ПЕТРО ТИМОФІЙОВИЧ ТРОНЬКО - ДО 110-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Петро Тимофійович Тронько — український радянський компартійний діяч, історик; завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ, заступник голови Ради Міністрів Української РСР. Доктор історичних наук, професор, академік НАН України, завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України (з 1980). Голова правління Національної спілки краєзнавців України (1990-2011 рр.). Голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені О.Гончара (1996-2011). Заслужений діяч науки і техніки України, почесний громадянин Києва, віце-президент Асоціації історичних міст України. Головний редактор журналу «Краєзнавство». Голова редколегій 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» та багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Почесний головний редактор журналу «Пам'ятки України». Депутат Верховної Ради УРСР 2-го, 5-11-го скликань. Член ЦК КПУ в 1961-1981 роках.

Біографія

Петро Тимофійович Тронько народився 12 липня 1915 в селі Заброди (нині Богодухівського району Харківської області) в селянській родині. Трудову діяльність розпочав 1932 року робітником шахти в місті Дзержинську.

Після закінчення учительських курсів у Богодухові працював учителем суспільствознавства і української мови в школі села Кленове Богодухівського району, директором дитячого будинку міста Лебедина. Був курсантом військової школи РСЧА.

З 1937 року — на комсомольській роботі: завідувач відділу пропаганди, 1-й секретар Лебединського районного комітету ЛКСМУ Харківської області. У 1939 році — секретар Сумського обласного комітету ЛКСМУ. Член ВКП(б) з 1939 року.

Депутат Народних Зборів Західної України (1939).

У листопаді 1939-липні 1941 року — 1-й секретар Станіславського обласного комітету ЛКСМУ.

Від перших днів німецько-радянської війни перебував у діючій Червоній армії. У складі військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного та 4-го Українського фронтів брав участь в обороні Києва та Сталінграда, визволенні Ростова-на-Дону, Донбасу. 6 листопада 1943 року з підрозділами Червоної армії ввійшов до Києва.

З 1943 року — знову на комсомольській роботі: у 1943-му до вересня 1946 року — 1-й секретар Київського обласного комітету ЛКСМУ та 1-й секретар Київського міського комітету ЛКСМУ. У вересні 1946-го до 10 жовтня 1947 року — 2-й секретар ЦК ЛКСМУ.

У 1948 році закінчив історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Також закінчив Вищу партійну школу при ЦК ВКП(б), Академію суспільних наук при ЦК ВКП(б) (1951). Захистив кандидатську дисертацію за темою «Комсомольське підпілля України в боротьбі проти гітлерівських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни», а 1968-го докторську дисертацію за темою — «Український народ в боротьбі проти гітлерівських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)».

У 1951-му та до вересня 1952 року — завідувач відділу науки і вищих навчальних закладів Київського обласного комітету КП(б)У, у вересні 1952-го та до 4 лютого 1961 року — секретар Київського обласного комітету КПУ.

У серпні 1960-го та до березня 1961 року — завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ.

З 10 березня 1961-го до 3 квітня 1978 року — заступник голови Ради Міністрів Української РСР: займався питаннями культури, освіти, охорони здоров'я.

Делегат XXII з'їзду КПРС. Був заступником голови створеного за ініціативою М. С. Хрущова Всесоюзного оргкомітету з підготовки до сторіччя з дня смерті та до 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка (у 1961-му та у 1964-му роках відповідно). У кінці 1965 року був главою делегації України на 20-й сесії Генеральної асамблеї ООН в Нью-Йорку, де особисто вручив тодішньому (1961-1971рр.) Генеральному секретареві ООН У Тану медаль від СРСР та ювілейне видання творів Тараса Шевченка. Очолював українську урядову делегацію на Всесвітній виставці «ЕКСПО-67» у Монреалі. Керував роботами з відзначення 250-річчя від дня народження Григорія Сковороди в 1972 році, ювілеїв Лесі України, Івана Франка, Леся Мартовича та ін. Депутат ВР УРСР дев'яти скликань.

У березні 1978-го обраний академіком і віце-президентом Академії наук УРСР. Президія АН УРСР у березні 1979 року прийняла постанову про створення в Інституті історії відділу історико-краєзнавчих досліджень, який очолив П. Т. Тронько. Велике методологічне значення для подальшої активізації краєзнавчих досліджень мали підготовлені у відділі праці: «Історичне краєзнавство в Українській РСР», «Основні підсумки і подальші завдання історико-краєзнавчих досліджень», «Деякі питання розвитку історичного краєзнавства в Українській РСР» та ін. Працював з Дмитром Лихачовим під час підготовки та проведення IX Світового конгресу славістів, що проходив в Києві в 1984 році.

З 1967-го по 1988 роки — голова правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Особисто супроводжував до Києва золоту пектораль, знайдену Б. М. Мозолевським 21 червня 1971 року в кургані Товста Могила біля міста Покров Дніпропетровської області УРСР.

За його ініціативою, підтримкою та безпосередньою участю розгорталася робота зі створення Музею народної архітектури та побуту України в Пирогові, Національного музею-заповідника запорозького козацтва у Запоріжжі, Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні» та ін. Будучи заступником голови РМ УРСР, керував проєктами створення і будівництва палацу культури «Україна» у Києві, встановлення пам'ятників видатним історичним діячам, заснування державних заповідників та музеїв. Ініціював здійснення наукового обґрунтування і відзначення 1500-річчя Києва, а також низки ювілеїв історичних міст республіки.

Ініціював і доклав вирішальних зусиль для відтворення в Києві пам'яток часів Київської Русі: Золотих воріт, ансамблю Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Радник президента України Кучми з питань історико-культурної спадщини (01.1996-01.2000), голова Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України (12.1995-11.2001). З 1996-го по 2011-й — голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені О. Гончара.

Очолював Міжвідомчу координаційну раду з питань краєзнавства при Президії НАН України, був головним редактором журналів «Пам'ятки України», «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ», та «Краєзнавство». Член Шевченківського комітету. Голова ради Міжнародної організації «Харківське земляцтво». Голова наглядової ради Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

П. Т. Тронько був ідейним натхненником і головою Національної спілки краєзнавців України (1990-2011 рр.). Не в останню чергу, завдяки невтомній праці Петра Тимофійовича, НСКУ стала однією з найвпливовіших національних творчих спілок в Україні.

Помер Петро Тимофійович Тронько 12 вересня 2011 року в місті Києві. Похований на Байковому кладовищі (центральна алея, ділянка № 6).

12 вересня 2012 року на могилі було відкрито стелу (архітектор Лариса Скорик). 12 липня 2016 року на стелі було встановлено погруддя.

Праці

Автор/співававтор понад 600 праць, зокрема 17 монографій.

Упродовж 1950-1970-х рр. написав низку монографій, десятки брошур та статей. Був автором, керівником, членом редколегій кількох багатотомних праць, у тому числі таких, як «Історія Української РСР» у 8-ми томах, 10-ти книгах, «Історія Києва», «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр.» у 3-х томах, збірник документів «Київщина в роки Великої Вітчизняної війни», 3-томний збірник документів «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Під керівництвом П. Т. Тронька розпочалася робота з підготовки «Зводу пам'яток історії і культури України». За його редакцією вийшов каталог-довідник «Памятники истории и культуры УССР» обсягом понад 100 друкованих аркушів, а також довідник про пам'ятки Великої Вітчизняної війни «Навічно в пам'яті народній» (60 друк. арк.).

П. Т. Тронька вважають «батьком» «Історії міст і сіл Української РСР» у 26-ти томах. За цю працю він був удостоєний Державної премії СРСР в галузі науки.

У 1992 р. очолив також Головну редколегію багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Повернення доброго імені безвинних жертв тоталітаризму, відновлення історичної правди П. Т. Тронько вважав одним із головних своїх обов'язків. Ідея викристалізувалася при дослідженні масових політичних репресій щодо членів Українського комітету краєзнавства. Ініціатором вивчення цього напряму став учень Петра Тимофійовича кандидат історичних наук Ю. З. Данилюк. У рік 100-річчя П. Т. Тронька символічно світ побачило 100 книг згаданої серії.

Більшість праць П. Т. Тронька останніх десятиліть має краєзнавчу тематику: «Краєзнавство у відродженні духовності та культури», «Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття», «Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень», «Українське краєзнавство в XX столітті: (До 75-річчя Всеукраїнської спілки краєзнавців)», «Краєзнавство України: здобутки і проблеми: (До III з'їзду Всеукраїнської спілки краєзнавців)», «Національна спілка краєзнавців України: сторінки історії».

Відзнаки, нагороди, премії

Звання Герой України з врученням ордена Держави (7 липня 2000) — за визначні особисті заслуги перед Україною у розвитку науки, відродженні та збереженні історико-культурної спадщини українського народу.

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (23 серпня 2005) — за значний особистий внесок у соціально-економічний, науковий та культурний розвиток України, вагомі трудові здобутки та активну громадську діяльність.

Почесна відзнака Президента України (11 липня 1995) — за значний особистий внесок у розвиток історико краєзнавчих досліджень, популяризацію історичної спадщини українського народу.

Орден Богдана Хмельницького II ст. (14 жовтня 1999) — з нагоди 55-ї річниці визволення України від фашистських загарбників, за мужність і самовідданість, виявлені в боротьбі з фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.

Орден Богдана Хмельницького III ст. (4 грудня 1997) — за активну участь у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, багаторічну плідну наукову і громадську діяльність.

Орден Леніна (1961).

Орден Жовтневої Революції (1985).

4 ордени Трудового Червоного Прапора (1958, 1965, 1971, 1973).

Орден Вітчизняної війни I ступеня (1985).

Орден Дружби народів (1975).

Орден Червоної Зірки (1943).

Медаль «За бойові заслуги» (1942).

Заслужений діяч науки і техніки УРСР (25 вересня 1990) — за заслуги в розвитку науки, особистий вклад у впровадження наукових досліджень та підготовку кадрів.

Лауреат Державної премії СРСР (1976).

Грамота та Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР (1975, 1981).

Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2000).

Почесний доктор і професор 12 вищих навчальних закладів України.

Почесний громадянин Харківської області, Богодухівського району Харківської області, а також міст Київ, Харків, Переяслав, Канів, Богодухів, Лебедин, Кам'янець-Подільський.

Вшанування пам'яті

2012 року заснована благодійна організація «Фундація Героя України, академіка П. Т. Тронька».

З 2012 року ім'я академіка П. Т. Тронька носить Центр краєзнавства ХНУ імені В. Н. Каразіна.

З 2013 року щорічно окремим краєзнавцям присуджується Загальноукраїнська Премія імені академіка Петра Тронька Національної спілки краєзнавців України за вагомий внесок у справу вивчення, дослідження і популяризації історико-культурних і природних багатств рідного краю у чотирьох номінаціях.

У липні 2015 родинна садиба Анатолія Сєрикова у селі Веприк Бобровицького району на Чернігівщині стала приміщенням для Музею Фундації Петра Тронька. У музеї є меморіальна кімната академіка.

10 липня 2015 на фасаді Богодухівського ліцею № 3 відкрили меморіальну дошку П. Т. Троньку.

15 липня 2015 р. меморіальну дошку було відкрито на фасаді Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

8 жовтня 2015 р.— на фасаді Музею історії запорозького козацтва Національного заповідника «Хортиця».

8 жовтня 2015 року за рішенням Київської міської ради безіменний проїзд від вул. Академіка Заболотного до Національного музею народної архітектури та побуту назвали вул. Академіка Тронька.

У 2016 році ім'ям Петра Тронька названо вулицю у Харкові.

У 2016 році в Національному музеї народної архітектури та побуту України, на території експозиції «Українське село 60-70-х рр. XX ст.», відкрито будинок-музей П. Т. Тронька.

 

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Академік Петро Тронько - видатний оборонець національної спадщини : збірка статей / упоряд. Оксана Повякель, Анатолій Сєриков. - Київ : Видавничий дім журналу "Пам'ятки України", 2021. - 608 с. : іл., портр.

Герої - освітяни і науковці України / [упоряд. О.А. Сай та ін.] ; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України [та ін.]. - Київ : Генеза, 2012. - 463 с. : іл., портр.

Звід пам'яток історії та культури України : енциклопедичне видання : у 28 т. Київ. Кн. 1, ч. 3 : С-Я / відпов. ред. Петро Тронько ; [Національна академія наук України та ін.]. - Київ : Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана : Інститут історії України НАН України, 2021. - С. 1217-2196 : іл.

"Освітянське краєзнавство: досвід, проблеми, перспективи" : ХІІ Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція : збірник матеріалів / [редкол.: П.Т. Тронько та ін.] ; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України [та ін.]. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2011. - 352 с.

Тронько, П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури : Досвід. Проблеми. Перспектива / П. Т. Тронько ; Нац. Академія наук України, Ін-т історії України, Всеукр. спілка краєзнавців. - Київ : Рідний край, 1994. - 108 с.

Статті:

Волга Л. Життя без купюр. //  Урядовий кур'єр. - 2004. - 3 серп. (№144).- С.6.

Волга Л. Життя, виміряне роботою. //  Урядовий кур'єр. - 2005. - 14 лип. (№128).- С.1,5.

Дубов, В. Достойний вдячної пам'яті нащадків : цього року на державному рівні відзначають 100 років з дня народження Героя України Петра Тимофійовича Тронька / Вольт Дубов //  Урядовий кур'єр. - 2015. - 9 лип. (№ 122). - С. 8 : фото.

Ковальчук, В. "Троньку неможливо було відмовити. Він заворожував харизмою" : у Києві вшанували пам'ять академіка Петра Тронька, який пішов із життя два роки тому / Віта Ковальчук //  Україна молода. - 2013. - 18 верес. (№ 134). - С. 10 : фото.

Рожнятовська, О. Він працював для майбутнього : до 100-річчя від дня народження П. Тронька (1915-2011) / О. Рожнятовська //  Дати і події : календар знаменних дат. - 2015 (друге півріччя). - № 2 (6). - С. 15-20.

Смолій В. Людина благородної вдачі : До 90-річчя від дня народження академіка Петра Тронька. //  Урядовий кур'єр. - 2005. - 12 лип. (№126).- С.10.

Інтернет-ресурси:

http://www.nbuv.gov.ua/node/2310

http://www.nbuv.gov.ua/node/4197

https://esu.com.ua/article-886596

https://khmnu.edu.ua/tronko-petro-tymofijovych/

https://nlu.org.ua/vustavki.php?id=368

https://www.old.nas.gov.ua/UA/PersonalSite/Pages/default.aspx?PersonID=0000013687

 

 

 

СТЕПАН ОЛЕКСІЙОВИЧ САБАДАШ - ДО 105-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Степан Олексійович Сабадаш — український композитор, диригент, хормейстер. Автор чудових пісень, які співала вся Україна — «Очі волошкові», «Пісня з полонини», «Вишні», а особливо — легендарної «Марічки», що лунала на всіх континентах, — Степан Сабадаш справедливо вважається одним із засновників українського естрадного вокалу.

Біографія

Степан Олексійович Сабадаш народився 5 червня 1920 року в селі Ванчинець (нині Новоселицького району Чернівецької області, а на той час — це була Румунія).

Крім Степана, в родині було ще восьмеро дітей. Батьки були людьми совісними і працьовитими, цього навчали й діток.

Степанко змалечку не цурався важкої сільської роботи. Але душа прагнула музики: над усе хотів мати скрипку, навіть в 11 років сам намагався її змайструвати.

Тоді вмовив батька, щоб віддав його церковному регентові в науку. Регентові, певне, припав до душі спів хлоп’яти, тож погодився вчити. Окрім скрипки, радив вивчитися грі на трубі — мовляв, у війську знадобиться. Степан і вивчився, навіть грав у сільському духовому оркестрі. Та захворів на пневмонію, й трубу довелося полишити.

Натомість став на рідних теренах мало не легендарним акордеоністом: отримував запрошення на учти до всіляких владців, а румунські барони навіть фаетон та слугу за ним посилали. Платили курями, смаженими поросятами та іншою поживою, що в чималенькій родині було аж ніяк не зайвим.

Якось, почувши гру Сабадаша на радіо, ніби сама румунська королева вирішила, що хлопцеві треба жити в столиці, навіть із житлом доручила допомогти. І Сабадаш був запрошений працювати на Бухарестському радіо. Проте з політичних міркувань відмовився від цієї пропозиції.

У 1940 році з приходом радянської влади на Буковину вступив до Чернівецького музучилища на фах акордеоніста. Врахувавши віртуозне виконання творів на вступному іспиті, керівництво музучилища вирішило зарахувати Сабодаша відразу на другий курс. Тому музучилище він закінчив за рік.

Аби вступити до консерваторії, Степан переробив метрику — записався румуном. У 1941-1944 роках навчався в приватній румунській консерваторії Чернівців по класу акордеона. Паралельно працював у ресторані, заробляючи на життя й оплату навчання.

У 1944 році почав працювати в Чернівецькій філармонії, де було створено естрадний ансамбль.

Згодом був призваний до лав Червоної армії. Створив ансамбль з числа військовослужбовців-артистів, який виступав у військових частинах 4-го Українського фронту аж до закінчення війни.

Після демобілізації працював у Чернівецькому українському драмтеатрі концертмейстером, одночасно керував свінговим оркестром при Чернівецькому будинку офіцерів.

Згодом разом з Іллею Міським створили естрадний оркестр при кінотеатрі імені О. Кобилянської. Невдовзі був створений ще один оркестр у кінотеатрі «Жовтень», який було визнано найкращим серед оркестрів кінотеатрів України. Для цих оркестрів Степан Олексійович написав багато оркестрових творів.

З 1951 року періодично створював самодіяльні хори. Один із них — Першої трикотажної фабрики, яким керував 16 років. У 1954 році цей колектив на республіканському огляді художньої самодіяльності посів 1-ше місце.

У 1952 році вдруге вступив до Чернівецького музичного училища — уже на хорово-диригентне відділення. Створив міську хорову капелу при Палаці текстильників. За короткий час капела (100 учасників) стала високопрофесійним колективом, була поставлена навіть опера Мусоргського «Борис Годунов».

Одного разу до обласного будинку народної творчості прийшов студент-медик Михайло Ткач, приніс вірш під назвою «Марічка». (До речі, прообраз героїні вірша цілком реальний — Марічка Киселиця, на той час 16-річна куховарочка з їдальні при Путильській райлікарні, де поет проходив медичну практику). Вірш відповідальним особам сподобався, почали шукати композитора. Так народилася пісня, котрій судилась довга і щаслива доля.

Уперше пісню «Марічка» виконав 1955 року хор музучилища, де заочно навчався Степан Сабадаш. Овації, здавалося, ніколи не вщухнуть, виконавців кілька разів викликали на «біс». Шлях до великої сцени «Марічці» торував Буковинський ансамбль пісні і танцю України під керівництвом Алли Серебрі. Потім пісню прославив на цілий світ Дмитро Гнатюк. А в Україні  «Марічку» знали всі — від малечі до поважних дідусів та бабусь — і співали скрізь — від весіль до компартійних офіціозів.

Потім з’явилася «Пісня з полонини» — й теж лягла на серце Д. Гнатюкові…

1960 року Степан Сабадаш створив при Чернівецькому палаці культури текстильників народний вокальний колектив «Марічка», назвавши його на честь популярної пісні. Невдовзі ансамбль став справжньою візитівкою Буковини, виконуючи популярні твори композитора — «Гуцулочки», «Вишні», «Очі волошкові»…

Протягом багатьох років Степан Сабадаш популяризував хоровий спів, писав тематичні пісні й робив оркестровки для супроводу хору і танцювальних колективів. Часто йому доручали керівництво хорами гала-концертів, найбільшим із них був тритисячний хор на святі весни в Чернівцях.

З 1967 року мешкав в Києві. Працював керівником музично-інструментального ансамблю Жовтневого палацу, виступав зі звітними авторськими концертами в Україні та в республіках СРСР. Був членом Музфонду та Музичного товариства України.

З’явилися нові пісні, чимало з них стали відомими. Однак перевершити славу «Марічки» композиторові все ж не вдалося. Виступав з авторськими концертами, але дедалі рідше — стрімко втрачав слух…

Помер 28 серпня 2006 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі (ділянка № 33).

Мабуть, Степан Сабадаш належить до тих людей, яким вдалося великою мірою втілити свою земну місію. Він написав багато талановитих музичних творів, збудував дім для родини, виплекав під сотню дерев — цілий сад.

А в рідних Сабадашевих Чернівцях щодня о 12-й годині на вежі Ратуші з’являвся чоловік у буковинських народних строях. У спеку чи хвищу, здоровий чи недужий, Василь Козак долав 126 гвинтових сходинок на вежу, підносив до уст сяючу сурму, і всі чотири сторони довколишнього  світу щасливо наслухали любу мелодію: «Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко — я до твого серця кладку прокладу…» 

Творчість

Найпопулярніші твори

Більшість його пісень стали популярними й навіть народними. Це:

«Марічка» (1955, слова Михайла Ткача), перше сольне й найвідоміше виконання — Дмитра Гнатюка.

«Очі волошкові» (1965, слова Анатолія Драгомирецького), уперше виконав Євген Савчук, найвідоміші виконавці — Дмитро Гнатюк, Олександр Скачко, Олександр Василенко.

«Пісня з полонини» (слова Олени Пономаренко).

«Осінь» (слова Дмитра Луценка.)

«Спогад» (слова Дмитра Луценка).

«Ромашка» (слова Злати Бичкової).

та деякі інші.

Оригінальні твори 1950-1960 років (Чернівецький період)

«Чернівецький вальс» — для соліста з мішаним хором у супроводі фортепіано. Слова М. Ткача, 1954 рік.

«Пісня про Лук'яна Кобилицю» — для баритона в супроводі фортепіано. Слова І. Кутеня, 1954 рік.

«Буковинська доріжна» — для чоловічого квартету в супроводі фортепіано. Слова В. Григоренко, 1955 рік.

«Марічка», пісня для соліста з мішаним хором, у супроводі фортепіано. Слова М. Ткача, 1955 рік.

«Буковинська полька» — для соліста в супроводі фортепіано. Слова І. Кутеня, 1956 рік.

«Чучело» — жартівлива пісня для баритона з хором у супроводі фортепіано. Слова І. Кутеня, 1956 рік.

«Вареники» — для мішаного хору а капела. Слова І. Кутеня, 1957 рік.

«Коломийки» — для хору а капела. Слова І. Кутеня, 1958 рік.

«Наші славні свинарі» — для хору в супроводі фортепіано. Слова І. Кутеня, 1959 рік.

«Хвала тобі, партіє!» — для мішаного хору з фортепіано. Слова С. Брозницького, 1959 рік.

«Пісня з полонини» — для соліста й мішаного хору акапело. Слова О. Пономаренко, 1960 рік.

«Пісня про Леніна» — для хору з фортепіано. Слова В. Голубничого, 1960 рік.

«Возз'єднана Буковина» — пісня для хору в супроводі фортепіано. Слова П. Амбросій, 1960 рік.

Пісня для соліста

«Ой, думала я» — пісня для соліста з фортепіано. Слова І. Кутеня. 1961 рік.

«Пісня про цілину» — для соліста з жіночим хором у супроводі фортепіано. Слова Ульянінського, 1961 рік.

«Пісня про рідне місто» — для соліста з хором. Слова Б. Григоренко, 1962 рік.

«Пісня про трембіту» — для соліста в супроводі фортепіано. Слова народні, 1952 рік.

Буковинські коломийки

«Очі волошкові». Слова А. Драгомирецького, 1964 рік.

«Батьківщино, краю дорогий». Слова А. Драгомирецького, 1964 рік.

«Перший поцілунок». Слова П. Голубничого, 1965 рік.

«Дівочі мрії». Слова А. Добрянського, 1965 рік.

«Ромашка». Слова Л. Кучерявенка, 1965 рік.

«Безсмертне слово Кобзаря». Слова О. Штойко, 1965 рік.

 «Чому?». Слова О. Пономаренко.

«Вишні». Слова 3. Бичкової.

«Гуцулочка». Слова М. Бакая.

«Моя Буковина», Слова А. Кучерявенка.

«Осінь». Слова Т. Коломієць.

«Пісня про лікаря». Слова Г. Бойка.

«Рута-м'ята», Слова М. Ткача.

«Вечірня пісня». Слова Л. Забашти, 1967 рік.

«Коханий краю». Слова І. Кутєня.

«Спогад». Слова Д. Луценка.

«Мечта». Слова І. Лазаревського.

«Комсомолочка». Слова Л. Кучерявенка.

«Кого кохаю, того не маю». Слова Л. Кучерявенка.

«Американському солдату». Слова О. Олійникова, І. Лазаревського.

Обробки

«Румунська рапсодія» для естрадного оркестру, 1958 рік.

«Фантазія на буковинські теми» для естрадного оркестру, 1957 рік.

Фантазія «На фестиваль» для естрадного оркестру, 1958 рік.

Фантазія «Етапи великого шляху» для естрадного оркестру, 1959 рік.

«Синя чічка» — буковинська народна пісня для соліста з мішаним хором, 1958 рік.

«Во поле березонька стояла» — російська народна пісня для соліста з мішаним хором, 1953 рік.

«Попурі комсомольських пісень» — 1956 рік.

Наприкінці 1960-х років С. Сабадаш розпочав роботу над оперетою про життя буковинців.

Київський період

Були написані хорові твори:

«Краю мій» (на слова В. Кириленка);

«Нова зоря над Україною» (на слова В. Кириленка);

«Благовіст» («Михайлівські дзвони») на слова Б. Олійника;

«Пісня про першого космонавта України Л. Каденюка» (на слова А. Демиденка) та інші.

Твори для соліста:

«Твої очі» (на слова В. Кириленка);

«Осенняя песня» (на слова В. Кириленка);

«Біла ружа» (на слова В. Кириленка);

«Колискова для Аннички» (на слова В.Кириленка);

«А ты поверь!» (на слова В. Кириленка) та інші.

Почесні звання

Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1965 року;

Народний артист України з 2000 року.

Вшанування

Портрет художника у 1965 році написав живописець Володимир Симоненко;

У Чернівцях на Алеї зірок Степану Сабадашу ще за життя встановили іменну зірку;

В рідному селі митця відкрита кімната-музей.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Гнатюк Дмитро Михайлович (1925-2016) : видатний оперний і естрадний співак (баритон), режисер, педагог //  Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник]. - Київ : Велес, 2016. - С. 64-66 : портр.

Сабадаш, С. Пісні та хори / Степан Сабадаш. - Київ : Мистецтво, 1963. - 52 с. : нот., портр.

Фольварочний, В. І. На висоті орлиного лету : роман-хроніка / Василь Фольварочний. - Чернівці : Букрек, 2015. - 427 с. : іл., портр.

Статті:

Ковальчук, А. Дарував світу українську пісню : до 100-річчя Дмитра Гнатюка - видатного оперного співака, режисера, педагога і громадського діяча / Анатолій Ковальчук //  Україна молода. - 2025. - 9 квітня (№ 14). - С. 7 : фото.

Рожнятовська О.А. З піснею у серці. //  Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2000. - 2-й квартал.-С.93-96.

Інтернет-ресурси:

http://novoselitsa.cv.ua/condata/vanchinets/sabadash.html

https://bukinfo.com.ua/kultura/5-chervnya-vypovnyuyetsya-100-rokiv-z-dnya-narodzhennya-slavetnogo-kompozytora-z-bukovyny-avtora-bezsmertnoji-marichky-stepana-sabadasha-video-121950

https://musical-world.com.ua/artists/sabadash-stepan-oleksijovych/

https://ridna.ua/2020/06/5-chervnya-1920-roku-narodyvsya-stepan-sabadash-avtor-lehendarnoji-marichky/

https://versii.cv.ua/aktsenti/budu-chekaty-z-lyubov-yu-vas-stepan-sabadash/52398.html