ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ МИКОЛАЙЧУК - ДО 85-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Іван Васильович Миколайчук — український кіноактор, кінорежисер, сценарист, письменник. лауреат Шевченківської премії 1988 року (посмертно). Зіграв 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв та має дві режисерські роботи. Його називали «душею українського кіно».

Життєпис

Іван Миколайчук народився у 15 червня 1941 року у селі Чортория Кіцманського району Чернівецької області Української РСР у багатодітній селянській родині, що мала 13 дітей.

Дехто з його братів і сестер досі живе в Чорториї. До повноліття дожило десятеро братів та сестер.

У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу. Старша сестра Фрозина Грицюк та її син Василь доглядають меморіальний Музей-садибу Івана Миколайчука, відбудованого на місці старої батьківської хати в Чорториї.

З 12 років Іван грав у сільському самодіяльному театрі: була це роль старого Івана, батька Софії у виставі «Безталанна» за п'єсою Михайла Старицького.

Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука).

1957 року закінчив Чернівецьке музичне училище, 1961-го — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.

29 серпня 1962 року одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк.

У 1963-1965 роках — навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Віктора Івченка).

У кіно дебютував ще студентом — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

Іван Миколайчук прийшов у кіно через ворота кіностудії імені Олександра Довженка разом зі своїм учителем Віктором Івченком. Той привів його, аби студента взяли в картину «Тіні забутих предків». За легендою, режисер фільму Сергій Параджанов з поваги до Івченка дав команду зробити пробу, одначе без нього. Вже йдучи зі студії, прошепотів на вухо операторові Юрію Іллєнку, щоб той не заряджав плівку. Студенту належало проказати невеличкий монолог з епізоду різдвяного свята. Миколайчук заговорив, а потому помолився Богу, перехрестився. Отут Іллєнка і пробило: Іван справді молився…

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі.

«Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.

«Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»

Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.»

У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. У «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.

1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології».

Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

«Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років.

Івана Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон XX» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя», в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон XX».

1983-го Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

Помер Іван Миколайчук від раку 3 серпня 1987 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

Фільмографія

1964 — «Сон» (Тарас Шевченко);

1964 — «Тіні забутих предків» (Іван Палійчук);

1965 — «Гадюка», (Валько Брикін);

1966 — «Бур'ян», (Давид Мотузка);

1967 — «Дві смерті», актор;

1967 — «Київські мелодії», актор;

1968 — «Помилка Оноре де Бальзака», актор;

1968 — «Анничка», (Роман);

1968 — «Камінний хрест», (Микола);

1968 — «Розвідники», актор (Віктор Курганов, прізвисько Борода);

1968 — «Визволення» (кіноепопея), частина 1 — «Вогняна дуга», (Савчук);

1969 — «Визволення» (кіноепопея), частина 2 — «Прорив», (Савчук);

1970 — «Білий птах з чорною ознакою», сценарист, (Петро);

1970 — «Комісари», актор;

1971 — «Іду до тебе», актор;

1971 — «Лада з країни Берендеїв», актор;

1971 — «Захар Беркут», (Любомир);

1972 — «Наперекір усьому», актор;

1972 — «Пропала грамота» (Козак Василь);

1973 — «Повість про жінку», актор;

1973 — «Коли людина посміхнулась», актор;

1974 — «Марина», актор;

1974 — «Мріяти і жити», сценарист;

1975 — «Канал», актор;

1976 — «Тривожний місяць вересень», (Гнат);

1977 — «Бірюк», сценарист у співавт;

1978 — «Море», актор;

1978 — «Під сузір'ям Близнюків», сценарист;

1978 — «Спокута чужих гріхів»;

1979 — «Вавилон XX», актор, композитор, режисер, сценарист;

1980 — «Лісова пісня. Мавка», актор;

1981 — «Така пізня, така тепла осінь», актор, режисер, сценарист;

1982 — «Повернення Баттерфляй», актор;

1983 — «Легенда про княгиню Ольгу», (князь Володимир);

1983 — «Миргород та його мешканці», актор;

1986 — «І в звуках пам'ять відгукнеться...», сценарист;

1986 — «На вістрії меча», (Турчин);

1987 — «Жменяки», (Жменяк);

1989 — «Небилиці про Івана», сценарист.

Вшанування пам'яті

На честь Івана Миколайчука названі вулиці у Дніпрі, Києві, Львові, Полтаві, Івано-Франківську, Кропивницькому, Вінниці, Коломиї, Чернівцях та Ковелі.

25 грудня 2015 року Вінницька міська рада своїм рішенням № 71 перейменувала вулицю та провулок Фелікса Кона на вулицю та провулок Івана Миколайчука.

На честь нього названо 49 курінь УПЮ імені Івана Миколайчука.

8244 Миколайчук — астероїд, названий на честь митця.

Миколайчук-Фест — всеукраїнський фестиваль народної пісні та кіно, присвячений 75-річчю актора.

23 лютого 2016 року на сайт Президента України подана петиція про присвоєнню Іванові Миколайчуку почесного звання «Герой України».

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Миколайчук Іван Васильович : (народ. 1941 р. - пом. 1987 р.) //  100 знаменитих людей України. - Х. : Фоліо, 2005. - С. 305-309.

Пісенне дерево Івана Миколайчука. [Збірник народних, календарно-обрядових та авторських пісень, що звучать у кінофільмах за участю Івана Миколайчука] / [упоряд., авт. передм. та комент. В.П. Коротя-Ковальська]. - Вижниця : Черемош, 2023. - 161 с. : фотоіл., портр., ноти.

Рафальська, Г. В. Іван Миколайчук : (1941-1987 рр.) / Г. В. Рафальська //  100 видатних українців. - К. : Видавництво Арій, 2006.. - С. 487-492 : портр.

Тримбач, С. Іван Миколайчук. Містерії долі / Сергій Миколайчук ; Національний університет "Києво-Могилянська академія" ; Центр європейських гуманітарних досліджень ; Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства. - Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2023. - 368 с., 16 с. фотоіл., портр.

У KINO-КОЛІ / за ред. Володимира Войтенка ; Національний університет "Києво-Могилянська академія" ; Центр європейських гуманітарних досліджень ; Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства. - Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2023. - 560 с., 32 с. фотоіл.

Статті

Бондаренко, Б. Кохання із запахом лілій : легендарний український актор Іван Миколайчук одружився під час зйомок "Тіней забутих предків", виховував прийомного сина й боровся з онкологією / Богдан Бондаренко //  Історія плюс. - 2020. - № 8. - С. 18-19 : фото.

Краснодемський, В. Іван Миколайчук, якого ми досі не знали : 15 червня народився видатний кінематографіст / Володимир Краснодемський //  Голос України. - 2020. - 13 червня (№ 95). - С. 14 : фото.

Краснодемський, В. "О, як натхненно вміє він не грати" / Володимир Краснодемський //  Голос України. - 2021. - 15 червня (№ 111). - С.12 : фото.

Олійник, Т. О, як натхненно він умів не грати! : акторові Іванові Миколайчуку виповнилося б 75 років / Тетяна Олійник //  Україна молода. - 2016. - 10-11 черв. (№ 74). - С. 14 : фото.

Саква, О. Невідомий Іван Миколайчук : Тримбач Сергій. Іван Миколайчук. Містерії долі. - К.: Дух і літера, 2021, - 367 с., з іл. Серія "Постаті культури". / Олександр Саква //  Київ. - 2023. - № 5/6. - С. 161-166.

Тримбач, С. "Вавилон, брате, Вавилон!" : день народження Івана Миколайчука: унікальний день унікального українця / Сергій Тримбач //  День. - 2019. - 19 червня (№ 106). - С. 6-7 : фото.

Тримбач, С. Птахи білі, ознаки різні : нові версії життя і смерті легенд українського кіно і театру / Сергій Тримбач //  День. - 2021. - 1-2 жовтня (№ 125-126). - С. 16-17 : фото.

Інтернет-видання

http://mykolajchuk.com.ua/

https://mediateka.suspilne.media/media/2877

https://osvita.ua/school/biography/93713/

https://slovopys.kubg.edu.ua/dusha-ukrainskoho-kino-ivan-mykolaichuk/

https://vue.gov.ua/%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D1%87%D1%83%D0%BA,_I%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

https://www.radiosvoboda.org/a/908164.html

https://www.ukrinform.ua/tag-ivan-mikolajcuk

https://24tv.ua/trends24/ivan-mikolaychuk-malovidomi-fakti-pro-aktora_n2847254

ЄВГЕНІЯ СЕМЕНІВНА МІРОШНИЧЕНКО - ДО 95 -РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Євгенія Семенівна Мірошниченко — українська та радянська оперна співачка, педагог, професор, народна артистка СРСР, лауреат Державної премії СРСР (1981) та Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1972). Герой України (2006). Почесна громадянка Києва та Харкова.

Входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Розкішний голос Євгенії Семенівни у поєднанні з акторським талантом справляли приголомшливе враження на глядача. Вона не просто співала, вона поринала в образ героїні, серцем і душею проживала її життя на сцені, її вираз обличчя передавав усю гаму почуттів — від драматизму до комедійності. Діамант вітчизняної опери другої половини ХХ століття. Унікальний дар і філігранна техніка співу Євгенії були не тільки об’єктом захоплення, а й предметом заздрощів.

Біографія

Євгенія Мірошниченко народилася 12 червня 1931 року в селі Радянське (зараз Графське Вовчанського району Харківської області) у сільській родині Мірошниченків: батько загинув на фронті, мати залишилась з трьома дітьми одна.

Дитинство Жені минало у селі з типовою для тих часів назвою Радянське. З самого малечку улюбленим заняттям були співи — дівчинка мріяла підкорювати великі сцени.

Роки юності припали на важкий період німецько-радянської війни.

Наприкінці 1943 року Євгенія опинилась у Харківському спеціалізованому ремісничому училищі. Там помітили її вокальний талант і зарахували до хору обдарованих дітей — з цього розпочалася кар’єра легендарної співачки.

Разом із хором Євгенія виступала на найбільших майданчиках Радянського Союзу, співала для високопосадовців і була постійною учасницею масштабних державних фестивалів.

У 14-річному віці Євгенія заспівала «Вечірню пісню» Стеценка на сцені «Большого» — для Сталіна.

Подорослішавши, Євгенія вступила до консерваторії імені Петра Чайковського до класу професорки Марії Донець-Тессейр, яка стала другою мамою для дівчини. Вона була не лише викладачкою, а й порадницею: під її впливом формувалася свідомість Жені. Марія Едуардівна підготувала свою ученицю до Міжнародного вокального конкурсу у французькій Тулузі. Там дівчина здобула Велику премію і кубок міста Парижа.

Після закінчення консерваторії Євгенія була зарахована до Київського державного театру імені Тараса Шевченка. Дебютувала Мірошниченко у ролі Віолетти в опері «Травіата» Джузеппе Верді.

«Своє народження як співачки я пов’язую насамперед із «Травіатою» — цим шедевром Джузеппе Верді. Саме в ній відбулося моє артистичне становлення. А трагічна й чарівна Віолетта — моя незрадлива й щира любов», — так говорила співачка.

У театрі поряд із молодою виконавицею працювали Борис Гмиря, Михайло Гришко, Микола Ворвулєв, Юрій Гуляєв, Єлизавета Чавдар, Лариса Руденко. Завдяки роботі видатних режисерів і диригентів талант Євгенії набув нових граней.

У 1960-х роках Мірошниченко вже була надзвичайно популярною. Жоден великий концерт не обходився без її солов’їного співу. Після шаленого успіху на батьківщині Євгенія відправилася на стажування до Італії у знаменитий на весь світ оперний театр «Ла Скала». Її наставницею стала відома співачка і педагог Ельвіра дель Ідальго. І саме у Мілані ледь не трапився грандіозний скандал — Євгенія по вуха закохалася в італійського футболіста…

Після успіху на сцені одного з найбільших театрів країни Мірошниченко почала підкорювати кращі театри світу. Вона періодично виступала з гастролями в найбільших культурних столицях Європи. Так само вона співала в Азії, Канаді, США і Японії. Скрізь співачку зустрічали тепло і доброзичливо.

Її близька подруга Наталя Бабич писала: «Мірошниченко робила неможливе — у неї неймовірна фізіологія голосу, абсолютний гармонійний слух. Вона легко починала співати другим голосом, в народному стилі, хуліганські пісні під Висоцького. Особливо Женя любила: «Ой, ти, зараза, брову собі підкинь, для кого ж надіну синій свій берет? І куди ти, стерво, лижі нагострила? Від мене не сховаєшся — наш другий квиток», — згадувала Бабич.

У київській опереті разом із Євгенією працювала Бела Руденко, яка згодом стала солісткою Великого театру і його директоркою. І тільки через роки Євгенія дізналася, що конкуренція солісток була не зовсім чесною. Чоловік Бели, який займав посаду завідуючого відділом культури ЦК КП України і заступника міністра культури УРСР, докладав усіх зусиль, щоб у закордонні турне їхала його дружина, а не запрошувана іноземними поціновувачами мистецтва Мірошниченко. А ще сама Євгенія, на відміну від Бели, була справжньою патріоткою і на запрошення переїхати до Москви і зробити кар’єру у Великому театрі — відмовилася. Говорила: «Мені з вулиці на вулицю переїхати складно, а ви говорите: країну змінити!».

Прив’язаність до батьківщини стала перешкодою на шляху великому коханню: 10 років продовжувався роман із популярним румунським баритоном Ніколою Херлі. Розриваючись, закохані жили на дві країни. Херлі навіть шукав підтримки у генсека Румунії Ніколає Чаушеску. Але всі розуміли, що Мірошниченко — це надбання нашої держави, а Нікола – Румунії, тому ніхто нікого і нікуди не відпустив би. Сама Євгенія роками пізніше говорила, що її життя могло бути зовсім іншим, якби кордони між державами були відкритими.

У житті поза сценою Євгенія була неординарною особистістю. Дуже любила водити автомобіль, найулюбленішим траспортним засобом її була біла «Волга».

«Ремонти Жені зазвичай нічого не коштували, всі автомобілісти їй допомагали. Якось машина зламалася поруч з медінститутом. Вона пішла до ректора, а він побачив зірку і обімлів. Годин п’ять машину ремонтували, але повністю все полагодили», — Бабич.

З людьми із народу співачка розмовляла на рівних: матюкалася, як візник, звідкись бралися розхлябані манери. Якщо ж оперна діва з’являлася на світському рауті, то там поводила себе теж органічно — ось такою різною була співачка.

Та все ж лишалася дивовижною жінкою: дуже любила парфуми «Едем», ними вона просто обливалася. А ще — прикраси, хоча носила біжутерію, діамантів не мала, бо всі гроші вона з легкістю витрачала.

Євгенія Мірошниченко була прекрасним педагогом, створила вокальну школу, у якій гармонійно поєднала українське й італійське виконання.

Для рідного театру вона підготувала тринадцять солістів, які посіли провідні місця у колективі: Валентина Степова, Ольга Нагорна, Сусанна Чахоян, Катерина Стращенко, Тетяна Ганіна, Оксана Терещенко. А скільки лауреатів всеукраїнських і міжнародних конкурсів вокалістів успішно працюють у театрах Польщі — Валентина Пасічник і Світлана Калиниченко, Німеччини — Олена Бєлкіна, Японії — Оксана Верба, Франції — Олена Савченко та Руслана Кулиняк, США — Михайло Дідик і Світлана Мерліченко.

30 років вона віддала педагогіці у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського — вміла запалити вогник у душі молодих співаків, і переконати молодь завжди йти вперед до мистецьких вершин.

Останні роки свого життя співачка докладала багато зусиль для створення Малої опери на базі Лук’янівського народного будинку (тоді ще Клубу трамвайників) — концертного майданчика, де б могли ставитися рідко виконувані класичні оперні шедеври, здійснюватися експериментальні постановки, розвивати свій талант молоді музиканти. За її ініціативи 2004 року було засновано Київську малу оперу. Однак оперна діва пішла з життя, так і не побачивши кінцеву реалізацію свого задуму.

Восени 2008 року Євгенії Семенівні в Німеччині зробили онкологічну операцію, після якої, через невеликий період, вона повернулася до викладацької діяльності. Пішла з життя через те, що в неї відірвався тромб у ніч на 27 квітня 2009 року в Києві. Похована в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Творчість

Найвизначнішими ролями її репертуару були: Лючія у «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті, Цариця Ночі у «Чарівній флейті» Моцарта, Манон у «Манон» Массне, Джільда у «Ріголетто» Верді, Марфа у «Царській нареченій» і Шемаханська цариця у «Золотому півнику» Римського-Корсакова, Розіна в «Севільському цирюльнику» Россіні, Йолан у «Мілані» Майбороди. Крім того: Венера («Енеїда» Лисенка), Вона («Ніжність» Губаренка), Стася («Перша весна» Жуковського), Віолетта («Травіата» Верді), Лейла («Шукачі перлів» Бізе), Мюзетта («Богема» Пуччіні). Виконувала також українські народні пісні: «Ти до мене не ходи», «На вулиці скрипка грає», «Ой піду я межі гори», «Чотири воли пасу я» та пісні українських композиторів: «Дніпровський вальс», «Журавка» тощо.

Записувалася на радіо, грамплатівках.

Знімалася в музичних фільмах; зокрема, співала в фільмі С. Параджанова «Українська рапсодія» (1961).

Проводила концертну діяльність.

Гастролювала в США, Канаді, країнах Західної Європи.

Відзнаки

26 серпня 2006 року указом Президента України В. Ющенка нагороджена званням Героя України.

Лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1972).

Лауреат Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (Франція, 1958), Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві (1957).

Кавалер ордена Ярослава Мудрого, ордена «За розбудову України», ордена Слави «На вірність Вітчизні», ордена «Знак Пошани», «За досягнення в культурі», міжнародної нагороди — ордена св. Станіслава.

Володарка Почесного титулу «Зірка українського мистецтва».

Орден Леніна (1967) Орден Жовтневої Революції(1976) Орден Дружби народів (1981) Почесний громадянин Києва. Почесний громадянин Харкова(2001).

Увічнення пам'яті

На пленарному засіданні Київської міської ради 10 листопада 2016 року депутати ухвалили рішення перейменувати вулицю Софії Перовської на вулицю Євгенії Мірошниченко.

24 жовтня 2021 в Національній опері України був презентований збірник вокальних творів з концертно-камерного репертуару Євгенії Мірошниченко «Душа — се конвалія ніжна…» авторів-упорядників: кандидатки мистецтвознавства, співачки, піаністки, доцентки Київської муніципальної академії музики імені Р. М. Глієра, учениці Євгенії Семенівни — Орисі Баланко та диригента, аранжувальника, композитора Віталія Фізера.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Зоценко, М. В. Євгенія Мірошниченко : народна артистка СРСР / М. Зоценко. - Київ : Музична Україна, 1972. - 107 с. : іл.

Кагарлицький, М. Ф. Наодинці з совістю : Образи діячів української культури / Микола Кагарлицький. - Київ : Радянський письменник, 1988. - 487 с. : іл.

Мирошниченко Евгения Семеновна (род. в 1931 г.) : [оперная певица (лирико-колоратурное сопрано), педагог] //  100 знаменитых женщин Украины. - Х.: Фолио, 2006. - С. 297-301.

Швачко, Т. О. Євгенія Мірошниченко / Тетяна Швачко. - Київ : Музична Україна, 2011. - 279 с. : іл., портр.

Яворський, Е. Н. У світлі рампи : випуск 1 / Е.Н. Яворський. - Київ : Музична Україна, 1981. - 200 с.

Статті

Береза, Р. Незрівнянна: харизма сопрано : оперна діва Євгенія Мірошниченко мала проблеми у консерваторії через "Ленінський історичний метеріалізм", 40 років поспіль співала партію Віолетти з "Травіати" і здолала страшний діагноз / Роман Береза //  Україна молода. - 2019. - 15 травня (№ 53). - С. 12 : фото.

Васильченко, Б. Велич Майстрів : штрихи до творчих портретів Євгенії Мірошниченко та Анатолія Паламаренка / Борис Васильченко //  Україна молода. - 2025. - 13 серпня (№ 32). - С. 9 : фото.

Волга Л. Життя, де владаоює Талант. //  Урядовий кур'єр. - 2001. - 12 черв.(№102).-С.8.

Волга Л. Тріумф. //  Урядовий кур'єр. - 2001. - 19 черв.(№107).-С.1,3.

Кривда, М. Вшанували легендарну актрису / Марина Кривда //  Голос України. - 2021. - 28 жовтня (№ 203). - С. 9 : фото.

Приходько, В. Царица ночи : украинская певица Евгения Мирошниченко отказалась быть женой Фиделя Кастро / Виктор Приходько //  Загадки истории. - 2021. - [ноябрь] (№ 45). - С. 22-23 : фото.

Тарасенко, О. Благословенне жіноче ім'я - Україна : жіночі портрети країни / О. Тарасенко. - Київ : ТОВ "Поліпрінт", 2021. - 240 с. : портр.

Інтернет-видання

https://esu.com.ua/article-67859

https://kmr.gov.ua/pro-kyivsku-misku-radu/pochesni-hromadiany/miroshnychenko-ievheniia-semenivna

https://mus.art.co.ua/evheniya-miroshnychenko-spivachka-j-aktrysa-vid-boha/

https://parafia.org.ua/person/miroshnychenko-evheniya/

https://telegraf.com.ua/ukr/shou-biznes/2025-04-27/5906975-vlada-vidilila-na-ii-pokhovannya-mizernu-sumu-vid-chogo-pomerla-operna-diva-evgeniya-miroshnichenko-i-yak-viglyadae-ii-mogila

https://uain.press/blogs/yevgeniya-miroshnychenko-diamantovyj-golos-ukrayinskoyi-opery-1046739

https://vue.gov.ua/%D0%9C%D1%96%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE,_%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%8F_%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0

https://www.pisni.org.ua/persons/471.html

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3263286-evgenia-mirosnicenko-1-koloraturna-violetta.html

******************************************************************

12 червня 1931 року народилася одна з найвеличніших оперних співачок, примадонна української сцени – Євгенія Мірошниченко. Її розкішний голос у поєднанні з акторським талантом справляли приголомшливе враження на глядача. Вона не просто співала, вона поринала в образ героя, серцем і душею проживала його життя на сцені, її вираз обличчя передавав усю гаму почуттів – від драматизму до комедійності. Діамант вітчизняної опери другої половини ХХ століття. Унікальний дар і філігранна техніка співу Євгенії були не тільки об’єктом захоплення, а й предметом заздрощів.

Дитинство Жені минало у селі з типовою для тих часів назвою Радянське, що на Харківщині. З самого малечку улюбленим заняттям були співи — дівчинка мріяла підкорювати великі сцени. Роки юності припали на важкий період німецько-радянської війни.

Наприкінці 1943 року Євгенія опинилась у Харківському спеціалізованому ремісничому училищі. Там помітили її вокальний талант і зарахували до хору обдарованих дітей. З цього розпочалася кар’єра легендарної співачки.

Разом із хором Євгенія виступала на найбільших майданчиках Радянського Союзу, співала для високопосадовців і була постійною учасницею масштабних державних фестивалів.

Подорослішавши, Євгенія вступила до консерваторії імені Петра Чайковського, до класу професорки Марії Донець-Тессейр, яка стала другою мамою для дівчини. Вона була не лише викладачкою, а й порадницею, під її впливом формувалася свідомість Жені. Марія Едуардівна підготувала свою ученицю до Міжнародного вокального конкурсу у французькій Тулузі, там дівчина здобула Велику премію і кубок міста Парижа.

Після закінчення консерваторії була зарахована до Київського Державного театру імені Тараса Шевченка. Дебютувала Мірошниченко у ролі Віолетти в опері «Травіата» Джузеппе Верді.

«Своє народження як співачки пов’язую насамперед із «Травіатою» – цим шедевром Джузеппе Верді. Саме в ній відбулося моє артистичне становлення. А трагічна й чарівна Віолетта – моя незрадлива й щира любов», – так говорила співачка.

У театрі поряд із молодою виконавицею працювали Борис Гмиря, Михайло Гришко, Микола Ворвулєв, Юрій Гуляєв, Єлизавета Чавдар, Лариса Руденко. Завдяки роботі видатних режисерів і диригентів талант Євгенії набув нових граней.

У 1960-х роках Мірошниченко вже була надзвичайно популярною. Жоден великий концерт не обходився без її солов’їного співу. Після шаленого успіху на батьківщині Євгенія відправилася на стажування до Італії у знаменитий на весь світ оперний театр «Ла Скала». Її наставницею стала відома співачка і педагог Ельвіра дель Ідальго. І саме у Мілані ледь не трапився грандіозний скандал — Євгенія по вуха закохалася у італійського футболіста.

Після успіху на сцені одного з найбільших театрів країни Мірошниченко почала підкорювати кращі театри світу. Вона періодично виступала з гастролями в найбільших культурних столицях Європи. Так само вона співала в Азії, Канаді, США і Японії. Скрізь співачку зустрічали тепло і доброзичливо.

Її близька подруга Наталя Бабич писала: «Мірошниченко робила неможливе — у неї неймовірна фізіологія голосу, абсолютний гармонійний слух. Вона легко починала співати другим голосом, в народному стилі, хуліганські пісні під Висоцького. Особливо Женя любила: «Ой, ти, зараза, брову собі підкинь, для кого ж надіну синій свій берет? І куди ти, стерво, лижі нагострила? Від мене не сховаєшся – наш другий квиток», — згадувала Бабич.

У київській опереті разом із Євгенією працювала Бела Руденко, яка згодом стала солісткою Великого театру і його директоркою. І тільки через роки Євгенія дізнається, що конкуренція солісток була не зовсім чесною. Чоловік Бели, який займав посаду завідуючого відділом культури ЦК КП України і заступника міністра культури УРСР, докладав усіх зусиль, щоб у закордонні турне їхала його дружина, а не запрошувана іноземними поціновувачами мистецтва Мірошниченко. А ще сама Євгенія, на відміну від Бели, була справжньою патріоткою і на запрошення переїхати до Москви і зробити кар’єру у Великому театрі – відмовилася. Говорила: «Мені з вулиці на вулицю переїхати складно, а ви говорите: країну змінити!».

Прив’язаність до батьківщини стала перешкодою на шляху великому коханню. 10 років продовжувався роман із популярним румунським баритоном Ніколою Херлі. Розриваючись, закохані жили на дві країни. Херлі навіть шукав підтримки у генсека Румунії Ніколає Чаушеску. Але всі розуміли, що Мірошниченко — це надбання нашої держави, а Нікола – Румунії, тому ніхто нікого і нікуди не відпустив би. Сама Євгенія роками пізніше говорила, що її життя могло бути зовсім іншим, якби кордони між державами були відкритими.

У житті поза сценою Євгенія була неординарною особистістю. Дуже любила водити автомобіль, найулюбленішим траспортним засобом була біла «Волга».

«Ремонти Жені зазвичай нічого не коштували, всі автомобілісти їй допомагали. Якось машина зламалася поруч з медінститутом. Вона пішла до ректора, а він побачив зірку і обімлів. Годин п’ять машину ремонтували, але повністю все полагодили», — Бабич.

З людьми із народу співачка розмовляла на рівних: матюкалася, як візник, звідкись бралися розхлябані манери. Якщо ж оперна діва з’являлася на світському рауті, то там поводила себе теж органічно. Ось такою різною була співачка.

Та все ж лишалася дивовижною жінкою, дуже любила парфуми «Едем», ними вона просто обливалася. А ще —прикраси, хоча носила біжутерію, діамантів не мала, бо всі гроші вона з легкістю витрачала.

Євгенія Мірошниченко була прекрасним педагогом, створила вокальну школу, у якій гармонійно поєднала українське й італійське виконання.

Для рідного театру вона підготувала тринадцять солістів, які посіли провідні місця у колективі: Валентина Степова, Ольга Нагорна, Сусанна Чахоян, Катерина Стращенко, Тетяна Ганіна, Оксана Терещенко. А скільки лавреатів всеукраїнських і міжнародних конкурсів вокалістів успішно працюють у театрах Польщі – Валентина Пасічник і Світлана Калиниченко, Німеччини — Олена Бєлкіна, Японії — Оксана Верба, Франції — Олена Савченко та Руслана Кулиняк, США — Михайло Дідик і Світлана Мерліченко.

30 років вона віддала педагогіці у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського — вміла запалити вогник у душі молодих співаків, і переконати молодь завжди йти вперед до мистецьких вершин.

Останні роки свого життя співачка докладала багато зусиль для створення Малої опери на базі Лук’янівського народного будинку (тоді ще Клубу трамвайників) — концертного майданчика, де б могли ставитися рідко виконувані класичні оперні шедеври, здійснюватися експериментальні постановки, розвивати свій талант молоді музиканти. За її ініціативи 2004 року було засновано Київську малу оперу. Однак оперна діва пішла з життя, так і не побачивши кінцеву реалізацію свого задуму.

Восени 2008 року Євгенії Семенівні в Німеччині зробили онкологічну операцію, після якої, через невеликий період, вона повернулася до викладацької діяльності. Пішла з життя через те, що в неї відірвався тромб у ніч на 27 квітня 2009 року в Києві.

Найвизначнішими ролями її репертуару були: Лючія у «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті, Цариця Ночі у «Чарівній флейті» Моцарта, Манон у «Манон» Массне, Джільда у «Ріголетто» Верді, Марфа у «Царській нареченій» і Шемаханська цариця у «Золотому півнику» Римського-Корсакова, Розіна в «Севільському цирюльнику» Россіні, Йолан у «Мілані» Майбороди. Крім того: Венера («Енеїда» Лисенка), Вона («Ніжність» Губаренка), Стася («Перша весна» Жуковського), Віолетта («Травіата» Верді), Лейла («Шукачі перлів» Бізе), Мюзетта («Богема» Пуччіні). Виконувала також українські народні пісні: «Ти до мене не ходи», «На вулиці скрипка грає», «Ой піду я межі гори», «Чотири воли пасу я» та пісні українських композиторів: «Дніпровський вальс», «Журавка» тощо.

26 серпня 2006 року указом президента України Віктора Ющенка присвоєно звання Героя України. Окрім того:

Лауреатка Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1972).

Лауреатка Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (Франція, 1958).

Лауреатка Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві (1957).

Кавалер ордена Ярослава Мудрого, ордена «За розбудову України», ордена Слави «На вірність Вітчизні», ордена «Знак Пошани», «За досягнення в культурі», міжнародної нагороди – ордена Св. Станіслава.

Володарка Почесного титулу «Зірка українського мистецтва».