КИЯНИ: ВІД А ДО Я: січня 2023

понеділок, 9 січня 2023 р.

ГНАТ ПЕТРОВИЧ ЮРА - ДО 135-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Гнат Петрович Юра – український

Гнат Петрович Юра

театральний режисер, актор театру і кіно, народний артист УРСР, народний артист СРСР (1940), лауреат двох Сталінських премій другого ступеня (1949, 1951), депутат Верховної Ради УРСР 1-5 скликань (1938-1963).

Біографія

Гнат Петрович Юра народився 8 січня 1888 року у селянській родині в с. Федвари (нині с. Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області). В родині побутувала легенда про те, що їхнім предком був солдат наполеонівської армії, що примандрував на Херсонщину й там і залишився, а прізвище Юра походить від назви Юрських гір.

1898 року Гнат закінчив земську школу, згодом влаштувався на службу в нотаріальну контору. Родина хлопця була хоч і небагата, але дуже творча, тож акторські здібності хлопця виявились доволі рано. 1904 року спробував себе на сцені аматорського театрального гуртка, а з 1905 року перебував на професійній сцені – у трупі С. Максимовича. Тут він познайомився з актором Семеном Семдором, котрий зіграв неабияку роль у його житті. Саме Семен запросив Гната до Львова, і в 1913-1914 рр. молодий актор працював на сцені театру товариства «Руська бесіда» у Львові – справжній кузні кадрів українського театру. Там Гнат Юра познайомився з багатьма молодими перспективними акторами, зокрема, й з Лесем Курбасом.

На початку Першої світової війни актора було заарештовано австрійцями як російського підданого, але він зміг звільнитись і перебратися на терени Російської імперії, де також потрапив для табору для інтернованих осіб. Після звільнення Юра був мобілізований до царської армії, але до 1917 року покинув військо.

Створивши 1917 року у Києві Молодий театр, Курбас запросив до нього і Гната. 1919 року театр отримав назву «Театр імені Т. Шевченка».

З 1920 року і на все подальше життя Гнат Юра залишався вірним театрові імені Івана Франка, який він створив разом з Амвросієм Бучмою.

Театр імені Івана Франка було створено у Вінниці 1920 року. Перша вистава відбулася 28 січня 1920 року – це був «Гріх» Володимира Винниченка. Всього ж за перший сезон театр показав 23 прем’єри!

На початку свого існування театр переїжджав з місця на місце, давав вистави на цукроварнях. Нерідко актори отримували платню продуктами. Втім, у ті голодні часи це не було рідкістю.

Театр імені Франка для Гната Юри був справою фактично родинною, адже тут акторствували два його брати з дружинами – Терешко і Сашко, що виступав під псевдонімом Юра-Юрський, сестра Тетяна з чоловіком. Навіть старенька мати, Меланія Григорівна, їздила з дітьми Наддніпрянщиною, Поділлям, допомагала, чим могла, – готувала їсти, слідкувала за костюмами тощо. Вона померла під час гастролей і була похована у Вінниці.

Скоро радянська влада помітила колектив, і театр було відправлено на гастролі на Донбас – «обслуговувати» шахти. Спочатку місцевий люд поставився до заїжджих акторів упереджено, але згодом артисти здобули авторитет: глядачі приходили на вистави з власними стільцями, вимагаючи продати їм квитки, – мовляв, місце у них є.

1923 року нарком освіти Микола Скрипник сприяв переведенню театру до Харкова. В той час у головному столичному театрі працювала трупа Аксаріна, котрий заявляв, що малороси у столиці – це ганьба. Втім Скрипник вигнав Аксаріна з театру, а приміщення віддав театру Гната Юри.

Театр імені Франка швидко завоював любов харків’ян, поставивши п’єсу Миколи Куліша «97», присвячену пам’ятному багатьом голоду 1921 року. Вистава була дуже жорсткою: у другому акті глядачі часто непритомніли від побаченого, тому в день вистави о 10-й годині вечора біля театру чергувала швидка допомога. Юра грав незаможника Мусія Копистку, і, за гіркою іронією долі, портрет актора у цьому образі висів у кабінеті Петровського – голови ВУЦВК, головного ідеолога голодомору 1932-1933 рр.

1926 року театр вдало гастролював у Москві, збирався за кордон, утім, повернувшись до Харкова, франківці дізналися, що їх переводять до провінційного на той час Києва, а столичним театром стане «Березіль» Курбаса. Пояснювали це тим, що Курбас прогресивніший – так влада зіштовхувала двох митців.

Київ і справді був тоді провінційним – біля місця, де розташовувалась будівля театру, стояла стара хата, паслися кози... Втім, франківці взялися до роботи, і вже через рік театр імені Франка здобув популярність серед киян.

Треба зазначити, що на початку

розвитку театру Гнат Юра більше імітував репертуар Молодого театру і ставив модерні п’єси, зокрема, й твори Володимира Винниченка, Лесі Українки, Моріса Метерлінка, Генріха Ібсена, Герхарта Гауптмана, Оскара Уайльда та інших. А з 1929 року театр перейшов на радянсько-український та російський репертуар – це пояснювалось згортанням українізації, певним незадоволенням влади розквітлим вільнодумством у культурі загалом і в театральному середовищі зокрема. Митці ставали залежними від ідеології – поступово вони мусили відмовитись від постановок п’єс з упадницьким настроєм, надаючи перевагу творам, що оспівували щасливе радянське буття. Крім того, до масовки таємно вводили співробітників спецслужб, котрі доповідали про настрої у колективі. Такий співробітник у театрі Гната Юри навіть намагався впливати на репертуар: будучи замполітом, він мав нахабство вказати режисеру на помилкове рішення про постановку п’єси «Маруся Богуславка» М. Старицького.

Проте, і за тих похмурих часів Гнат Юра залишався людиною м’якою, добросердечною. Амвросій Бучма говорив, що у світі є лише два геніальних режисери – Курбас і Ейзенштейн і лише один делікатний – Юра.

І справді, Юра по-доброму, можна сказати по-сімейному, ставився до всіх своїх акторів, допомагав, чим міг. Коли в 1933 році над Лесем Курбасом нависла загроза арешту, Гнат Юра запропонував йому рятівну соломинку – перейти до нього в театр, та Курбас відмовився.

Взагалі з Курбасом пов’язано чимало подій у житті Гната Юри, і не лише творчих, а й особистих. Замолоду Лесь Курбас стрілявся через нещасне кохання до актриси Катерини Рубчакової, що була набагато старшою за нього, – з нею грав у виставі «Украдене щастя» ще в театрі товариства «Руська бесіда». Тоді він залишив їй передсмертну записку зі словами: «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!». Утім самогубство не вдалося...

1919 року Катерина померла, а записку знайшла її дочка, Ольга, що того самого року стала дружиною Гната Юри. Ця записка зберігалася в родині Юрів як сімейна реліквія.

У 1934 році у журналі «За марксо-ленінську критику» (№ 12, 1934 рік) була опублікована стаття Гната Юри «Націоналістична естетика Леся Курбаса».

«Націоналізм і фашизм – ось той прапор, під яким Курбас, об'єднавшись з цілою групою українських націоналістів, зокрема, з ділянки літератури, починає виступати», – пише Г. Юра у статті, яка через кілька років була пред'явлена табірному начальству на Медвежій горі Олексієм Алєєксєєвим, що стало причиною для заборони вистави, яку Лесь Курбас готував в ув'язненні, і його заслання на Соловки.

У розмові з Лесем Танюком Гнат Юра відмовляється від авторства статті, втім пояснення на диктофон давати відмовляється, обіцяючи виступити з публічною заявою. Така заява так і не з'явилася...

Нині вже важко дізнатися правду – чи писав Гнат Петрович цей текст, чи тільки змушений був його підписати (втім, як і низка акторів-франківців), як стверджує його син Юрій, проте очевидно, що саме ці звинувачення стали формальною причиною для розстрілу в 1937 році і так приреченого Курбаса...

Гнат Петрович усе життя ніс тягар колективної відповідальності за знищення геніального режисера, але ніколи не ділився своїми переживаннями з цього приводу…

Утім, деяким акторам він і справді зміг допомогти в ті нелегкі часи. Так, актриса Катерина Осміяловська та її чоловік, актор Лесь Липківський – син першого митрополита Української автокефальної та православної церков Василя Липківського, працювали в Одесі, де їх цькували представники комсомолу. Гнат Юра забрав акторів до себе в театр, де вони опинилися під його опікою і змогли спокійно працювати.

Або ж ще один випадок: актор Віктор Добровольський провів 10 місяців у в’язниці під слідством НКВС, а коли звільнився, Юра одразу призначив його на роль Михайла в «Украденому щасті». За гіркою іронією долі, виконавці головних ролей у цій виставі добре знали, що таке украдене щастя: Наталя Ужвій, що грала роль Ганни, пережила розстріл чоловіка – поета Михайля Семенка, а виконавець ролі Миколи Задорожного – Амвросій Бучма – очікував на арешт після розправи над його другом Лесем Курбасом. До речі, виставу в такому складі повезли до Москви, але Сталін не захотів дивитися драму, побажавши чогось веселішого...

Втім, театр активно розвивався, 1940 року отримав статус академічного, а сам Гнат Юра став народним артистом СРСР.

Часи Другої світової війни не зупинили роботи театру, що тривала в евакуації – у Семипалатинську та Ташкенті, а дві фронтові бригади працювали безпосередньо на передовій.

Після повернення на Гната Юру чекали нові випробування. 1954 року партія призначила головним режисером театру імені І. Франка Мар’яна Крушельницького, актора-курбасівця, а Юру перевели на посаду режисера й актора (нібито за власним бажанням). Утім, через рік влада отямилась і повернула Гната Петровича до керівництва театру, щоправда, на посаді художнього керівника, запропонувавши працювати у тандемі з Крушельницьким, як Немирович зі Станіславським у МХАТі.

Пам'ятник перед театром І. Франка

До 1961 року Юра працював у театрі, а потім пішов на пенсію...

Гнат Петрович здобув популярність і як актор. Спочатку грав драматичні ролі, але згодом усвідомив свій комедійний талант. Він грав у виставах за п’єсами І. Карпенка-Карого («Житейське море», «Суєта»), М. Куліша («97»), а також Фігаро у «Весіллі Фігаро» П. Бомарше і Швейка в «Пригодах бравого вояка Швейка» за Я. Гашеком. «Суєта» побила всі рекорди: вистава трималася на сцені з 1920 року до кінця 1950-х років з незмінним Юрою в ролі Терешка Сурми.

А роль Швейка стала для Гната Петровича чимось на зразок протесту – протесту на межі веселої непристойності. Сам актор казав про свого героя: «Я розумів, що Швейк не бунтар і навіть не протестант, проте він знищує цей лад своїм геніальним ідіотизмом, його так званий ідіотизм – це тільки умовність, тільки маска, надягнена на розумне й хитре обличчя». Ця вистава у період 1928-1935 рр. витримала понад 400 показів!

Яскравою була і кінокар’єра Гната Юри, який зіграв у фільмах «Прометей» (1936 р.), «Кармалюк» (1938 р.), «Тарас Шевченко» (1951 р.), «Мартин Боруля» (1953 р.) тощо.

Могила Г. Юри на Байковому цвинтарі

Займався Гнат Петрович і педагогічною діяльністю: з перервами викладав у Київському театральному інституті в 1938-1961 рр., був професором. Юра став автором понад 20 праць з питань театрального мистецтва.

Гнат Петрович Юра помер 18 січня 1966 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (1 ділянка).

Він неодноразово нагадував: «Театр – це одне з тих місць, звідки закликають служити щастю». І, незважаючи на нелегку долю, вірно служив своєму щастю все життя…

Пам'ять

У 1967 році в Ленінградському районі Києва (нині Святошинський район, Микільська Борщагівка) на честь Гната Юри названа вулиця і станція швидкісного трамвая.

На вул. Ольгинській, 2/1 в Києві, де в 1944–1966 роках жив артист, в 1969 році встановлено меморіальну дошку (бронза, барельєф; скульптор Ю. Л. Синькевич, архітектор А. А. Сницарев).

Також меморіальна дошка встановлена в місті Олександрії на фасаді міського Палацу культури (колишнього театру) міста.

В селі Підлісне (Федвар), зараз Кропивницького р-ну Кіровоградської обл., встановлений пам'ятник-погруддя.

Цікавий факт

У Святошинському районі міста Києва вулиця Гната Юри примикає до проспекту Леся Курбаса.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Бобошко, Ю. М. Гнат Юра / Юрій Бобошко. - Київ : Мистецтво, 1980. - 187 с. : іл., портр.

Лягущенко, А. Український театр. Видатні діячі та менеджмент / Андрій Лягущенко. - Київ : Мистецтво, 2021. - 496 с. : іл., портр.

Юра Гнат Петрович (1888-1966) : актор, режисер. Народний артист Української РСР. Народний артист СРСР. Лауреат державних премій, засновник і керівник Київського державного академічного українського драматичного театру імені І. Франка // Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник]. - Київ : Велес, 2016. - С. 358-362 : портр.

Юра, Г. П. Життя і сцена / Гнат Юра. - Київ : Мистецтво, 1965. - 218 с. : іл

Юра, Г. П. Моє життя : спогади, статті / Гнат Юра ; [упоряд., авт. вступ. ст., прим. І. О. Волошин]. - Київ : Мистецтво, 1987. - 184 с. : фотоіл., портр.

Статті

Актор яскравого таланту. // Український історичний календар- ’96 : щорічник : науково-популярний та літературний альманах Історичного товариства Нестора-літописця. Вип. 2. - К., 1995.. - С. 20-21 : порт..

Зачарований театром : до 130-річчя від дня народження Г. П. Юри (1888-1966) / // Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2018. - № 1. - С. 29-40 : портр.

Рихтік, А. Театр був його долею : до 130-річчя від дня народження Г. Юри (1888-1966) / А. Рихтік // Дати і події : календар знаменних дат. - 2018 (перше півріччя). - № 1 (11). - С. 23-26.

Трагедія корифея театру реалізму : 130 років з дня народження Гната Юри / підготував Віктор Шпак // Урядовий кур'єр. - 2018. - 6 січня (№ 4). - С. 10 : фото.

Інтернет-ресурси

http://ft.org.ua/ua/frankivtsi/history/yura-gnat

http://ft.org.ua/ua/news/scena-zhittya-vidatnih-zemlyakiv

http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Yura_H

https://uahistory.co/book/100-great-figures-of-ukrainian-culture/90.phphttps://uahistory.co/book/100-great-figures-of-ukrainian-culture/90.php

https://wiki.library.kr.ua/index.php?title=%D0%AE%D1%80%D0%B0_%D0%93%D0%BD%D0%B0%D1%82_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87https://wiki.library.kr.ua/index.php?title=%D0%AE%D1%80%D0%B0_%D0%93%D0%BD%D0%B0%D1%82_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

https://www.wikiwand.com/uk/%D0%AE%D1%80%D0%B0_%D0%93%D0%BD%D0%B0%D1%82_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87https://www.wikiwand.com/uk/%D0%AE%D1%80%D0%B0_%D0%93%D0%BD%D0%B0%D1%82_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

четвер, 5 січня 2023 р.

ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ СТУС - ДО 85-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Василь Семенович Стус (псевдо Василь Петрик) – український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв'язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Учасник акції протесту в київському кінотеатрі «Україна» в 1965 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Герой України (2005, посмертно).

За переконання про необхідність збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської диктатури, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.

Народився Василь Стус 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Винницької області, був молодшим з чотирьох дітей. Невдовзі сім’я переїхала у Донецьк (тоді – Сталіно), аби втекти від примусової колективізації: спочатку батько знайшов роботу на хімічному заводі, за рік перевезли до себе дітей.

Навчався на історико-філологічному факультеті педагогічного інституту. Опісля працював у сільській школі, відслужив в армії на Уралі. Далі повернувся до учителювання, потім став літредактором газети «Соціалістичний Донбас», аж доки 1963 року не вступив до аспірантури Інституту літератури імені Шевченка в Києві. Тоді ж зайнявся виданням першої збірки віршів (вилучена з плану видавництва, згодом вийшла самвидавом), почав публікувати переклади іноземних поетів.

«Зимові дерева»

Над збіркою «Зимові дерева» Стус працював у 1965-1969 роках. Як і першу збірку, «Круговерть», опублікувати її у радянських видавництвах виявилось неможливим. Та одна з кількох самотужки надрукованих копій випадково потрапила до Європи, і там була видана бельгійським діаспорянським видавництвом «Література і мистецтво». Один примірник пізніше потрапив до автора. У передмові видавців значилося:

«…Передруковуємо цей відпис без згоди, навіть без відома Автора, з обов’язку супроти української літератури. Життя рукописів на нашій землі є ще більш непевне й коротке, як було в доби нападів татарських орд. Ми обов’язані не допустити до того, щоб духова творчість наших поетів була нищена жандармами від української літератури, як спалені ними рукописні архіви Київської академії наук».

Дисидентство і переслідування

4 вересня 1965 року Стус бере участь – (за спогадами Івана Дзюби– цілком спонтанно) – у акції проти арештів української творчої молоді, що відбулася під час показу «Тіней забутих предків» Параджанова: він закликав підвестися всіх, хто проти арештів, та склав колективний лист протесту. Наслідком для самого Стуса стало виключення з аспірантури.

«Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації»

Настав час низки швидкоплинних робіт:

З дружиною і сином.

кочегар, різноробочий, редактор технічної документації… При цьому треба було годувати сім’ю: 1966 року у Василя Стуса з дружиною, Валентиною Попелюх, народився син Дмитро.

Короткою передишкою була робота в Центральному державному історичному архіві УРСР, де Стус почав досліджувати Українську революцію 1917-1920 років, але невдовзі один з колишніх керівників Стуса з Інституту літератури домігся його звільнення.

Стус ставав дедалі помітнішою фігурою: він писав відкриті листи до Компартії, Спілки письменників та Верховної Ради, критикуючи порушення людських прав і арешти колег. Не за горами був його власний арешт і перетворення з захисника політв’язнів на ув’язненого.

«Палімпсести»

Найповніша збірка Стуса «Палімпсести» включає твори, написані в 1971-1977 роках. Більшість цього часу він провів у таборах Мордовії та на засланні в Магаданській області: 12 січня 1972 року Стуса вперше заарештовують. Після 9 місяців у слідчому ізоляторі його визнають винним у «антирадянській агітації і пропаганді» та засуджують до 5 років позбавлення волі і 3-х років заслання.

Частиною процесу стають замовні рецензії на твори Стуса від наукових співробітників того ж самого Інституту літератури імені Шевченка: в них доктор філологічних наук Арсен Каспрук яскраво розписує «декаданс, ідейний занепад» Стуса і «оббріхування» ним радянської дійсності.

«Палімпсести» вийшли друком вже після смерті автора. Туди увійшли вірші, які вдалося зберегти, доправивши на волю у листах до дружини або з допомогою відвідувачів інших в’язнів.

Другий судовий процес, ув’язнення

Влітку 1979-го Стус повертається з заслання до Києва. Невдовзі він вступає до Української Гельсінської групи правозахисників. Працювати був змушений на заводах – робочим. Всього лише за кілька місяців за Стусом спочатку встановлюють адміністративний нагляд, а потім знов заарештовують.

Вдруге Стуса засуджують вже на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. До кінця цього терміну він не дожив…

Загибель

Табірні наглядачі знищили збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування.

Карцер, де був Стус

У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку.

28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті – зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштованого наглядачами.

Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Василь Стус був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

Надгробок В. Стуса на

Байковому кладовищІ в Києві

Перепоховання

У листопаді 1989 року, прах поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33) разом із прахом побратимів – Юрія Литвина та Олекси Тихого, які також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино. Це відбулося завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Олекси Тихого Володимир і заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина).

Реабілітація

У 1990 році прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року.

У тому ж році Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.

Позови Віктора Медведчука

На другому судовому процесі проти Василя Стуса Віктор Медведчук, нині відомий український політик, був його державним адвокатом. Стус після зустрічі з ним намагався відмовитися від державного захисника і хотів здійснювати свій захист самостійно, але йому не надали такої можливості, як пізніше не надали можливості проголосити останнє слово. Під час суду Медведчук поводився пасивно і навіть визнавав провину Стуса у висунутих йому звинуваченнях, що протирічить концепції адвокатського захисту.

Знову про участь Медведчука у справі Стуса згадали у 2018 році, коли стало відомо, що зі сценарію байопіку «Заборонений» Романа Бровка планують вилучити сцени судового засідання і будь-які згадки про адвоката Стуса начебто через тиск з боку Медведчука. Це спричинило скандал у соцмережах, додатковим фактором якого було те, що фільм знімався за підтримки Держкіно. Зрештою він вийшов із сценами суду, але ім’я адвоката при цьому не згадувалось.

У 2019 році видавництво Vivat випустило книгу Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» – майже 700 сторінок архівних документів КДБ, що стосуються судилища над Стусом і, в тому числі, висвітлюють роль Медведчука у процесі. Через три місяці після презентації той подав проти автора книги і видавництва позов «про захист честі, гідності і ділової репутації».

19 жовтня Дарницький суд Києва частково задовольнив позов і заборонив розповсюдження книжки. Резонанс навколо справи і рішення суду призвів до своєрідного «ефекту Барбари Стрейзанд»: наклад миттєво розкупили, додрукували ще один…

Нагороди

1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Шановні користувачі!

Дзюба, С. Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса : [роман] / Сергій Дзюба, Артемій Кірсанов. - [Харків] : Фабула : [Ранок], [2021]. - 176 с.

Стус Василь Семенович (1938-1985) : поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник // Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник]. - Київ : Велес, 2016. - С. 304-308 : портр.

Стус Василь Семенович : (народ. 1938 р. - пом. 1985 р.) // 100 знаменитих людей України. - Х. : Фоліо, 2005. - С. 430-435.

Стус Василь Семенович // Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод : [в 4 т.]. Т. 1. Особистості. - Харків : Фоліо, 2001. - С. 163-167.

Статті

Леошко, В. Донеччани з когорти нескорених : імена, що визначили епоху / Владислав Леошко // Голос України. - 2022. - 24 серпня (№ 173). - С.10-11 : фото.

Пуніна, О. "Заборонений" : Стус кінематографічний / Ольга Пуніна // Слово і Час : науково-теоретичний журнал. - 2022. - № 3. - С. 64-77.

Інтернет-ресурси