КИЯНИ: ВІД А ДО Я: ПОЕТИ

Показ дописів із міткою ПОЕТИ. Показати всі дописи

понеділок, 20 жовтня 2025 р.

БОРИС ІЛЛІЧ ОЛІЙНИК - ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Борис Ілліч Олійник — український радянський поет, перекладач, комуністичний і державний діяч.

Кандидат у члени ЦК КПУ в 1981-1990 роках. Член ЦК КПУ в 1990-1991 роках. Член ЦК КПРС у 1990-1991 роках. Народний депутат СРСР (з 1989 по 1991 рік — заступник голови Ради національностей Верховної Ради СРСР). У 1980-1990 роках — депутат Верховної Ради УРСР X, XI скликань, голова Комісії Верховної Ради з питань освіти і культури. Депутат Верховної Ради України 1-4 скликань (1992-2006). Член КПРС з 1961 року.

Дійсний член НАНУ. У 1987-2017 роках перший голова Українського фонду культури. Герой України (2005). Кавалер ордена Свободи (2009), ордена князя Ярослава Мудрого III, IV, V ступенів. Лауреат Державної премії СРСР (1975), премії імені Миколи Островського (1963) та Національної премії імені Тараса Шевченка (1983). Почесний академік Академії мистецтв України. Член правління Національної спілки краєзнавців України (до 2016 р.). Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2009).

У 1991 та 2010-2016 роках голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Життєпис

Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка у Новосанжарському районі Харківської області УСРР (нині Полтавська область). Друкуватися почав ще в школі. Після закінчення десятилітки в 1953 році вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який закінчив у 1958 році.

З 1958 року працював літературним працівником, завідувачем відділу республіканської газети «Молодь України». З 1962 по 1973 рік працював у журналі «Зміна» («Ранок»). Пройшов шлях від кореспондента до головного редактора. Був завідувачем відділу, заступником головного редактора журналу «Дніпро» та старшим редактором видавництва «Дніпро». З 1971 по 1974 рік — заступник голови правління Спілки письменників України. З 1974 по 1991 рік — завідувач відділу, член редколегії журналу «Вітчизна». З 1976 по 1991 рік — секретар правління Спілки письменників України та СРСР. Член ЦК КПУ і ЦК КПРС. У 1999 році — голова Комітету з Державних премій України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва при Раді Міністрів України.

Одинадцять років очолював парторганізацію Спілки письменників України і пишався тим, що за ці роки ніхто з письменників не був виключений з її лав або посаджений за ґрати.

Володимир Щербицький відстояв Бориса Олійника перед КДБ після того, коли вони почали його «пресувати».

Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьмы»).

А також він побував у зоні Югославської трагедії. З перших її днів рішуче виступив у пресі, у Верховній Раді та Раді Європи — проти ембарго Сербії. Неодноразово бував у «гарячих точках» Боснії і Герцеговини. Після чого написав есе «Хто і з якою метою сатанізує сербів?», що вийшло окремою книгою українською і сербською мовами в Югославії (1996).

Під час перебування в Сербії потрапив під бомбардування натівців. Матеріали на захист сербів і чорногорців опублікував в українській, російській і югославській пресі. Написав есе «Хто наступний?».

Борис Олійник, по суті, зупинив будівництво промвузла в Каневі, що загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, що й змусило урядовців відкласти реалізацію свого наміру. У 1995 році Борису Олійнику було присвоєне звання «Почесний громадянин Канева».

Був одним із тих, хто через пресу заблокував будівництво АЕС у Криму і під Чигирином та каналу Дунай-Дніпро, через який би пішов в Україну весь бруд Європи.

Саме Олійник вручив від імені інтелігенції України маршалу Язову клопотання про звільнення від військово-політичного училища приміщень Києво-Могилянської академії. Маршал наклав позитивну резолюцію.

Один із фундаторів Українського фонду культури (в 1987-1991 роках Українського республіканського відділення Радянського фонду культури), незмінно (з 1987 року і до смерті) очолював його на громадських засадах. Був віцепрезидентом Парламентської Асамблеї Ради Європи.

У травні-червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. Того ж року виступив зі статтею в «Литературной газете» (Москва), «Випробування Чорнобилем», в якій викрив злочинну діяльність тимчасовців.

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС у Москві Борис Олійник, зупинившись на сталінському терорі 1937 року, цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з'ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія». Тобто саме він першим на державному рівні 1988 року в Кремлівському Палаці сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні діла 1932-1933 років.

З 1980 по 1991 рік обирався депутатом Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань, голова Комісії Верховної Ради з питань освіти і культури. У 1981 році нагородження ювілейною медаллю Всесвітньої Ради Миру. З 1989 по 1991 рік — заступник голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР, з грудня 1990 по 1991 рік — голова Комісії із зв'язків Верховної Ради СРСР із громадськістю.

З 1992 по 1994 рік — народний депутат Верховної Ради України 12-го (1-го) скликання. Провідний науковий співробітник Інституту національних відносин і політології НАН України. З 1994 по 1998 рік — народний депутат Верховної Ради України 2-го скликання. З 1995 по 2006 рік Голова Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. З 1996 по 2006 рік віцепрезидент Парламентської Асамблеї Ради Європи.

З 1998 по 2002 рік народний депутат Верховної Ради України 3-го скликання. Голова Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і зв'язках з СНД. З 2002 по 2006-й обраний народним депутатом Верховної Ради України 4-го скликання. Входив до складу фракції Комуністичної партії України.

У 1987 році обраний дійсним членом Міжнародної слов'янської академії. З 1990 року дійсний член Національної академії наук України. З 1992 року обраний академіком Української екологічної академії наук. Голова Українського фонду культури, співголова Форуму слов'янських народів.

У 2002 році Б. І. Олійнику присвоєно звання «Почесний громадянин міста Києва».

Могила Бориса Олійника.

Помер 30 квітня 2017 року на 82-му році життя після важкої і тривалої хвороби у Національному Інституті хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова НАМН України.

Похований 3 травня 2017 року на Байковому кладовищі на ділянці № 52.

Інциденти

За словами Віталія Коротича, для усунення Павла Загребельного з посади керівника Спілки письменників у 1986 році доклав багато зусиль, зокрема, шляхом написання доносів.

Творча спадщина

Борис Олійник — автор понад 40 книг, віршів, есе, статей, які друкувалися в Україні, в усіх республіках СРСР, перекладались російською, чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами.

Друкуватись почав ще в школі. Перший вірш опубліковано в 1948 році. Перша збірка його лірики — «Б'ють у крицю ковалі» (1962) — книга про повоєнні часи, про пережите особисто та про пережите народом.

Найвідомішими його збірками вважаються: «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Стою на землі» (1973), «Заклинання вогню» (1978), «Сива ластівка» (1979), «У дзеркалі слова» (1981), «Поворотний круг» (1989), «Таємна вечеря» (2000), поема «Сім» (1988).

Автор поезій, які стали популярними піснями у співдружності з композиторами.

Політичні погляди

Навіть після проголошення незалежності України проповідував прокомуністичні імперські погляди, ідею «братерства українського і російського народів». У 2015 році дав скандальне інтерв'ю колись популярній російській «Литературной газете», яка не приховує свого українофобства. У цьому інтерв'ю Олійник вихваляв комуністичне минуле, критикував політику незалежної України, не визнав провини Росії в анексії Криму та агресії проти України на Донбасі.

Відзнаки і нагороди

Звання Герой України з врученням ордена Держави (21 жовтня 2005) — за самовіддане служіння Україні на літературній і державницькій ниві, визначний внесок у збереження національної духовної культури, вагому особисту роль у піднесенні міжнародного авторитету України.

Орден Свободи (16 січня 2009) — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.

Орден князя Ярослава Мудрого.

III ст. (11 квітня 2012) — за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної культури, збереження культурно-мистецької спадщини українського народу, багаторічну сумлінну працю.

IV ст. (21 серпня 1999) — за самовіддану працю, визначні особисті заслуги в державному будівництві, соціально-економічному, науково-технічному і культурному розвитку України та з нагоди 8-ї річниці незалежності України.

V ст. (17 жовтня 1995) — за визначні особисті заслуги перед українською державою в розвитку культури, багаторічну громадську діяльність.

Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (19 серпня 2016) — за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу.

Ордени Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів.

Лауреат Державної премії СРСР (1975 р.), Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1983 р.).

Почесна грамота Кабінету Міністрів України (12 квітня 2002) — за значний особистий внесок у розвиток національної культури, багаторічну сумлінну працю і високий професіоналізм.

У 1957 став переможцем Всеукраїнського поетичного конкурсу.

15 жовтня 2009 удостоєний звання «Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка».

30 січня 2012 Національною Академією наук України висунений кандидатом на здобуття «Нобелівської премії».

Лауреат премії імені М. Островського (1963 р.);

премії імені В. І. Вернадського Фонду «Україна — XX століття»,

міжнародних премій:

імені Сковороди (1994 р.);

«Дружба» (1997 р.);

усеюгославської премії «Лицарське перо» (1998 р.);

міжнародної премії імені Давида Гурамішвілі (1999 р.);

міжнародної премії імені Шолохова (2001 р.);

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Бакуменко, О. Д. Доброзвучна Муза / Олександр Бакуменко. - Київ : Україна, 2016. - 560 с. : портр.

Всенародний пам'ятник Матері-Вдові : листи, документи, статті, поезії, оповідання, фото / [голова ред. колегії Борис Олійник ; авт. проекту Володимир Біленко]. - Київ : Український фонд культури : [КВІЦ], 2013. - 164 с. : іл., портр.

Олійник Борис Ілліч - ПАТРІОТ, ПОЕТ, ПОЛІТИК : до 77-ї річниці від дня народження. Бібліографічний список літератури / укладачі Н. М. Вахненко, М. О. Залепа. - К : 2012. - 25 с.

Олійник, Б. І. Вибране : поезії, поеми / Борис Олійник ; передм. Михайла Шевченка. - Київ : Етнос, 2009. - 638 с., портр.

Олійник, Б. І. Крик : поезії з життєвого шляху / Борис Олійник ; [передм. М.В. Шевченка] ; Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України. - Київ : Український письменник, 2015. - 379 с.

Олійник, Б. І. Основи : поезії, поеми / Борис Олійник. - Київ : Дніпро, 2015. - 694 с. : портр.

Олійник, Б. І. Очима добра : для дітей та юнацтва / Борис Олійник. - Київ : Новий друк, 2010. - 52 с. : іл.

Олійник, Б. Сиве сонечко : поезії, покладені на музику = Mon soleil blanc / Борис Олійник ; пер. фр. та наук. ред. Дмитра Чистяка ; Мала академія наук України ; Європейська академія наук, мистецтв та літератури ; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - [Париж] : Інститут культури Солензара, [2015]. - 80 с. : іл., портр., ноти.

Салій, І. М. Про Київ і моїх сучасників / Іван Салій. - [Київ] : КИЙ, 2013. - 599 с. : фотоіл.

Статті

Біленко, В. "Ти в моєму серці, Україно" : Мої і не мої згадки про Бориса Олійника / Володимир Біленко // Голос України. - 2020. - 12 грудня (№ 231). - С. 8-9 : портр.

Гривінський, Р. Людина на тлі часу : сьогодні Борису Олійнику - 80! / Роман Гривінський // День. - 2015. - 22 жовт. (№ 191). - С. 12 : фото.

Олександренко, М. Слово про Поета : видатному українському поету і громадському діячу Борису Олійнику - 75 ! / М. Олександренко // Урядовий кур'єр. - 2010. - 23 жовт. (№ 198). - С. 5

Олійник, Б. Не забудь!.. : поезія / Борис Олійник // Київ. - 2011. - № 2-3. - С. 2-13 : фото.

Савченко, С. С. "Голос совісті" : до 75-річчя від дня народження Б.І. Олійника / С. С. Савченко // Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2010. - № 4. - С. 45-53 : порт.

Інтернет-видання

http://www.ecolaw.kiev.ua/thems/about/news/2610151100_1.php

http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?Z21ID=&I21DBN=DOP&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Olijnyk_B

https://dovidka.biz.ua/boris-oliynik-biografiya-skorocheno/

https://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/ref0012173

https://kmr.gov.ua/uk/content/oliynyk-borys-illich

https://osvita.ua/school/biography/91338/

https://www.bbc.com/ukrainian/features-39765074

https://www.pisni.org.ua/persons/315.html

вівторок, 18 березня 2025 р.

МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ РИЛЬСЬКИЙ - ДО 130-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Максим Тадейович Рильський — український радянський поет-академік, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, один із «неокласиків», літературознавець. Академік АН УРСР (1943) та АН СРСР (1958). Депутат Верховної Ради СРСР 2-6-го скликань. Очолював Спілку радянських письменників України (в 1943-1946 роках) та Інститут мистецтвознавства, народної творчості та етнографії.

Життєпис

Народився 7 [19] березня 1895 в Києві (Київська губернія, Російська імперія, нині столиця України). Батько майбутнього поета, етнограф, громадський діяч, економіст і публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського поміщика Розеслава Теодоровича Рильського та князівни Дарії Трубецької. Один із предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Прапрадід Ромуальд був учнем василіянської школи; під час Коліївщини (1768) його мало не було страчено (за переказом, він заспівав православний гімн «Пречиста Діво, мати Руського краю», це справило на ватажка гайдамаків таке враження, що він відпустив як хлопця, так і решту засуджених на смерть поляків та євреїв).

Мати, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області).

Дитячі роки минули в селі Романівка на Житомирщині (тепер Попільнянського району).

1902 року помер батько, й родина переїхала з Романівки до Києва. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім (з осені 1908 року) в приватній гімназії в Києві.

У 1908 році Максим поступив до третього класу гімназії у Києві. Змалку познайомився з композитором Миколою Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Дмитром Ревуцьким, актором і режисером Панасом Саксаганським, етнографом та фольклористом Олександром Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах Миколи Лисенка та Олександра Русова.

Писати почав рано — перший його вірш був опублікований вже у 1907 році, а через три роки побачила світ дебютна збірка «На білих островах» (1910).

Перша книга Максима Рильського з'явилася друком, коли авторові ледве виповнилося 15 років: була це тоненька збірочка юнацьких поезій із замріяною назвою: «На білих островах».

Після закінчення приватної гімназії Науменка Рильський у 1915-1918 роках навчався на медичному факультеті Київського імператорського університету Святого Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але через події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.

Якийсь час проживав у м. Сквирі, де в 1918 році працював у садовому відділі земської управи в Сквирській продовольчій управі (яку очолював Іван Рильський, брат поета) (будинок зберігся). У 1918-1929 роках вчителював у селах Сквирського повіту, зокрема, й у Романівці. У 1919-1929и роках разом з учителюванням у селі викладав у київській залізничній школі, на «робітничому факультеті» Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Писати Рильський розпочав рано. Перший його вірш надруковано 1907 року, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що засвідчила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана в скороченому вигляді 1926).

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929) та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема, 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події й протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи у відвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи в поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», що вийшла в київській газеті «Більшовик» 23 вересня 1923 року, ч. 216.).

Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті 19 березня 1931 року закінчилося арештом органами НКВС, після чого він п'ять місяців просидів у Лук'янівській тюрмі, де його вимагали зізнатись у контрреволюційній діяльності. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості.

1932 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) митець проголошує активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він урятувався від сталінського терору й був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його товариші-неокласики — Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Микола Зеров — за кілька років були репресовані й знищені радянською владою.

Максим Рильський від весни 1938 до весни 1951 року мешкав і працював в Ірпені по вулиці Центральна, 15. Влітку він порався в садку біля улюблених дерев і квітів або рибалив на річці Ірпінь. Багато з класиків та молодих поетів, артистів та художників із вдячністю згадують цю невелику садибу, де проходили різноманітні літературні зустрічі, поки Рильський не переїхав до Голосієва на нову дачу. Син письменника Богдан Рильський у книзі спогадів «Мандрівка у молодість батька» присвятив ірпінському періоду життя Максима Рильського та його родини цілий розділ «У сосновім Ірпені».

Під час Другої світової війни перебував у евакуації спочатку в Уфі, а потім у Москві.

Член ВКП(б) з 1943 року.

Творчість Рильського поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили поета.

Одначе це не заважало радянським органам «профілактично» його шпетити. Після отримання характеристики «Найактивніший український націоналіст» до Рильського був приставлений для стеження майор державної безпеки, начальник відділу Другого головного управління НКВС Анатолій Шевко. Майор Шевко завів на поета справу «Ставка», за якою було заарештовано дев'ятеро осіб. «Матеріали стосовно Рильського свідчать про те, що він, перебуваючи в партії, дворушничає, що з його націоналістичного минулого тягнуться гнилі нитки, що він не зрікся цього минулого і далі лишається на націоналістичних позиціях», — писав Шевко.

На початку жовтня 1947 року газета «Радянська Україна» надрукувала статтю «Про націоналістичні помилки М. Рильського», де його звинувачували у «буржуазному об'єктивізмі, відсутності більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була більшовицька ідейність… він не оволодів основами марксистсько-ленінського світогляду… не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології».

У радянську добу Рильський написав 35 книжок поезій, найкращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства.

1943 року його обрано академіком Академії наук УРСР.

Попри звання, премії, а, отже, і виконання замовлень влади («Пісня про Сталіна», скажімо, була написана на офіційне замовлення від Комітету у справах мистецтв УРСР), за тоталітарних часів Максим Тадейович зумів зберегти в собі людську порядність. Наприклад, коли перекладач Григорій Кочур звільнився з таборів, Рильський позичив йому 80 тис. рублів, щоб він купив собі будинок в Ірпені. Як згадувала вдова видатного поета Євгена Плужника, єдиний, хто з друзів-літераторів носив заарештованому чоловікові в тюрму передачі, був Рильський. У колі близьких друзів Рильського звали «Максим Золоте Серце».

У 1942-1964 роках Максим Рильський був директором академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Поетові двічі було присуджено Сталінську премію в галузі літератури й мистецтва (1943 року премію 1-го ступеня за збірки віршів: «Слово про рідну матір», «Світова зоря», «Світла зброя» й поему «Мандрівка в молодість»; 1950 року премію 3-го ступеня за переклад українською мовою поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш»), а 1960 року — Ленінську премію в галузі літератури, журналістики, публіцистики й мистецтва за збірки віршів «Далекі небосхили» (1959) та «Троянди й виноград» (1957). Крім «офіційної» поезії поет творив і глибоко патріотичну, яку декламував тільки з пам'яті окремим близьким і не довіряв паперу та забрав із собою в могилу.

Надгробок Максима Рильського

на Байковому кладовищі в Києві.

Помер 24 липня 1964 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Знання мов, музики

Максим Тадейович вільно володів 13 мовами, міг перекладати із 30 мов світу. Переклав українською мовою понад двісті тисяч поетичних рядків, перекладав також повісті, романи, п'єси.

Найбільше перекладав із трьох мов, які знав досконало: російської, польської та французької. Його старший брат Іван теж був перекладачем і спочатку його вчив перекладати.

У Києві, вже маючи відоме літературне ім'я, деякий час викладав стилістику і практику перекладу в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Рильський добре грав на піаніно. Музики вчив його сам Микола Лисенко, батьків друг, у родині якого він навіть довгий час жив. Пізніше Максим Рильський присвятить йому вірш «Пісня».

Із 1935 до 1942 роки Максим Рильський завідував літературною частиною Київського театру опери та балету.

Вшанування пам'яті

1965 року на честь Максима Рильського було названо вулицю в Києві, де він жив і працював у 1951-1964 роках (колишня назва — Радянська). Вулиця пролягає поруч із Голосіївським парком, який 1964 року теж був названий на честь Рильського. 2003 року біля центрального входу до парку відкрито пам'ятник поетові (автори — скульптор Петро Остапенко та архітектор Олег Стукалов).

У будинку в Києві, де жив Максим Рильський (нинішня адреса — вул. Максима Рильського, 7), з 1968 року працює літературно-меморіальний музей поета. Перед будинком-музеєм встановлено бронзове погруддя Рильського (скульптор Олександр Ковальов).

1972 року постановою Ради Міністрів УРСР була заснована щорічна премія ім. Рильського за найкращий художній переклад.

З 1985 року школа № 7 в Солом'янському районі міста Києва носить його ім'я. У 2005 році з нагоди 110-річної річниці з дня народження поета у школі було відкрито меморіальну дошку М. Т. Рильського.

Пам'ятна дошка на будинку колишньої земської управи в м. Сквирі, де працював М. Рильський (встановлена його другом Йосипом Магометом).

Іменем Максима Рильського названо пароплав на Дніпрі.

Восени 2016 року його іменем назвали центральну вулицю в місті Сквирі.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Видатні постаті в історії України XX ст. : короткі біографічні нариси / В.І. Гусєв [та ін.]. - Київ : Вища школа, 2011. - 392 с. : портр.

Говоруха, І. Митець повинен мати долю : [талановиті та незламні українці] / Ірина Говоруха. - Київ : Артіль, [2023]. - 418 c. : портр.

Рильський, М. Г. ...Люби природу не для себе... : документально-художній літопис / авт.-упоряд. Максим Рильський. - Київ : Дніпро, 2025. - 320 с., 26 с. фотоіл., портр.

Рильський, М. Г. "Співучий Києве, дитя живих століть" в поезії, есеях, споминах / авт.-упоряд., передм. М. Г. Рильського ; Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського. - Київ : Дніпро, 2023. - 296 с., XXIV с. фотоіл.

Сто видатних українців / [авт. ст. В. Астапенко та ін.]. - Київ : Арій, 2006. - 496 с. : портр.

Шаров, І. Ф. 100 видатних імен України / Ігор Шаров. - Київ : Альтернативи, 1999. - 504 с. : портр.

100 знаменитих людей України / В. М. Скляренко [та ін. ; пер. з рос. Т. В. Ковальової ; худож.-оформ. Л. Д. Киркач-Осипова]. - Харків : Фоліо, 2005. - 511 с.