки мати Марія Іванівна Крачковська народила його поза шлюбом. До семи років жив біля містечка Борзни на Чернігівщині, де його виховувала бабуся, проста селянка, яка своїми оповідями про героїчні часи козацтва та народною мудрістю пробуджувала в дитини уяву, любов до природи.

Дядько Олександра забирає хлопця, покинутого матір'ю, від бабці до себе. Але з часом у матері Олександра, Марії Іванівни Крачковської, прокидаються материнські почуття, й тепер хлопець живе з нею. Після її одруження Олександр переїжджає до Чернігова, де в його вітчима, Олександра Мурашка, рідного брата художника Миколи Мурашка, була невелика іконописна майстерня, заснована 1827 року. Господар починає активно залучати пасинка до роботи.

Наприкінці 1880-х, отримавши замовлення на проведення оформлювальних робіт (ґрунтування стін, малярні і позолотні роботи, виготовлення меблів), вітчим разом із сім'єю й майстернею перебирається до Києва. Майстерню розмістили у власному будинку на Малій Житомирській, 14. Саме від брата Олександр Мурашко, власник іконостасної майстерні в Чернігові, дізнався про заплановані великі роботи в Києві у Володимирському соборі й переніс свою майстерню до Києва, отримавши підряд на ґрунтування стін і позолотні роботи. А згодом — і на виготовлення церковних меблів. За інформацією Ігоря Шарова, верхні, мармурові, колони іконостаса виготовлено в Італії, а нижні, дерев'яні, — у майстерні О. Мурашка.

Підліток опинився в центрі знаменної події, яка сколихнула художні кола Російської імперії: на його очах народжувались розписи Володимирського собору. Олександр спостерігав за роботою таких майстрів, як В. Васнєцов, М. Нестеров. Саме вони та професор Адріан Прахов першими звернули увагу на потенціал «худого, високого, лохматого, соромливого» підлітка.

Малювання для Мурашка стає сенсом життя: «Якось розмалював недавно побілену стіну сходів, за що отримав значного прочухана. Мріяв: коли виросту, стану великим художником, але батько й слухати про це не хотів. Йому були потрібні працівники в іконописній майстерні...»

Конфлікти з вітчимом змусили п'ятнадцятирічного Сашка залишити родину і заробляти на життя самостійно. Ночував на схилах Дніпра, на баржах — застудився, але Олександр Іванович не прийшов на допомогу, адже хотів скорити пасинка своїй волі.

Розумів хлопця й підтримував його бажання стати художником не Олександр, а Микола Мурашко — дядько Олександра Мурашка, рідний брат вітчима, засновник і незмінний керівник Київської малювальної школи (відомої також за його іменем).

Зусиллями Прахова, Васнєцова і Нестерова опір Олександра Івановича було зламано. Примирившись із вітчимом, отримавши деяку суму грошей на дорогу та його прізвище, Олександр їде до Петербурга.

Академія

Восени 1894 року Олександр Мурашко вступає до Вищого художнього училища при Петербурзькій Академії, а у 1896 стає студентом майстерні Іллі Рєпіна, кумира петербурзької молоді. Мурашко зі своїми товаришами Борисом Кустодієвим (1878-1927) і Філіпом Малявіним (1869-1940) переймає гуманістичні ідеали його мистецтва, наслідує принципи живописних методів — вільну манеру письма з її пастозним розмашистим мазком і пластичною проробкою форми.

Під впливом Рєпіна сформувався талант Мурашка-портретиста, про що свідчать його ранні, позначені високим рівнем професіоналізму, твори. Одним з них є портрет Миколи Петрова, в якому глибина психологічного трактування поєднана з динамізмом композиції.

Рєпінська школа заклала реалістичні основи мистецтва Мурашка. До яких би живописно-декоративних пошуків не звертався надалі художник, він завжди утверджував реальність буття як найвищий прояв краси світу.

Європа

Париж і Мюнхен — два найбільші художні центри Європи початку ХХ століття, один з яких представляв мистецтво імпресіонізму і постімпресіонізму та свій варіант арт-нуво, а другий — мистецтво модерну. Перебуваючи за кордоном у 1901-1903 роках, Мурашко, безперечно, відчув їхній вплив. Втім, потрапивши до Парижа, він насамперед відвідує Лувр, де уважно вивчає твори іспанця Дієґо Веласкеса (1599-1660): його симпатії все ще на боці старих майстрів.

Поступово під впливом вражень безпосередньо від особливостей життя і побуту міста, від побаченого в музеях, на виставках у живописі Мурашка з'являються певні новації, які походять від основ імпресіонізму.

Художник прагне до більшої витонченості тональних переходів, передачі рефлексів вечірнього штучного освітлення, яке створює виразні світлові ефекти. Розуміючи, що «Париж — прекрасне місце для загального розвитку, а не для роботи», майстер вирушає до Мюнхена з його по-німецьки діловим художнім життям. У Німеччині художник серйозно працює над вдосконаленням свого малюнку, а також знайомиться з роботами представників мюнхенської сецесії.

Вже під час перебування у Франції Мурашко намагається використовувати певні прийоми стилю модерн — в композиції, у формотворенні кольорових мас і лінійних ритмів. Йому імпонують естетичні принципи цього стилю, прагнення повернути втрачену імпресіоністами пластичну матеріальність живопису. Але Мурашко залишається далеким від образної штучності модерну, його міфологічно-символічних алегорій. Художник знаходить свою дещицю умовності в реальності. За його узагальненнями завжди стоїть живий, невигаданий світ.

Визнання

1904 року повертається до Петербурга. Опинившись у звичному для себе середовищі, багато працює, прагнучи на практиці закріпити все те, що вже пройшов, і знайти те нове, що могло б ствердити власні позиції. Таким новим твором стає для художника картина «Карусель» (1906), яка принесла Мурашкові світове визнання: представлена на Мюнхенській міжнародній виставці, вона отримала золоту медаль. Художник отримує запрошення із столиць і міст Європи — Берліна, Відня, Парижа, Амстердама, Мюнхена, Венеції.


"Карусель"

Персональну виставку з 25 робіт Мурашко експонував у Берліні, Кельні, Дюссельдорфі (1909). У 1911-1912 роках художник брав участь у виставках мюнхенського «Сецесіону». Твори українського митця користувалися незмінним успіхом в Європі, їх відзначала художня критика, друкували журнали. Картину «Карусель» придбали зразу з виставки для Музею образотворчих мистецтв Будапешта.

Ескіз до картини «Карусель» (1906) зберігає Національний художній музей України.

Визнання Олександра Мурашка стало визнанням не лише окремого художника, а і його Батьківщини. Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня, а його твори долучені до контексту світового художнього процесу.

Виставкова діяльність


З дружиною

У 1907 художник остаточно повернувся з Петербурга до Києва. Не полишаючи активної участі у вернісажах столичного міста, він розпочав самостійну діяльність у київському виставковому житті. Митець яскраво продемонстрував свій талант на ювілейній виставці першого вчителя і дядька — Миколи Мурашка (14.11-07.12.1908 рік). Маргарита Мурашко, дружина художника, згадувала, що роботам Олександра Олександровича була відведена окрема зала. Майстер експонував картини «Карусель», «Кав'ярня», портрети Я. Станіславського, М. Мурашка (портрет «Старого вчителя»), «На ковзанці» (портрет Олександри Мурашко), «На терасі» (портрет Олександри Мурашко), «На кормі» (портрет Жоржа Мурашка) та інші роботи.

На III виставці картин групи київських художників (05.03.1910-04.04.1910 р.) О. Мурашко представив 4 роботи. Каталог свідчить, що це були портрети Маргарити Мурашко на Капрі, Олени Прахової за кроснами, співака Павла Андрєєва, а також графічне зображення Софії Філіпсон.

На початку 1911-го у міському музеї Києва відкрилася IV виставка київських художників (22.01.1911-27.02.1911), в якій взяло участь чимало відомих митців, таких як Олександр Богомазов, Євген Вжещ, Василь Кричевський, Петро Левченко, Абрам Маневич, Микола Пимоненко та, звісно ж, Олександр Мурашко. Митець представив на розсуд киян декілька своїх робіт: портрет В. Дитятиної, портрет професора М. Воскобойникова та декілька етюдів.

Зчинив справжній фурор на V виставці київських художників (02.12.1912-06.01.1913), де він знову продемонстрував мешканцям рідного міста неабиякий талант живописця. Київський вернісаж функціонував у Педагогічному музеї, а кількість відвідувачів виставок у Києві з кожним роком зростала і в 1912 сягнула 5 500 осіб, що в матеріальному вираженні становило понад 2 000 карбованців. Перлинами серед представлених картин були роботи О. Мурашка: портрет пастора Юнгера та «Неділя» (в оригіналі — «Воскресный день»). Художник і художній критик Г. Бурданов так писав про 5-у імпрезу киян: «Беззаперечно, О. Мурашка варто вважати найсильнішим художником на виставці. Зала з роботами митця найбільша цінність на вернісажі киян». Далі автор пише: «Не можна не дивуватися тому факту, що роботи О. Мурашка є в королівському музеї картин в Бухаресті, в приватних руках в Англії та Америки, а в музеях Російської імперії його полотна відсутні».

З початком війни актуальними стали благодійницькі імпрези, в яких полотна О. Мурашка також були представлені. Яскравим прикладом був захід, що проходив в стінах університету Св. Володимира у 1915 році. Роботи, які виставляли в актовій залі університету, перебували в приватній власності професора Г. Павлуцького та Л. Виноградської.

VIII вернісаж київських художників відкрився з дворічною затримкою, у 1916 році (14.02.-20.03.). Представив чотири роботи: «Праля», «Надвечір'я» (в оригіналі — «Къ вечеру»), а також портрет та етюд.

Олександр Мурашко був справжньою зіркою на першій виставці Київського товариства художників (11.03.-09.04.1917), де митець представив на розсуд киян десять робіт, серед яких були «Портрет Б. В. Енні», «Сімейний портрет», «Весна 1916 р.», «Сонячний рефлекс», «Портрет старої» та безліч малюнків і етюдів.

Громадська діяльність

Водночас Мурашко, людина активна, діяльна, займається не лише творчою роботою. Чудовий організатор, він сам захоплювався і вмів захоплювати інших. Пан Олександр мріяв перетворити Київ на великий художній центр, подібний до Мюнхена, відкрити в ньому Академію мистецтв.

Багато сил віддавав Мурашко вихованню молодих митців. У 1909 році почав викладати в Київському художньому училищі, звідки звільнився 1912-го через консерватизм дирекції, — «не хотів витрачати сили на боротьбу з окам'янілостями».


Дім Гінзбурга

У 1913 відкриває власну студію в домі Гінзбурга, на вулиці Інститутській, 16. Це була одна з найвищих будівель у місті — 11 поверхів, а студія розмістилася на горищі. Викладання в ній було організоване академічно серйозно і багато в чому нагадувало принципи школи Миколи Мурашка. Окрім малюнку і живопису, читали лекції з історії та філософії мистецтва. Багато молоді переходило з училища до студії на Інститутській.

Художник А. Петрицький пригадував: «В студії було більше пошуків, цікавіше. Кожному учню Олександр Олександрович намагався відкрити очі на природу і показати, як передавати природу живописом. Він застерігав від розмальовування та від чорноти в картинах. Він вчив зустрічатися з природою як зі святом...»

Після смерті батька в 1910-му Мурашко продає квартиру на Малій Житомирській і купує невеликий будинок з садом на Лук'янівці, будує майстерню. Йому подобається тихе передмістя, де так чудово працювати. Мріє перетворити вулицю Багговутівську на своєрідне «мистецьке містечко», пропонує друзям оселитися поруч.

Українська Академія образотворчого мистецтва

Останні роки життя митця були складними і суперечливими для майстра. 1917 року здійснилася його давня мрія — було відкрито Українську Академію образотворчого мистецтва. Мурашко — один з найактивніших її організаторів. До роботи в Академії були залучені такі видатні українські художники, як Георгій Нарбут, Федір Кричевський, Абрам Маневич, Михайло Бойчук, Микола Бурачек. Сам Мурашко очолив одну з майстерень живопису.

Засновники Української державної академії мистецтв, 5 вересня 1917: Мурашко попереду, другий ліворуч.

Але викладання та робота в Художній Раді при Народному Комісаріаті освіти забирали безліч сил і часу. Ось як про це 1918 року писав сам художник: «Майже два роки нічого не роблю, всього мене втягнуто в організацію художнього життя України, і питання стоїть настільки гостро і складно, що уникнути цього нема жодної можливості. Але твердо сподіваюсь, що, віддавши належне суспільності, буду відпущений для тихої праці...»

Загибель

Увечері 14 червня 1919 року Олександр Мурашко разом із дружиною повертався додому. До них підійшли троє чоловіків, які забрали художника із собою. Митця вбили пострілом в потилицю агенти ЧК неподалік від його власного будинку на Лук'янівці.

Художник загинув на 44-му році життя, повний нових ідей і творчих планів. Тодішня ж преса написала, що «був пограбований і забитий бандитами».

Могила Мурашка О. О.

Похований у Києві на Лук'янівському цвинтарі (дільниця № 20, ряд 14, місце 37). Група авторів надгробного пам'ятника — Р. Гавриленко, М. Хімич, В. Чечіль; керівник творчого колективу — Микола Стороженко.

Шановні користувачі!

Венгринюк, Х. Ю. Ловці світла : історії українських художників / Христя Венгринюк, Євгенія Завалій, Максим Дупешко ; іл. Юлії Мархішуд. - Чернівці : [Книги - ХХІ], 2023. - 40 с. : іл., портр

Добріян, Д. Громадська діяльність Олександра Мурашка в роки Української революції (1917-1919 рр.) / Дар'я Добріян // Другі києвознавчі читання : історія та етнокультура : збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції до 100-річчя Української революції 1917-1921 рр. /[ред. колегія О.П. Реєнт та ін. ; упоряд. О. Гончаров] ; Київський національний університет імені Тараса Шевченка [та ін.].. - Київ :[ПП "Фоліант"], 2017. - С. 78-81.

Олександр Мурашко // Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біографічні нариси. – Київ : Вища школа, 2011. – С. 249– 252 : іл.

Спогади про Олександра Мурашка / текст Тіни Омельченко ; [оформ., іл. Аліни Гаєвої]. - Київ : ArtHuss, 2017. - 64 с. : іл.

Шанская, Е. Александр Мурашко / Елена Шанская // Митці довкола Майдану / [упоряд. В. Лисенко]. – Київ : [Б.в.], 2011. – С. 43 – 46 : іл.

Шаров, І. Ф. 100 видатних імен України / Ігор Шаров. - Київ : Альтернативи, 1999. - 504 с. : портр.

Статті:

Добріян, Д. "Кримська справа" Маргарити Мурашко / Дар'я Добріян // Антиквар. - 2022. - № 1. - С. 70-83 : іл., фот.

Кравченко, Я. Перший у списку розстріляного відродження : до 140-річчя від дня народження Олександра Мурашка / Ярослав Кравченко // День. – 2015. – 24 – 25 квіт. ( № 72 – 73). – С. 24 : іл.

Самченко, В. Національність не в "марусях" : художник Олександр Мурашко золоту медаль у Мюнхені отримав за картину народної тематики / Валентина Самченко // Україна молода. – 2015. – 28 – 29 серп. (№ 113). –

“…Я дуже люблю життя” // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2020. – №3. – С. 61–70 : портр.