ОЛЕКСАНДР ДАНИЛОВИЧ ПОНОМАРІВ - ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Олександр Данилович Пономарів — український мовознавець, перекладач, публіцист, громадський діяч, доктор філологічних наук (1991), професор катедри мови та стилістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік АН ВШ України (1998), заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка; відповідальний редактор газети «Київський університет»; головний редактор «Записок Наукового історико-філологічного товариства Андрія Білецького».

Заслужений професор Київського університету (з 2011).

Автор понад 250 наукових, науково-популярних та науково-публіцистичних праць з історії, стилістики й культури української мови, її відродження та утвердження як державної, укладач і редактор навчальних посібників і словників різних типів.

Життєпис

Походження та родина

Олександр Данилович Пономарів народився 17 жовтня 1935 року в Таганрозі, на українській етнічній території. Мати Олександра Даниловича — Олена Яківна (1906-1980). Батько — Данило Семенович (1906-1944) — під час Другої світової війни у званні солдата 503-го артилерійського полку у 1942 році потрапив до полону під Старим Осколом; помер у концтаборі (шталаг 302 (II H) Гросс Борн-Редериц — нині на території Польщі). В його німецькій анкеті військовополоненого в рядку національність вказана «Russe», а прізвище зазначене як Ponomarew (рос. Пономарев). Така ж національність зазначена і в анкеті його брата Івана Семеновича (1899-1943), а прізвище — як Ponomarjow.

Прізвище Олександра при народженні — Пономарьов, яке він вважав зросійщеним й тому свідомо змінив на українське Пономарів. Прізвище бабусі по батькові — Кузьменко. Згідно з адресами з карток військовополонених, у 1940-х обидві родини Данила й Івана Семеновичів мешкали в селі Носові Ростовської області — приблизно за 20 км від Таганрога.

Про Таганрог, місто свого дитинства, Олександр Пономарів згадував так: «Моє рідне місто і всі навколишні села — це етнічна українська територія, яка була заселена вихідцями з південної Чернігівщини та Полтавщини, там навіть говірка була полтавська. Моя бабуся народилася на Чернігівщині, а потім дівчиною приїхала в село Носівка під Таганрогом. У цьому місті навіть у 1918 році пройшов перший з'їзд компартії України. І Таганріг (це місто я називаю саме так, а не на російський кшталт), і Шахти (місто в теперішній Ростовській області) були у складі України. А 1924 року їх передали Росії. До 1933-го там діяли українські школи. В українській школі навчалися мої старші двоюрідні брати. А коли я народився, вже української школи не було. Тож навчався в російській. Але вдома завжди розмовляли українською, на перервах — теж. Тільки на уроках відповідали російською. І всі звичаї, всі пісні в нас були українські.    

Освіта й наукова діяльність

Закінчив філологічний факультет Київського університету (навчався в 1956-1961 роках, серед учителів — Андрій Білецький). Навчаючись на російському відділенні, самотужки опанував літературну українську мову.

Від серпня 1961 до травня 1976 року працював у відділі загального та слов'янського мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН України.

1975 року захистив кандидатську дисертацію «Лексика грецького походження в українській мові».

У червні 1976-лютому 1979 року— старший редактор у київському видавництві «Техніка». Від лютого 1979 року — викладач, старший викладач, доцент, професор, кафедри мови та стилістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (у 1988-2001 роках — завідувач кафедри мови та стилістики). Докторська дисертація «Проблеми нормативности української мови в засобах масової інформації» (1991).

У вересні 1995-липні 1996 року, і в лютому-серпні 1998 року — професор української мови Інституту східноєвропейських студій Карлового університету в Празі.

Автор понад 250 наукових, науково-популярних та науково-публіцистичних праць з історії й культури української мови, проблем нормативності мови засобів масової комунікації, українсько-грецьких мовно-літературних зв'язків, теорії й практики перекладу. Багато зусиль спрямовував на поширення й утвердження нового правопису української мови (праця в комісії з питань правопису, виступи в ЗМІ з роз'ясненням його засад, дискусії на телебаченні з опонентами нового правопису тощо).

Автор і редактор словників різних типів, підручників і навчальних посібників з української мови. Підготував 10 кандидатів філологічних наук.

Перекладав з новогрецької та слов'янських мов. Був членом редколегій журналу «Дивослово» і газети «Слово Просвіти».

Був членом Спілки письменників України (1993), Спілки журналістів України (1985).

Був прихильником пристосування імен та прізвищ іноземців до фонетики української мови. Зокрема, оскільки росіяни, на його думку, ніколи не назвуть Довженка, як українці, тому й українці мають Пушкіна називати не Алєксандром, а Олександром.

Наприкінці червня 2020 року представники університету повідомили, що професор упав і перебуває в лікарні у важкому стані через пошкоджений хребет.

Помер о 7 ранку 14 жовтня 2020 року. Похований на Південному кладовищі (ділянка 36, ряд 15, місце 9). Пам'ятник на могилі відкрито 20 жовтня 2021 року під час проведеної символічної ходи пам'яті, в якій взяли участь дружина Раїса Пономарів, колеги, друзі та учні професора.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Пономарів, О. Д. Культура слова : мовностилістичні поради / Олександр Пономарів. - Київ : Либідь, 2011. - 272 с. : портр.

Пономарів, О. Д. Стилістика сучасної української мови : підручник для студентів факультетів журналістики університетів / О.Д. Пономарів. - Київ : Либідь, 1992. - 247 с.

Пономарів, О. Д. Українське слово для всіх і для кожного / Олександр Пономарів ; [передм. І. Дзюби]. - Київ : Либідь, 2012. - 360 с.

Сучасна українська мова : підручник для ВНЗ / за ред. О.Д. Пономарева. - Київ : Либідь, 2008. - 488 с.

Статті

Пономарів, О. Коли ж скресне крига : Українська мова на рідній землі / Олександр Пономарів //  Київ. - 1990. - № 1. - С. 139-144.

Чадюк, М. "Відійшла людина-епоха" : Олександр Пономарів - легендарна постать українського мовознавства / Марія Чадюк //  День. - 2020. - 16-17 жовтня (№195-196). - С. 2 : фото.

Інтернет-видання

https://imi.org.ua/news/vvs-opublikuvalo-top-10-blogiv-oleksandra-ponomariva-i35652

https://nsju.org/novini/general-movnogo-frontu-chym-zapamyatavsya-profesor-oleksandr-ponomariv/

https://osvitoria.media/experience/pravylno-chy-virno-10-movnyh-porad-vid-oleksandra-ponomareva/

https://www.bbc.com/ukrainian/features-52473655

https://zbruc.eu/node/100873

https://24tv.ua/oleksandr-ponomariv-pomer-biografiya-vidatnogo-movoznavtsya_n1435468

БОРИС ЄВГЕНОВИЧ ПАТОН - ДО 105-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Борис Євгенович Патон — український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, президент НАН України (1962-2020), академік АН України, АН СРСР (1962), доктор технічних наук (1952), професор, двічі Герой Соціалістичної Праці, (1969, 1978), перший нагороджений відзнакою «Герой України» (26 листопада 1998).

Директор Інституту електрозварювання імені Євгена Патона НАН України (1953-2020); генеральний директор Міжгалузевого науково-технічного комплексу «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (1986-2020); голова Комітету з Державної премії України в галузі науки і техніки (1996-2020); член Державної комісії з питань реформування, розвитку Збройних сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки (2003-2020); перший заступник голови Національної ради зі сталого розвитку України (2003-2020).

Член ЦК КПУ (1960-1991). Кандидат у члени ЦК КПРС (1961-1966). Член ЦК КПРС (1966-1991). Депутат Верховної Ради СРСР 6-11-го скликань, заступник голови Ради Союзу Верховної Ради СРСР. Народний депутат СРСР (1989-1991). Депутат Верховної Ради УРСР 5-11-го скликань. Член Президії Верховної Ради УРСР 6-9-го скликань.

Життєпис

Борис Патон ародився 14 листопада 1918 року в Києві в родині відомого вченого Євгена Оскаровича Патона (1870-1953), пізніше директора та засновника Інституту електрозварювання, та Наталії Вікторівни Патон (у дівоцтві Наталія Будде, 1884-1971), домогосподарки. Мав старшого за нього на рік брата Володимира.

1941 року закінчив Київський політехнічний інститут за фахом інженер-електрик.

У 1945 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Аналіз роботи зварювальних головок і засобів їх живлення при зварюванні під флюсом», у 1952 році — докторську дисертацію на тему «Дослідження умов стійкого горіння зварювальної дуги та її регулювання». Член КПРС з 1952 року.

У 1941-1942 роках — інженер електротехнічної лабораторії заводу «Червоне Сормово» (місто Горький), у 1942-1945 — молодший науковий співробітник, у 1945 — старший науковий співробітник, у 1945-1950 — завідувач відділу, у 1950-1953 — заступник директора з наукової роботи, у 1953-2020 — директор Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона АН УРСР.

У 1986-1994 роках — голова Міжвідомчої наукової ради з проблем науково-технічного і соціально-економічного прогнозування при Президії АН УРСР і Держплані УРСР (з 1992 — при Мінекономіки України).

Член Президії АН СРСР (1963-1991). 1963-1991 — член Президії Комітету з Ленінської і Державної премій СРСР в галузі науки і техніки; 1989-1991 — голова Комітету з міжнародної Ленінської премій миру. Член-кореспондент АН УРСР (1951). Академік АН СРСР (1962; з 1992 — РАН).

Працював головним редактором журналів «Автоматическая сварка», «Техническая диагностика и неразрушающий контроль», «Современная электрометаллургия», «Вісник Національної академії наук України».

1992-1995 — голова Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки. У період 1992-1994 та з серпня 1997 по лютий 2005 року — член Ради національної безпеки України. Квітень-жовтень 1992 року — член Колегії з питань науково-технічної політики Верховної Ради України.

27 листопада 2018 року з нагоди 100-річчя Патона українська пошта випустила в обіг марку «100 років Борису Патону».

У березні 2020 року стало відомо, що Борис Патон не подав свою кандидатуру на вибори Президента Національної академії наук України, які мали відбутися 16 квітня (через ситуацію з коронавірусом перенесені на пізніший строк), і залишає цю посаду.

У своєму останньому інтерв'ю в липні 2020 року Патон зізнався, що бачить своїм наступником на посаді президента НАНУ Анатолія Загороднього, тому голосуватиме за нього. На виборах 7 жовтня 2020 року переміг саме Загородній, ставши новим президнтом НАНУ.

Пам'ятник Борису Патону на території КПІ ім. Ігоря Сікорського

Борис Патон помер 19 серпня 2020 року у віці 101 рік в Києві, де й народився. Був похований 22 серпня в одній могилі з батьками на Байковому кладовищі (центральна алея, ділянка № 1).

Наукова і адміністративна діяльність

Автор понад 1000 публікацій, зокрема 20 монографій; понад 400 винаходів.

1942 року приступив до інженерної діяльності в Інституті електрозварювання АН УРСР, евакуйованому з Києва до Нижнього Тагіла (Свердловська область). Взяв участь у розробці і впровадженні в екстремальних умовах воєнного часу технологічної інновації — автоматичного зварювання броні танків, що зробила визначний внесок у перемогу у війні. Розробив електричну схему нових автоматичних зварювальних голівок, що реалізовують явище саморегулювання дуги, яке 1942 року відкрив В. І. Дятлов.

1943 року вніс (разом з Арсенієм Макарою) істотний вклад у прояснення фізичної картини зварювального процесу при зварюванні під флюсом.

Очоливши Інститут електрозварювання АН УРСР, Патон став організатором широкого фронту фундаментальних і цілеспрямованих досліджень, які стали основою для створення і широкого застосування багатьох способів зварювання: напівавтоматичного, у середовищі захисних газів, електрошлакового, мікроплазмового та інших. Сконцентрував зусилля колективу дослідників на поглибленому вивченні природи електрошлакового процесу, на визначенні його стійкості й автоматизації основних режимних параметрів з одночасною розробкою технології застосування цього процесу.

Борис Патон — автор ідеї та один з розробників методу електрозварювання м'яких тканин. За розробку та освоєння методу колектив авторів у 2004 році було відзначено Державною премією в галузі науки і техніки.

Маючи чимало прямого спілкування з президентами міжнародних та національних академій і генеральними директорами великих компаній, як-от німецький Bayer, американський Pfizer чи японська Denka, можна стверджувати, що жоден із цих керівників навіть близько не мав того професійного калібру менеджера, який мав Патон.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Біобібліографія президента НАН України академіка НАН України Б.Є. Патона = Биобиблиография президента НАН Украины академика НАН Украины Б.Е. Патона = Biobibliography of B.E. Paton Academican of NAS of Ukraine Presidente of NAS of Ukraine : [книжка-білінгва] / [авт. вступ. ст. І.К. Походня, В.К. Лебедєв ; відп. ред. І.К. Походня ; Національна академія наук України ; Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона]. - Київ : Наукова думка, 2008. - 625 с. : фотоіл.

Керманич української науки. Життєвий і творчий шлях Б.Є. Патона / Національна академія наук України ; Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського. - Київ : [ПП "Фенікс"], 2018. - 350 с. : фотоіл., портр.

Малиновський, Б. М. Академік Борис Патон - праця на все життя / Б.М. Малиновський. - Київ : Наукова думка, 2002. - 340 с. : фотоіл.

Хідекелі, А. Патон Борис Євгенович : Двічі Герой Соціалістичної Праці : Герой України / А. Хідекелі, О. А. Сай //  Герої - освітяни і науковці України. - Київ : Генеза, 2012. - С. 407-414 : портр.

Шаров, І. Патон Борис Євгенович : (1918 р. н.) - вчений у галузі електрозварювання, металургії і технології металів; Президент АН України (з 1962) / Ігор Шаров //  100 видатних імен України. - К. : Альтернативи, 1999. - С. 305-310.

Статті

Кирпа, І. Його наука була для нас : у віці 101 рік пішов із життя перший Герой України академік Борис Патон / Ірина Кирпа //  Україна молода. - 2020. - 21-22 серпня (№ 78). - С. 3 : фото.

Людина Справи : відійшов у вічність великий вчений сучасності академік Борис Патон / Ігор Сюндюков //  День. - 2020. - 21-22 серпня (№ 157-158). - С. 7 : фото.

Мазуренко, С. Президент Національної академії наук України академік Борис Патон: "Пандемія COVID-19 показала, як неприпустимо багато ресурсів ми марнуємо на другорядні потреби і не звертаємо уваги на головне - глобальні проблеми" : [інтерв'ю] / Сніжана Мазуренко //  Урядовий кур'єр. - 2020. - 7 липня (№ 127). - С. 2-3 : фото.

Патон, Б. "Пандемія COVID-19 показала, як неприпустимо багато ресурсів ми марнуємо на другорядні потреби і не звертаємо уваги на головне - глобальні проблеми" : [інтерв'ю] / Борис Патон ; записала Сніжана Мазуренко //  Урядовий кур'єр : газета центральних органів виконавчої влади України. - 2020. - 7 липня (№ 127). - С. 2-3 : іл., фото.

Ровесник академії : президент НАН України академік Борис Патон пішов у засвіти на 102-му році життя //  Урядовий кур'єр. - 2020. - 21 серпня (№ 161). - С. 1,2 : фото.

Інтернет-ресурси

https://don.kyivcity.gov.ua/content/man.html

https://kpi.ua/paton_borys-foto

https://suspilne.media/56633-naukovec-inzener-vinahidnik-pat-faktiv-pro-borisa-patona/

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2589134-boris-paton-radki-unikalnoi-biografii.html

https://www.radiosvoboda.org/a/facts-about-boris-paton/30793582.html

 

 

 

 

ЗАБОЛОТНИЙ ДАНИЛО КИРИЛОВИЧ - мікробіолог і епідеміолог, академік НАН України (1922 рік), президент (1928-1929 роки)

Народився  16 грудня 1866 року у с. Чоботарка  (тепер Вінницька область). Будучи студентом Новоросійського університету (1889 рік) зазнав переслідувань з боку влади за участь в революційних заворушеннях, 1889-1891 роках – працював на Одеській бактеріологічній станції, закінчив екстерном фізико-математичний факультет  Новоросійського університету (1891 рік) та медичний факультет Київського університету (1894 рік). В 1894-1895 роках – лікар-епідеміолог у Подільській губернії, 1895-1897 роках – лікар Київського військового шпиталю, 1898-1928 роках -  завідуючий першою в Росії кафедрою бактеріології Петербурзького жіночого медичного інституту (згодом 1-й Ленінградський медичний інститут) водночас працював Інституті експериментальної медицини, 1920-1923 роках – ректор Одеської медичної  академії  (реорганізована в Одеський медичний інститут), де створив і очолив кафедру епідеміології, 1923-1928 роках – завідуючий кафедрою мікробіології та епідеміології  Військово-медичної академії в Ленінграді, 1928-1929 роках – в Києві,1929 рік – директор створеного за його ініціативою Інституту мікробіології (тепер Інститут мікробіології та вірусології НАН України). Помер 15 грудня 1929 року у Києві, похований у с.Чоботарка (нині с. Заболотне), де створено його музей.

Наукові праці присвячено етіології, патогенезу, епідеміології та профілактиці, головним чином, трьох інфекцій – чуми, холери та сифілісу. Один із засновників вітчизняної епідеміології. Брав участь  у ліквідації в Росії епідемії холери (1894,1909, 1910, 1918  роках очолював ряд експедицій з вивчення чуми в Індії, Єгипті, Монголії, Маньчжурії, Китаї (1897, 1898, 1910-1911 роках), Ірані (1899 рік), Шотландії (1900 рік). Вперше висунув1899 року гіпотезу про природні вогнища чуми та гризунів  як носіїв її збудника й джерело зараження людини (таргани, ховрахи, пацюки) та спільно з Л. М. Ісаєвим вперше виділив з них культуру чумного мікроба (1911 рік). Встановив шляхи передачі бубонної та легеневої чуми, опрацював методики виготовлення протичумних вакцин і сироваток. Результати його досліджень дозволили впровадити раціональні запобіжні заходи й створити мережу протичумних закладів. Вивчаючи епідеміологію холери, відкрив феномен існування серед здорових людей носіїв холерних вібріонів. Довів 1893 року у досліді на собі (разом з І. Г. Савченком в київській лабораторії В. В. Підвисоцького) ефективність пероральної імунізації та вакцинації проти холери.  Патогенезу сифілісу присвячена його докторська дисертація, виконана на створеній ним експериментальній моделі на мавпах-бабуїнах (1909 рік). Організував 1918 року вакцино-сироваткову комісію в Інституті експериментальної медицини і 1916 року науково-виробничу лабораторію з виготовлення вакцин проти черевного тифу та холери при Жіночому медичному інституті. Автор посібника «Основи епідеміології» (1927 рік). Створив наукову школу.

Один із засновників Міжнародного товариства  мікробіологів. Президією НАН України засновано премію ім. Д. К. Заболотного. Його ім’я присвоєно Інституту мікробіології та вірусології НАН України. Академік АН СРСР (1929 рік).

Дупленко, Ю. К. Заболотний Данило Кирилович / Ю. К. Дупленко // Кияни : біограф. словник. – К. : Фенікс, 2004. – С. 138-139 : портр.

Вшанування пам'яті

Ім'я Данила Заболотного носить Інститут мікробіології і вірусології НАН України, який він заснував 1929 року, та вулиця на південній околиці Голосіївського району Києва, на якій розташовані цей та декілька інших інститутів НАН України біологічного профілю.

 

Пам'ятник Данилу Заболотному на подвір'ї Інституту мікробіології і вірусології.

P.S. Точна дата не відома. В джерелах подано різні дати :

Скрипаль, І. Г. Заболотний Данило Кирилович / І. Г. Скрипаль // Енциклопедія Сучасної України. Т.10. З-ЗОР. – К.; 2010. – С. 23 : портр.  (дата 16 грудня 1866 рік).

Брега, Г. С. Заболотний Данило Кирилович / Г. С. Брега // Енциклопедія історії України.  Т.3. Е-Й. – К. : Наук. думка, 2005. – С. 184 : портр. (дата 28 грудня 1866 рік).

Войцехівська, І. Данило Заболотний – ім’я в усіх енциклопедіях світу / Ірина Войцехівська //  Історичний календар. – К.; 2007. – С. 54-56 : портр. ( дата 2 січня 1867 рік).