АМВРОСІЙ МАКСИМІЛІАНОВИЧ БУЧМА - ДО 135-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

  

Амвросій Максиміліанович Бучма — український радянський актор і режисер. Народний артист СРСР (1944).

Життєпис

Ранні роки

Народився Амвросій Бучма 14 березня 1891 року у Львові в родині залізничника і пралі. Був останнім з дев'яти дітей бідної родини, де живими залишилися лише він і старша сестра Ольга. Батько Максиміліян (Максим) Петрович покладав на сина великі надії, намагався вивчити його як слід та віддав до гімназії, але з неї відмінника Бронека виключили з «вовчим квитком» за артистичні карикатури на вчителів.

Завдяки сестрі 1905 року потрапив до Львівського театру товариства «Руська Бесіда» до режисера Йосипа Стадника, де вперше ступив на професійну сцену. Був талановитим у музиці (самоук гри на скрипці), співах, танцях, імпровізації, копіював навколишніх і швидко став провідним актором.

У 1905-1912 роках працював у театрі. Тут він здружився на все життя з Лесем Курбасом.

Перша світова війна

Під час Першої світової війни у 1914-1917 роках воював в австрійській армії унтерофіцером, був поранений, пізніше засуджений до розстрілу за ляпас офіцеру.

Був в облозі Перемишля, де мало не загинув від голоду й холери.

Потім потрапив у російський полон, працював на Турксибі, на каторжних роботах. Після втечі з Середньої Азії в тендері паровоза потрапив до України та за рекомендаціями львів'ян-художників його було прийнято до Театру Миколи Садовського.

Одночасно здобував освіту в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. З колективом театру пропрацював з 1917 по 1919 рік, але видатних ролей на той час не зіграв. 1919 року виїхав з театром на Захід, але у Стрию шляхи Садовського та Бучми розійшлись.

1919 року організував разом із давніми партнерами та кумирами «Новий львівський театр» у Дрогобичі, що мандрував Наддніпрянщиною. Узимку театр затримався у Вінниці, куди перебралася з «денікінського Києва» родина Гната Юри .

Тут Бучма працював у вінницькій ЧК, зокрема, писав про це у своїх мемуарах так: «У ті бурхливі дні я багато часу і сил віддавав роботі у Вінницькій чека. Через декілька місяців Вінницю захопили петлюрівці й білополяки. З групою товаришів я залишився в місті за завданням. Коли вночі прибігли мене заарештовувати, через вікно я вистрибнув у садок і втік з-під самого носа гайдамаків і пілсудчиків. За допомогою знайомого лікаря довелося близько місяця переховуватись у будинку для божевільних… Події і напружена робота підірвали моє здоров'я. Після вигнання білополяків я був звільнений від роботи в органах ЧК і повністю віддався театру».

Степан Шухевич у книзі «Спомини з Української-Галицької армії (1918-1920). Частина IV» (ст. 52) згадував, що «галицький драматичний артист Бучма був тоді аґентом чрезвичайки під псевдонімом Бронек Домбровський».

Театр ім. І. Франка

20 січня 1920 року вони об'єдналися, й на базі «Нового львівського театру» був утворений спільно з Гнатом Юрою та Семеном Семдором театр ім. І. Франка. Керувати ним було передано Гнату Юрі (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, з 1926 року працює в Києві). Найзначнішою роллю цього періоду стала роль Барона («На дні» М. Горького у постановці Г. Юри).

Франківці довго (для того часу) затримались у Вінниці — до весни 1920-го, а влітку переїхали до Черкас. Тут стало очевидно, що Гнат, стажувавшись у МХАТі, своєю творчою орієнтацією тяжів до МХАТівського життєвідтворення. Йому були чужі ідеї сценічного перевтілення, образної умовності, яку сповідували Бучма та Курбас. Вони з Бучмою виявились художниками різної творчої крові. Бучма пішов від франківців.

Бучма організував театр-студію ім. Франка та поплив по Дніпру до Херсона. Але внаслідок голоду на Херсонщині та хвороби першої жінки Бучми Поліни Самійленко вистави припинились, і театр розпався.

Після довгих поневірянь по Україні Амвросій Бучма потрапив до Києва, керував самодіяльним театром Перших залізничних майстерень, а коли Курбас організував своє Художнє Об'єднання «Березіль» (ХОБ), прийшов до давнього друга актором Четвертої майстерні.

У 1922-1926-х та 1930-1936 роках — провідний актор театру «Березіль» (спочатку в Києві, а з 1930-го — у Харкові), опора Олеся Курбаса в театральному новаторстві, ідеальний «курбасовець» — філософ та арлекін. Тут талановитий Бучма став тим самим великим, геніальним актором української сцени. Тут він зіграв свої знамениті ролі, що стали класикою національного театру: Джимі Гіґґінс у п'єсі за однойменним романом А. Сінклера, Лейба в «Гайдамаках» за Т. Шевченком, Задорожний в «Украденому щасті» І. Франка, Блазень у «Макбеті» В. Шекспіра та ін. Його найбільш досконалим образом вважається образ Пузиря в комедії «Хазяїні» І. Карпенка-Карого.

У 1926-1930 роках працював у кінематографії як актор і режисер. На Одеській кінофабриці зіграв першу роль — Тараса Шевченка в однойменному фільмі 1926 року режисера П. Чардиніна. Після «Нічного візника» (1929), де Бучма виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відоме у світі. Найбільше глядачів вразила сцена, де герой Бучми, візник, дізнає про смерть доньки від руки білогвардійця. Він у нестямі йде нічною Одесою, а за ним слідує його кінь, немов розуміючи, що сталося.

Бучма мав багато записів в німому кіно: Микола («Микола Джеря»), Ярощук («Нічний візник»), німецький солдат («Арсенал»), Лейзер та Йоселе («П'ять наречених»), Еміль («Проданий апетит»), Сашко-музикант («Напередодні») та інші.

З 1926 року «Березіль» як найкращий театр України працював у Харкові, тодішній столиці, а «франківці» — у «провінційному» Києві. Згодом столицю перевели в Київ, і відтоді театр ім. Франка посів столичне положення.

Гнат Юра, який ще з 20-х років був опонентом Курбаса, почав укріплювати творчій потенціал театру, і першими, кого він хотів бачити у своєму театрі, були курбасівці. Після комуністичного партійного розгрому театру «Березіль» у 1933 році Курбаса зняли з посади керівника «Березіля», згодом заарештували та розстріляли.

Між тим за наказом уряду 1935 року стали франківцями березільці Амвросій Бучма (вдруге) з жінкою Валентиною Бжеською, Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко. У театрі ім. І. Франка Бучма пропрацював до самої смерті — 20 років. Тут він зіграв ролі: Івана Коломійцева («Останні» М. Горького), Леніна («Правда» О. Корнійчука), Миколи Задорожного («Украдене щастя» І. Франка). У цій ролі найповніше виразився його талант, найяскравіше виявилися особливості акторської манери, вистава була тріумфальною.

Друга світова війна

15 травня 1941 року було відзначено 50-річчя Амвросія Бучми, а 27 травня колектив театру виїхав на гастролі до Москви й Ленінграда. Майстерність А. Бучми викликала захват у широкого загалу московської публіки і від колег здобула визнання. 

Війна не припинила роботи франківців. А. Бучма, на той час головний режисер театру, перебував разом із колективом в евакуації (Семипалатинськ, Ташкент), виїздив на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський та Донський фронти (1942-1943). Перебуваючи в Ташкенті, А. Бучма поставив на сцені Узбецького театру ім. Мукімі «Наталку Полтавку». Вистава йшла багато років по війні з незмінним успіхом у глядачів.

Повоєнний період

Після повернення до Києва Амвросій Бучма сполучав роботу в театрі з роботою художнього керівника Київської кіностудії художніх фільмів (1945-1948). Грав ролі: підпільник Лещук («Подвиг розвідника»), боцман Дзюба («В далекому плаванні»). За роль Макара Діброви в однойменній виставі за п'єсою О. Корнійчука одержав другу Сталінську премію другого ступеня (1949).

У повоєнний період А. Бучма трудився режисером в театрі й кіно. Консультував фільми. Викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого як професор. Серед його учнів: народні артисти Н. Копержинська, К. Степанков. Він автор статей з проблем театрального мистецтва — збірка «З глибин душі» (1959). Виступав на радіо і телебаченні. Його обирали депутатом Київської міської ради, членом першої Президії новоутвореного після війни Українського Театрального Товариства.

Амвросія Бучму було нагороджено орденами й медалями.

Амвросій Максиміліанович Бучма помер 6 січня 1957 року внаслідок довготривалої хвороби Паркінсона. Похований на Байковому кладовищі в Києві (центральна алея, ділянка № 2; надгробок — граніт; скульптор Іда Копайгоренко, архітектор Л. О. Лось; встановлений 1964 року).

Пам'ять

У 1933-1935 роках А. Бучма позував скульптору М. Г. Манізеру для фігур повстанця часу Коліївщини та кріпака з жерном на плечах, багатофігурного пам'ятника Шевченкові в Харкові.

Ім'ям Амвросія Максиміліановича названо бульвар у Києві, вулицю у Вінниці, Одесі та Харкові, театральну премію Союзу театральних діячів України, театральну премію «Бронек». В Харкові вулицю Уборевича перейменовано на честь Бучми під час процесу декомунізації 2015 року (рішення Харківської міської ради від 20 листопада 2015 р. № 12/15).

У 1977-2024 роках вулиця Бучми існувала у Львові (з липня 2024 року — вулиця Анатолія Лупиноса).

У 1976 році на території Одеської кіностудії було встановлено погруддя актора (авторство — скульптор А. Соловйов).

До 100-ліття від дня народження Амвросія Бучми у Львові на розі вулиці Озаркевича та площі Святого Юра встановлено пам'ятний знак. Надпис під барельєфом актора сповіщає нам, що «тут пройшли молоді роки українського артиста Амвросія Бучми (1891-1957). Будинок не зберігся».

8 січня 2025 року заступник міського голови Львова Андрій Москаленко повідомив, що Львівська міська рада ухвалила рішення про демонтаж пам'ятного знака акторові Амвросію Бучмі. 18 березня 2025 року пам'ятний знак — демонтовано та передано до музею «Територія Терору».

У 1962 році на фасаді будинку № 14 по вулиці Володимирській у Києві, де А. Бучма прожив останніх 13 років свого життя, встановлено меморіальну таблицю (авторство — скульптор Андрій Шапран, архітектор В. Корнєєва).

Про А. М. Бучму надруковані монографії І. Піскуна (1956), Б. Львова-Анохіна (1959), О. Бабишкіна (1966), В. Заболотної (1984).

Фільмографія

Режисер

1928 — «За стіною»;

1954 — «Земля» (разом з Олексієм Швачком).

Сценарист

1928 — «За стіною» (разом із Л. Поволоцьким).

Художній керівник

1947 — «Подвиг розвідника».

Актор

1924 — «Вендетта» — нічний сторож;

1924 — «Макдональд»;

1924 — «Сон Товстопузенка»;

1925 — «Арсенальці» — робітник заводу «Арсенал», переодягнутий студентом; він же переодягнутий старим генералом;

1925 — «Укразія» (інша назва «7+2»)— Козацький полковник;

1926 — «Микола Джеря» — Микола;

1926 — «Тарас Трясило» (інша назва «Повість про гаряче серце»)— Тарас Трясило;

1926 — «Тарас Шевченко» — Тарас Шевченко;

1928 — «Джиммі Гіґґінс» — Джиммі Гіґґінс;

1928 — «Напередодні» — Сашко-музикант;

1928 — «Нічний візник» — Гордій Ярощук;

1928 — «Проданий апетит» — Еміль;

1929 — «Арсенал» (інша назва «Січневе повстання в Києві у 1918 році») — німецький солдат;

1929 — «П'ять наречених» — Лейзер та ідіот Йоселе;

1931 — «Фата морґана» — пастух Хома Гудзь;

1932 — «Атака» — Петер;

1933 — «Смачного» (інша назва «Приємного апетиту») — кухар Карпо Бобов;

1934 — «Велика гра» (інша назва «Віра Філеаса Чендлера») — Чингіз;

1935 — «Остання ніч» (інші назви «Зона», «Біла смерть»);

1937 — «Назар Стодоля» — Сотник Кичатий;

1939 — «Щорс» — генерал Терешкевич;

1941 — «Вітер зі сходу» — Габрис;

1942 — «Олександр Пархоменко» — отаман Максюта (не вказаний у титрах);

1945 — «У далекому плаванні» — боцман Дзюба;

1945 — «Іван Грозний» — Олексій Басманов;

1945 — «Нескорені» — Тарас Яценко;

1947 — «Подвиг розвідника» — агроном Лещук;

1952 — «Украдене щастя» — Микола Задорожний.

Звання та нагороди

1940 — Народний артист Української РСР.

1941 — Державна (Сталінська) премія СРСР (за роль Леніна у театральній постановці «Правда» за О.Корнійчуком).

1944 — Народний артист СРСР.

1949 — Державна (Сталінська) премія СРСР (за роль шахтаря Макара у п'єсі О. Корнійчука «Макар Діброва»).

Орден Леніна.

Три ордени Трудового Червоного Прапора.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Бучма Амвросій Максиміліанович (1891-1957) : актор та режисер театру і кіно, педагог. Народний артист Української РСР (1940). Народний артист СРСР (1944) //  Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник]. - Київ : Велес, 2016. - С. 42-45 : портр.

Заболотна, В. І. Амвросій Бучма / В.І. Заболотна. - Київ : Мистецтво, 1984. - 167 с. : іл., портр.

Коломієць, Р. Франківці : [1920-1995] : Театр і час. Митець і влада. Душа і сцена / Ростислав Коломієць. - Київ : [Сабат], 1995. - 304 с. : іл.

Косач, Ю. А. Амвросій Бучма / Ю.А. Косач. - Київ : Молодь, 1978. - 224 с., 16 с. фотоіл., портр.

Косач, Ю. А. Душі людської чародій : [про А. М. Бучму] : для серед. шк. віку / Юрій Косач ; худож. оформ. Василя Березового. - Київ : Веселка, 1973. - 207 с. : фот.

Мусієнко Н.Б. Світло далеких зірок / Н.Б. Мусієнко, О.С. Мусієнко, В.Р. Мусієнко. - Київ : Мистецтво, 1995. - 192 с. : іл.

Павленко, Г. Легенди архіву Амвросія Бучми / Г. Павленко. - [Київ] : [Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв], [2013]. - 99 с. : іл., портр.

Сердюк, О. І. Роздуми і нотатки актора : [збірник] / Лесь Сердюк ; [упоряд., вступ. ст. та прим. Л. Г. Попової]. - Київ : Мистецтво, 1989. - 253 с. : іл., портр.

Фіалко, В. О. Театр України ІІ половини ХХ століття : образна лексіка / В. Фіалко. - Київ : ВД "Антиквар", 2016. - 429 с. : іл., портр.

Статті

Вергеліс, О. Бучма. Оптимістична трагедія / Олег Вергеліс //  Дзеркало тижня. - 2016. - 19 берез. (№ 10). - С. 14 : фото.

Заболотна, В. Мій дєдік Амвросій Бучма : хто ж він? Просто людина. Просто геній / Валентина Заболотна //  День. - 2016. - 11-12 берез. (№ 42-43). - С. 22-23 : фото.

Заболотна В. Хата. Гості дому. Традиції. Відпочинок. // . - 2003. - 5 верес.(№156).-С.18-19.  День. - 12 верес.(№161).-С.20. . - 19 верес.(№166).-С.22. . - 20 верес.(№171).-С.20.

Правдивий творець драматичного мистецтва : до 130-річчя від дня народження А. М. Бучми (1891-1957) //  Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2021. - № 1. - С. 65-73 : портр.

Інтернет-видання

https://armyinform.com.ua/2021/03/14/czikavi-fakty-z-zhyttya-ukrayinskogo-aktora-amvrosiya-buchmy/

https://esu.com.ua/article-38397

https://ft.org.ua/person/buchma-amvrosiy

https://odessa-memory.info/ru/index.php?id=623

https://vufku.org/names/amvrosij-buchma/

 

 

 

 

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ БІЛАШ - ДО 95-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Олександр Іванович Білаш — український композитор жанрів класичної та популярної музики, народний артист СРСР, Герой України, лауреат Шевченківської премії.

Життєпис

Народився Олександр Білаш 6 березня 1931 року в Градизьку (нині Глобинського району Полтавської області України) в музичній сім'ї: мати — Євдокія Андріївна, її вважали першою співачкою на сільських сходинах, а батько — Іван Опанасович — грав на балалайці, на гітарі і взагалі на всьому, що потрапляло до його рук.

У 1946 році Олександр прагнув вступити до Полтавського музичного училища, проте не був зарахований «через відсутність музичного слуху». Рік навчався в Київській музичній вечірній школі, де музику викладали брати Георгій і Платон Майбороди. Розвантажував вагони на станції, підробляв у школах, грав у ресторанах.

У 1948-1952 роках навчався в Житомирському музичному училищі ім. В. С. Косенка. У 1957 році закінчив Київську консерваторію (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) по класу композиції у М. М. Вілінського.

У 1956-1961 роках — викладач теорії музики Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (нині Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова).

Найбільш відомий як автор пісень (близько 500). Автор романсів, балад, опери «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка, оперет, ораторій і музики до кінофільмів.

Плідно співпрацював з Симфонічним оркестром Держтелерадіо України під керівництвом Вадима Гнєдаша. Майже всі його твори записані в фонд Українського радіо з цим оркестром.

Творчість Білаша О.І. має яскраво виражену спадщину української пісенності. І як доказ того — його творчий здобуток.

Автор 9-ти поетичних збірок, в тому числі «Мелодія» (1977), «Мамине крило» (1999), «Шурась» (2001).

Написав музику до кінофільмів «Катя-Катюша», «Сон», «Роман і Франческа», «Небезпечні гастролі».

Найпопулярнішими піснями автора вважають «Два кольори» та «Ясени», а також «Сніг на зеленому листі».

У 1971 році на студії Укртелефільм був знятий фільм-концерт «Як цвіт весняний…» з піснями Олександра Білаша.

У 1976-1994 роках — голова правління Київської організації Спілки композиторів України. З 1968 року — заступник голови правління Спілки композиторів Української РСР. Член Спілки письменників України (2000). З 1992 року — член Комітету з Державних премій України ім. Т. Шевченка при Кабінеті Міністрів України.

Один із засновників Українського фонду культури.

Помер Олександр Іванович Білаш 6 травня 2003 року в Києві після інсульту. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Нагороди та відзнаки

Лауреат премії імені М. Островського (1967);

Лауреат Всесоюзної премії Ленінського комсомолу (1968);

Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969 року);

Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1975);

Народний артист УРСР (1977);

Народний артист СРСР (1990);

Герой України (2001).

Твори

Опери

«Гайдамаки» (за однойменною поемою Тараса Шевченка, 1965);

моноопера «Балада війни» (1971);

моноопера «Сповідь білого тюльпана» (за однойменною поемою Лариси Слюсак);

«Прапороносці» (1985).

Ораторія

«Вишневий вітер» (1989).

Оперети

«Легенда про Київ» (1982);

«Чиста криниця»;

мюзикл «Пригоди Буратіно».

Для симфонічного оркестру

«Скерцо», «Весняна сюїта»(1959), балетна сюїта «Буратіно» (1961), поема «Павло Корчагін» (1965).

Для голосу у супроводі симфонічного оркестру

«Вокаліз» для мецо-сопрано в 5 частинах(1965).

Романси

«Кленова алея», слова С. Щипачова;

«Ви знаєте, як липа шелестить», слова П. Тичини;

«Было так — я любил и страдал…», слова В. Висоцького (з музики до кінофільму «Небезпечні гастролі»).

Пісні

«Віхола», сл. Б.  Олійника;

«Впали роси на покоси», сл. Д. Павличка;

«Два кольори», сл. Д. Павличка;

«Журавка», сл. В. Юхимовича;

«Забіліли сніги», сл. Б.  Олійника;

«Квітоньки ви, квіти», сл. О. Ситника;

«Ой не ріж косу», сл. М. Ткача;

«Сину, качки летять», сл. М. Ткача;

«Цвітуть осінні тихі небеса», сл. А. Малишка;

«Ясени», сл. М. Ткача;

«Мамині руки», сл. М. Ткача;

«Сніг на зеленому листі», сл. М Ткача;

«Ластівка», сл. М. Ткача.

Музика для спектаклів і радіопередач

Олександр Білаш написав музику до художнього біографічного фільму про Тараса Шевченка «Сон» (1964, режисер Володимир Денисенко, Київська кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка). Побудована на українському народному мелосі, вона посилює емоційне звучання твору, сприяє глибшому розкриттю образу поета.

З цієї музики нині часто виконують як окремий твір пісню «Лелеченьки» (сл. Д. Павличка).

Музика для художніх кінофільмів

1960 — «Катя-Катюша»;

1960 — «Роман і Франческа»;

1962 — «Мовчать тільки статуї»;

1962 — «Сейм виходить із берегів»;

1964 — «Сон»;

1966 — «Бур'ян»;

1967 — «Київські мелодії»;

1968 — «На Київському напрямку»;

1969 — «Небезпечні гастролі» (увертюра, куплети Бенгальського, балада, романс);

1969 — «Важкий колос»;

1970 — «Між високими хлібами»;

1970 — «Чортова дюжина»;

1971 — «Лада з країни берендеїв»;

1973 — «Новосілля»;

1973 — «До останньої хвилини»;

1973 — «Повість про жінку»;

1976 — «Дніпровський вітер» (кіноальманах — новели «Чари-очерети», «На косі»);

1983 — «Вир»;

1985 — «Женихи»;

«Легендарний Севастополь»;

«Дума про місто».

Інше

«Величальна Полтаві» та «Полтавська полька», присвячені батьківщині композитора.

Громадська діяльність

Був одним з фундаторів Українського фонду культури.

 

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Білаш, О. І. Два кольори [електронний ресурс] : [пісні О. Білаша] - К. : Атлантік, 2006. - 1 комп'ютерний диск. - ( Світова класична музика).

Білаш, О. І. Мовчать віки ... з останніх творів композитора і поета / О.І. Білаш ; [передм. І. Бокия ; упоряд. М.П. Линник]. - Київ : Київська правда, 2006. - 120 с. : іл., нот.

Білаш Олександр Іванович (1931-2003) : композитор жанрів класичної та популярної музики, народний артист України, Герой України, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, Народний артист СРСР //  Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник]. - Київ : Велес, 2016. - С. 26-29 : портр.

Михайленко, А. Осіннє золото / Анатолій Михайленко. - Київ : [Редакція газети "Вісті"], 2007. - 351 с. : іл.

Олександр Білаш //  Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біографічні нариси. - Київ : Вища школа, 2011. - С. 33-35 : іл.

Шість пісень з кінофільму "Роман і Франческа" [електронний ресурс] : сл. Д. Павличка ; муз. О. Білаша ; авт. сценарію О. Ільченко ; режисер фільму В. Денисенко. - [Київ] : [Б. в.], [2010?]. - 1 комп'ютерний диск.

Статті

Божко О. Фонд імені Олександра Білаша. //  Урядовий кур'єр. - 2005. - 7 жовт. (№190).- С.9.

Килимник, Ю. Його творчі надбання - наші культурні скарби : виповнилося 90 років від дня народження композитора Олександа Білаша / Юрій Килимник //  День. - 2021. - 26-27 березня (№ 53-54). - С. 13 : фото.

Неїжмак, В. Пісенне джерело Олександра Білаша / Василь Неїжмак //  Голос України. - 2021. - 10 березня (№ 44). - С. 7 : фото.

Осипчук, Н. Червоне й чорне на рушнику життя : Олександра Білаша не зневірили слова про "відсутність слуху" - і він став знаменитим автором музики популярних пісень, опер, оперет і творів для симфонічного оркестру / Наталія Осипчук //  Україна молода. - 2021. - 3 березня (№ 21). - С. 12 : фото.

Сигалов, А. Маестро двох кольорів : незабутні зустрічі з Олександром Білашем/ Анатолій Сигалов //  Україна молода. - 2017. - 24 трав. (№ 62). - С. 10-11 : фото.

Інтернет-видання

https://composersukraine.org/index.php?id=2397

https://csamm.archives.gov.ua/2021/03/06/oleksandr-ivanovych-bilash-1931-2003/

https://esu.com.ua/article-39952

https://knpu.gov.ua/winners/bilash-oleksandr-ivanovych/

https://umoloda.kyiv.ua/number/3701/164/154954/

https://www.pisni.org.ua/persons/20.html

 

  

 

ПАВЛО ФЕДОТОВИЧ АЛЬОШИН - ДО 145-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Павло Федотович Альошин — український радянський архітектор і педагог, дійсний член Академії архітектури УРСР (1945-1958), почесний член Академії будівництва та архітектури УРСР (з 1958), доктор архітектури (з 1946), професор (з 1946). Автор більш ніж десяти архітектурних шедеврів, в основному в стилі російської та радянської класичної архітектурної школи, модерну та конструктивізму.

Біографія

Народився 4 березня 1881року в Києві. Дід Альошина був кріпаком-умільцем з Курської губернії, батько — простим теслею, який в роки «будівельної лихоманки» став артільником, а згодом підрядником.

У 1899 році отримав середню освіту. Деякий час навчався в художній школі Миколи Мурашка. У 1904 році закінчив у Петербурзі Інститут цивільних інженерів із відзнакою за найкращий архітектурний проєкт, нагородою за найкращий звіт і званням громадянського інженера. Серед його вчителів були архітектор Олександр Красовський та історик архітектури І. Михайловський.

У 1917 році закінчив у Петрограді Академію мистецтв із званням митця-архітектора, навчався в майстернях Ієроніма Кітнера й Леонтія Бенуа.

З метою вивчення архітектури й подальшого вдосконалення в 1900, 1902, 1908, 1911 та 1917 роках відвідував Німеччину, Францію, Велику Британію, Австро-Угорщину, Швейцарію, Туреччину, Грецію, Італію та Норвегію.

У 1918-1920 рр. — головний архітектор Києва, у 1922-1924 рр. — Київський губернський архітектор.

Від 1921 р. — професор Київського архітектурного інституту, від 1923 р. — професор Київського художнього інституту. Найвідоміші учні Альошина — Володимир Заболотний, Петро Юрченко, Георгій Волошинов та Йосип Каракіс, Олександр Колесниченко, Яків Штейнберг тощо.

У 1945 р. — обраний дійсним членом Академії архітектури УРСР, членом президії та віцепрезидентом (до лютого 1952 року) цієї Академії. У цьому ж році обійняв посаду виконувача обов'язків директора Інституту відновлення міст і сіл України. Того ж року йому було присуджено П'яту премію за конкурсний проєкт відбудови Хрещатика (за участю арх. О. О. Колесніченка).

Від 1946 р. — доктор архітектури.

Помер 7 жовтня 1961 року після інсульту. Похований у Києві на Лук'янівському кладовищі (ділянка № 15, ряд 3, місце 54-1; надгробок — стела із сірого граніту з горельєфом, факсиміле підпису; скульптори Флоріан Коцюбинський, Ксанфій Кузнецов, архітектор Анатолій Ігнащенко).

У зв'язку із 100-річчям від дня народження (дата увійшла до календаря ЮНЕСКО) на будинку № 17 на Великій Житомирській вулиці, де жив архітектор, встановлена меморіальна дошка.

Рання творчість

Працював над будівлею «Торговельно-промислового товариства Ф. Г. Бажанова та А. П. Чувалдиної» за вул. Марата, 72 в Санкт-Петербурзі в 1906-1909 рр.

Проєктував особняк Ковалевського за вул. Пилипа Орлика, 1/15 у Києві в 1911-1913 рр.

Прибутковий будинок за вул. Олеся Гончара, 74 в Києві — 1909-1910 рр.

Прибутковий будинок за адресою вул. Виноградна, 5 у Києві — 1912-1914 рр.

Проєктуванню й будівництву будівлі Педагогічного музею, цієї найвідомішої споруди Альошина, передували трагічні події. Будівництво народної авдиторії було заборонене. Але завдяки підтримці Семена Могилевцева, відомого київського мецената, який надав 500 тисяч рублів, праця архітектора не пропала. Могилевцев вирішив замість «небезпечної» народної авдиторії збудувати «Педагогічний музей».

Педагогічний музей в Києві

Ідея задовольнила владу, і роботи продовжувалися. У зв'язку із тим, що закладка музею відбулася 30 червня 1910 року, в день народження спадкоємця Олексія, його було названо на честь Цесаревича Олексія. За вимогою Могилевцева, дід якого був кріпаком, відкриття музею мало відбутися під час святкування 50-річчя скасування кріпацтва. Будівництвом керував відомий київський підрядчик Лев Гінзбург, і протягом року усі роботи було завершено. Відкриття музею відбулося 28 вересня 1911 року.

 

До цієї дати відомий київський ювелір Йосип Маршак виготовив срібний макет будівлі, що нині знаходиться в експозиції Національного музею історії України.

Свою поразку у Всеросійському конкурсі на будівлю Губернського земства на вул. Володимирській, 33 в Києві, Альошин оцінив як поштовх до нового повороту у творчій біографії. Він вирішив подолати нестачу художніх знань (а саме це він вважав причиною невдачі) навчанням в Імператорській Академії мистецтв в Санкт-Петербурзі у професора Леонтія Бенуа, таким чином додаючи до звання громадянського інженера звання архітектора-митця. У 1914 році він знов стає студентом.

Прибутковий будинок за адресою вул. Володимирська, 19 в Києві (не зберігся) — 1914 рік.

Будівля колишньої Ольгинської жіночої гімназії — зараз тут розміщуються установи Національної академія наук України, 1914-1917 роки.

У 1917 році разом з професором Григорієм Дубеліром спроєктував планування курорту-саду «Комперія» в Криму пл. близько 100 десятин.

У 1917-1918 роках разом з професором Дубеліром розроблив проєкт планування міста Мурманська.

Радянський період

У 1917-1920 роках брав участь у частковій реконструкції Києва.

З 20 липня 1918 року до 4 серпня 1920 року був головним архітектором Києва.

З 2 грудня 1920 року у Раді з реорганізації Київського політехнічного інституту. Працює на катедрі (кафедрі) «Історія і теорія архітектури».

У 1921-1922 роках розробив 15 проєктів будівлі єдиної трудової школи для селищ Київської губернії.

У 1923 році розробив проєкт будівлі для працівників Миронівської селекційної станції.

З 1 червня 1922 року до 1 листопада 1924 року перебував на посаді Київського губернського архітектора.

У 1923 році перейшов професором до Київського архітектурного інституту.

У 1924 році за дорученням Губвиконкома розробив проєкт Робітничо-Селянського палацу праці у м. Києві.

У 1924 році, спільно із своїми учнями, розробив проєкт театру для м. Ростов-на-Дону. Здобув 5-ту премію.

У 1927 році, спільно з професором Олександром Вербицьким, розробив 2 проєкти пасажирського вокзалу станції Київ-Пасажирський. Проєкт здобув 1-шу й 2-гу премії.

1-й житловий будинок лікаря, 1928-1930 роки.

Будинок лікаря

У 1928 році розроблений для Харкова, за участю Володимира Заболотного та Петра Юрченка, проєкт Палацу Уряду (5-та премія).

У 1929 році розробив, спільно з Георгієм Волошиновим та Йосипом Каракісом, проєкт будівлі взірцевої школи для Києва на 18 класів.

У 1930-1931 роках розробив проєкт планування міста на 113 тисяч осіб для селища ХТЗ — «Соцмістечко «Новий Харків»».

2-й будинок «Радянського лікаря», 1932-1935 роки (спільно з Олександром Колесниченком).

2-й будинок Академії, 1934-1935 роки.

1934 року брав участь у конкурсі на проєкт комплексу Урядового центру в Києві (керівник творчого колективу).

У 1934 році розроблений проєкт за дорученням Академії Наук УРСР Нового ботанічного саду у Києві в Голосієві.

Загальносоюзний Будинок оборони, 1934-1935 рр. (спільно з Олександром Колесниченком).

Реконструкція готелю «Гранд-отель», 1934-1936 роки (спільно з Олександром Колесниченком).

1-й та 2-й будинки ВУСПС, 1934-1937 роки.

Будинок Піонерів, 1934-1935 роки, спільно з Ольгою Альошиною.

Інститут фізики Академії Наук УРСР, 1935-1936 роки.

Інститут Геології, 1937-1937 роки.

У 1937 році було прийнято рішення про створення українського філіалу музею Леніна в Києві.

У 1939 році розроблений проєкт планування музею Леніна в Києві.

У 1944 році почалася реконструкція Маріїнського палацу для ЦК КП(б)У (архітектори Франческо Бартоломео Растреллі та Карл Маєвський). Продовжувалася у 1949 році.

1944 рік — проєкт відбудови головного корпусу Київського Державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

У 1945 році присуджена 2-га премія за конкурсний проєкт відбудови Хрещатика (за участю Олександра Колесниченка).

1952 рік — конкурсний проєкт станції метрополітену «Київська-Кільцева» у Москві.

Житлові будинки

Будівля Торговельно-Промислового Товариства Бажанова та Чувалдіної на вул. Марата, 72 у Санкт-Петербурзі — 1906-1910 роки.

Прибутковий будинок на вул. Олеся Гончара, 74 у Києві — 1909-1910 роки.

Маєток Ковалевського на вул. Пилипа Орлика, 1/15 у Києві — 1911-1913 роки.

Прибутковий будинок на вул. Виноградній, 5 у Києві — 1912-1914 роки.

Прибутковий будинок на вул. Володимирській, 19 у Києві (не зберігся) — 1914 рік.

1-ий житловий будинок лікаря на вул. Великій Житомирській, 17 у Києві — 1928-1930 роки.

2-ий житловий будинок лікаря на вул. Заньковецькій, 5/2 у Києві (співавтор Олександр Колесниченко) — 1932-1935 роки.

Житловий будинок на вул. Лютеранській, 28 у Києві (співавтори Олександр Колесниченко та Г. А. Любченко)

Суспільні будівлі

Педагогічний музей імені Цесаревича Олексія.

Будівля Ольгинської гімназії на вул. Богдана Хмельницького, 15 у Києві — 1909-1914 роки.

15 проєктів будівель шкіл для сел Київської області (деякі збудовані) — 1921-1922 роки.

Комплекс Селекційної станції у м. Миронівка Київської області — 1923 рік.

Будівля взірцевої школи № 71 у пер. Польовому, 10 у Києві (спільно з Георгієм Волошиновим та Йосипом Каракісом) — 1929 рік.

Реконструкція готелів «Інтурист», «Континенталь» у Києві — 1932 рік.

Будівля Всеукраїнського Будинку Оборони на вул. Хрещатик, 1 у Києві (спільно з Олександром Колесниченком, не збереглася) — 1934 рік.

Реконструкція готелю «Гранд-отель» у Києві (спільно з Олександром Колесниченком, не зберігся) — 1934 рік.

Відбудова Київського університету ім. Т. Г. Шевченка в Києві — 1944 рік.

Відбудова Маріїнського палацу у Києві — 1944 рік.

Містобудівництво

Конкурс на проєкт планування міста-саду «Зелений Петроград» в районі Петрограда (3-я премія) — 1917 рік.

Проєкт планування курорту-саду «Комперія-Сарич» в районі Ласпі в Криму (спільно з Григорієм Дубеліром) — 1917 рік.

Проєкт планування міста Мурманська (спільно з Григорієм Дубеліром) — 1917-1918 роки.

Проєктування та будівництво соцміста «Новий Харків» (керівник творчого колективу) — 1930-1932 роки.

Участь у конкурсах з проєктування комплексу Урядового центру у Києві (керівник творчого колективу) — 1935-1937 роки.

Проєкт планування кварталу музею Леніна в Києві — 1939 рік.

Конкурсний проєкт відбудови Хрещатика в Києві (за участю Олександра Колесниченка — 2-га премія) — 1945 рік.

Архітектурні конкурси

Конкурс на будівлю взірцевого 4-класного училища на вул. Ярославів Вал, 40 у Києві (1-а премія. Збудована за проєктом архітектора Павла Голландського, зараз Інститут театрального мистецтва) — 1903 рік.

Конкурсний проєкт будівлі реального училища для м. Вятки (спільно з Б. І. Конецьким) — 1905 рік.

Конкурсний проєкт будівлі комерційного училища у Казані (4-та премія) — 1906 рік.

Конкурсний проєкт будівлі гімназії в Єкатеринбурзі (спільно з Б. І. Конецьким) — 1909 рік.

Конкурсний проєкт чотирьох будівель шкіл для різних міст Росії (2-га премія) — 1909 рік.

Конкурсний проєкт фасаду Київської публічної бібліотеки в Києві — 1909 рік.

Конкурс на проєкт будівлі Губернського земства в Києві (1-ше місце посів проєкт академіка архітектури Володимира Щуко. Зараз будівля СБУ) — 1913 рік.

Конкурс на проєкт планування міста-сада «Зелений Петроград» (3-тя премія) — 1917 рік.

Конкурс на проєкт театру в Ростові-на-Дону (спільно з учнями, 5-та премія) — 1924 рік.

Конкурс на проєкт фасаду залізничного вокзалу в Києві (спільно з Олександром Вербицьким, 1-ша і 2-га премія) — 1927 рік.

Конкурс на проєкт Палацу Уряду в Харкові (спільно з Володимиром Заболотним и Петром Юрченко, 5-та премія).

Конкурс на проєктування і спорудження будівлі взірцевої школи в Києві (спільно з Георгієм Волошиновим і Йосипом Каракісом, 1-ша премія) — 1928 рік.

Конкурси на проєкт комплексу Урядового центру у Києві (керівник творчого колективу) — 1935-1937 роки.

Конкурсний проєкт відбудови Хрещатика в Києві (за участю Олександра Колесниченка, 2-га премія) — 1945 рік.

Конкурсний проєкт станції метрополітену «Київська-Кільцева» в Москві — 1952 рік.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Забудова Києва доби класичного капіталізму, або Коли і як місто стало європейським / А.Б. Бєломесяцев [та ін.] ; за заг. ред. М.Б. Кальницького, Н.М. Кондель-Пермінової. - Київ : ВАРТО, 2012. - 559 с.

З історії київської архітектури [електронний ресурс] : 14 фільмів / режисер Валентин Соколовський ; упоряд. Валерій Лисенко. - Київ : Київнаукфільм : Укртелефільм, 2011. - 1 комп'ютерний диск.

Київ і кияни : матеріали щорічної науково-практичної конференції. [Вип. 10] / Головне управління культури і мистецтв Київської міської держадміністрації ; Музей історії міста Києва. - Київ : КИЙ, 2010. - 428 с. : іл.

Кудрявцев, Л. О. 20 архітекторів, які будували Київ / Л.О. Кудрявцев. - К. : ДрУк, 2003. - 128 с. : іл.

Мокроусова, О. Архітектор Павло Альошин : відбудова університету / Олена Мокроусова //  Києвознавчі читання : історичні та етнокультурні аспекти : збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції присвяченої 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка та 250-річчю від дня народження Максима Берлинського.. - Київ : [ПП "Фоліант"], 2014. - С. 336-340.

Мокроусова, О. Архітектор Павло Альошин: з історії нереалізованих задумів / Олена Мокроусова //  Київ і кияни : матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 10. - Київ : "КИЙ", 2010.. - С. 358-379.

Павло Альошин //  Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біографічні нариси. - Київ : Вища школа, 2011. - С. 10-13 : іл.

Статті

Мокроусова, А. Библиотека Павла Алёшина / Алёна Мокроусова //  Антиквар. - 2017. - № 3-4. - С. 42-53 : іл.

Нечипоренко, Л. Майстер та його творіння : архітектор Павло Альошин вважав, що Київ може й повинен мати свій стиль, отож зведені за його проектами споруди красиві й вишукані / Л. Нечипоренко. //  Хрещатик. - 2006. - 29 берез. (№ 45). - С. 8-9.

Павло Альошин - київський архітектор / //  Хрещатик. - 2008. - 5 грудня (218). - С. 14 : фото.

Прокопенко, М. План Павла Альошина : історія Києва - у проектах славного архітектора / Марія Прокопенко //  День. - 2016. - 16-17 груд. (№ 230-231). - С. 8-9 : фото.

Сургай, Л. Великий зодчий Киева : Павел Алешин и годы большой жизни. //  Кіевскій телеграфъ. - 2006. - 24 фев. - 2 марта - С. 17.

Інтернет-видання

http://kmbu.com.ua/?p=14635

http://www.nbuv.gov.ua/node/4670

https://dnabb.kyiv.ua/aloshyn-pavlo-fedotovych-1881-1961/

https://nmiu.org/posts/163

https://tykyiv.com/istoriyi/iak-pavlo-aloshin-kiyiv-prikrashav/

https://www.golos.com.ua/article/318317