ЄВГЕНІЯ СЕМЕНІВНА МІРОШНИЧЕНКО - ДО 95 -РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Євгенія Семенівна Мірошниченко — українська та радянська оперна співачка, педагог, професор, народна артистка СРСР, лауреат Державної премії СРСР (1981) та Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1972). Герой України (2006). Почесна громадянка Києва та Харкова.

Входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Розкішний голос Євгенії Семенівни у поєднанні з акторським талантом справляли приголомшливе враження на глядача. Вона не просто співала, вона поринала в образ героїні, серцем і душею проживала її життя на сцені, її вираз обличчя передавав усю гаму почуттів — від драматизму до комедійності. Діамант вітчизняної опери другої половини ХХ століття. Унікальний дар і філігранна техніка співу Євгенії були не тільки об’єктом захоплення, а й предметом заздрощів.

Біографія

Євгенія Мірошниченко народилася 12 червня 1931 року в селі Радянське (зараз Графське Вовчанського району Харківської області) у сільській родині Мірошниченків: батько загинув на фронті, мати залишилась з трьома дітьми одна.

Дитинство Жені минало у селі з типовою для тих часів назвою Радянське. З самого малечку улюбленим заняттям були співи — дівчинка мріяла підкорювати великі сцени.

Роки юності припали на важкий період німецько-радянської війни.

Наприкінці 1943 року Євгенія опинилась у Харківському спеціалізованому ремісничому училищі. Там помітили її вокальний талант і зарахували до хору обдарованих дітей — з цього розпочалася кар’єра легендарної співачки.

Разом із хором Євгенія виступала на найбільших майданчиках Радянського Союзу, співала для високопосадовців і була постійною учасницею масштабних державних фестивалів.

У 14-річному віці Євгенія заспівала «Вечірню пісню» Стеценка на сцені «Большого» — для Сталіна.

Подорослішавши, Євгенія вступила до консерваторії імені Петра Чайковського до класу професорки Марії Донець-Тессейр, яка стала другою мамою для дівчини. Вона була не лише викладачкою, а й порадницею: під її впливом формувалася свідомість Жені. Марія Едуардівна підготувала свою ученицю до Міжнародного вокального конкурсу у французькій Тулузі. Там дівчина здобула Велику премію і кубок міста Парижа.

Після закінчення консерваторії Євгенія була зарахована до Київського державного театру імені Тараса Шевченка. Дебютувала Мірошниченко у ролі Віолетти в опері «Травіата» Джузеппе Верді.

«Своє народження як співачки я пов’язую насамперед із «Травіатою» — цим шедевром Джузеппе Верді. Саме в ній відбулося моє артистичне становлення. А трагічна й чарівна Віолетта — моя незрадлива й щира любов», — так говорила співачка.

У театрі поряд із молодою виконавицею працювали Борис Гмиря, Михайло Гришко, Микола Ворвулєв, Юрій Гуляєв, Єлизавета Чавдар, Лариса Руденко. Завдяки роботі видатних режисерів і диригентів талант Євгенії набув нових граней.

У 1960-х роках Мірошниченко вже була надзвичайно популярною. Жоден великий концерт не обходився без її солов’їного співу. Після шаленого успіху на батьківщині Євгенія відправилася на стажування до Італії у знаменитий на весь світ оперний театр «Ла Скала». Її наставницею стала відома співачка і педагог Ельвіра дель Ідальго. І саме у Мілані ледь не трапився грандіозний скандал — Євгенія по вуха закохалася в італійського футболіста…

Після успіху на сцені одного з найбільших театрів країни Мірошниченко почала підкорювати кращі театри світу. Вона періодично виступала з гастролями в найбільших культурних столицях Європи. Так само вона співала в Азії, Канаді, США і Японії. Скрізь співачку зустрічали тепло і доброзичливо.

Її близька подруга Наталя Бабич писала: «Мірошниченко робила неможливе — у неї неймовірна фізіологія голосу, абсолютний гармонійний слух. Вона легко починала співати другим голосом, в народному стилі, хуліганські пісні під Висоцького. Особливо Женя любила: «Ой, ти, зараза, брову собі підкинь, для кого ж надіну синій свій берет? І куди ти, стерво, лижі нагострила? Від мене не сховаєшся — наш другий квиток», — згадувала Бабич.

У київській опереті разом із Євгенією працювала Бела Руденко, яка згодом стала солісткою Великого театру і його директоркою. І тільки через роки Євгенія дізналася, що конкуренція солісток була не зовсім чесною. Чоловік Бели, який займав посаду завідуючого відділом культури ЦК КП України і заступника міністра культури УРСР, докладав усіх зусиль, щоб у закордонні турне їхала його дружина, а не запрошувана іноземними поціновувачами мистецтва Мірошниченко. А ще сама Євгенія, на відміну від Бели, була справжньою патріоткою і на запрошення переїхати до Москви і зробити кар’єру у Великому театрі — відмовилася. Говорила: «Мені з вулиці на вулицю переїхати складно, а ви говорите: країну змінити!».

Прив’язаність до батьківщини стала перешкодою на шляху великому коханню: 10 років продовжувався роман із популярним румунським баритоном Ніколою Херлі. Розриваючись, закохані жили на дві країни. Херлі навіть шукав підтримки у генсека Румунії Ніколає Чаушеску. Але всі розуміли, що Мірошниченко — це надбання нашої держави, а Нікола – Румунії, тому ніхто нікого і нікуди не відпустив би. Сама Євгенія роками пізніше говорила, що її життя могло бути зовсім іншим, якби кордони між державами були відкритими.

У житті поза сценою Євгенія була неординарною особистістю. Дуже любила водити автомобіль, найулюбленішим траспортним засобом її була біла «Волга».

«Ремонти Жені зазвичай нічого не коштували, всі автомобілісти їй допомагали. Якось машина зламалася поруч з медінститутом. Вона пішла до ректора, а він побачив зірку і обімлів. Годин п’ять машину ремонтували, але повністю все полагодили», — Бабич.

З людьми із народу співачка розмовляла на рівних: матюкалася, як візник, звідкись бралися розхлябані манери. Якщо ж оперна діва з’являлася на світському рауті, то там поводила себе теж органічно — ось такою різною була співачка.

Та все ж лишалася дивовижною жінкою: дуже любила парфуми «Едем», ними вона просто обливалася. А ще — прикраси, хоча носила біжутерію, діамантів не мала, бо всі гроші вона з легкістю витрачала.

Євгенія Мірошниченко була прекрасним педагогом, створила вокальну школу, у якій гармонійно поєднала українське й італійське виконання.

Для рідного театру вона підготувала тринадцять солістів, які посіли провідні місця у колективі: Валентина Степова, Ольга Нагорна, Сусанна Чахоян, Катерина Стращенко, Тетяна Ганіна, Оксана Терещенко. А скільки лауреатів всеукраїнських і міжнародних конкурсів вокалістів успішно працюють у театрах Польщі — Валентина Пасічник і Світлана Калиниченко, Німеччини — Олена Бєлкіна, Японії — Оксана Верба, Франції — Олена Савченко та Руслана Кулиняк, США — Михайло Дідик і Світлана Мерліченко.

30 років вона віддала педагогіці у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського — вміла запалити вогник у душі молодих співаків, і переконати молодь завжди йти вперед до мистецьких вершин.

Останні роки свого життя співачка докладала багато зусиль для створення Малої опери на базі Лук’янівського народного будинку (тоді ще Клубу трамвайників) — концертного майданчика, де б могли ставитися рідко виконувані класичні оперні шедеври, здійснюватися експериментальні постановки, розвивати свій талант молоді музиканти. За її ініціативи 2004 року було засновано Київську малу оперу. Однак оперна діва пішла з життя, так і не побачивши кінцеву реалізацію свого задуму.

Восени 2008 року Євгенії Семенівні в Німеччині зробили онкологічну операцію, після якої, через невеликий період, вона повернулася до викладацької діяльності. Пішла з життя через те, що в неї відірвався тромб у ніч на 27 квітня 2009 року в Києві. Похована в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Творчість

Найвизначнішими ролями її репертуару були: Лючія у «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті, Цариця Ночі у «Чарівній флейті» Моцарта, Манон у «Манон» Массне, Джільда у «Ріголетто» Верді, Марфа у «Царській нареченій» і Шемаханська цариця у «Золотому півнику» Римського-Корсакова, Розіна в «Севільському цирюльнику» Россіні, Йолан у «Мілані» Майбороди. Крім того: Венера («Енеїда» Лисенка), Вона («Ніжність» Губаренка), Стася («Перша весна» Жуковського), Віолетта («Травіата» Верді), Лейла («Шукачі перлів» Бізе), Мюзетта («Богема» Пуччіні). Виконувала також українські народні пісні: «Ти до мене не ходи», «На вулиці скрипка грає», «Ой піду я межі гори», «Чотири воли пасу я» та пісні українських композиторів: «Дніпровський вальс», «Журавка» тощо.

Записувалася на радіо, грамплатівках.

Знімалася в музичних фільмах; зокрема, співала в фільмі С. Параджанова «Українська рапсодія» (1961).

Проводила концертну діяльність.

Гастролювала в США, Канаді, країнах Західної Європи.

Відзнаки

26 серпня 2006 року указом Президента України В. Ющенка нагороджена званням Героя України.

Лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1972).

Лауреат Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (Франція, 1958), Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві (1957).

Кавалер ордена Ярослава Мудрого, ордена «За розбудову України», ордена Слави «На вірність Вітчизні», ордена «Знак Пошани», «За досягнення в культурі», міжнародної нагороди — ордена св. Станіслава.

Володарка Почесного титулу «Зірка українського мистецтва».

Орден Леніна (1967) Орден Жовтневої Революції(1976) Орден Дружби народів (1981) Почесний громадянин Києва. Почесний громадянин Харкова(2001).

Увічнення пам'яті

На пленарному засіданні Київської міської ради 10 листопада 2016 року депутати ухвалили рішення перейменувати вулицю Софії Перовської на вулицю Євгенії Мірошниченко.

24 жовтня 2021 в Національній опері України був презентований збірник вокальних творів з концертно-камерного репертуару Євгенії Мірошниченко «Душа — се конвалія ніжна…» авторів-упорядників: кандидатки мистецтвознавства, співачки, піаністки, доцентки Київської муніципальної академії музики імені Р. М. Глієра, учениці Євгенії Семенівни — Орисі Баланко та диригента, аранжувальника, композитора Віталія Фізера.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Зоценко, М. В. Євгенія Мірошниченко : народна артистка СРСР / М. Зоценко. - Київ : Музична Україна, 1972. - 107 с. : іл.

Кагарлицький, М. Ф. Наодинці з совістю : Образи діячів української культури / Микола Кагарлицький. - Київ : Радянський письменник, 1988. - 487 с. : іл.

Мирошниченко Евгения Семеновна (род. в 1931 г.) : [оперная певица (лирико-колоратурное сопрано), педагог] //  100 знаменитых женщин Украины. - Х.: Фолио, 2006. - С. 297-301.

Швачко, Т. О. Євгенія Мірошниченко / Тетяна Швачко. - Київ : Музична Україна, 2011. - 279 с. : іл., портр.

Яворський, Е. Н. У світлі рампи : випуск 1 / Е.Н. Яворський. - Київ : Музична Україна, 1981. - 200 с.

Статті

Береза, Р. Незрівнянна: харизма сопрано : оперна діва Євгенія Мірошниченко мала проблеми у консерваторії через "Ленінський історичний метеріалізм", 40 років поспіль співала партію Віолетти з "Травіати" і здолала страшний діагноз / Роман Береза //  Україна молода. - 2019. - 15 травня (№ 53). - С. 12 : фото.

Васильченко, Б. Велич Майстрів : штрихи до творчих портретів Євгенії Мірошниченко та Анатолія Паламаренка / Борис Васильченко //  Україна молода. - 2025. - 13 серпня (№ 32). - С. 9 : фото.

Волга Л. Життя, де владаоює Талант. //  Урядовий кур'єр. - 2001. - 12 черв.(№102).-С.8.

Волга Л. Тріумф. //  Урядовий кур'єр. - 2001. - 19 черв.(№107).-С.1,3.

Кривда, М. Вшанували легендарну актрису / Марина Кривда //  Голос України. - 2021. - 28 жовтня (№ 203). - С. 9 : фото.

Приходько, В. Царица ночи : украинская певица Евгения Мирошниченко отказалась быть женой Фиделя Кастро / Виктор Приходько //  Загадки истории. - 2021. - [ноябрь] (№ 45). - С. 22-23 : фото.

Тарасенко, О. Благословенне жіноче ім'я - Україна : жіночі портрети країни / О. Тарасенко. - Київ : ТОВ "Поліпрінт", 2021. - 240 с. : портр.

Інтернет-видання

https://esu.com.ua/article-67859

https://kmr.gov.ua/pro-kyivsku-misku-radu/pochesni-hromadiany/miroshnychenko-ievheniia-semenivna

https://mus.art.co.ua/evheniya-miroshnychenko-spivachka-j-aktrysa-vid-boha/

https://parafia.org.ua/person/miroshnychenko-evheniya/

https://telegraf.com.ua/ukr/shou-biznes/2025-04-27/5906975-vlada-vidilila-na-ii-pokhovannya-mizernu-sumu-vid-chogo-pomerla-operna-diva-evgeniya-miroshnichenko-i-yak-viglyadae-ii-mogila

https://uain.press/blogs/yevgeniya-miroshnychenko-diamantovyj-golos-ukrayinskoyi-opery-1046739

https://vue.gov.ua/%D0%9C%D1%96%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE,_%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%8F_%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0

https://www.pisni.org.ua/persons/471.html

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3263286-evgenia-mirosnicenko-1-koloraturna-violetta.html

******************************************************************

12 червня 1931 року народилася одна з найвеличніших оперних співачок, примадонна української сцени – Євгенія Мірошниченко. Її розкішний голос у поєднанні з акторським талантом справляли приголомшливе враження на глядача. Вона не просто співала, вона поринала в образ героя, серцем і душею проживала його життя на сцені, її вираз обличчя передавав усю гаму почуттів – від драматизму до комедійності. Діамант вітчизняної опери другої половини ХХ століття. Унікальний дар і філігранна техніка співу Євгенії були не тільки об’єктом захоплення, а й предметом заздрощів.

Дитинство Жені минало у селі з типовою для тих часів назвою Радянське, що на Харківщині. З самого малечку улюбленим заняттям були співи — дівчинка мріяла підкорювати великі сцени. Роки юності припали на важкий період німецько-радянської війни.

Наприкінці 1943 року Євгенія опинилась у Харківському спеціалізованому ремісничому училищі. Там помітили її вокальний талант і зарахували до хору обдарованих дітей. З цього розпочалася кар’єра легендарної співачки.

Разом із хором Євгенія виступала на найбільших майданчиках Радянського Союзу, співала для високопосадовців і була постійною учасницею масштабних державних фестивалів.

Подорослішавши, Євгенія вступила до консерваторії імені Петра Чайковського, до класу професорки Марії Донець-Тессейр, яка стала другою мамою для дівчини. Вона була не лише викладачкою, а й порадницею, під її впливом формувалася свідомість Жені. Марія Едуардівна підготувала свою ученицю до Міжнародного вокального конкурсу у французькій Тулузі, там дівчина здобула Велику премію і кубок міста Парижа.

Після закінчення консерваторії була зарахована до Київського Державного театру імені Тараса Шевченка. Дебютувала Мірошниченко у ролі Віолетти в опері «Травіата» Джузеппе Верді.

«Своє народження як співачки пов’язую насамперед із «Травіатою» – цим шедевром Джузеппе Верді. Саме в ній відбулося моє артистичне становлення. А трагічна й чарівна Віолетта – моя незрадлива й щира любов», – так говорила співачка.

У театрі поряд із молодою виконавицею працювали Борис Гмиря, Михайло Гришко, Микола Ворвулєв, Юрій Гуляєв, Єлизавета Чавдар, Лариса Руденко. Завдяки роботі видатних режисерів і диригентів талант Євгенії набув нових граней.

У 1960-х роках Мірошниченко вже була надзвичайно популярною. Жоден великий концерт не обходився без її солов’їного співу. Після шаленого успіху на батьківщині Євгенія відправилася на стажування до Італії у знаменитий на весь світ оперний театр «Ла Скала». Її наставницею стала відома співачка і педагог Ельвіра дель Ідальго. І саме у Мілані ледь не трапився грандіозний скандал — Євгенія по вуха закохалася у італійського футболіста.

Після успіху на сцені одного з найбільших театрів країни Мірошниченко почала підкорювати кращі театри світу. Вона періодично виступала з гастролями в найбільших культурних столицях Європи. Так само вона співала в Азії, Канаді, США і Японії. Скрізь співачку зустрічали тепло і доброзичливо.

Її близька подруга Наталя Бабич писала: «Мірошниченко робила неможливе — у неї неймовірна фізіологія голосу, абсолютний гармонійний слух. Вона легко починала співати другим голосом, в народному стилі, хуліганські пісні під Висоцького. Особливо Женя любила: «Ой, ти, зараза, брову собі підкинь, для кого ж надіну синій свій берет? І куди ти, стерво, лижі нагострила? Від мене не сховаєшся – наш другий квиток», — згадувала Бабич.

У київській опереті разом із Євгенією працювала Бела Руденко, яка згодом стала солісткою Великого театру і його директоркою. І тільки через роки Євгенія дізнається, що конкуренція солісток була не зовсім чесною. Чоловік Бели, який займав посаду завідуючого відділом культури ЦК КП України і заступника міністра культури УРСР, докладав усіх зусиль, щоб у закордонні турне їхала його дружина, а не запрошувана іноземними поціновувачами мистецтва Мірошниченко. А ще сама Євгенія, на відміну від Бели, була справжньою патріоткою і на запрошення переїхати до Москви і зробити кар’єру у Великому театрі – відмовилася. Говорила: «Мені з вулиці на вулицю переїхати складно, а ви говорите: країну змінити!».

Прив’язаність до батьківщини стала перешкодою на шляху великому коханню. 10 років продовжувався роман із популярним румунським баритоном Ніколою Херлі. Розриваючись, закохані жили на дві країни. Херлі навіть шукав підтримки у генсека Румунії Ніколає Чаушеску. Але всі розуміли, що Мірошниченко — це надбання нашої держави, а Нікола – Румунії, тому ніхто нікого і нікуди не відпустив би. Сама Євгенія роками пізніше говорила, що її життя могло бути зовсім іншим, якби кордони між державами були відкритими.

У житті поза сценою Євгенія була неординарною особистістю. Дуже любила водити автомобіль, найулюбленішим траспортним засобом була біла «Волга».

«Ремонти Жені зазвичай нічого не коштували, всі автомобілісти їй допомагали. Якось машина зламалася поруч з медінститутом. Вона пішла до ректора, а він побачив зірку і обімлів. Годин п’ять машину ремонтували, але повністю все полагодили», — Бабич.

З людьми із народу співачка розмовляла на рівних: матюкалася, як візник, звідкись бралися розхлябані манери. Якщо ж оперна діва з’являлася на світському рауті, то там поводила себе теж органічно. Ось такою різною була співачка.

Та все ж лишалася дивовижною жінкою, дуже любила парфуми «Едем», ними вона просто обливалася. А ще —прикраси, хоча носила біжутерію, діамантів не мала, бо всі гроші вона з легкістю витрачала.

Євгенія Мірошниченко була прекрасним педагогом, створила вокальну школу, у якій гармонійно поєднала українське й італійське виконання.

Для рідного театру вона підготувала тринадцять солістів, які посіли провідні місця у колективі: Валентина Степова, Ольга Нагорна, Сусанна Чахоян, Катерина Стращенко, Тетяна Ганіна, Оксана Терещенко. А скільки лавреатів всеукраїнських і міжнародних конкурсів вокалістів успішно працюють у театрах Польщі – Валентина Пасічник і Світлана Калиниченко, Німеччини — Олена Бєлкіна, Японії — Оксана Верба, Франції — Олена Савченко та Руслана Кулиняк, США — Михайло Дідик і Світлана Мерліченко.

30 років вона віддала педагогіці у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського — вміла запалити вогник у душі молодих співаків, і переконати молодь завжди йти вперед до мистецьких вершин.

Останні роки свого життя співачка докладала багато зусиль для створення Малої опери на базі Лук’янівського народного будинку (тоді ще Клубу трамвайників) — концертного майданчика, де б могли ставитися рідко виконувані класичні оперні шедеври, здійснюватися експериментальні постановки, розвивати свій талант молоді музиканти. За її ініціативи 2004 року було засновано Київську малу оперу. Однак оперна діва пішла з життя, так і не побачивши кінцеву реалізацію свого задуму.

Восени 2008 року Євгенії Семенівні в Німеччині зробили онкологічну операцію, після якої, через невеликий період, вона повернулася до викладацької діяльності. Пішла з життя через те, що в неї відірвався тромб у ніч на 27 квітня 2009 року в Києві.

Найвизначнішими ролями її репертуару були: Лючія у «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті, Цариця Ночі у «Чарівній флейті» Моцарта, Манон у «Манон» Массне, Джільда у «Ріголетто» Верді, Марфа у «Царській нареченій» і Шемаханська цариця у «Золотому півнику» Римського-Корсакова, Розіна в «Севільському цирюльнику» Россіні, Йолан у «Мілані» Майбороди. Крім того: Венера («Енеїда» Лисенка), Вона («Ніжність» Губаренка), Стася («Перша весна» Жуковського), Віолетта («Травіата» Верді), Лейла («Шукачі перлів» Бізе), Мюзетта («Богема» Пуччіні). Виконувала також українські народні пісні: «Ти до мене не ходи», «На вулиці скрипка грає», «Ой піду я межі гори», «Чотири воли пасу я» та пісні українських композиторів: «Дніпровський вальс», «Журавка» тощо.

26 серпня 2006 року указом президента України Віктора Ющенка присвоєно звання Героя України. Окрім того:

Лауреатка Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1972).

Лауреатка Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (Франція, 1958).

Лауреатка Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві (1957).

Кавалер ордена Ярослава Мудрого, ордена «За розбудову України», ордена Слави «На вірність Вітчизні», ордена «Знак Пошани», «За досягнення в культурі», міжнародної нагороди – ордена Св. Станіслава.

Володарка Почесного титулу «Зірка українського мистецтва».

 

ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ БОГОМОЛЕЦЬ - ДО 145-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Олександр Олександрович Богомолець — український радянський учений-патофізіолог, основоположник української школи патологічної фізіології, ендокринології і геронтології, організатор української науки, засновник перших в Росії і Україні науково-дослідних закладів медичного профілю, Герой Соціалістичної Праці (1944).

Дійсний член (з 1929 року) і президент (з 1930 року) УАН (з 1936 року — АН УРСР), академік (з 1932 року) і віце-президент (з 1942 року) Академії наук СРСР, дійсний член Академії медичних наук СРСР (з 1944 року), депутат Верховної Ради СРСР 1-го та 2-го скликань, депутат і заступник голови (в 1944-1946 роках) Верховної Ради УРСР 1-го скликання.

Очолював створені ним Інститут експериментальної біології та патології та Інститут клінічної фізіології АН УРСР. Опрацював ефективну методику впливу на сполучну тканину за допомогою винайденої ним антиретикулярної цитотоксичної сироватки, відомої у цілому світі як стимулятор функцій сполучної тканини. Автор численних праць з ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету та алергії, раку, старіння організму тощо.

Ранні роки

Олександр Олександрович Богомолець був другою дитиною в сім'ї лікарів і революціонерів — земського лікаря Олександра Михайловича Богомольця (1850-1935 роки) і його дружини Софії Миколаївни Богомолець (1856-1892 роки) з дому Присецьких гербу «Новина». Старший брат — Микола — помер у дитинстві.

Олександр Богомолець-молодший народився 12 (24) травня 1881 року в Лук'янівській в'язниці Києва, де під слідством перебувала його мати в справі радикальної народницької організації лівого спрямування «Південно-російський робітничий союз». Невдовзі після пологів сина забрали від матері й віддали на виховання до свого дідуся — Миколи Максимовича Присецького, який жив у маєтку Климове. Софія отримала вирок — десять років каторги в Забайкаллі. Малий Сашко зміг побачити матір тільки через десять років, коли Олександру Михайловичу Богомольцю нарешті дозволили побачення з Софією. На той момент вона була вже безнадійно хвора на туберкульоз.

Після повернення із Забайкалля батька Сашко деякий час жив із ним у Ніжині, початкову освіту отримував удома — з дитинства захоплювався читанням. Протягом року навчався у чоловічій гімназії при Історико-філологічному інституті князя Безбородька (раніше — Гімназія вищих наук, зараз — Ніжинський державний університет ім. Гоголя). За успіхи в навчанні Саша Богомолець був нагороджений похвальним листом і книгою І. Тургенєва «Записки мисливця».

У 1895 році батько і син Богомольці переїхали до Кишинева, де жили у рідного брата Олександра Михайловича — Михайла Михайловича Богомольця. Олександр продовжив навчання в Кишинівській гімназії, але на передостанньому році його відрахували з офіційним формулюванням «за небезпечний напрямок думок». З великими зусиллями його влаштували до 1-ї Київської чоловічої гімназії, яку юнак закінчив із золотою медаллю.

Репутацію «неблагонадійного» він підтвердив і в Київському університеті Святого Володимира, куди поступив 1900 року. Навчався спочатку на юридичному, збираючись стати адвокатом-криміналістом, а потім на медичному факультеті. Там Олександр брав участь у русі за права студентів. Не вбачаючи можливості продовжувати навчання в Києві і, очевидно, не бажаючи підставляти під удар батька, за яким зберігався поліційний нагляд, Олександр Богомолець перевівся на медичний факультет Новоросійського університету в Одесу.

Першу наукову роботу опублікував на другому курсі університету — «До питання про будову і мікрофізіологію бруннерових залоз» (1902 рік). На кінець навчання Олександра Богомольця в Одеському університеті в його послужному списку нараховувалося п'ять наукових робіт.

Під час навчання, а також після закінчення університету (1907 рік) працював на кафедрі загальної патології під керівництвом передових вчених того часу В. В. Підвисоцького, О. Ф. Маньківського, Л. О. Тарасевича, М. Г. Ушинського і В. В. Вороніна.

У 1909 році під керівництвом професора Володимира Вороніна захистив у Імператорській військово-медичній академії (Петербург) докторську дисертацію «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі». Одним з опонентів на захисті був відомий російський фізіолог академік І. П. Павлов, який дав високу оцінку роботі молодого ученого. Олександр Олександрович Богомолець став наймолодшим у Російській імперії доктором медицини — на момент захисту йому було 28 років.

Того ж року Олександр Богомолець був обраний приват-доцентом кафедри загальної патології медичного факультету Новоросійського університету в Одесі (нині — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова).

Невдовзі після захисту він одружився з Ольгою Георгіївною Тихоцькою (1891-1956 роки) гербу «Наленч». У подружжя народився син Олег (1911-1991 роки).

1911 року був відряджений на стажування в Париж на кафедру фізіології в Сорбонні для отримання професорського звання. Після повернення (того ж року) призначений екстраординарним професором кафедри загальної патології і бактеріології медичного факультету Саратовського університету.

«Саратовський» період

У Саратові Олександр Богомолець та його учні і послідовники заклали основи нової галузі в медичній науці — патологічній фізіології, створивши відповідну кафедру. Олександр Богомолець сам набрав штат і закупив за власні кошти наукові прилади (частину обладнання привіз із Франції).

На момент відкриття нового навчального року кафедра, очолювана доктором Богомольцем, була вже повноцінною дослідницькою структурою. Олександр Богомолець також розпочав викладацьку діяльність. Його лекції завоювали популярність серед студентства.

Олександр Богомолець організував також кафедри мікробіології і загальної патології в агрономічному та ветеринарному інститутах Саратова.

У 1917 році доктор Богомолець очолив саратовські Вищі жіночі медичні курси.

Жовтневий переворот 1917 року Олександр Богомолець сприйняв позитивно — як і багато з представників ліберальної інтелігенції, серед яких самодержавство було непопулярним. У доктора Богомольця, крім того, був і свій рахунок до царизму — смерть матері.

Під час громадянської війни Олександр Богомолець сам запропонував представникам нової влади комплекс протиепідемічних заходів (Саратову і всій губернії тоді загрожували холера і епідемічний висипний тиф). Був старшим епідеміологом Саратовського губернського відділу охорони здоров'я, членом комісії з боротьби з тифом та консультантом-епідеміологом санітарного відділу Південно-Східного фронту Червоної Армії.

У жовтні 1918 року, продовжуючи завідувати кафедрою в Саратовському університеті, професор Богомолець створив свою першу науково-дослідну установу — Державний інститут мікробіології та епідеміології Південного Сходу Росії («Мікроб»). Це був також перший у Росії медичний науково-дослідний заклад. Інститут «Мікроб» успадкував розробки проти чуми, холери, сибірки, які проводили в Петербурзі у так званому Чумному форті, — все обладнання і препарати звідти були перевезені в Саратов.

1923 року організував у Саратові першу в СРСР протималярійну лабораторію.

У Саратові розпочав роботу над першим у світі підручником з патофізіології. В основу підручника ліг курс лекцій для студентів університету. Робота над цим підручником тривала до кінця життя доктора Богомольця. З «Короткого курсу патологічної фізіології», опублікованого 1921 року, підручник у підсумку розрісся до п'ятитомника. За цю роботу Олександру Богомольцю була присуджена Сталінська премія (1941 рік).

У 1934 році одна з редакцій посібника вийшла українською мовою.

У Саратові Олександр Богомолець зробив також свій найважливіший винахід, створив імунну цитотоксичну антиретикулярну сироватку, яка прискорювала загоєння ран і активізувала імунну систему людини. «Сироватку Богомольця» успішно застосовували для лікування інфекційних ускладнень ран і переломів. Під час радянсько-німецької війни 1941-1945 років її особливо потребували радянські польові та евакуаційні госпіталі.

«Московський» період

1925 року доктор Олександр Богомолець був призначений завідувачем кафедри патологічної фізіології 2-го Московського університету. У Москві він створив відділення експериментальної патології в Інституті з вивчення вищої нервової діяльності при Комуністичній академії.

У 1926 році Олександр Богомолець узяв участь у створенні першого в світі Інституту гематології та переливання крові (нині — Гематологічний науковий центр Росздраву), який він очолив у 1928 році після смерті його першого директора — Олександра Олександровича Богданова. Там під його керівництвом була розроблена унікальна методика консервування донорської крові, яку й досі застосовують практично без змін. Тоді ж Олександр Богомолець та його учні встановили універсальний донорський характер першої групи крові. Цим інститутом Богомолець продовжував керувати до 1931 року, вже будучи президентом Академії наук УРСР.

У Москві Олександр Богомолець створив також онкологічну лабораторію при Московському міськздороввідділі і взяв активну участь у створенні Інституту функціональної діагностики й експериментальної терапії.

У цей період написав праці «Вступ до вчення про конституції та діатези» (два видання, 1928 рік), «Криза ендокринології» (1927 рік), «Загадка смерті» (1927 рік), «Про вегетативні центри обміну» (1928 рік), «Набряк. Нарис патогенезу» (1928 рік), «Артеріальна гіпертонія. Нарис патогенезу» (1929 рік). У Москві Олександр Богомолець значно переробив і розширив підручник «Патологічна фізіологія» (3-є видання, 1929 рік).

Президент Академії Наук УРСР

У 1930 році Олександра Богомольця обрали президентом Всеукраїнської академії наук. Переїхавши з групою учнів до Києва, він створив Інститут експериментальної біології та патології Наркомату охорони здоров'я УРСР та Інститут клінічної фізіології АН УРСР. Під будівництво останнього виділили 2,661 га землі в центрі Києва. Після смерті вченого обидва інститути об'єднали в Інститут фізіології АН УРСР (1953).

Новообраний президент АН УРСР провів повну перебудову її структури: на базі розрізнених кафедр і лабораторій створили цілі науково-дослідні установи (інститути). До роботи в них були залучені молоді перспективні вчені. Структура АН України, яку заклав Олександр Богомолець, у загальних рисах зберігається й досі.

У Києві Олександр Богомолець заснував «Медичний журнал АН УРСР». Організовував щорічні широкі наукові конференції з найактуальніших проблем медицини, брав участь у редагуванні багатьох наукових збірників.

У 1941 році, за кілька місяців до початку Німецько-радянської війни, Олександр Богомолець створив Київський диспансер боротьби з передчасною старістю. На його базі пізніше був утворений Інститут геронтології.

За два роки до створення диспансеру академік випустив брошуру «Подовження життя», в якій науково обґрунтував можливість і реальність тривання людського життя протягом 100 і більше років. Деякі ідеї, викладені в ній, Олександр Богомолець почав розробляти ще в Саратові.

У підсумку Олександр Богомолець перетворив Київ на один із найпрестижніших наукових центрів СРСР.

Олександр Богомолець очолював Академію наук УРСР в нелегкі роки сталінських репресій. Порятунком від НКВС йому були зобов'язані відомий український демограф Михайло Птуха, основоположник української економічної географії Костянтин Воблий, математик Микола Крилов, фізик-ядерник Олександр Лейпунський, який створив перший в СРСР ядерний реактор на швидких нейтронах.

Олександр Богомолець також зміг, хоча й не надовго, відстрочити арешт видатного українського історика і сходознавця Агатангела Кримського.

Після війни академіку вдалося добитися звільнення з тюрми чоловіка своєї двоюрідної сестри, актриси Наталії Михайлівни Богомолець-Лазурської (1880-1958 роки), — відомого літературознавця Володимира Лазурського, який дружив з послом Італії під час німецько-румунської окупації Одеси.

Громадянський подвиг академіка Олександра Богомольця стає зрозумілим ще й тому, що він і сам був на волосок від загибелі. Причиною тому була його «неблагополучна» щодо походження рідня. Двоюрідний брат президента АН УРСР, Вадим Михайлович Богомолець (1878-1936 роки), був генерал-хорунжим Української Держави при гетьмані Павлі Скоропадському.

З початком радянсько-німецької війни Академію наук УРСР евакуювали до Уфи. Там О. Богомолець провів широку реорганізацію української науки для потреб воєнного часу. Разом з академіком Миколою Бурденком створив Академію медичних наук СРСР.

Навесні 1944 року Олександр Богомолець повернувся до Києва, де очолив роботи з відновлення Академії наук УРСР.

Олександр Богомолець захоплювався музикою та полюванням. «Батько казав, що після науки він найбільше любить музику і живу природу. — згадував син Олександра Богомольця Олег. — Особливо він цінував Петра Чайковського. Шоста фортепіанна симфонія була пов'язана у нього зі спогадами про матір. Коли будинок занурювався у сон, батько сідав за роботу і трудився до ночі. І весь цей час у нього в кабінеті тихо-тихо звучала музика. Такий режим він підтримував довго».

Останні роки життя

У середині жовтня 1943 року в Олександра Богомольця стався розрив плеври і спонтанний пневмоторакс на тлі давнього туберкульозу, яким він заразився ще в дитинстві від матері на каторзі. Ситуація ускладнювалася тим, що Олександр Олександрович, незважаючи на туберкульоз, багато курив.

Повторний пневмоторакс трапився в липні 1946 року на дачі. Спроби друзів і колег зупинити хворобу виявилися безуспішними. 17 липня 1946 академік Олександр Богомолець продиктував останні розпорядження синові, Олегу Олександровичу, а 19 липня о 22 годині 15 хвилин його не стало.

Похований академік в парку, посадженому ним і його учнями, біля будинку, де він жив. До місця поховання академіка везли вулицями ще не відновленого після бомбардувань Києва з військовими почестями — на артилерійському лафеті.

Засновані Олександром Богомольцем Інститут експериментальної біології і патології та Інститут клінічної фізіології опинилися під загрозою знищення. Ситуацію врятував парторг Інституту експериментальної біології і патології, який виявився порядною людиною і зміг переконати українське партійне начальство в абсурдності звинувачень. Однак засновані академіком Богомольцем інститути всі ці роки не працювали. Відновили вони свою роботу лише після смерті Сталіна.

Науковий внесок

Праці академіка Богомольця сприяли розвиткові практично всіх галузей патологічної фізіології. Вони стосувалися питань ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету й алергії, раку, патології кровообігу (зокрема гіпертонії), патогенезу шоку, механізму дії переливання крові, старіння організму тощо.

Основною ідеєю багатьох праць Олександра Богомольця є висунуте ним положення про те, що виникнення, перебіг і кінець захворювання залежать не тільки від причини, яка викликала хворобу, а й від здатності організму до опору, тобто від його реактивності. Остання, на думку академіка, зумовлюється станом нервової системи і сполучної тканини.

Олександр Олександрович Богомолець створив учення про фізіологічну систему сполучної тканини, до якої включав різноманітні сполучнотканинні клітини та міжклітинні утворення. Він вважав, що така система виконує в організмі кілька функцій: захисну (фагоцитоз і утворення антитіл), пластичну (загоювання ран, виразок, зростання переломів кісток тощо) і трофічну (участь в обміні речовин).

Велике значення мали праці академіка Богомольця, присвячені переливанню крові. У них доведено, що переливати кров доцільно не лише за її нестачі, а й з метою підвищення реактивності організму.

Найважливішим напрямком творчих пошуків вченого стало вчення про сполучну тканину, її морфогенез, клітинні компоненти та безклітинні структури, їх участь і роль у фізіологічних і патологічних процесах в організмі як цілому. Він встановив, що сполучна тканина утворює в організмі своєрідну систему зі складними функціональними проявами, а її гістологічні елементи надзвичайно різноманітні. Ця так звана неоформлена тканина населена різними активними клітинними елементами. Богомолець запропонував нову оригінальну концепцію сполучної тканини як фізіологічної системи, що відіграє важливу роль у життєдіяльності організму. Як зазначає Ігор Шаров у своїй книжці «100 видатних імен України», створивши свою концепцію і показавши значення її реактивних можливостей при деяких патологічних процесах, учений писав: «Фізіологічна система сполучної тканини, яка в своєму стані відбиває стан інших фізіологічних систем, є тією ареною, на якій розігруються патологічні процеси. Зі сказаного зрозуміло, що немає і не може бути захворювання організму, в розвитку і перебігу якого фізіологічна система сполучної тканини не брала б особливо діяльної участі. Ось чому можливість тримати реактивність фізіологічної системи сполучної тканини, її пластичні, трофічні і захисні функції на належній висоті є одним із найістотніших завдань патогенетичної терапії». Запропонована Богомольцем антиретикулярна сироватка вплинула не лише на збудників інфекції та їх токсини, а й на реактивність фізіологічної системи сполучної тканини, від стану якої значною мірою залежить знищення мікробів та їх токсинів при будь-якій інфекції. Показання до застосування антиретикулярної цитотоксичної сироватки визначалися не причиною захворювання, а станом реактивності фізіологічної системи сполучної тканини організму. Вчення Богомольця про фізіологічну систему сполучної тканини сприяло виникненню ряду нових наук, наприклад, алергології, а також різноманітних модифікацій вчення про імунітет, яким зараз надається важливого значення. Це вчення надало цілісності і багатьом іншим науковим досягненням О.О. Богомольця, як-от його розробкам проблем довголіття організму.

В останні роки життя Олександр Богомолець багато уваги приділяв питанням старіння організму. Як і Ілля Мечников, вважав, що людина за своєю природою може жити 125-150 років; старіння, що наступає у 60-70 років, — передчасне і зумовлене несприятливими умовами життя та захворюваннями.

Нагороди

Заслужений діяч науки УРСР (1943 рік);

Лауреат Сталінської премії (1941 рік);

Герой Соціалістичної Праці (1944 рік);

Нагороджений двома орденами Леніна, іншими орденами та медалями.

Вшанування пам'яті

1953 року Академія наук УРСР заснувала Премію імені О.О. Богомольця, яку вручає Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні досягнення в галузі технічної фізіології та патофізіології.

Вулиця Академіка Богомольця у Києві.

Вулиця Богомольця у Львові.

У 2015 році у Броварах вулицю Боженка перейменували на вулицю Академіка Богомольця.

На честь вченого названий дендрологічний парк, розташований на вулиці Академіка Богомольця, 2, що у Печерському районі міста Києва. Парк був закладений у 1930-х роках за ініціативою і безпосереднього керівництва академіка Олександра Богомольця.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Дрозд, В. Дорога до матері : роман-біографія / Володимир Дрозд. - Київ : Молодь, 1979. - 215 с.

Дрозд, В. Ритми життя : роман-біографія / Володимир Дрозд. - К.: Дніпро, 1984. - 447 с.

Олександр Богомолець //  Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біографічні нариси. - Київ : Вища школа, 2011. - С. 44-46 : іл.

Піцик, Н. О. Людина великої мрії / Н. Піцик - К. : Молодь, 1962. - 304 с. : фото.

Сто видатних українців / [авт. ст. В. Астапенко та ін.]. - Київ : Арій, 2006. - 496 с. : портр.

Шакула, С. В. Олександр Богомолець : (1881-1946 рр.) / С. В. Шакула //  100 видатних українців. - К. : Видавництво Арій, 2006.. - С. 358-361 : портр.

Шаров, І. Богомолець Олександр Олександрович : (1881-1946) - патофізіолог / Ігор Шаров //  100 видатних імен України. - К. : Альтернативи, 1999. - С. 42-44.

Шаров, І. Ф. 100 видатних імен України / Ігор Шаров. - Київ : Альтернативи, 1999. - 504 с. : портр.

Статті

Виленский Ю. Неизвестный Богомолец. //  Зеркало недели. - 1999. - 10-16апр.(N14).-С.11.

Віленський, Ю. Невідомий Богомолець : як академікові вдавалося визволяти колег зі сталінських катівень / Юрій Віленський //  День. - 2017. - 1 серп. (№ 132). - С. 5 : фото.

Онищенко Н. Ніжинські Богомольці. //  Урядовий кур'єр. - 2005. - 26 трав. (№96).- С.10.

Приходько, В. Жить вечно : академик Богомолец вернул Сталину мужскую силу / Виктор Приходько //  Загадки истории. - 2021. - [июнь] (№ 25). - С. 21 : фото.

Проценко Т.В. Видатний лікар,учений,організатор науки. //  Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2001. - 2-й квартал.-С.80-85.

Служіння людям : до 140-річчя від дня народження О. О. Богомольця (1881-1946) //  Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2021. - № 2. - С. 67-75 : портр.

Інтернет-видання

https://ekmair.ukma.edu.ua/items/817ab1ee-1b33-48f1-86ea-b340dabbbf60

https://knu.ua/ua/geninf/osobystosti/bogomolets/

https://nmuofficial.com/akademik-o-o-bogomolets/

https://onmedu.edu.ua/bogomolec-oleksandr-oleksandrovich/

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/24/1881-narodyvsya-odeksandr-bogomolec-vchenyy-medyk

https://www.mif-ua.com/archive/article/16849

https://www.nbuv.gov.ua/node/4082

https://www.pharmencyclopedia.com.ua/article/1957/bogomolec-oleksandr-oleksandrovich