ІВАН МИХАЙЛОВИЧ ДЗЮБА - ДО 95-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Іван Михайлович Дзюба — український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, активний учасник руху за незалежність України, дисидент.

Життєпис

Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Ольгинського району Сталінської області (нині Волноваський район Донецької області) в родині селян Михайла Івановича Дзюби (1909-1943) та Ольги Никифорівни Дзюби (до шлюбу Гнітько; 1912-1981). Батько загинув на фронті.

1932 року родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1.

Вища освіта

Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті. Вчився гарно, отримував Сталінську стипендію, був на видноті. Але що більше відкривав для себе нового, то більше замислювався над тим, у якому світі він живе. «Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», — зізнавався Іван Михайлович у 2013 році в інтерв'ю.

Згодом закінчив аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

У Києві Іван Дзюба став одним із активних учасників Клубу творчої молоді, зблизившись із Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими молодими й натхненними «шістдесятниками».

КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких — вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам'яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба — серед організаторів цих акцій.

З 1956 року працював у видавництві «Дніпро». 1958 року перейшов працювати до часопису «Вітчизна», звідки 1962 року звільнений з посади завідувача відділу критики часопису «за ідеологічні помилки», а 1965 року — з роботи у видавництві «Молодь».

31 липня 1963 року взяв участь (разом із Тетяною Цимбал, Михайлиною Коцюбинською, Іваном Драчем, Станіславом Тельнюком, Миколою Вінграновським, Ю. Назаренком, Іриною Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

Дисидентська діяльність

У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) з букетом квітів піднявся на сцену кінотеатру «Україна», щоб привітати знімальну групу Сергія Параджанова. Вручивши квіти художниці по костюмах Лідії Байковій, він підійшов до мікрофона і сказав: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У залі увімкнули сирену, щоб заглушити слова промовця, але він і далі називав імена заарештованих у серпні дисидентів: Іван Світличний, Святослав Караванський, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель. Присутній у залі В'ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів — встаньте!». За спогадами Романа Корогодського, на весь переповнений зал підвелося людей 50-60.

Про підготовку цієї акції знали тільки троє людей: Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та сам Іван Дзюба. Однак «органи» запідозрили існування підпільної антирадянської організації. Почалися репресії: Василя Стуса, який підтримав протест, відрахували з аспірантури, Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзьо та його дружину Світлану Кириченко звільнили з роботи, В'ячеслав Чорновіл через два роки, після виходу в самвидаві його статті «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)», опиняється за ґратами. Не минулася без наслідків ця акція і для Сергія Параджанова: уже за кілька тижнів була згорнута робота над фільмом «Київські фрески», і більше жодного фільму рівня «Тіні забутих предків» йому не дали зняти.

Втратив роботу й Іван Дзюба — його звільняють з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь» (два роки перед тим його так само «за ідеологічні помилки» звільнили з відділу критики журналу «Вітчизна»). Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі «Україна» він буде змушений працювати коректором в «Українському біологічному журналі», що було свого роду примусовою ізоляцією від літератури й літературознавства, і лише в 1969 році він отримав посаду редактора видавництва «Дніпро», яку займав до свого арешту в 1972 році.

1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5-7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. У ній автор спирався на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання і доводив, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того «комунізму», який Маркс і Енгельс називали казармовим». Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться». Дзюба власноруч відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

Ця праця спочатку викликала шок в партійного керівництва. З одного боку, трактат був однозначно «антирадянський». З іншого — він спирався на радянські постулати, які важко було заперечити. Та й сам автор не крився, а запрошував опонентів до відкритого діалогу. І з ним спочатку пробували вести діалог, запрошуючи на «співбесіди» й намагаючись переконати в хибності його думки. Але логіка аргументів Івана Дзюби була настільки беззаперечною, що всі ці спроби від початку були приреченими.

І тоді влада пішла перевіреним шляхом: скликала спеціальну комісію, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка на той час уже вийшла за кордоном і активно поширювалася в самвидаві, ідейно шкідливим твором.

Арешт

У 1970-х роках зазнав гонінь за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України. 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних його затримали, а згодом арештували.

У рамках погрому української інтелігенції 1972 року влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії у складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 року комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік», «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал «Інтернаціоналізм чи русифікація?» є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР». Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді».

У в'язниці Дзюба довів фальсифікацію «Програми укомуністів» й добився визнання того, що це не його робота. Але рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. До всього далася взнаки відкрита форма туберкульозу, якою він перехворів у 19 років. 1973 року Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Згодом Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструкторові Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора в багатотиражці Київського авіазаводу.

Політична діяльність

Восени 1989 року став одним із засновників «Народного Руху України», президентом Республіканської асоціації україністів. З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакційної ради.

Із 17 листопада 1992 року по 19 серпня 1994 року — міністр культури України. Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто.

У 1999-2005 роках Дзюба очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Один із засновників ініціативної групи «Першого грудня», її учасник у 2011-2019 роках.

Із 2001 року — почесний доктор НаУКМА.

Член Українського ПЕН.

Подальше життя

За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам від Ліни Костенко до Олега Лишеги та Сергія Жадана. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації.

У 1999 році він став співзасновником загальноукраїнського конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Помер 22 лютого 2022 року у віці 90 років у Києві. Був похований 24 лютого на Байковому кладовищі (ділянка № 47а).

Вшанування пам'яті

Вулиця Івана Дзюби у містах Вінниця, Київ, Краматорськ, Кременчук, Чернівці.

2 листопада 2023 року у прокат вийшла документальна стрічка режисера Сергія Буковського «Іван і Марта», яка розповідає історію кохання подружжя Дзюб, а також дружбу й співтворчість українських шістдесятників на тлі епохальних змін та зламів.

У дні проведення 25-го конкурсу «Українська мова — мова єднання» (2025 р.) було прийнято рішення про присвоєння форуму звання І. М. Дзюби.

Іван Дзюба є одним з героїв вистави «Ребелія» (2025), присвяченої українським шістдесятникам і борцям за незалежність.

Нагороди й відзнаки

26 липня 2001 року указом Президента України Л. Д. Кучми присвоєне звання Герой України з врученням ордена Держави — за визначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у розбудові її державності та відродженні національної духовності.

Кавалер ордена Свободи (16 січня 2009) — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (22 січня 2022) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, зміцнення міжнародного авторитету України, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю.

Національна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва 1991 року (в галузі журналістики і публіцистики)  — за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки…», статті «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» (27 лютого 1991).

Державна премія України в галузі науки і техніки 2017 року — за роботу «Шевченківська енциклопедія» (у складі колективу).

Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (19 серпня 2016) — за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу.

Книга Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість» видавництва «Києво-Могилянська академія» стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2008» в номінації «Хрестоматія — критика, біографії, мемуари».

Лавреат Міжнародної премії від 1990 року фундації Антоновичів за есе «У всякого своя доля».

Міжнародна літературна премія від 1996 року Фундації Івана Багряного.

Лавреат літературної недержавної премії Олеся Білецького та наукової премії НАН України імені Володимира Вернадського.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Дзюба, І. Золота нитка : нариси про (не)знаних / Іван Дзюба ; упоряд. Олексій Сінченко. - Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2020. - 391 с. : портр.

Дзюба, І. М. Є поети для епох. Ліна Костенко про свій і наш з вами час. І про світове безчасся / Іван Дзюба. - Київ : Либідь, 2019. - 144 с. : іл., портр.

Дзюба, І. М. Із плину літ : публіцистика / Іван Дзюба ; упоряд. Є. Пшеничний. - Дрогобич : Коло, 2019. - 564 с. : портр.

Дзюба, І. М. Тарас Шевченко серед поетів світу / Іван Дзюба ; [худож. П. Крісоченко]. - Київ : Либідь, 2016. - 423 с. : іл., портр.

Дзюба, І. М. У літературі й навколо. З боргів давніх і новонабуваних / Іван Дзюба. - Київ : Либідь, 2016. - 424 с. : портр.

Дзюба, І. М. Чорний романтик Сергій Жадан / Іван Дзюба. - Київ : Либідь, 2017. - 110 с. : іл.

Статті

Жулинський, М. Гуманітарне обличчя нації : 26 липня - 90-річчя Івана Михайловича Дзюби / Микола Жулинський //  День. - 2021. - 23-24 липня (№ 105-106). - С. 14-15 : фото.

Кампо, В. Захист гідності та прав людини в культурологічній доктрині академіка Івана Дзюби / Володимир Кампо //  Голос України. - 2021. - 22 січня (№ 11). - С.4 : фото.

Кривда, М. Донеччина до останнього подиху залишалась його болем / Марина Кривда //  Голос України. - 2022. - 23 лютого (№ 35). - С.6 : фото.

Леошко, В. Донеччани з когорти нескорених : імена, що визначили епоху / Владислав Леошко //  Голос України. - 2022. - 24 серпня (№ 173). - С.10-11 : фото.

Самченко, В. Мужність інтелектуала : Іван Дзюба виступав проти русифікації України з часів шістдесятництва / Валентина Самченко //  Україна молода. - 2022. - 24 лютого (№ 8). - С. 20 : фото.

Стріха, М. Науковець. Дисидент. Хороша людина : до ювілею Івана Дзюби: про білі плями історії, степові донецькі помідори й підступність тюрми КДБ / Максим Стріха //  Україна молода. - 2021. - 23 липня (№ 74). - С. 14 : фото.

Інтернет-видання

https://osvita.ua/school/biography/91940/

https://pen.org.ua/ivan-dzyuba-vysokyj-intelektual-z-donetskyh-stepiv

https://suspilne.media/culture/608037-disident-akij-stav-ministrom-pro-opir-rusifikacii-borotbu-z-partieu-ta-velike-kohanna-v-zitti-ivana-dzubi/

https://www.nbuv.gov.ua/node/5588

https://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lypen/26/1931-narodyvsya-ivan-dzyuba-literaturoznavec-dysydent-i-grmadskyy-diyach

https://vue.gov.ua/%D0%94%D0%B7%D1%8E%D0%B1%D0%B0,_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

https://zaxid.net/simvol_oporu_rusifikatsiyi_z_neymovirnoyu_istoriyeyu_kohannya_n1623095 

ВІТАЛІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ КЛИЧКО - ДО 55-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

  

Віталій Володимирович Кличко — український державний діяч, професійний боксер, політик, громадський діяч, меценат, учений-педагог. Міський голова Києва з 5 червня 2014 року. Голова КМДА з 25 червня 2014 року. Багаторазовий чемпіон світу з боксу у важкій ваговій категорії. Чемпіон спорту ЮНЕСКО (4.12.2006). Кандидат наук з фізичного виховання і спорту (2000). Герой України (2004). Почесний громадянин міста Києва.

Народний депутат України VII скликання (з 12 грудня 2012 по 5 червня 2014 року). Голова Асоціації міст України з 23 січня 2016 року.

Біографія

Шестиразовий чемпіон світу з кікбоксингу (двічі серед аматорів і чотири рази серед професіоналів). Чемпіон світу з боксу у важкій ваговій категорії за версіями WBO (1999-2000 роки), WBC (2004-2005 роки та 2008-2014 роки), The Ring (2004-2005 роки). Протягом кар'єри переміг 15 бійців за титул чемпіона світу у важкій вазі. Срібний призер чемпіонату світу з боксу серед аматорів за версією AIBA (1995 рік). Єдиний боксер, якому вручили пояс «Вічного» чемпіона світу у важкій вазі за версією WBC. Триразовий чемпіон України з боксу серед аматорів. Чемпіон I Всесвітніх ігор військовослужбовців у важкій ваговій категорії (1995). 11 червня 2018 року першим із громадян України включений до Міжнародної зали боксерської слави. Займає 35-те місце в рейтингу найкращих боксерів в історії незалежно від вагової категорії за версією BoxRec.

З 24 квітня 2010 року — лідер партії УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка.

Депутат Київської міської ради (до грудня 2012 року), голова фракції «УДАР Віталія Кличка»; член палати місцевих влад Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи; голова правління Фонду Кличків (з серпня 2003 року); член Національного олімпійського комітету України (з червня 2005 року). Представник програми ЮНЕСКО «Освіта для дітей у нестатку» (з 2000 року). Радник Президента України (2006-2008 роки).

Старший брат професіонального боксера, чемпіона світу за версіями IBF, IBO, WBO і WBA Володимира Кличка.

Життєпис

Віталій Володимирович Кличко народився 19 липня 1971 року в селищі Біловодську в Киргизстані в родині військовослужбовця, нащадка збіднілого козацького роду, вихідця з Київщини. Його прадід та інші родичі по чоловічій лінії батька постраждали під час репресій проти сільського населення України в 1920-1930 рр., частина родини загинула під час Голодомору, а прадід і його родина по жіночій лінії матері були розстріляні під час Голокосту в 1940-х роках.

У 1980-1985 роках жив у чеському містечку Мімонь (ЧССР), де проходив службу його батько Володимир Родіонович Кличко (24.04.1947-13.07.2011), військовий льотчик Центральної групи військ Радянської армії. 1985 року родина перебралася до України.

2009 рік — присвоєно звання майора запасу сухопутних військ України.

Освіта

Переяслав-Хмельницький педагогічний інститут (1995).

Аспірантура Національного університету фізичного виховання і спорту України.

Кандидатська дисертація «Бокс: теорія та методика спортивного відбору» (Національний університет фізичного виховання і спорту України, лютий 2000 року).

Національна академія державного управління при Президентові України, ступінь магістра за спеціальністю «Управління суспільним розвитком» (січень 2011 року).

Спортивна кар'єра

З дитинства Віталій захоплювався різними видами єдиноборств, але надавав перевагу кікбоксингу. Шість разів ставав чемпіоном світу з кікбоксингу (двічі серед аматорів і чотири рази серед професіоналів). Пізніше він перейшов у бокс.

У 1996 році Віталій разом із братом Володимиром уклав контракт із гамбурзькою промоутерською компанією Universum Box-Promotion, і вони почали тренуватися під керівництвом німецького фахівця Фріца Здунека.

Свій перший професійний боксерський бій провів 16 листопада 1996 року в Гамбурзі проти американця Тоні Бредгема (Tony Bradham). У першому ж раунді американець опинився в нокдауні, а в другому був нокаутований.

У 1998 році Віталій став інтерконтинентальним чемпіоном за версією WBO і потрапив до Книги рекордів Гіннеса як перший чемпіон, який виграв 26 двобоїв із найменшими витратами часу.

У жовтні 1998 року нокаутував у Гамбурзі Маріо Шиссера в бою за вакантний титул чемпіона Європи, а в червні 1999 року відібрав в англійця Гербі Гайда чемпіонський пояс за версією WBO. У тому ж 1999 році він провів два успішні захисти.

Першої поразки Віталій зазнав від Кріса Берда. Як виявилося, мав травму плеча, і після бою йому зробили складну операцію. Утім, травма не зупинила видатного боксера.

Після поразки провів бій 25 листопада 2000 року проти дуже стійкого німця Тімо Гоффманна. Настійно пресингував суперника увесь бій, але Гоффманн витримав бій до кінця. Це був перший бій, який Кличко виграв не нокаутом, а за очками.

27 січня 2001 року в 1-му раунді за одну хвилину нокаутував відомого американця Орліна Норріса у бою за вакантний інтерконтинентальний титул WBA. Знову отримав травму та близько 10 місяців не виходив на ринг.

8 грудня 2001 року провів бій проти переможця свого брата американця Росса П'юрітті. У 11-му раунді бій було зупинено, оскільки П'юрітті отримав безліч потужних ударів і вже не міг захищатися. Переміг технічним нокаутом.

У лютому 2002 року в 11-му раунді нокаутував Вон Біна і вдруге захистив титул інтерконтинентального чемпіона. 23 листопада 2002 року став інтерконтинентальним чемпіоном за версією WBA, перемігши Ларрі Дональда.

21 червня 2003 року на спортивній арені Staples Center у Лос-Анджелесі відбувся бій із Ленноксом Льюїсом. Віталій здебільшого діяв від оборони. Йому вдавалося пробивати Льюїса у підборіддя. Віталій мало не збив з ніг Льюїса. Проте внаслідок сильного розтину лівої брови у Віталія головний лікар зупинив бій у перерві між 6-м та 7-м раундами. Перевага в рахунку на той час була на боці Кличка. На думку суддів, він виграв чотири з шести проведених раундів, і загальний рахунок становив 58:56 на користь українського боксера. Усі чекали продовження протистояння двох великих боксерів. Але реванш не відбувся, оскільки Льюїс завершив кар'єру боксера.

6 грудня 2003 року в нью-йоркському «Медісон-сквер-гарден» відбувся бій із Кірком Джонсоном, який тривав лише 5 хвилин і 54 секунди і завершився технічним нокаутом Джонсона.

Бій з Коррі Сандерсом

24 квітня 2004 року зустрівся на ринзі з південноафриканцем Коррі Сандерсом. Двобій завершився технічним нокаутом Сандерса у 8-му раунді. Так Віталій став чемпіоном світу за версією WBC.

11 грудня 2004 захистив свій титул у бою з Денні Вільямсом. Бій завершився у 8-му раунді технічним нокаутом.

Після цього бою потерпав від травм. Унаслідок цього його бій із Хасимом Рахманом переносився чотири рази. Останній було призначено на 12 листопада 2005 року.

9 листопада 2005 року оголосив про завершення спортивної кар'єри, однак у січні 2007 повідомив про намір повернутись до професійного боксу та змагатися за звання чемпіону WBC з Олегом Маскаєвим.

1 грудня 2005 року Віталій і Володимир Клички одержали найпрестижнішу медіапремію Німеччини — Бамбі (нім. Bambi).

11 жовтня 2008 року повернувся на ринг і переміг Семюеля Пітера технічним нокаутом. Суперник відмовився від поєдинку після 8-го раунду. Таким чином, пояс за версією WBC знову повернувся до Віталія Кличка. Разом із цією перемогою брати Клички досягли своєї давньої мети та встановили світовий рекорд — вперше в історії професійного боксу чемпіонами у важкій ваговій категорії за версіями найпрестижніших світових організацій IBF, WBC та WBO стали одночасно два рідні брати.

21 березня 2009 року чемпіон світу у важкій вазі за версією WBC Віталій Кличко успішно захистив свій титул у бою проти кубинця Хуана Карлоса Гомеса.

29 травня 2010 року здобув ювілейну (сорокову) перемогу в своїй професійній кар'єрі у бою проти поляка Альберта Сосновського. Бій закінчився у 10-му раунді нокаутом.

16 жовтня 2010 року здобув чергову перемогу в поєдинку із Шеноном Бріґґзом.

19 березня 2011 року в 1-му раунді через 2:45 від початку бою здобув перемогу в поєдинку з Одланьєром Солісом.

10 вересня 2011 року бій із Томашем Адамеком був зупинений на 10-му раунді з призначенням Віталію перемоги технічним нокаутом.

Бій з Дереком Чісорою

18 лютого 2012 року провів поєдинок проти британця Дерека Чісори. 40-річний Кличко виграв бій за очками й послався на отриману під час бою травму плеча.

8 вересня 2012 року Віталій провів останній бій, в якому здобув перемогу над Мануелем Чарром. Лікар зупинив бій через розсічення брови у німця.

Загалом на професійному ринзі провів 47 боїв, здобув 45 перемог (41 перемога нокаутом, 4 бої виграв за очками) і зазнав двох поразок: перша — внаслідок пориву зв'язок, друга — внаслідок розтину брови, через що бій зупинив лікар.

Участь у Помаранчевій революції

Віталій Кличко разом із братом Володимиром під час Помаранчевої революції активно підтримували кандидата в президенти Віктора Ющенка. 12 грудня 2004 року Віталій у Лас-Вегасі боксував проти Денні Вільямса з помаранчевою стрічкою на поясі, а перемогу, здобуту у 8 раунді, спортсмен присвятив демократії в Україні, після чого підняв над головою помаранчевий прапор, який зала зустріла аплодисментами. Після бою боксер зазначив: «Я підтримую боротьбу народу за демократію проти маніпуляцій. Для мене майбутнє мого народу — дуже важливе, і я зроблю все, що я можу».

Політична кар'єра

Після завершення спортивної кар'єри Віталій Кличко розпочав політичну кар'єру. У березні 2006 року Віталій Кличко одночасно балотувався до Верховної Ради та Київради як очільник Блоку «Пора — ПРП», а також змагався за посаду міського голови Києва.

Переможними для Віталія стали вибори у Київраду, тоді як на виборах міського голови Віталій Кличко зайняв друге місце, поступившись Леоніду Черновецькому, а на парламентських виборах 2006 року Блок «Пора — ПРП» не подолав 3 % бар'єру.

На позачергових виборах Київського міського голови 25 травня 2008 року знову переміг Черновецький — 37,72 % голосів, Олександр Турчинов — 19,13 %, Віталій Кличко на третьому місці — 17,97 %. На виборах до Київської міської ради Блок Віталія Кличка, до якого увійшли Народний рух України, партія «Європейська столиця» та партія «Українські соціал-демократи», набрав 10,61 %. Під час передвиборчої компанії консультантами Віталія Кличка були мер Берліна Клаус Воверайт та мер Нью-Йорку 1994-2001 років Рудольф Джуліані.

У квітні 2010 року очолив партію «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка».

На парламентських виборах 2012 року Віталій Кличко очолив список партії УДАР. Очолювана ним партія посіла третє місце, отримавши 13,96 %, і здобула 34 місця у Верховній Раді VII скликання за партійними списками та 6 місць у мажоритарних округах. 12 грудня 2012 Кличко склав присягу як народний депутат VII скликання та був обраний лідером фракції УДАРу в Верховній Раді, яка налічує 42 депутати (2 з яких були обрані як самовисуванці).

Член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування. На тих виборах «УДАР» підтримували переважно молодь й представники середнього класу, які рідко ходять на вибори.

24 жовтня 2013 року Віталій Кличко заявив, що буде йти в президенти України на виборах 2015 року. Того ж дня Верховна Рада прийняла дві поправки до податкового кодексу, які були запропоновані депутатом «Батьківщини» Ігорем Бриченком, спрямованими на те, щоб заборонити Кличку брати участь у президентських виборах. У новій редакції кодексу було зазначено, що особа, яка має право постійного проживання на території іноземної держави, вважається такою, що не проживає в Україні. Законопроєкт був підтриманий 239 депутатами, переважно від «Партії регіонів» та «Комуністичної партії». Бриченко потім заявив, що не має відношення до поправок. Кличко звинуватив у всьому президента Віктора Януковича.

Євромайдан

Ще до початку масових акцій протесту, 14 листопада, Кличко виступив із закликом вийти 24 листопада на акцію на підтримку підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Між тим на Майдані Незалежності ця акція розпочалася раніше — 21 листопада. Цього дня зі сцени Майдану В. Кличко висловив впевненість в тому, що «в наших силах змусити Януковича, змусити уряд […] підписати угоду про асоціацію».

Надалі В. Кличко докладав зусиль до мирного врегулювання конфлікту — разом з Тягнибоком та Яценюком брав участь у переговорах з Януковичем щодо мирного врегулювання кризи, в тому числі й під час кривавих подій 18-20 лютого, а також закликав до мирного характеру протестів і демонстрантів. Зокрема, В.Кличко особисто перебував в епіцентрі подій в ході протистояння 1 грудня, був особисто в епіцентрі подій під час штурму 11 грудня, виступав зі сцени Майдану в ніч з 18 на 19 лютого із закликом до силовиків припинити насилля.

18 грудня зі сцени Майдану заявив, що єдиним виходом з кризи є дострокові вибори, і викликав Януковича «на ринг», сказавши, що це його персональний ворог. Також Кличко закликав канцлера Німеччини Анґелу Меркель ввести санкції проти Януковича та його оточення.

21 лютого В. Кличко виступив одним із підписантів угоди про врегулювання кризи в Україні. Ця угода була вкрай скептично сприйнята протестувальниками на Майдані, і виступ сотника Парасюка, що оголосив вимогу негайного відсторонення Януковича від влади, відбувся за безпосередньої присутності В. Кличка на сцені Майдану.

Після Євромайдану

Напередодні позачергових виборів президента України В. Кличко розглядався як один із фаворитів виборів, однак вирішив не брати участі у президентських виборах, мотивуючи доцільністю висунення єдиного кандидата від демократичних сил і припустивши, що найвищу підтримку серед таких кандидатів має Петро Порошенко. За даними соціологічних досліджень, після втечі Януковича саме Порошенко мав найвищий рейтинг підтримки серед українців.

25 травня 2014 року був обраний міським головою Києва, набравши 56,7 % голосів виборців.

5 червня 2014 року Верховна Рада України достроково припинила повноваження народного депутата В.Кличка у зв'язку з обранням його Київським міським головою.

25 червня 2014 року призначений Головою Київської міської державної адміністрації.

4 серпня 2015 року партія УДАР та Блок Порошенка домовились спільно йти на місцеві вибори — кандидатуру Кличка було підтримано на виборах міського голови Києва. Про об'єднання домовлялись Віталій Кличко й Петро Порошенко.

28 серпня 2015 року Віталій Кличко вступив до партії «Блок Петра Порошенка Солідарність». За відповідний проєкт рішення одноголосно проголосували 60 з 68 делегатів другого етапу 12 позачергового з'їзду партії «Блок Петра Порошенка Солідарність», який проходив спільно з партією «Український демократичний альянс за реформи (УДАР) Віталія Кличка». Крім того, делегати проголосували за вступ в партію БПП 18 членів партії «УДАР». Тоді ж партія Блок Петра Порошенка «Солідарність» обрала Кличка своїм головою. Делегати з'їзду підтримали пропозицію Луценка щодо припинення його повноважень як голови партії і центральної ради партії і обрали на цій посади Кличка.

23 вересня 2015 року Київська міська територіальна виборча комісія зареєструвала чинного міського голову Києва голову Київської міської державної адміністрації Віталія Кличка кандидатом на посаду міського голови Києва на місцевих виборах 25 жовтня 2015 року.

16 листопада Кличко переміг у другому турі Борислава Березу, набравши 65,5 % голосів.

23 січня 2016 року делегати 277 населених пунктів підтримали обрання Кличка на посаду голови Асоціації міст і сіл України.

26 травня 2016 року Віталій повідомив про рішення скласти повноваження голови партії «Блок Порошенка» і написав заяву про складання повноважень.

У травні 2018 організував збір підписів відомих спортсменів під листом із вимогою звільнити ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова.

Відновлення УДАРу та балотування на третій термін

5 червня 2020 року міський голова Кличко заявив, що буде висуватись від своєї партії «УДАР». 26 серпня 2020 року стало відомо, що під 2-м номером в Київраду балотуватиметься колишній воротар ФК Динамо Олександр Шовковський.

Кличко подав свою кандидатуру на третій термін на посаду міського голови Києва на виборах, запланованих на 2020 рік. Це п'яті вибори міського голови Києва, в яких брав участь Кличко.

До виборів міського голови Києва Кличка готував відомий американський політтехнолог Джордж Бірнбаум, який є керуючим директором лондонського офісу Mercury Public Affairs.

Пізніше стало відомо, що «ЄС» підтримала на виборах Віталія Кличка.

На виборах міського голови 25 жовтня у Києві переміг Віталій Кличко, який у першому турі набрав 50,52 %, а партія «УДАР» зайняла друге місце з результатом 19, 98 %].

1 грудня 2020 р. Кличко склав присягу Київського міського голови. А також запропонував створити «велику коаліцію» всіх політичних сил, представлених у Київраді. Як зазначив Кличко, більшість обранців Київради IX скликання — 74 депутати — стали депутатами вперше.

Нагороди

Герой України (із врученням ордена Держави, 31 грудня 2004 року);

Орден «За заслуги» I ст. (2008), III ст. (жовтень 1999);

Орден «За мужність» I ст. (квітень 2004 року);

Почесна грамота Кабінету Міністрів України (травень 2004 року);

Орден «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина» (червень 2010 року);

Чемпіон спорту ЮНЕСКО (4.12.2006);

Президентський орден Сяйво (2013).

Премія імені Павла Адамовича (2025).

Відзнаки

2007 року в Андрушівці було відкрито астероїд, який згодом названо на честь братів Кличків — 212722 Кличко.

Курйозні випадки

Віталій прославився деякими своїми репліками в прямому ефірі:

«А сьогодні у завтрашній день не усі можуть дивитись. Вірніше, дивитись можуть не тільки лише всі, мало хто може це робити».

«У мене є два заступники, чотири з яких вже місяць лежать в Кабінеті Міністрів, яких призначити неможливо. Не знаю, чому».

23 жовтня 2014 року мер В. Кличко пожартував, що готовий видати збірник найпопулярніших своїх обмовок, а кошти, отримані з продажу, використати для соціальних потреб Києва. Коментуючи свою фразу про «двох заступників, чотири з яких уже місяць лежать у Кабміні», він пояснив, що через потік інформації пропустив слово «подання» і запевнив, що «після цього вони там перестали лежати, буквально через кілька днів почали працювати в міській адміністрації. Тож жарт мав ефект».

Віталій Кличко часто їздив на роботу в мерію на велосипеді. 21 квітня 2016 року він впав з електробайка на перехресті з вулицею Володимирською. В кінці переходу Кличко вирішив заскочити на велосипеді на бордюр, але впав, перелетівши через кермо. Люди, котрі стояли поруч з мером, вирішили йому допомогти, але Кличко самостійно встав і продовжив шлях на роботу.

6 травня 2017 року Віталій Кличко урочисто відкрив автоматичний туалет в Києві.

26 листопада 2020 р. Кличко видав невелику ілюстровану книжку своїх смішних цитат. Книжка видана у компактному форматі — гармошки. До неї увійшли 16 каламбурів Кличка, які він озвучив під час різних брифінгів та урочистих заходів].

Захоплення: дайвінг та гра у шахи.

Цікаві факти

Віталій Кличко став прототипом одного з персонажів українського мультсеріалу «Казкова Русь».

7 січня 2011 Віталій Кличко знявся у рекламній кампанії німецької фітнес-мережі McFit.

Блоґер Enjoykin на основі курйозних висловлювань Віталія Кличка написав музичну композицію «Завтрашній День», яку переглянули в YouTube майже 13 мільйонів (12 950 302) разів станом на 7 грудня 2016 року.

18 вересня 2014 року міський голова Києва Віталій Кличко запропонував депутатам Київради, які хочуть побитися, не влаштовувати бійки в сесійному залі, а вийти з ним на боксерський ринг. «Якщо у когось багато адреналіну і він хоче показати, який він хороший боєць, сесійна зала — не місце для бійок. Якщо хтось хоче, то запрошую на боксерський ринг. Я видам рукавички і дам урок тим, хто хоче побитися», — відзначив Кличко.

21 листопада 2015 року Віталій Кличко програв бліц-партію в шахи 8-річній чемпіонці Європи серед дітей Вероніці Веремюк. Після гри Кличко побажав дівчинці стати чемпіонкою світу і додав: «я колись протримався 31 хід проти Гаррі Каспарова, а ти обіграла мене навіть швидше».

30 жовтня 2016 року Віталій Кличко у своїй електронній декларації серед свого майна задекларував 7 велосипедів.

У січні 2017 року Кличко взяв участь у флешмобі «22 віджимання» на підтримку ветеранів АТО, після чого передав естафету брату Володимиру.

26 січня 2017 року міський голова Києва Віталій Кличко заявив, що у відрядження їздить лише за власні гроші і використовує їх для того, щоб спілкуватися зі світовими лідерами та відстоювати інтереси Києва.

2 жовтня 2018 року Віталія та Володимира Кличків внесли до Книги рекордів Гіннеса як братів-чемпіонів, які на двох провели найбільшу кількість боїв.

Влітку 2021 року український гурт KARTA SVITU випустив пісню «Одного дня я стану мером», куплети якої побудовані на крилатих висловах Віталія Кличка. 30 вересня 2021 мер Києва завітав на перший сольний концерт групи, вийшов на сцену і заспівав.

В 2024 році німецький суспільний мовник NDR зняв документальний фільм про Віталія Кличка під назвою «Кличко. Більше, ніж бій». Його режисером є лауреат премії «Оскар» Кевін Макдональд.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

[Горюнов, А.] Золото нации : иллюстрированная история украинского бокса / [Антон Горюнов]. - [Киев] : [Саммит-Книга], [2018]. - 352 с. : ил., портр.

Зроблено в Києві. [І це ще не все... далі буде] : обіцяємо - виконуємо / замовник В. Кличко. - [Київ], [2019]. - 98 с. : іл.

Кокотюха, А. А. Виталий Кличко / А. Кокотюха. - Харьков : Фолио, 2009. - 120 с.

Кличко Віталій Володимирович : (народ. 1971 р.); Кличко Володимир Володимирович: (народ. 1976 р.) //  100 знаменитих людей України. - Х. : Фоліо, 2005. - С. 174-179.

Кличко, В. Наш фитнес : простые секреты чемпионов / Виталий и Владимир Кличко ; [пер. с нем. И. Савченко] ; фотографии Томаса Андерса. - [Киев] : София, [2003]. - 192 с. : фотоил., портр.

Пушкина, О. В. Непобежденный Кличко / Оксана Пушкина. - [Київ] : Дуліби, [2006]. - 95 с. : ил.

Статті

Гордон, Д. Легендарный украинский боксер, мэр Киева Виталий Кличко: "Россияне воюют за деньги, а мы защищаем свои семьи, детей и их будущее. Как человек, который немного понимает в единоборствах, могу сказать: в бою не столько важны рост, вес, физическая мощь, сколько сила духа, характер. Так вот силы духа нашим ребятам не занимать, и в этой войне мы победим" : почему россиянам не удастся победить украинцев, когда и при каких условиях РФ отстанет от Украины, пора ли Владимиру Путину готовиться к смерти, стал ли Евромайдан причиной нападения России, о том, как узнал о начале российского вторжения и считает ли Владимира Зеленского героем, в программе "В гостях у Дмитрия Гордона" рассказал Виталий Кличко. Публикуем текстовую версию интервью : [интервью] / Дмитрий Гордон //  Бульвар Гордона. - 2022. - июль (№ 30 ). - С. 8- 11 : фото, іл.

Історія однієї мрії. Виставка-музей досягнень братів Кличків : унікальний проект. - Київ, 2014. - 42 с. : іл.

Кличко В.Р. Из рода, зовущего к победе. //  Зеркало недели. - 1999. - 30 апр.-7 мая(N17).-С.19.

Лиховид, І. "Глядачі сюди повернуться" : завдяки наполегливості київських активістів міська влада завершує реконструкцію найдавнішого велотрека Європи / Інна Лиховид //  День. - 2017. - 21-22 квіт. (№ 70-71). - С. 8-9 : фото.

Ольшанський, В. Пейзажна запрошує до Подолу : одне з найулюбленіших місць відпочинку киян стало ще комфортнішим і привабливішим для гостей міста / Валентин Ольшанський //  Хрещатик. - 2018. - 18 липня (№ 76). - С. 1 : фото.

Пирлик, О. Сходження до легенди / Олександр Пирлик //  Вечірній Київ. - 2018. - 21 червня (№ 25). - С. 22 : фото.

Семенченко, М. Рік мера: тиха драма : чого досяг та що досі не зробив Віталій Кличко за рік роботи на посаді мера / Марія Семенченко //  День. - 2015. - 27 трав. (№ 90). - С. 4 : фото.

Інтернет-видання

https://file.liga.net/ua/persons/vitalii-klichko

https://kmr.gov.ua/persons/vitaliy-klichko

https://kyivcity.gov.ua/kyiv_ta_miska_vlada/kyivskyi_miskyi_holova/klychko_vitalii_volodymyrovych/

https://kyiv.klichko.org/biography/

https://lb.ua/file/person/1304_klichko_vitaliy_volodimirovich.html

https://ua.tribuna.com/uk/boxing/person/vitali-klitschko/bio/

https://udar.party/about/leader/

https://www.slovoidilo.ua/persony/klychko-vitalii-volodymyrovych