ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ МАЖУГА - ДО 95-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Юрій Миколайович Мажуга — радянський і український актор театру і кіно, професор, народний артист СРСР (1981), народний артист Української РСР (1971), дійсний член Національної академії мистецтв України (2002).

Життєпис

Юрій Миколайович Мажуга народився 13 квітня 1931 року в Києві. Його дитинство продзвеніло в Києві і на Алтаї, в Макарові й Одесі. Батьки – інженер-землероб і вчителька – не заважали синові шукати себе.

Професію актора Юрій одержав у 1953 році в Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого з рук унікальної людини, учня геніальних реформаторів радянського театру Костянтина Марджанова і Всеволода Меєрхольда – Володимира Неллі.

Усе життя від 1953-го до 2022 року він працював в одному театрі – Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки.

За цей час він зіграв більш ніж у восьми десятках спектаклів, з однаковим успіхом виконуючи як трагічні, так і комедійні ролі. Серед його робіт: «Ромео і Джульєта», «Історія Іркутська», «Лихо з розуму», «Гравець», «Вогонь бажань», «Ревізор».

Кожна його роль вкарбовувалась у серце й пам’ять глядачів. Сценічна привабливість у поєднанні з витонченою, глибокою психологічною розробкою образу, широкий діапазон засобів акторської виразності, гостра характерність, щира ліричність завжди вивищували актора на рівень європейського масштабу. Висока професійна майстерність і значущість духовно наповненої особистості Юрія Мажуги цінувалися як незаперечний фактор високого вітчизняного театрального мистецтва.

У кінематографі дебютував у 1956 році роллю зоотехніка Василя Захаровича Мороза у фільмі «Коли співають солов'ї». Масову популярність у глядачів актору принесла роль дільничного міліціонера Санько з телевізійного серіалу «Народжена революцією» (1976-1977).

Його акторська техніка – вкрай тонка, рухлива, гнучка. Багатобарвність, у якій органічно поєднуються суперечливість, контрастність, глибина і фарсовість, – показові ознаки створених ним ролей.

З 1966 року викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого — професор (1985).

У 1997-2002 роках — член-кореспондент Національної академії мистецтв України. Член Національної спілки театральних діячів України та Національної спілки кінематографістів України.

Жив у Києві, на вулиці Михайла Грушевського, з 2001 року — на вулиці Бориса Гмирі.

11 липня 2022 року Юрій Миколайович помер на 92-му році життя.

Роботи у театрі

Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки

Фільмографія

«Багаття безсмертя» (1955, студент);

«Коли співають солов'ї» (1956, Василь);

«Правда» (1957, Вася);

«Народжені бурею» (1957, Шабель);

«Вогненний міст» (1958, епізод);

«Місто запалює вогні» (1958, людина з тапочками);

«Катя-Катюша» (1960, Жора);

«Лушка» (1964, Бичок);

«Криниця для спраглих» (1965, Петро);

«З нудьги» (1967, Матвій Єгорович);

«Ну і молодь!» (1969, солдат);

«Тихі береги» (1972, Іван Лукич);

«За все у відповіді» (1972, Максим Петров, працівник автозаправки);

«Мріяти і жити» (1974, Сукач);

«Важкі поверхи» (1974, Самородок);

«Смолоскип» (1974, телеспектакль);

«Розповіді про Кешку та його друзів» (1974, Мирон Олександрович («Вусатий»));

«Ральфе, здрастуй!», кіноальманах, новела «Чіп» (1975, т/ф);

«Там вдалині, за рікою» (1975, Єгор Карпович Тараканов, отаман банди, колишній конюх);

«Хвилі Чорного моря» (1975, поручик Хвощин);

«Місто з ранку до опівночі» (1976, Максим Максимович);

«Бути братом» (1976, Борис Петрович Павлиш);

«Дивна жінка» (1977, Степан Кузьмич, друг Андрія);

«На короткій хвилі» (1977, Шидловський);

«Народжена революцією» (1973-1977, т/ф, 10 с, Санько);

«Червоні дипкур'єри» (1977, осавул Максименко);

«Хомут для Маркіза» (1977, Потейкін, міліціонер);

«Нісенітниця»/ рос. «Сапоги всмятку» (1977, Індюков, антрепренер);

«Підпільний обком діє» (1978, Семен Бесараб);

«За все у відповіді» (1978, Михайло Михайлович, батько Олега);

«Господарка» (1978, директор заводу);

«Незручна людина» (1978, Опанас Васильович Афонін, начальник цеху);

«Прихована робота» (1979, Всеславський);

«Хто бере бар'єри» (1979);

«Хто ходить по колоді» (1979, к/м);

«Дударики» (1979, епізод);

«Смужка нескошених диких квітів» (1979, Тритузний);

«Депутатська година» (1980, Курков);

«Друге народження» (1980, Сергій Сергійович Самохін, слідчий);

«Трест, що луснув» (1982, Білл Хамбл);

«Миргород та його мешканці» (1983, т/ф, Іван Никифорович);

«Канкан в Англійському парку» (1984, священик Іван Качур);

«За все у відповіді» (Максим Петров);

«До розслідування приступити» (1986);

«Ігор Саввович» (1986, т/ф, 3 с., Микола Андрійович Ніколаєв);

«Штормове попередження» (1988, Іван Харитонович Турчак);

«Гальмування в небесах» (1989, Іван Сергійович Бареєв);

«Яри» (1990, Клим Степанович Догановський);

«Фуфель» (1990, Павло Петрович, прокурор);

«Уроки наприкінці весни» (1990, Львовський, інженер, арештант);

«Козаки йдуть» (1991, Сом);

«Убити „Шакала“» (1991, Гаврилич);

«У тій царині небес...» (1992, Георгій Адамович);

«Вперед, за скарбами гетьмана!» (1993, перший секретар);

«Стамбульський транзит» (1993, Шавкута);

«Притча про світлицю» (1994);

«Обережно! Червона ртуть!» (1995, Пилип Петрович);

«Святе сімейство» (1997);

«З вами небезпечно мати справу» (1998, телеспектакль; Родіон Миколайович; Росія-Україна);

«Вечори на хуторі біля Диканьки» (2001, Голова);

«Лялька» (2002);

«Вітання Вам!» (2007, доглядач човнової станції) та ін.

Визнання та нагороди

1960 — Орден «Знак пошани»;

1971 — Народний артист УРСР;

1976 — Орден Жовтневої Революції;

1981 — Народний артист СРСР;

1983 — Національна премія України імені Тараса Шевченка;

1986 — Орден Трудового Червоного Прапора;

Медаль «За трудову відзнаку»;

1991, 30 травня — Грамота Президії ВР УРСР;

1999, 22 липня — Орден «За заслуги» (Україна) 3-го ступеня;

2001, 26 липня — Орден «За заслуги» (Україна) 2-го ступеня;

2004 — Орден Дружби (Російська Федерація);

2010, 28 березня — Театральна премія «Київська пектораль» у номінації «За вагомий внесок у театральне мистецтво».

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Коломієць, Р. Франківці : [1920-1995] : Театр і час. Митець і влада. Душа і сцена / Ростислав Коломієць. - Київ : [Сабат], 1995. - 304 с. : іл.

Мистецькі обрії '2000 : альманах : науково-теоретичні праці та публіцистика. [Вип. 3] / [гол. наук. ред. І.Д. Безгін] ; Академія мистецтв України. - Київ : [СИМВОЛ-Т], 2002. - 459 с. : іл., портр.

Статті

Вергелис, О. Двое в старом доме / Олег Вергелис //  Радуга. - 2016. - № 11-12. - С. 196-215.

Кайстро, В. Юрій Мажуга, який відбувся : [інтерв'ю] / Валентина Кайстро //  Кіно-Театр. - 2001. - № 5. - С. 56-58 : фот.

Інтернет-видання

https://esu.com.ua/article-60321

https://knpu.gov.ua/winners/mazhuha-iurij-mykolajovych/

https://mediateka.suspilne.media/media/11060

https://mus.art.co.ua/yuriy-mazhuha-iuviliar/

https://suspilne.media/culture/259386-pomer-ukrainskij-aktor-urij-mazuga/

https://tsn.ua/glamur/pomer-legendarniy-ukrayinskiy-aktor-yuriy-mazhuga-2108164.html

https://umoloda.kyiv.ua/number/0/164/156230

https://www.kino-teatr.ru/kino/acter/m/sov/7496/foto/i6/

 

 

 

 

АМВРОСІЙ МАКСИМІЛІАНОВИЧ БУЧМА - ДО 135-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

  

Амвросій Максиміліанович Бучма — український радянський актор і режисер. Народний артист СРСР (1944).

Життєпис

Ранні роки

Народився Амвросій Бучма 14 березня 1891 року у Львові в родині залізничника і пралі. Був останнім з дев'яти дітей бідної родини, де живими залишилися лише він і старша сестра Ольга. Батько Максиміліян (Максим) Петрович покладав на сина великі надії, намагався вивчити його як слід та віддав до гімназії, але з неї відмінника Бронека виключили з «вовчим квитком» за артистичні карикатури на вчителів.

Завдяки сестрі 1905 року потрапив до Львівського театру товариства «Руська Бесіда» до режисера Йосипа Стадника, де вперше ступив на професійну сцену. Був талановитим у музиці (самоук гри на скрипці), співах, танцях, імпровізації, копіював навколишніх і швидко став провідним актором.

У 1905-1912 роках працював у театрі. Тут він здружився на все життя з Лесем Курбасом.

Перша світова війна

Під час Першої світової війни у 1914-1917 роках воював в австрійській армії унтерофіцером, був поранений, пізніше засуджений до розстрілу за ляпас офіцеру.

Був в облозі Перемишля, де мало не загинув від голоду й холери.

Потім потрапив у російський полон, працював на Турксибі, на каторжних роботах. Після втечі з Середньої Азії в тендері паровоза потрапив до України та за рекомендаціями львів'ян-художників його було прийнято до Театру Миколи Садовського.

Одночасно здобував освіту в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. З колективом театру пропрацював з 1917 по 1919 рік, але видатних ролей на той час не зіграв. 1919 року виїхав з театром на Захід, але у Стрию шляхи Садовського та Бучми розійшлись.

1919 року організував разом із давніми партнерами та кумирами «Новий львівський театр» у Дрогобичі, що мандрував Наддніпрянщиною. Узимку театр затримався у Вінниці, куди перебралася з «денікінського Києва» родина Гната Юри .

Тут Бучма працював у вінницькій ЧК, зокрема, писав про це у своїх мемуарах так: «У ті бурхливі дні я багато часу і сил віддавав роботі у Вінницькій чека. Через декілька місяців Вінницю захопили петлюрівці й білополяки. З групою товаришів я залишився в місті за завданням. Коли вночі прибігли мене заарештовувати, через вікно я вистрибнув у садок і втік з-під самого носа гайдамаків і пілсудчиків. За допомогою знайомого лікаря довелося близько місяця переховуватись у будинку для божевільних… Події і напружена робота підірвали моє здоров'я. Після вигнання білополяків я був звільнений від роботи в органах ЧК і повністю віддався театру».

Степан Шухевич у книзі «Спомини з Української-Галицької армії (1918-1920). Частина IV» (ст. 52) згадував, що «галицький драматичний артист Бучма був тоді аґентом чрезвичайки під псевдонімом Бронек Домбровський».

Театр ім. І. Франка

20 січня 1920 року вони об'єдналися, й на базі «Нового львівського театру» був утворений спільно з Гнатом Юрою та Семеном Семдором театр ім. І. Франка. Керувати ним було передано Гнату Юрі (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, з 1926 року працює в Києві). Найзначнішою роллю цього періоду стала роль Барона («На дні» М. Горького у постановці Г. Юри).

Франківці довго (для того часу) затримались у Вінниці — до весни 1920-го, а влітку переїхали до Черкас. Тут стало очевидно, що Гнат, стажувавшись у МХАТі, своєю творчою орієнтацією тяжів до МХАТівського життєвідтворення. Йому були чужі ідеї сценічного перевтілення, образної умовності, яку сповідували Бучма та Курбас. Вони з Бучмою виявились художниками різної творчої крові. Бучма пішов від франківців.

Бучма організував театр-студію ім. Франка та поплив по Дніпру до Херсона. Але внаслідок голоду на Херсонщині та хвороби першої жінки Бучми Поліни Самійленко вистави припинились, і театр розпався.

Після довгих поневірянь по Україні Амвросій Бучма потрапив до Києва, керував самодіяльним театром Перших залізничних майстерень, а коли Курбас організував своє Художнє Об'єднання «Березіль» (ХОБ), прийшов до давнього друга актором Четвертої майстерні.

У 1922-1926-х та 1930-1936 роках — провідний актор театру «Березіль» (спочатку в Києві, а з 1930-го — у Харкові), опора Олеся Курбаса в театральному новаторстві, ідеальний «курбасовець» — філософ та арлекін. Тут талановитий Бучма став тим самим великим, геніальним актором української сцени. Тут він зіграв свої знамениті ролі, що стали класикою національного театру: Джимі Гіґґінс у п'єсі за однойменним романом А. Сінклера, Лейба в «Гайдамаках» за Т. Шевченком, Задорожний в «Украденому щасті» І. Франка, Блазень у «Макбеті» В. Шекспіра та ін. Його найбільш досконалим образом вважається образ Пузиря в комедії «Хазяїні» І. Карпенка-Карого.

У 1926-1930 роках працював у кінематографії як актор і режисер. На Одеській кінофабриці зіграв першу роль — Тараса Шевченка в однойменному фільмі 1926 року режисера П. Чардиніна. Після «Нічного візника» (1929), де Бучма виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відоме у світі. Найбільше глядачів вразила сцена, де герой Бучми, візник, дізнає про смерть доньки від руки білогвардійця. Він у нестямі йде нічною Одесою, а за ним слідує його кінь, немов розуміючи, що сталося.

Бучма мав багато записів в німому кіно: Микола («Микола Джеря»), Ярощук («Нічний візник»), німецький солдат («Арсенал»), Лейзер та Йоселе («П'ять наречених»), Еміль («Проданий апетит»), Сашко-музикант («Напередодні») та інші.

З 1926 року «Березіль» як найкращий театр України працював у Харкові, тодішній столиці, а «франківці» — у «провінційному» Києві. Згодом столицю перевели в Київ, і відтоді театр ім. Франка посів столичне положення.

Гнат Юра, який ще з 20-х років був опонентом Курбаса, почав укріплювати творчій потенціал театру, і першими, кого він хотів бачити у своєму театрі, були курбасівці. Після комуністичного партійного розгрому театру «Березіль» у 1933 році Курбаса зняли з посади керівника «Березіля», згодом заарештували та розстріляли.

Між тим за наказом уряду 1935 року стали франківцями березільці Амвросій Бучма (вдруге) з жінкою Валентиною Бжеською, Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко. У театрі ім. І. Франка Бучма пропрацював до самої смерті — 20 років. Тут він зіграв ролі: Івана Коломійцева («Останні» М. Горького), Леніна («Правда» О. Корнійчука), Миколи Задорожного («Украдене щастя» І. Франка). У цій ролі найповніше виразився його талант, найяскравіше виявилися особливості акторської манери, вистава була тріумфальною.

Друга світова війна

15 травня 1941 року було відзначено 50-річчя Амвросія Бучми, а 27 травня колектив театру виїхав на гастролі до Москви й Ленінграда. Майстерність А. Бучми викликала захват у широкого загалу московської публіки і від колег здобула визнання. 

Війна не припинила роботи франківців. А. Бучма, на той час головний режисер театру, перебував разом із колективом в евакуації (Семипалатинськ, Ташкент), виїздив на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський та Донський фронти (1942-1943). Перебуваючи в Ташкенті, А. Бучма поставив на сцені Узбецького театру ім. Мукімі «Наталку Полтавку». Вистава йшла багато років по війні з незмінним успіхом у глядачів.

Повоєнний період

Після повернення до Києва Амвросій Бучма сполучав роботу в театрі з роботою художнього керівника Київської кіностудії художніх фільмів (1945-1948). Грав ролі: підпільник Лещук («Подвиг розвідника»), боцман Дзюба («В далекому плаванні»). За роль Макара Діброви в однойменній виставі за п'єсою О. Корнійчука одержав другу Сталінську премію другого ступеня (1949).

У повоєнний період А. Бучма трудився режисером в театрі й кіно. Консультував фільми. Викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого як професор. Серед його учнів: народні артисти Н. Копержинська, К. Степанков. Він автор статей з проблем театрального мистецтва — збірка «З глибин душі» (1959). Виступав на радіо і телебаченні. Його обирали депутатом Київської міської ради, членом першої Президії новоутвореного після війни Українського Театрального Товариства.

Амвросія Бучму було нагороджено орденами й медалями.

Амвросій Максиміліанович Бучма помер 6 січня 1957 року внаслідок довготривалої хвороби Паркінсона. Похований на Байковому кладовищі в Києві (центральна алея, ділянка № 2; надгробок — граніт; скульптор Іда Копайгоренко, архітектор Л. О. Лось; встановлений 1964 року).

Пам'ять

У 1933-1935 роках А. Бучма позував скульптору М. Г. Манізеру для фігур повстанця часу Коліївщини та кріпака з жерном на плечах, багатофігурного пам'ятника Шевченкові в Харкові.

Ім'ям Амвросія Максиміліановича названо бульвар у Києві, вулицю у Вінниці, Одесі та Харкові, театральну премію Союзу театральних діячів України, театральну премію «Бронек». В Харкові вулицю Уборевича перейменовано на честь Бучми під час процесу декомунізації 2015 року (рішення Харківської міської ради від 20 листопада 2015 р. № 12/15).

У 1977-2024 роках вулиця Бучми існувала у Львові (з липня 2024 року — вулиця Анатолія Лупиноса).

У 1976 році на території Одеської кіностудії було встановлено погруддя актора (авторство — скульптор А. Соловйов).

До 100-ліття від дня народження Амвросія Бучми у Львові на розі вулиці Озаркевича та площі Святого Юра встановлено пам'ятний знак. Надпис під барельєфом актора сповіщає нам, що «тут пройшли молоді роки українського артиста Амвросія Бучми (1891-1957). Будинок не зберігся».

8 січня 2025 року заступник міського голови Львова Андрій Москаленко повідомив, що Львівська міська рада ухвалила рішення про демонтаж пам'ятного знака акторові Амвросію Бучмі. 18 березня 2025 року пам'ятний знак — демонтовано та передано до музею «Територія Терору».

У 1962 році на фасаді будинку № 14 по вулиці Володимирській у Києві, де А. Бучма прожив останніх 13 років свого життя, встановлено меморіальну таблицю (авторство — скульптор Андрій Шапран, архітектор В. Корнєєва).

Про А. М. Бучму надруковані монографії І. Піскуна (1956), Б. Львова-Анохіна (1959), О. Бабишкіна (1966), В. Заболотної (1984).

Фільмографія

Режисер

1928 — «За стіною»;

1954 — «Земля» (разом з Олексієм Швачком).

Сценарист

1928 — «За стіною» (разом із Л. Поволоцьким).

Художній керівник

1947 — «Подвиг розвідника».

Актор

1924 — «Вендетта» — нічний сторож;

1924 — «Макдональд»;

1924 — «Сон Товстопузенка»;

1925 — «Арсенальці» — робітник заводу «Арсенал», переодягнутий студентом; він же переодягнутий старим генералом;

1925 — «Укразія» (інша назва «7+2»)— Козацький полковник;

1926 — «Микола Джеря» — Микола;

1926 — «Тарас Трясило» (інша назва «Повість про гаряче серце»)— Тарас Трясило;

1926 — «Тарас Шевченко» — Тарас Шевченко;

1928 — «Джиммі Гіґґінс» — Джиммі Гіґґінс;

1928 — «Напередодні» — Сашко-музикант;

1928 — «Нічний візник» — Гордій Ярощук;

1928 — «Проданий апетит» — Еміль;

1929 — «Арсенал» (інша назва «Січневе повстання в Києві у 1918 році») — німецький солдат;

1929 — «П'ять наречених» — Лейзер та ідіот Йоселе;

1931 — «Фата морґана» — пастух Хома Гудзь;

1932 — «Атака» — Петер;

1933 — «Смачного» (інша назва «Приємного апетиту») — кухар Карпо Бобов;

1934 — «Велика гра» (інша назва «Віра Філеаса Чендлера») — Чингіз;

1935 — «Остання ніч» (інші назви «Зона», «Біла смерть»);

1937 — «Назар Стодоля» — Сотник Кичатий;

1939 — «Щорс» — генерал Терешкевич;

1941 — «Вітер зі сходу» — Габрис;

1942 — «Олександр Пархоменко» — отаман Максюта (не вказаний у титрах);

1945 — «У далекому плаванні» — боцман Дзюба;

1945 — «Іван Грозний» — Олексій Басманов;

1945 — «Нескорені» — Тарас Яценко;

1947 — «Подвиг розвідника» — агроном Лещук;

1952 — «Украдене щастя» — Микола Задорожний.

Звання та нагороди

1940 — Народний артист Української РСР.

1941 — Державна (Сталінська) премія СРСР (за роль Леніна у театральній постановці «Правда» за О.Корнійчуком).

1944 — Народний артист СРСР.

1949 — Державна (Сталінська) премія СРСР (за роль шахтаря Макара у п'єсі О. Корнійчука «Макар Діброва»).

Орден Леніна.

Три ордени Трудового Червоного Прапора.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Бучма Амвросій Максиміліанович (1891-1957) : актор та режисер театру і кіно, педагог. Народний артист Української РСР (1940). Народний артист СРСР (1944) //  Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник]. - Київ : Велес, 2016. - С. 42-45 : портр.

Заболотна, В. І. Амвросій Бучма / В.І. Заболотна. - Київ : Мистецтво, 1984. - 167 с. : іл., портр.

Коломієць, Р. Франківці : [1920-1995] : Театр і час. Митець і влада. Душа і сцена / Ростислав Коломієць. - Київ : [Сабат], 1995. - 304 с. : іл.

Косач, Ю. А. Амвросій Бучма / Ю.А. Косач. - Київ : Молодь, 1978. - 224 с., 16 с. фотоіл., портр.

Косач, Ю. А. Душі людської чародій : [про А. М. Бучму] : для серед. шк. віку / Юрій Косач ; худож. оформ. Василя Березового. - Київ : Веселка, 1973. - 207 с. : фот.

Мусієнко Н.Б. Світло далеких зірок / Н.Б. Мусієнко, О.С. Мусієнко, В.Р. Мусієнко. - Київ : Мистецтво, 1995. - 192 с. : іл.

Павленко, Г. Легенди архіву Амвросія Бучми / Г. Павленко. - [Київ] : [Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв], [2013]. - 99 с. : іл., портр.

Сердюк, О. І. Роздуми і нотатки актора : [збірник] / Лесь Сердюк ; [упоряд., вступ. ст. та прим. Л. Г. Попової]. - Київ : Мистецтво, 1989. - 253 с. : іл., портр.

Фіалко, В. О. Театр України ІІ половини ХХ століття : образна лексіка / В. Фіалко. - Київ : ВД "Антиквар", 2016. - 429 с. : іл., портр.

Статті

Вергеліс, О. Бучма. Оптимістична трагедія / Олег Вергеліс //  Дзеркало тижня. - 2016. - 19 берез. (№ 10). - С. 14 : фото.

Заболотна, В. Мій дєдік Амвросій Бучма : хто ж він? Просто людина. Просто геній / Валентина Заболотна //  День. - 2016. - 11-12 берез. (№ 42-43). - С. 22-23 : фото.

Заболотна В. Хата. Гості дому. Традиції. Відпочинок. // . - 2003. - 5 верес.(№156).-С.18-19.  День. - 12 верес.(№161).-С.20. . - 19 верес.(№166).-С.22. . - 20 верес.(№171).-С.20.

Правдивий творець драматичного мистецтва : до 130-річчя від дня народження А. М. Бучми (1891-1957) //  Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2021. - № 1. - С. 65-73 : портр.

Інтернет-видання

https://armyinform.com.ua/2021/03/14/czikavi-fakty-z-zhyttya-ukrayinskogo-aktora-amvrosiya-buchmy/

https://esu.com.ua/article-38397

https://ft.org.ua/person/buchma-amvrosiy

https://odessa-memory.info/ru/index.php?id=623

https://vufku.org/names/amvrosij-buchma/

 

 

 

 

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ БІЛАШ - ДО 95-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Олександр Іванович Білаш — український композитор жанрів класичної та популярної музики, народний артист СРСР, Герой України, лауреат Шевченківської премії.

Життєпис

Народився Олександр Білаш 6 березня 1931 року в Градизьку (нині Глобинського району Полтавської області України) в музичній сім'ї: мати — Євдокія Андріївна, її вважали першою співачкою на сільських сходинах, а батько — Іван Опанасович — грав на балалайці, на гітарі і взагалі на всьому, що потрапляло до його рук.

У 1946 році Олександр прагнув вступити до Полтавського музичного училища, проте не був зарахований «через відсутність музичного слуху». Рік навчався в Київській музичній вечірній школі, де музику викладали брати Георгій і Платон Майбороди. Розвантажував вагони на станції, підробляв у школах, грав у ресторанах.

У 1948-1952 роках навчався в Житомирському музичному училищі ім. В. С. Косенка. У 1957 році закінчив Київську консерваторію (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) по класу композиції у М. М. Вілінського.

У 1956-1961 роках — викладач теорії музики Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (нині Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова).

Найбільш відомий як автор пісень (близько 500). Автор романсів, балад, опери «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка, оперет, ораторій і музики до кінофільмів.

Плідно співпрацював з Симфонічним оркестром Держтелерадіо України під керівництвом Вадима Гнєдаша. Майже всі його твори записані в фонд Українського радіо з цим оркестром.

Творчість Білаша О.І. має яскраво виражену спадщину української пісенності. І як доказ того — його творчий здобуток.

Автор 9-ти поетичних збірок, в тому числі «Мелодія» (1977), «Мамине крило» (1999), «Шурась» (2001).

Написав музику до кінофільмів «Катя-Катюша», «Сон», «Роман і Франческа», «Небезпечні гастролі».

Найпопулярнішими піснями автора вважають «Два кольори» та «Ясени», а також «Сніг на зеленому листі».

У 1971 році на студії Укртелефільм був знятий фільм-концерт «Як цвіт весняний…» з піснями Олександра Білаша.

У 1976-1994 роках — голова правління Київської організації Спілки композиторів України. З 1968 року — заступник голови правління Спілки композиторів Української РСР. Член Спілки письменників України (2000). З 1992 року — член Комітету з Державних премій України ім. Т. Шевченка при Кабінеті Міністрів України.

Один із засновників Українського фонду культури.

Помер Олександр Іванович Білаш 6 травня 2003 року в Києві після інсульту. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Нагороди та відзнаки

Лауреат премії імені М. Островського (1967);

Лауреат Всесоюзної премії Ленінського комсомолу (1968);

Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969 року);

Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1975);

Народний артист УРСР (1977);

Народний артист СРСР (1990);

Герой України (2001).

Твори

Опери

«Гайдамаки» (за однойменною поемою Тараса Шевченка, 1965);

моноопера «Балада війни» (1971);

моноопера «Сповідь білого тюльпана» (за однойменною поемою Лариси Слюсак);

«Прапороносці» (1985).

Ораторія

«Вишневий вітер» (1989).

Оперети

«Легенда про Київ» (1982);

«Чиста криниця»;

мюзикл «Пригоди Буратіно».

Для симфонічного оркестру

«Скерцо», «Весняна сюїта»(1959), балетна сюїта «Буратіно» (1961), поема «Павло Корчагін» (1965).

Для голосу у супроводі симфонічного оркестру

«Вокаліз» для мецо-сопрано в 5 частинах(1965).

Романси

«Кленова алея», слова С. Щипачова;

«Ви знаєте, як липа шелестить», слова П. Тичини;

«Было так — я любил и страдал…», слова В. Висоцького (з музики до кінофільму «Небезпечні гастролі»).

Пісні

«Віхола», сл. Б.  Олійника;

«Впали роси на покоси», сл. Д. Павличка;

«Два кольори», сл. Д. Павличка;

«Журавка», сл. В. Юхимовича;

«Забіліли сніги», сл. Б.  Олійника;

«Квітоньки ви, квіти», сл. О. Ситника;

«Ой не ріж косу», сл. М. Ткача;

«Сину, качки летять», сл. М. Ткача;

«Цвітуть осінні тихі небеса», сл. А. Малишка;

«Ясени», сл. М. Ткача;

«Мамині руки», сл. М. Ткача;

«Сніг на зеленому листі», сл. М Ткача;

«Ластівка», сл. М. Ткача.

Музика для спектаклів і радіопередач

Олександр Білаш написав музику до художнього біографічного фільму про Тараса Шевченка «Сон» (1964, режисер Володимир Денисенко, Київська кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка). Побудована на українському народному мелосі, вона посилює емоційне звучання твору, сприяє глибшому розкриттю образу поета.

З цієї музики нині часто виконують як окремий твір пісню «Лелеченьки» (сл. Д. Павличка).

Музика для художніх кінофільмів

1960 — «Катя-Катюша»;

1960 — «Роман і Франческа»;

1962 — «Мовчать тільки статуї»;

1962 — «Сейм виходить із берегів»;

1964 — «Сон»;

1966 — «Бур'ян»;

1967 — «Київські мелодії»;

1968 — «На Київському напрямку»;

1969 — «Небезпечні гастролі» (увертюра, куплети Бенгальського, балада, романс);

1969 — «Важкий колос»;

1970 — «Між високими хлібами»;

1970 — «Чортова дюжина»;

1971 — «Лада з країни берендеїв»;

1973 — «Новосілля»;

1973 — «До останньої хвилини»;

1973 — «Повість про жінку»;

1976 — «Дніпровський вітер» (кіноальманах — новели «Чари-очерети», «На косі»);

1983 — «Вир»;

1985 — «Женихи»;

«Легендарний Севастополь»;

«Дума про місто».

Інше

«Величальна Полтаві» та «Полтавська полька», присвячені батьківщині композитора.

Громадська діяльність

Був одним з фундаторів Українського фонду культури.

 

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Білаш, О. І. Два кольори [електронний ресурс] : [пісні О. Білаша] - К. : Атлантік, 2006. - 1 комп'ютерний диск. - ( Світова класична музика).

Білаш, О. І. Мовчать віки ... з останніх творів композитора і поета / О.І. Білаш ; [передм. І. Бокия ; упоряд. М.П. Линник]. - Київ : Київська правда, 2006. - 120 с. : іл., нот.

Білаш Олександр Іванович (1931-2003) : композитор жанрів класичної та популярної музики, народний артист України, Герой України, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, Народний артист СРСР //  Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник]. - Київ : Велес, 2016. - С. 26-29 : портр.

Михайленко, А. Осіннє золото / Анатолій Михайленко. - Київ : [Редакція газети "Вісті"], 2007. - 351 с. : іл.

Олександр Білаш //  Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біографічні нариси. - Київ : Вища школа, 2011. - С. 33-35 : іл.

Шість пісень з кінофільму "Роман і Франческа" [електронний ресурс] : сл. Д. Павличка ; муз. О. Білаша ; авт. сценарію О. Ільченко ; режисер фільму В. Денисенко. - [Київ] : [Б. в.], [2010?]. - 1 комп'ютерний диск.

Статті

Божко О. Фонд імені Олександра Білаша. //  Урядовий кур'єр. - 2005. - 7 жовт. (№190).- С.9.

Килимник, Ю. Його творчі надбання - наші культурні скарби : виповнилося 90 років від дня народження композитора Олександа Білаша / Юрій Килимник //  День. - 2021. - 26-27 березня (№ 53-54). - С. 13 : фото.

Неїжмак, В. Пісенне джерело Олександра Білаша / Василь Неїжмак //  Голос України. - 2021. - 10 березня (№ 44). - С. 7 : фото.

Осипчук, Н. Червоне й чорне на рушнику життя : Олександра Білаша не зневірили слова про "відсутність слуху" - і він став знаменитим автором музики популярних пісень, опер, оперет і творів для симфонічного оркестру / Наталія Осипчук //  Україна молода. - 2021. - 3 березня (№ 21). - С. 12 : фото.

Сигалов, А. Маестро двох кольорів : незабутні зустрічі з Олександром Білашем/ Анатолій Сигалов //  Україна молода. - 2017. - 24 трав. (№ 62). - С. 10-11 : фото.

Інтернет-видання

https://composersukraine.org/index.php?id=2397

https://csamm.archives.gov.ua/2021/03/06/oleksandr-ivanovych-bilash-1931-2003/

https://esu.com.ua/article-39952

https://knpu.gov.ua/winners/bilash-oleksandr-ivanovych/

https://umoloda.kyiv.ua/number/3701/164/154954/

https://www.pisni.org.ua/persons/20.html