ВОЛОДИМИР - князь

ВОЛОДИМИР

Остання чверть Х-початок ХІ століть – складний, суперечливий, насичений подіями період піднесення Давньоруської держави. Він нерозривно пов’язаний з ім’ям Володимира Святославича, у роки правління якого Київська Русь досягла високого рівня політичного й культурного розвитку, військової могутності, стала врівень з багатьма передовими на той час європейськими та близькосхідними країнами.

Уявити великого князя в багатогранності його діянь і звершень часом заважає не лаконічність давніх джерел, а традиційне тлумачення його особи лише як святого «хрестителя Русі», що майже тисячу років складалося за церковною літературою і часто в історичних працях. Життєпис Володимира за такого підходу спричинював створення двох його протилежних портретів. Перший – Володимир до хрещення, він – язичник, грішник, «не відає істинного закону». Чого варте лише повідомлення, що переходить з одного літопису до іншого, про три гареми Володимира з 800 наложницями. Другий портрет – князь хрещений. Він будував храми, любив читати книги, дотримувався християнських обрядів. Проте народна пам’ять зберегла один збірний образ – Володимира Красного Сонечка, захисника Русі від ворогів, оточеного билинними богатирями мудрого правителя.

Звернення до широкого кола літописних джерел, матеріалів європейських та азіатських хронік, результатів наукового пошуку дослідників дає змогу значно розширити уявлення про великого київського князя Володимира – державного діяча, полководця, дипломата. Літописець Нестор уперше згадує Володимира від 970 р., повідомляючи, що Святослав посилає свого юного позашлюбного сина на князювання до Новгорода. По смерті батька (972 р.) великим київським князем став старший син Ярополк, а брати Олег і Володимир князювали в Овручі та Новгороді. Проте внутрішні конфлікти, пов’язані з боротьбою за владу, призвели до збройного протистояння між Ярополком та Олегом, внаслідок чого Олега було вбито. У 980 р. (за іншими відомостями – 978 р.) Володимир за допомогою новгородської дружини та варягів вигнав із Києва Ярополка й посів київський престол.

Зосередивши у своїх руках владу, Володимир спрямував зусилля на зміцнення єдності держави. В 981-983 рр. великий князь здійснив походи на ятвягів, в’ятичів, білих хорватів, унаслідок чого східнослов’янські племена об’єдналися навколо Києва. За Володимира, вважають історики, завершився процес формування території Київської Русі, визначилися кордони держави, що загалом збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян.

Великий князь здійснив правову реформу, запровадивши усний звід законів (Нестор його назвав «Уставом Земленим»), чим істотно вдосконалив «Закон Руський», що діяв за часів князя Олега. Прагнучи зміцнити зв’язки між окремими землями й посилити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу. Її зміст полягав у тому, що землі, де правили місцеві князі, передавалися у володіння дванадцятьом синам великого князя. Таким чином було скасовано автономію земель, а вся влада зосереджувалась у руках великокнязівського роду.

У роки правління Володимира головним напрямом зовнішньої політики стала боротьба проти печенігів. Для відсічі їхніх набігів князь зміцнив кордони зі Степом, спорудивши укріплені «гради» на Десні, Трубежі, Сулі та Стугні. Ці богатирські застави з постійними військовими залогами відіграли найважливішу роль у стабілізації становища на півдні Русі. Крім системи «градів» південноруські кордони захищали й багатокілометрові земляні вали (так звані «змієві»).

Подальшого розвитку за Володимира набули контакти з Візантією, чому сприяв шлюб київського князя з сестрою візантійського імператора Анною. Поліпшенню відносин з Польщею та Швецією сприяло одруження синів Володимира Святополка і Ярослава з дочками Болеслава Хороброго й Олафа Сквотконунга. Встановлювалися контакти з Римом, Німеччиною.

Велике значення для зміцнення Давньоруської держави мали релігійні реформи Володимира. Першим кроком на шляху використання ідейного впливу релігії на людей в інтересах держави стала спроба великого князя реформувати язичництво: він спорудив поруч зі своїм палацом пантеон язичницьких богів, причому одного з них – Перуна – було визначено головним. Але ця акція не дала бажаних результатів. У 988 р. християнство стало офіційно визнаною панівною релігією. Спочатку хрещення прийняв сам Володимир (деякі історики вважають, що це відбулося 987 р.), потім перейшли у нову віру його воїни-дружинники, а вже після цього мешканці Києва, де цей акт не зустрів серйозного опору.

В інших землях Київської держави процес прийняття нової релігії був тривалим, влада нерідко вдавалася до примусових заходів.

Після смерті великого князя (1015 р.) між його синами розгорілася запекла боротьба за київський престол. Це було небезпечною ознакою наступної смуги феодальної роздробленності.

Попереду ще було князювання Ярослава Мудрого, який продовжив справу свого батька – зміцнення могутності та єдності Давньоруської держави.

Володимир // Видатні постаті в історії України ІХ - ХІХ ст. : короткі біограф. нариси. Історичні та художні портрети / Гусєв, В.І. ...[та ін.]. - К. : Вища шк. - 2002. - С. 25-28 : портр.

Про Володимира та його діяльність можна прочитати

в таких джерелах:

  Духопельников, В. Крещение Руси / В. Духопельников. - Х. : Фолио, 2009. – 119 с.

Князь Владимир Святославич // 99 великих киевлян. - К., 2009. - С. 18-21: портр.

Князь Володимир Святий //  Костомаров, М.І. Історичні постаті / М.І. Костомаров. - Д. : Січ, 2008. - С. 4-10.

Котляр, М.Ф. Володимир Святославич, Володимир-Василій Святославич Святий / М.Ф. Котляр // Енциклопедія історії України. Т.1. – К. : Наук. думка, 2003. – С. 619-620.

Павленко, Ю. В. Володимир / Ю. В. Павленко // Кияни : біограф. словник / Ю.О. Храмов. – К. : Фенікс, 2004. – С. 74-75.

Святий Рівноапостольний князь Володимир (960-1015 рр.) // Сто видатних українців. -К. : Арій, 2006. -С. 20-23 : портр.

ОЛЬГА - княгиня київська

ОЛЬГА – велика княгиня київська (945-57). Народилася на початку Х століття. Дружина Ігоря. У хрещенні Олена. За походженням псковитянка чи з-під Пскову. Імовірно родичка Олега. За літописом 903 року мати Святослава Ігоревича і регентша під час його малолітства (що не виглядає достовірним). Після загибелі Ігоря, страченого древлянами, жорстоко помстилася їм. Запровадила на Русі норми данини з окремих племенних князівств. Зміцнивши своє положення правительки Русі, перейшла до активної зовнішньої політики і здійснила 955 року подорож до Константинополя, де зустрілась з імператором Констянтином VІІ Порфірородним та його родиною. Очевидно, тоді вона вже була хрещеною. Водночас Ольга розгортає дипломатичні зв’язки з західнохристиянським світом, надсилаючи 959 року посольство до германського імператора Оттона І.

Між тим повноліття досягає її син Святослав, лідер язичницької «партії», особливо впливової у Новгороді. З 964 року Святослав, утверджуючись як великий князь київський, починає здійснювати самостійну зовнішню військову політику, але Ольга під час постійних походів свого сина фактично очолює адміністративний апарат Київської Русі. Схоже на те, що вона з своїми прихильниками-християнами реально тримала під контролем ситуацію в країні. Це вело до загострення її відносин з сином та його дружиною. В 968 році витримала облогу Києва печенігами, після чого дорікала сину, що той чужі країни завойовує, а своєю нехтує. Померла в 969 році у літньому віці.

За часів правління її онука Володимира Святославича її мощі було перенесено до Десятинної церкви. На Михайлівській площі їй встановили пам’ятник.

 Ольга // Жінки України : біограф. енциклопед. слов. -  К. : Фенікс, 2001. – С. 320.

Детальніше можна ознайомитися з життям княгині Ольги  з таких джерел:

Княгиня  Киевская Ольга. – М. : Олма-Пресс, 2000. –  493 с. : ил.

Княгиня Ольга // Видатні постаті в історії України ІХ - ХІХ ст. : короткі біограф. нариси. Історичні та художні портрети / Гусєв, В.І. ...[та ін.]. - К. : Вища шк. - 2002. - С. 19-21 : портр.

Княгиня Ольга // Українки в історії. – К. : Либідь, 2004. – С. 27-29 : портр.

Котляр, М.Ф. Ольга / М.Ф. Котляр // Енциклопедія історії України.

Т.7. – К. : Наук. Думка, 2010. – С. 590 : портр.

 Павленко, Ю.В. Ольга / Ю.В. Павленко // Кияни : Біограф. словник. – К. : Фенікс, 2004. – С. 269-270.

Ричка, В. Княгиня Ольга / В. Ричка. – К. : Альтернативи, 2004. – 336 с. : іл.

Свята рівноапостольна княгиня Ольга (бл. 890-969 рр.) //  Сто видатних українців. - К. : Арій, 2006. - С. 12-15 : портр.

Хроніка 2000. – 2007. –  № 67/68. - 591 с. : іл.

АСКОЛЬД - князь київський

АСКОЛЬД – київський князь. Брат Діра, очевидно молодший. Народився в першій половині ІХ ст. В деяких літописах зветься Осколтом, що, можливо, точніше передає його ім’я, ніж варягизована форма Аскольд. Літописна традиція вважає його варягом, воєводоюРюрика, який нібито разом з Діром спустився вниз по Дніпру, підкоривши 862 полян у районі Києва, і в 865 чи 866 роках здійснив похід на Константинополь. Сучасна історична наука не вважає ці відомості достовірними.  Більш імовірними видаються дані, що збереглися в польського середньовічного хроніста Яна Длугоша, за якими Дір та Аскольд були князями місцевого, полянського походження, останніми з династії Києвичів. Можливо, Дір та Аскольд були синами чи родичами князя Бравліна, який на межі VIII-IX ст. здійснив вдалий похід на візантійські володіння в Криму. Очевидно, Аскольд княжив після Діра, десь з 50-х років ІХ ст. В 860 році, користуючись тим, що візантійські війська були зайняті війною з арабами, організував успішний похід на Константинополь, внаслідок чого було підписано мирну угоду, за якою русичам надавалися у Візантії торговельні пільги, а князь (каган) Русі зі своїми оточеннями мав прийняти християнство східного (греко-православного) обряду. В посланні 867 році Константинопольський патріарх Фотій сповіщав про хрещення Русі і відправку туди єпископа, якого, очевидно, звали Михаїлом. Отже, Аскольд має вважатися першим київським князем, який прийняв хрещення.

Є підстави вважати, що протягом 60-70-х років Аскольд здійснив ще один або більше походів на Візантію, але вони не були такими вдалими, як перший. Військово-політична активність Аскольда поширювалася й на інші землі. При ньому здійснено похід у Південний Прикаспій (Табаристан), поширено владу на слов’янські князівства лісової зони Східної Європи. За Никоновим літописом у 865 році він ходив на полочан, 876 році – на кривичів, 867 році здобув визначну перемогу над печенігами. Тут його інтереси мали зіткнутися з очолюваним варягами (Рюрик, Олег) ранньодержавним об’єднанням, що утворилося навколо озера Ільмень. Своїми енергійними діями, спрямованими на посилення князівської влади та поширення християнства, Аскольд викликав опір родо-племінної знаті. Вбивство Аскольда в 882 році та захоплення влади в Києві Олегом доцільно розглядати як наслідок змови опозиційних до Аскольда аристократичних  кіл, які на договірних засадах запросили на київське княжіння варяга-язичника.

Припускається, що в хрещенні Аскольд прийняв ім’я Миколая. На честь св. Миколая Чудотворця Аскольд звів дерев’яну церкву на місці, яке зветься Аскольдовою могилою. Мабуть, там його і було поховано. Нині в церковних колах розглядається питання про канонізацію Аскольда як першого хрестителя Русі.

Павленко, Ю.В.  Аскольд / Ю.В. Павленко  // Кияни : біограф. словник. - К. : Фенікс, 2004. - С. 17.

Детальніше можна ознайомитися про князя київського Аскольда з таких джерел:

Аскольд // Видатні постаті в історії України ІХ - ХІХ ст. : короткі біограф. нариси. Історичні та художні портрети / Гусєв, В.І. ... [та ін.]. - К. : Вища шк. - 2002. - С. 10-12 : портр.

Аскольд // УСЕ. - К. : Ірина, 1999. - С. 84. 


Аскольд (середина - конец ІХ в. ) древнекиевский князь  // 100 великих украинцев. – М. : Вече ;  К. : Орфей, 2002. – С. 9-12 : ил. 

Аскольд і Дір // Чйон, Г. Русь вікінгів. – Ставангер : Saga Bok, 2009. – С. 34-38 : іл.

Князь Аскольд ( сер. ІХ ст. – 882 р.) // 100 видатних українців. – К. : Арій, 2006. – С. 8-11 : портр.

Котляр, М.Ф. Аскольд // Енциклопедія історії України. Т.1. - К. : Наук. Думка, 2003. - С. 146.

Часи Діра та Аскольда // Павленко, Ю.В. Нариси історії Києва. - К. : Фенікс, 2003. - С. 58-62 : іл.
 

На честь Аскольда названо:

Аско́льд — пам'ятна срібна монета номіналом 10 гривень, випущена Національним банком України, присвячена правителю Київської держави князю Аскольду (? — 882).

Монету введено в обіг 30 червня 1999 року. Вона належить до серії «Княжа Україна».

http://uk.wikipedia.org

 Аскольдів провулок  (кол. Панкратьєвський провулок) - пролягає від вулиці Січневого повстання  (Печерський район). Названа на  честь київського князя Аскольда. Провулок розташований поблизу Аскольдової могили. Відомий з початку 19 ст. Колишня назва провулка походила від прізвища київського губернатора П.П. Панкратьєва. Сучасна назва - з 30-х років 20 ст. 

// Київ : енциклопед. довід. - К. : УРЕ, 1981. - С. 49.

Аскольдова могила - історична місцевість. Розташована між Дніпровським узвозом, вул. Січневого Повстання і Маріїнським парком, охоплюючи частину Дніпровських схилів. Виникла на місці урочища Угорського.

 http://wek.kiev.ua

«Аскольдів глас» — фестиваль-конкурс духовної та патріотичної пісні. Жюрі оцінює музичний рівень творів, їхню поетичну вартість, а також виконавський рівень учасників. Створений 2007 року з ініціативи отця-настоятеля Ігоря Онишкевича. Фестиваль набув популярності в Україні та Києві, даючи можливість все більшій кількості творчих людей донести своє мистецтво до народу.

 http://uk.wikipedia.org

РОГОВЦЕВА АДА МИКОЛАЇВНА - актриса

Роговцева Ада Миколаївна – актриса, народна артистка України (1976 р.). Народилася 16 липня 1937 року у м. Глухів Сумської області. Закінчила Київський театральний інститут (1959 р.). В 1959-1994 роках – актриса Київського російського драматичного театру, 1994-1998 роках – Київського театру на Подолі та Молодіжного театру, з 1998 року – Київського театру драми і комедії;  в 1980-1989 роках – також викладач Київського інституту театрального мистецтва.

Ролі: Поля («Юність Полі Віхрової» Л. Леонова), Маша («Машенька» О. Афіногенова), Ліка («Глузливе моє щастя» Ю. Малюгіна), Таня («Справедливість – моє ремесло» Л. Жуховицького), Варя («Піднята цілина» М. Шолохова), Раневська («Вишневий сад» А. Чехова), Соня («Іванов»

А. Чехова), Гелена («Варшавська мелодія» О. Володіна), Естер («Священні чудовиська» Ж. Конто), Паола («Дама без камелій» Реттігана), Розалі («Обманута» Т. Манна), Норма Десмонд («Бульвар Сан-Сет» Ч. Брекета, Б. Уайльдера, Д. Маршала (молодшого) та інші. 

Знялася у фільмах: «Варшавська мелодія» (1967 р.), «Вічний поклик» (1976-1983 рр.), «Приборкання вогню» (1972 р.), «Сімейне коло» (1980 р.) та інші. Автор книги «Мамини молитви» (1966 р.).

Державна премія України ім. Т.Г. Шевченка (1981 р.). Ордени «За заслуги» ІІІ ст. (1997 р.), княгині Ольги ІІІ ст. (2002 р.). Народна артистка СРСР (1978 р.). Пр. «Київ. пектораль». [Здобула звання "Почесний громадянин Києва" (2008 р.)].

Роговцева Ада Миколаївна  // Кияни : біограф. словник. – К. : Фенікс, 2004. – С. 317.

 В нашому відділі Ви зможете ознайомитися з такими джерелами:

 Архангельская, Н. Ада Роговцева / Н. Архангельская. - М. : Киноцентр, 1989. - [61 с.] : ил. 

Пономарьов, О. Актриса-легенда, кумир багатьох поколінь : народна артистка СРСР Ада Роговцева здобула звання "Почесний громадянин Києва" // Хрещатик. - 2008. - 18 січ. (№8). - С. 16 : фото.

Роговцева Ада Миколаївна // Жінки України : біограф. енциклопед. слов. - К. : Фенікс, 2001. - С. 380 : портр.

Роговцева Ада Миколаївна //  Імена України : біограф. щоріч., 1999. - К. : Фенікс, 1999. - С. 360-361 : портр.

Роговцева Ада Миколаївна // Мистецтво України : біограф. довід. / за ред. А.В. Кудрицького. - К. : Українська енциклопед. ім. М.П. Бажана, 1997. - С. 509.

 Роговцева Ада Миколаївна // Митці України : енциклопед. довід. / за ред. А.В. Кудрицького. - К. : Українська енциклопед. ім. М.П. Бажана, 1992. - С. 496.

 Роговцева Ада Миколаївна // Український Радянський енциклопедичний словник. Т. 3. - К. : Головна ред. Української Радянської енциклопедії, 1987. - С. 110 : портр.

 Роговцева Ада Миколаївна (16.VII 1937, м. Глухів, тепер Сум. обл.) //  Шевченківські лауреати 1962-2001 : енциклопед. довід. - К. : Криниця, 2001. - С. 454-455 : портр.

ВОЛОШИН МАКСИМИЛИАН - поет

«Снова дорога. И с силой магической

Все это вновь охватило меня:

Грохот, носильщики, свет электрический,

Крики, прощанья, свистки, суетня…

…Страх это? Горе? Раздумье? Иль что ж это?

Новое близится, старое прожито.

Прожито – отжито. Вынуто – выпито…

Ти-та-та…та-та-та…та-та-та…ти-та-та…»

Настоящая фамилия известного художника и поэта – Кириенко-Волошин. Литературное наследие Максимилиана, а среди друзей просто Макса – это сборники «Иверни», «Демоны глухонемые», «Неопалимая купина», цикл поэм «Путями Каина», поэма «Россия». Этот знаменитый киевлянин, облюбовавший и сделавший своей вотчиной Коктебель, был событием для знаменитостей Серебряного века. Он умел сделать их жизнь нескучной. Например, дрался на дуэли на Черной речке, как Пушкин с Дантесом, устроив разборку с Гумилевым за возлюбленную, даже невзирая на ее хромоногость. Это была последняя в мире дуэль поэтов.

За постоянное бормотание рифмованных строчек себя и обитавших в его коктебельском пристанище литераторов Волошин называл обормотами. Их походный марш начинался словами: «Стройтесь в роты, обормоты!»

Внешностью он напоминал Зевса или огромного античного грека. Просторная хламида скрывала, по его же словам, семь пудов мужской красоты. Венок же из полыни на пышных кудрях делал его схожим с врубелевским Паном. «Я здесь расту один, как пыльная агава, На голых берегах, среди сожженных гор. Здесь моря вещего глаголящий простор И одиночества змеиная отрава».

«Чадом, порождением, исчадием земли» называла Волошина Цветаева. Она написала ему: «Безнадежно взрослый Вы? О, нет! Вы дитя, и Вам нужны игрушки, Потому я и боюсь ловушки, Потому и сдержан мой привет. Безнадежно взрослый Вы? О, нет!» На что поэт соглашался: «Хорошо, когда мы духом юны, Хоть полвека на земле цветем, И дрожат серебряные струны В волосах и в сердце молодом». Иногда он дурачился стихами: «Грязную тучу тошнило над городом. Шмыгали ноги. Чмокали шины…»

В июле 1912 года Максимилиан Волошин с графом Алексеем Толстым, художниками Вениамином Белкиным и Аристархом Лентуловым в Коктебеле получили заказ обустроить небольшой сарай под кофейню. К началу августа все было готово. Назвали лавочку «Бубнами». Оригинальность дизайна составил вывесочный стиль натюрмортов Лентулова и Белкина, дополненный незамысловатыми двустишьями Толстого и Волошина. У входа посетителей встречала огромных размеров нарисованная фигура в оранжевом хитоне. «Толст, неряшлив и взъерошен Макс Кириенко-Волошин», «Ужасный Макс – он враг народа, его извергнув, ахнула природа». Рядом аналогичная фигура. «Прохожий, стой! Се граф Толстой». Несколько сюрпризов «обормоты» подготовили и для своих вечных врагов – «нормальных дачников». На фанерном листе был нарисован человек в котелке и черном элегантном костюме. Стоячий накрахмаленный воротничок подпирал лицо с усиками. Надпись гласила: «Нормальный дачник – друг природы. Стыдитесь, голые уроды» (голые уроды – это Макс и его товарищи, обожавшие сверкать на побережье своими обнаженными телами, пропагандируя на полуострове нудизм).

Акцент в оформлении «Бубнов» был сделан на рекламу яств: «Сейчас кину сигару,  Сожру печений пару». «Ах! В Коктебеле в зной и  в сушу Приятно есть десяту грушу». «Выпили свекровь и я  По две чашки кофея». «Мой друг, чем выше интеллект, Тем слаще кажется конфект».

«Бубны» сразу же стали местом встреч литературно-художественной богемы. Их завсегдатаями были Осип Мандельштам, Михаил Пришвин, Марина Цветаева, максим Горький, Владислав Ходасевич, Корней Чуковский.

Кроме творческого наследия да воспоминаний о веселых забавах, Россия благодаря Волошину имеет собрание французской живописи. Полотнами Гогена, Ван Гога, Матисса, Моне, Ренуара и других импрессионистов теперь гордятся Музеи изобразительных искусств и даже Эрмитаж. Волошин отбирал их в Париже для московского купца и коллекционера Щукина, убеждая его, что со временем эти картины будут в цене.

Самым печальным стихом Волошина был «Мир», написанный в Коктебеле после революции 1917 года:

С Россией кончено… На последях

Ее мы прогалдели, проболтали,

Пролузгали, пропили, проплевали,

Замызгали на грязных площадях,

Распродали на улицах: не надо ль

Кому земли, республик, да свобод,

Гражданских прав? И родину народ

Сам выволок на гноище, как падаль.

О, Господи, разверзни, расточи,

Пошли на нас огнь, язвы и бичи,

Германцев с запада, Монгол с востока,

Отдай нас в рабство вновь и навсегда,

Чтоб искупить смиренно и глубоко

Иудин грех до Страшного Суда!

   Сегодня, 2012, 24 мая, С. 30.

ЛОБАНОВСЬКИЙ ВАЛЕРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ - спортсмен

ЛОБАНОВСЬКИЙ ВАЛЕРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ – спортсмен і тренер (футбол), заслужений тренер України, Герой України (2002, посмертно). Народився 6. 01. 1939 році у Києві. Закінчив Одеський політехнічний інститут (1965). В 1958-1964 роках виступав за київське «Динамо», 1965-1966 – одеський «Чорноморець», 1967-1968 – донецький «Шахтар»; у 1974-1982, 1984-1990 старший, з 1996 – старший, головний тренер футбольного клубу «Динамо» (Київ) та 2000-2001 – головний тренер Національної збірної України; 1974-1975, 1982-1983 та 1986-1990 – старший тренер збірної СРСР; 1991-1994 – тренер національних збірних Об’єднаних Арабських Еміратів, 1994-1996 – Кувейту. Помер 13.05.2002.

Чемпіон СРСР (1961) та володар Кубка СРСР (1964). Як тренер команди «Динамо» 8 разів вигравав чемпіонат СРСР, 6 разів – Кубок СРСР, двічі європейський Кубок кубків (1975, 1986), Суперкубок УЄФА (1975).

Почесна грамота Президії Верховної Ради України. Ордени «За заслуги» ІІІ ступеня (1997) і ІІ ступеня (1998), Держави (2002), Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани». Рубіновий орден УЄФА «За заслуги» (2002). Заслужений тренер СРСР. Встановлено пам’ятник на території стадіону «Динамо», якому присвоєно його ім’я. З 2003 в Києві проводиться Міжнародний турнір пам’яті Валерія Лобановського.

Тимошенко, Ж.К. Лобановський Валерій Васильович / Ж.К. Тимошенко // Кияни : Біограф. словник. – К. : Фенікс, 2004. – С. 216.

Шановні користувачі  - більш детальніше можете ознайомитися з життям та діяльністю Лобановського В.В. з джерел, які надійшли у відділ за останні  роки :

Валерій Лобановський // Динамо (Київ) : 1927-2007. – [К. : Медіа-центр ФК «Динамо», 2007]. – С. 157 : портр.

Лобановский, В. Бесконечный матч… / Валерий Лобановский. – К. :       Ін ЮРЕ, 2005. – 446 с. : фото.

Лобановский Валерий Васильевич // Очкурова, О., Рудычева, И., Ильченко, А. 50 знаменитых спортсменов Украины. – Х. : Фолио, 2004. –         С. 280-295.

Харитонов, Д. Лобановский. Послесловие / Д. Харитонов, А. Франков. – Х. : Фолио ; М. : АСТ, 2002. – 305 с. : фото., табл.   

КАВАЛЕРІДЗЕ ІВАН ПЕТРОВИЧ -режисер, скульптор

Скульптор, режисер, драматург, народний артист України (1969 р.). Народився 13.04.1887 р. на хуторі Ладонський (тепер с. Новопетрівка Сумської обл.). Навчався в Київському художньому училищі (1907-1909 рр.), Петербурзькій академії мистецтв (1909-1910 рр.) та приватній студії Аронсона в Парижі (1910-1911 рр.). Діяльність в кіно розпочав 1911 р., працював скульптором і художником-оформлювачем кінофірми «Тіман і Рейнгард» (Київ, Москва), 1915-1917 рр. служив в армії. В 1928-1934 рр. – режисер Одеської кіностудії, 1934-1941 рр. та з 1957 р. – режисер Київської кіностудії. Помер 3.12.1978  р. у Києві.

Кавалерідзе І.П. є засновником авангарду в українській скульптурі та кіномистецтві. Його твори: пам’ятники – княгині Ользі в Києві (1911 р., відновлений 1996 р.), Т.Г. Шевченку в Ромнах (1918 р. ), Полтаві (1925 р.), Сумах (1926 р., не зберігся), Г.С. Сковороді в Лохвиці Полтавської обл. (1922 р.), Києві на Контрактовій площі (1977 р. ),  Артему в Бахматі (тепер Артемівську, 1924 р., не зберігся) та Слов’яногорську (1927 р.), П. Запорожцю в Білій Церкві (1971 р.); портрет Ф. Шаляпіна (1909 р.), «Автопортрет»  (1911 р.); скульптури – «Кінорежисер Я. Протазанов» (1912 р.), «Святослав у бою» (1915 р.), «Ярослав Мудрий з папірусом» (1915 р.), «Запорожець на коні» (1939 р.), «Л. Толстой і М. Горький в Ясній Поляні» (1952 р.), «О. Пушкін і М.Гоголь» (1952 р.), «Ф. Шаляпін у ролі Івана Грозного» (1953 р.), «А. Бучма в ролі Миколи Задорожного» (1954 р.), «І. Ільїнський у ролі Акима» (1957 р.), «І. Паторжинський у ролі Карася» (1957 р.), «М. Литвиненко-Вольгемут у ролі Одарки» (1957 р.), «Марко Кропивницький» (1963 р.), «Журавлі летять…» (1967 р.); меморіальні дошки, горельєфи, надгробки.

Поставив кінофільми:  «Злива» (1929 р.), «Перекоп» (1930 р.), «Штурмові ночі» (1931 р.), «Коліївщина» (1933 р.) на Одеській кіностудії; «Прометей» (1936 р.), «Наталка Полтавка» (кіноопера, 1936 р.), «Запорожець за Дунаєм» (кіноопера, 1937 р.), «Григорій Сковорода» (1958 р., у співавторстві), всі за власними сценаріями, «Повія» (1961 р.) на Київській кіностудії.

Автор п’єс - «Вотанів меч» (1966 р.), «Перекоп» (1967 р.), «Перша борозна» (1969 р.), «Григорій і Параскева» (1972 р.), сценаріїв - «Тарас Бульба», «Марія Іванівна», «Ложка дьогтю», «Вершник на здибленому коні» та ін., статей, спогадів.

За життя Кавалерідзе І.П. неодноразово звинувачували у націоналізмі, формалізмі, хибних ідейних та історичних засадах. Деякі його пам’ятники було знищено (Ользі, Кирилу та Мефодію в Києві, Артему в Артемівську, Шевченку в Сумах), низка фільмів залишилася незавершеною. В 1992 р. створено меморіальний фонд Кавалерідзе, 1993 р. – Музей-майстерню І.П. Кавалерідзе.
Був нагородений Орденом Червоної Зірки (1935 р.).

Руда, Т.П. Кавалерідзе Іван Петрович / Т. П. Руда  // Кияни : біогрaф. слов. – К. : Фенікс, 2004. – С. 156-157 : портр.
Також див. Гребенникова, Е. 125 лет нашему Микеланджело по прозвищу Бешеный Иван // Сегодня. - 2012. - 11 апр. - С. 21.