Життєпис
Олександр Кіндратович Глушко народився 14 серпня 1938 року.
Він з’явився на світ на Кінбурнському півострові — на його «півострові скарбів». Хатинка родини Глушко стояла за 500 метрів від солоних хвиль Чорного моря. Навіть зараз Олександр Кіндратович із захопленням розповідає про тамтешню красу, неповторну природу та рідний дім. Його слова линуть без зупину, але раптом він опускає очі — згадує війну, яка назавжди закарбувалася в його пам’яті…
Коли почалася війна, Сашкові було три роки. Здавалось би, у дорослому віці ми забуваємо про те, що сталося з нами в раньому дитинстві, разом з щасливими моментами стираються і нещасливі. Але війна завжди нагадує про себе своїми наслідками. Олександр Кіндратович і досі пам’ятає найменші дрібниці: як німці потопили монітор — невеликий корабель, що курсував морем; як його страший брат допомагав вирізати палиці з дерева та прив’язувати їх до поранених ніг моряків з екіпажу, які приходили до їхнього двору; досі згадує навіть прізвища солдат, які жили в їхньому будинку…
«Я дитя війни, тому найяскравіші спогади дитинства — це воєнні епізоди. У серпні місяці 1941 року німці зайшли в наше село. Вони мародерствували. Мій брат, який служив на флоті, колись привіз з відрядження красивий морський бінокль. Це було для мене чимось неймовірним. Він висів на стінці, але коли прийшли німці, вони взяли цей бінокль. Я, не розуміючи всієї небезпеки, кинувся до одного з солдатів, схопив його за штани і почав трясти, кричати. Пам’ятаю, як мама мене відривала. Пізніше вона розповіла, що в якусь мить цей солдат потягнувся до пістолета…»
Тоді все обійшлося, але Олександр не востаннє ще опиниться за крок до смертельного обличчя війни…
Олександра та його родину евакуйували з села Покровка в Прогної — подалі від відкритого моря, над яким замість чайок кружляли німецькі літаки. Сім’я мусила кілька морозних ночей провести в скирті.
Наприкінці 1943 року малий чотирирічний Сашко зі своєю старшою сестрою, якій на той момент виповнилось 20 років, йшли з Прогноїв додому, де обстріли вже стихли. Над Ягорлицькою затокою збурював повітря німецький літак. Це видовище стало настільки звичним, що брат з сестрою майже не звертали на нього уваги і крокували далі. «Ну, летить і летить, вони постійно літали. Але раптом літак повертає до нас, ось він близько. Біля дороги була канава. Моя сестра кинула мене туди і накрила собою. Літак випустив чергу з кулемета… Та-та-та-та-та… І полетів собі. В нас не поцілили. Моя сестра була страшно налякана, а я не встиг злякатися. Лише запитав у сестри (як вона потім мені розповідала): «Ти жива?»
Війна забрала у Олександра найголовніше — двох братів і сестричку. Його старший брат, 1920 року народження, служив в Пінській флотилії, де з мужністю до останнього подиху захищав Батьківщину. Другий брат загинув в піхоті. Родина Глушка лише отримала лист від командира піхоти: «Ваш син загинув при штурмі Перекопу…» У віці двох років померла молодша сестра Сашка: вона захворіла, та ніде було шукати допомоги, бо була війна.
Війна заплямувала своїми брудними кривавими руками безтурботне дитинство Сашка. Та життя тривало…
Олександр закінчив сім класів в своєму селі, після чого вирушив до Дніпропетровська, де здобув повну середню освіту. Перед ним постало питання: «Що робити далі?» З великим ентузіазмом та твердим бажанням стати актором 1957 року він переступив через поріг університету імені Карпенка-Карого. Хлопець, який приїхав з провінції, побачив справжній Київ з його столичними мешканцями. Статурні хлопці, красиві дівчата, які знали історію театрального мистецтва, були постійними гостями київських драматичних театрів і тут — Сашко, який вперше вдихнув дух великого міста. Колосальний конкурс — 27 чоловік на 1 місце! Але це не завадило йому вступити на акторський факультет.
Один за одним він впевненно складав іспити з російської та української літератури, іноземної мови і фахові екзамени: на почуття ритму, слуху, екзамен на читання віршів, під час якого Олександр читав монолог Хоми Кичатого з п’єси Шевченка «Назар Стодоля» та етюд на задану тему: «Я уявив, що я студент, який спізнюється на заняття. У тебе нічого немає, окрім твоєї уяви. Абсолютно порожня аудиторія, але ти уявляєш ліжко (я поставив два стільця — це було ліжко), будильник, який торохтить. Я хотів показати, як хочеться спати, але треба вставати, — і показав». І останній, та не менш важливий, — екзамен на фігуру: «Мене завели в кімнату, лишили в самих лише плавках, подивились на фігуру: не горбатий, не перекошений, не кривий. Потім я став на дощечку, посипану крейдою, і за відбитками було видно, є чи немає плоскостопії».
Високий, стрункий і без плоскостопії, він склав і цей іспит на «відмінно» (лише з німецької мови отримав «4»).
Він був безмежно щасливий, коли вступив на театральний факультет. Хотілося танцювати, співати, кричати, потиснути руку цілому світу, але скоро радість витіснили сумні думки. Життя в столиці було не з дешевих, у гуртожитку не залишилось місць, оскільки вільні ліжка видавалися тим, у кого не було батьків. Тато Сашка був на пенсії і отримував лишень 12 рублів, тому не міг домогти. Стипендії теж було замало, аби зняти квартиру в Києві, тож Олександрові доводилося тихенько пробиратися до гуртожитку повз коменданта і спати на холодній підлозі, а часом і куняти на вокзалі. Та ще й «колеги по цеху» не вселяли великої надії. Один навіть порадив вчитися на таксиста — нібито користі від того було більше…
Провчився Олександр лише місяць. Одного дня, прогулючись вулицями міста, молодий студент побачив оголошення про набір молоді для побудови найбільшого металургійного комбінату в Євразії. Недовго думаючи, він зібрав свої речі і сів у вагон, який привіз його до далекого казахського міста Теміртау.
Умови життя на Залізній горі (саме так перекладається з казахської мови слово «Теміртау») були і справді суворі: робітники жили в бараках колишніх політв’язнів; працювати доводилося навіть в люті морози при температурі –35°C (не виходити на роботу можна було лише тоді, коли позначка на термометрі опускалася до –40°C). Сашко не один раз відморожував собі ніс.
Тут він потрапив до бригади німців, яку очолював… Адольф — не той, про якого можна було одразу подумати. Чоловік він був хороший, але такий збіг повеселив новоприбулих робітників.
Спочатку Сашкові важко було зрозуміти мови старожитців з його бригади. Усе тому, що вони говорили «законсервованою» німецькою мовою, яка збереглась з вісімнадцятого століття.
Починав Сашко столяром, а пізніше потрапив до монтажників-висотників.
У цій нелегкій справі він одержав 5-й розряд, що й не дивно, адже він був сильний, міцний, займався штангою і навіть посів друге місце в легкій вазі на змаганнях з важкої атлетики в Караганді.
Та не цим хотів займатися Сашко все життя. Відтак він став секретарем комітету комсомолу. І саме тут, в міській газеті «Теміртауський робочий», написав свої перші журналістські матеріали.
«Я почав писати про монтажників-висотників, бетонщиків, про своїх друзів. Написав нарис про буран, коли при 30-градусному морозі молоді хлопці розчищали колії, аби доставити руду. Так і назвав його «Буран». Це була моя перша велика публікація».
Тут же він пише російськомовні вірші. Один із них — «Марш черноморских рыбаков» — був покладений на музику, і цілий хор виконував цю пісню на фестивалі художньої самодіяльності, за що здобув перше місце. Та після цього тріумфу він писав мало віршів і переважно «в стіл», бо досі вважає їх «примітивними».
Тоді ж, у Теміртау, до його рук потапляє журнал «Вітчизна». Уперше цей журнал Сашко побачив у дитинстві. Його старша сестра працювала вчителькою в школі і приносила «Вітчизну» з бібліотеки. Але тоді малий другокласник не наважувався його читати. У Теміртау він наштовхнувся на нього знову. Його товаришеві батьки надсилали номери «Вітчизни» посилками. Сашко зачитувався новелами Павла Загребельного, поезіями Андрія Малишка, оповіданнями Івана Сенченка. Він поринав у світ, який ховався за жовтими палітурками. Але це була далеко не остання зустріч з «Вітчизною»…
У травні 1959 року Олександр поїхав додому, бо розумів, що йому треба здобути освіту. Поїхав вчасно, оскільки через три місяці після його від’їзду в Теміртау вибухнуло повстання. Сашко був одним із небагатьох, хто зберіг пам’ять про нього від друзів, товаришів, адже тоді в газетах про це повстання будівельників, незадоволених умовами праці, не написали ні слова…
В Очакові в районній газеті «Колективіст Очаківщини» (пізніше «Чорноморська зірка») статний чорнобровий редактор Леонід Куліченко, поглянувши на матеріали Олександра, недовго думав і сказав молодому журналістові: «А приходь-но до нас в редакцію!» І він прийшов.
Зрозумівши, що журналістика — саме те, що він шукав, Саша їде до Києва, де вже з пристойним творчим доробком вступає на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.
За рік до отримання диплома Олександр отримує пропозицію стати завідувачем комсомольської обласної молодіжної газети «Комсомольська іскра». Перевівшись на «заочку», на німецькому «залізному коні» — редакторському трофейному мотоциклі «BMW» з коляскою — він колесить степовим півднем.
Коли через рік комсомольські газети за наказом Хрущова закриваються, а замість них з’являються регіональні на п’ять областей, Олександр переїздить до Нової Одеси, де стає заступником головного редактора міжрайонної газети «Ленінський промінь» і посідає це місце до 1972 року (пізніше працює кореспондентом обласної газети «Південна правда», редактором молодіжної газети «Ленінське плем’я»). Журналіст та друг Глушка, який працював разом з ним у газеті, згадує, що Олександр завжди був душею компанії — міг і чарку «за здоров’я» випити, і пісню завести, і ще й станцювати.
У газеті Олександр починає писати про маяки, що, як виявилось, можуть не тільки подавати сигнали суднам, але і приховувати цікаві історії. Тема була нетиповою для звиклих до комсомольської тематики читачів, але прийнята з цікавістю. Він почав вести рубрику — «Вогні маяків», яка згодом вийде цілою книжкою.
У цей час з його легкої руки з’являються два телесценарії. Перший — «Півострів скарбів» — про Кінбурнський півострів в Очаківському районі, де природа, море і історія переплелись воєдино, де розкинулась Гілея, про яку писав Геродот. Олександр написав про нього великий нарис в газеті «Південна правда», який побачило місцеве телебачення. З дзвінком звідти не забарились. Керівництво каналу радо запропонувало Олександрові співпрацювати над новим фільмом. І Олександр переробив статтю в сценарій. хоча до того ніколи їх не писав.
За сценарієм послідували зйомки. Знімальна группа виїхала на цей півострів і фільмувала його «скарби»: Ягорлицьку затоку, устричні господарства, долину орхідей….
«Паралельно я щось коригував. Півмісяця ми працювали, і вийшов документальний кінофільм на 45 хвилин, який в кінці 68-го року показали на обласному телебаченні, а пізніше на республіканському… Я тоді захопився і написав другий сценарій «Тендра» — про довгий вузький острів, який стародавні греки називали «Ахіллове ристалище». Написав про стародавній маяк, який досі стоїть там, про козаків, які там зупинялися та готували свої «чайки». Але його «зарубала» цензура, сказавши, що це націоналістичний твір. І бажання далі створювати сценарії зникло, бо писати щось «карамельне» я не хотів, а гострі сюжети не пропускала влада…»
У 1971 році «Півострів скарбів» теж прибрали з телеекранів через жорстку цензуру. Тому на цьому Олександр перестав писати сценарії.
Але коли закриваються одні двері, відкриваються інші; коли не щастить в одному, обов’язково пощастить деінде. І тут, в Новій Одесі, він зустрів кохання свого життя.
Його майбутня дружина Люда Глушкова працювала на той час в бібліотеці. Сашко і далі публікувався в обласних газетах, звідки отримував гонорари поштою, в конвертах. Коли одного погожого дня у міське поштове відділення прийшов лист з прізвищем адресата «Глушко», його, недовго думаючи, віддали Люді, яку так і називали (скорочено від прізвища). Олександр довго чекав на заповітний лист з тридцятьма карбованцями, але, так і не дочекавшись, не витримав і пішов на пошту розбиратися. На пошті йому пояснили всю плутаницю і показали Людин підпис. Олександр твердо вирішив познайомитися з дівчиною, яка забрала його гонорар. Він рішуче переступив через поріг місцевої бібліотеки, побачив цю молоду жінку і… запросив її в кіно. Так почалася історія їхнього кохання.
У 1972 році він отримує запрошення на навчання в аспірантурі в Московську Академію суспільних наук, куди й вирушає на найближчі 3 роки. Тут Сашко отримує і кімнату в гуртожитку, і солідну стипендію, яка не поступалася, а подеколи і переважала зарплати вчителів. На другий рік навчання він забрав до себе дружину і сина, вже першокласника. Офіційно жити всією родиною в гуртожитку вони не могли, тому Сашко винаймав їм окрему квартиру.
Після закінчення навчання Олександра запрошували працювати в ЦК КПРС. Високооплачувана посада з квартирою в центрі Москви — покуса була велика. Але він відмовився.
Глушко їде додому та згодом отримує телеграму, через яку вирушає до Києва, де йому пропонують стати інструктором ЦК КП(б)У у відділі культури. Але й цю пропозицію Олександр відхилив, адже його душа кричала: «Я —журналіст!»
 |
| Глушко О. К. |
Але знову надходить пропозиція від ЦК — стати завідувачем сектору художньої літератури. За чотири роки на попередній посаді він став членом Спілки письменників України і видав три власні книжки, в тому числі, свій перший історичний роман. Література міцно увійшла в його життя, тому він погодився.
За час роботи він познайомився з багатьма «майстрами пера»: М. Стельмахом, Б. Олійником, П. Загребельним, О. Гончаром та іншими славними українськими письменниками.
А вже 1986 року Глушка запросили на місце головного редактора пиьсменницького журналу «Вітчизна», якому він присвятив майже 26 чудових років свого життя.
У 1989 році Глушкові випала нагода спробувати себе в новому амплуа — викладача Інституту журналістики, доцента кафедри періодичної преси.
 |
| Глушко О. К. |
Олександр Кіндратович автор книги художньої публіцистики «Вогні маяків» (1970), збірки оповідань «Маслиновий гай» (1981) та «Фонтан з музикою» (1989); історичних романів «Кінбурн» (1988), «Стрибок тарпана» (1998), «Тріумф і крах» (2018); збірки новел «Італійське каприччо» (2008), «А годы как птицы…» (1998); літературно-критичних праць «На бистрині часу» (1980), «З позицій соціального оптимізму» (1983), художньо-документальної повісті «Лебедина пісня в ритмі козацького маршу» (2013), «Феномен лідера» (2004), навчальних посібників для журналістів «Журналістське розслідування» (К., 2000); «Основи журналістських знань» (К., 2001); «Журналістське розслідування: історія, теорія, практика» (К., 2006), монографії «Художня публіцистика: європейські традиції і сучасність» (К., 2010), збірки публіцистики «Куди ти йдеш, Україно» (2012).
О. К. Глушко — член Національної спілки письменників, заслужений журналіст України, ветеран труда, лауреат республіканської літературної премії ім. Андрія Головка за найкращий роман 1999 року, літературної премії ім. Олеся Гончара і журналістської премії «Золоте перо».
Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ ступеня, «Святого рівноапостольного князя Володимира Великого», «Святого Миколая Чудотворця» та «Святого Архангела Михаїла», а також Грамотою Верховної Ради України, Почесною відзнакою Національної спілки письменників України і Почесною грамотою Національного університету імені Тараса Шевченка.
Шановні користувачі!
Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:
Статті
Інтернет-ресурси
https://esu.com.ua/article-30535
http://labs.journ.univ.kiev.ua/spring2017/hlushko-oleksandr-kindratovych/
https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=12526
Немає коментарів:
Дописати коментар