КАВАЛЕРІДЗЕ ІВАН ПЕТРОВИЧ -режисер, скульптор

Скульптор, режисер, драматург, народний артист України (1969 р.). Народився 13.04.1887 р. на хуторі Ладонський (тепер с. Новопетрівка Сумської обл.). Навчався в Київському художньому училищі (1907-1909 рр.), Петербурзькій академії мистецтв (1909-1910 рр.) та приватній студії Аронсона в Парижі (1910-1911 рр.). Діяльність в кіно розпочав 1911 р., працював скульптором і художником-оформлювачем кінофірми «Тіман і Рейнгард» (Київ, Москва), 1915-1917 рр. служив в армії. В 1928-1934 рр. – режисер Одеської кіностудії, 1934-1941 рр. та з 1957 р. – режисер Київської кіностудії. Помер 3.12.1978  р. у Києві.

Кавалерідзе І.П. є засновником авангарду в українській скульптурі та кіномистецтві. Його твори: пам’ятники – княгині Ользі в Києві (1911 р., відновлений 1996 р.), Т.Г. Шевченку в Ромнах (1918 р. ), Полтаві (1925 р.), Сумах (1926 р., не зберігся), Г.С. Сковороді в Лохвиці Полтавської обл. (1922 р.), Києві на Контрактовій площі (1977 р. ),  Артему в Бахматі (тепер Артемівську, 1924 р., не зберігся) та Слов’яногорську (1927 р.), П. Запорожцю в Білій Церкві (1971 р.); портрет Ф. Шаляпіна (1909 р.), «Автопортрет»  (1911 р.); скульптури – «Кінорежисер Я. Протазанов» (1912 р.), «Святослав у бою» (1915 р.), «Ярослав Мудрий з папірусом» (1915 р.), «Запорожець на коні» (1939 р.), «Л. Толстой і М. Горький в Ясній Поляні» (1952 р.), «О. Пушкін і М.Гоголь» (1952 р.), «Ф. Шаляпін у ролі Івана Грозного» (1953 р.), «А. Бучма в ролі Миколи Задорожного» (1954 р.), «І. Ільїнський у ролі Акима» (1957 р.), «І. Паторжинський у ролі Карася» (1957 р.), «М. Литвиненко-Вольгемут у ролі Одарки» (1957 р.), «Марко Кропивницький» (1963 р.), «Журавлі летять…» (1967 р.); меморіальні дошки, горельєфи, надгробки.

Поставив кінофільми:  «Злива» (1929 р.), «Перекоп» (1930 р.), «Штурмові ночі» (1931 р.), «Коліївщина» (1933 р.) на Одеській кіностудії; «Прометей» (1936 р.), «Наталка Полтавка» (кіноопера, 1936 р.), «Запорожець за Дунаєм» (кіноопера, 1937 р.), «Григорій Сковорода» (1958 р., у співавторстві), всі за власними сценаріями, «Повія» (1961 р.) на Київській кіностудії.

Автор п’єс - «Вотанів меч» (1966 р.), «Перекоп» (1967 р.), «Перша борозна» (1969 р.), «Григорій і Параскева» (1972 р.), сценаріїв - «Тарас Бульба», «Марія Іванівна», «Ложка дьогтю», «Вершник на здибленому коні» та ін., статей, спогадів.

За життя Кавалерідзе І.П. неодноразово звинувачували у націоналізмі, формалізмі, хибних ідейних та історичних засадах. Деякі його пам’ятники було знищено (Ользі, Кирилу та Мефодію в Києві, Артему в Артемівську, Шевченку в Сумах), низка фільмів залишилася незавершеною. В 1992 р. створено меморіальний фонд Кавалерідзе, 1993 р. – Музей-майстерню І.П. Кавалерідзе.
Був нагородений Орденом Червоної Зірки (1935 р.).

Руда, Т.П. Кавалерідзе Іван Петрович / Т. П. Руда  // Кияни : біогрaф. слов. – К. : Фенікс, 2004. – С. 156-157 : портр.
Також див. Гребенникова, Е. 125 лет нашему Микеланджело по прозвищу Бешеный Иван // Сегодня. - 2012. - 11 апр. - С. 21.

ЛИСЕНКО МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ - композитор, піаніст

Без імені Миколи Лисенка неможливо  собі уявити не те що музичне життя України наприкінці ХІХ ст., а й розвиток її культури взагалі.

 Народився М.В. Лисенко 22 березня 1842 р. в с. Гриньки Полтавської губернії. Всебічна обдарованість майбутнього фундатора національної композиторської школи виявилася досить рано. Значною мірою цьому сприяла родина, в якій він виховувався, - батьки були людьми освіченими і, виховуючи сина, намагалися прищепити йому почуття гідності, працелюбність і повагу до інших.

Змалку Микола бере участь у сільських весільних обрядах, які приваблювали його урочистістю, а надто – співами. Помітивши дуже тонкий, майже абсолютний слух хлопчика, мати ретельно взялася за його музичну освіту. В майбутноьму композитор, що чудово знався на народній музиці, завдячуватиме матері ще й грунтовною обізнаністю з музичною класикою. А поки що маленький музикант своїми зауваженнями змушує ніяковіти невправних вчителів за фальшиву гру й дивує сусідських поміщиків віртуозним виконанням фортепіанних творів.

У 1852 році десятирічного Миколу віддають до одного з київських приватних пансіонів, де, він має продовжувати своє навчання.  В цей час формуються його естетичні смаки й уподобання. Як і раніше, головну увагу юнак приділяє вдосконаленню своєї виконавської майстерності. Серед улюблених творів - найкращі зразки інструментальних жанрів тієї доби: п’єси Шумана, Шопена, Ліста. Однак не забуваються  й дитячі враження від українських народних пісень, які Лисенко, переїхавши до Харкова, починає старанно збирати й записувати. Вокально й інструментально оброблені, вони стануть його першими творами як композитора й аранжувальника. Харківські салони та громадські зібрання, які багато чули про його блискучу гру, охоче запрошують Миколу Лисенка на музичні вечори, а виконання оброблених ним пісень «Там, де Ятрань круто в’ється», «Дівчино, рибчино, серденько моє» полонить серця багатьох панночок...

Здавалося, що йому гарантовано успішну світську кар’єру, виступи у престижних театрах, будинках аристократії. Однак сам Микола Віталійович робить зовсім інший вибір. Чи не найвирішальнішу роль при цьому відіграє та духовна атмосфера, до якої він потрапив, ставши студентом Київського університету. Демократичний рух національної свідомої молоді, що розгортається тут наприкінці 50-х рр. ХІХ ст., пробуджує в серці молодого Лисенка дитячі спогади, вселяючи тверде переконання у необхідності збереження й пропагування української музики, художнього слова, тобто всього того, що становить сутність національного характеру українця. В 1864 році Микола Лисенко готує концертну програму студентського хору, бере активну участь у численних постановках аматорських театральних гуртків, створює музичні  інсценізації творів Гоголя, Грибоєдова, Квітки-Основ’яненка. З великим успіхом проходить підготовлена за його участю постановка «Наталки Полтавки». Опріч написання інструментальних творів, Микола Віталійович відкриває для себе нове амплуа – музично-драматичні п’єси.

Як наслідок його мандрівок українськими селами виходить у світ чимала збірка народних пісень, низка статей, присвячених народним інструментам, кобзарям та музичному побуту Лівобережної України, якими композитор дебютує як здібний науковець. Навчаючись в університеті, він опановує природничі дисципліни, водночас захищаючи дисертацію, присвячену... морським водоростям!

У 1867 році здійснюється давня мрія – Лисенко їде на навчання до Лейпцизької консерваторії. Перебування за кордоном, що дозволяло прилучитися до теоритичних досягнень західної музики, не лише професійно збагачує талант композитора, а й робить його відомим як одного з найперспективніших музикантів слов’янського світу. Значним внеском в українську музику є написаний у цей час цикл хорових та вокальних творів «Музыка к «Кобзарю» Т.Г. Шевченко».

З поверненням на батьківщину в житті Миколи Віталійовича Лисенка починається період, якому судилося зробити його талант невмирущім. Зірками першої величини засяяли його оперні твори – перші, але неймовірно глибокі й талановиті зразки українського композиторського мистецтва світового рівня – «Різдвяна ніч» (1876), «Утоплена» (1884), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1911) та ін. Лисенко продовжує працювати і як педагог та організатор музичного життя. Плідною є його викладацька діяльність у київській школі Російського музичного товариства (1904 р. він засновує власну музично-драматичну школу, [яка містилася по вул. Велика Підвальна, 15 (тепер Ярославів Вал) (будинок не зберігся)] хормейстерська робота (при Дворянському зібранні з аншлагом проходять підготовлені ним хорові програми українських, російських, сербських, чеських, хорватських та болгарських пісень). Праці композитора з історії й теорії української народної музичної культури, інструментальні та вокальні композиції, створені на їх основі, є важливим етапом у розвитку фольклористики.

Підсумок творчого доробку Лисенка в царині усної народної творчості вражає своїми масштабами: для хору ним оброблено 200 пісень, для фортепіано з голосом – понад 300.

В історії кожної з галузей нашої культури можна знайти постать, яка б символізувала в ній певні епохи. Безперечно, в музиці такою постаттю й донині залишається Микола Віталійович Лисенко.

Помер він 26 листопада 1912 року у Києві, [де йому встановлено пам’ятник біля Національної опери Ураїни, названо його ім’ям вулицю, Колонний зал Національної музичної академії України].

Микола Лисенко // Видатні постаті в історії України ІХ - ХІХ ст. : короткі біограф. нариси. Історичні та художні портрети / Гусєв, В.І. ...         [та ін.]. - К. : Вища шк. - 2002. - С. 341-344 : портр.

ПИМОНЕНКО МИКОЛА КОРНИЛОВИЧ (До 150-річчя від дня народження живописця)

Народився  25.02.1862 р. (9. 3.1862 р.) в Києві.  Навчався в Київській рисувальній школі (1878-1882) та Петербурзькій академії мистецтв (1882-1884). В 1884-1900 викладав  у Київській рисувальній школі. Помер 13.03.1912 р. у Києві, похований на Лук’янівському цвинтарі.

Твори: жанрові картини з життя і побуту українського села, портрети, зокрема «Свати» (1892), «Ворожіння», «Проводи рекрутів» (1893), «Ярмарок» (1898), «Жертва фанатизму» (1899), «Брід», «Ревнощі» (1901), «Продавщиця полотна», «У похід» (1902), «Біля річки» (1905),  «Перед грозою» (1906), «Збирання сіна» (1907), «Гопак» (1910), «Автопортрет», «Портрет батька художника» та ін. Учнями його були Г. К. Дядченко, С. П. Костенко, Ф. С. Красицький , О. О. Мурашко та ін.

Академік Петербурзької академії мистецтв (1904). Член Товариства передвижників (1899).

// Кияни : біограф. словник. – К. : Фенікс, 2004. – С. 291.

Пимоненку М. К. меморіальна дошка. Встановлена на будинку № 28 по вул. Гоголівській (кол. Орловського В.Д. садиба). Тут у 1883-1912 роках жив і працював Пимоненко Микола Корнилович (1862-1912) – український живописець, академік петербурзької АМ. Народився в сім’ї іконописного майстра. Художню освіту здобув у Київській рисувальній школі М.І. Мурашка (1878-1882) та петербурзькій АМ (1882-1884). В 1884-1900 викладав у Київській рисувальній школі. Серед його учнів - Г. К. Дядченко, С. П. Костенко,   Ф. С. Красицький , О. О. Мурашко. Основні твори: «Весілля в Київській губернії» (1891), «Свати» (1892), «Ворожіння» (1883), «Жертва фанатизму» (1899), «Ревнощі» (1901), «Суперниці», «Біля колодязя» (1909) та ін. Значна частина художньої спадщини М.К. Пимоненка зберігається в київському Державному музеї українського образотворчого мистецтва. Помер у Києві, похований на Лук’янівському кладовищі. Ім’ям М. К. Пимоненка 1959 названо вулицю в Києві ( кол. Монастирська. Шевченківський р-н). Дошка- мармур; арх. М.М. Говденко; відкрито 1952.

// Київ : енциклопед. довід. / за ред. А.В. Кудрицького. – К. : УРЕ, 1981. – С. 473-474.

 У відділі знаходиться книга:
 

Микола Пимоненко : альбом / авт.- упоряд. І.В.Огієвська. – К. : Мистецтво, 1983. - 107 с. : іл.

ГРЕБІНКА ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ - письменник (до 200-річчя від дня народження)

Народився 2 лютого 1818 року, хутір Убіжище, тепер с. Мар’янівка Полтавської області. – помер 15 грудня 1848 року, Петербург, похований у с. Мар’янівка Полтавської обл. – помер 15 грудня 1848 року, Петербург, похований у с. Мар’янівці.

Український і російський письменник. Закінчив 1831 Ніжинську гімназію вищих наук. В 1834 працював у Петербурзі, видав альманах «Ластівка» (1841). У збірнику байок українською мовою «Малороссийские приказки» (1834) викривав хабарництво суддів, сваволю поміщиків і чиновників, неуцтво. Виступив з романтично ліричними поезіями (укр. мовою – «Човен», «Українська мелодія»; рос. – «Очи черные», «Помню, я еще молодушкой была» та ін.). Переклав «Полтаву» О. Пушкіна. Роман «Чайковский» (1843, рос. мовою) позначений рисами романтизму.  Історичне минуле Києва відобразив у баладі «Рогдаїв бенкет», у поемі «Богдан» описано визвольну боротьбу українського народу 1648-1654. В характері «натуральної школи» витримано твори російською мовою «Надійні ліки», «Бувальщина» (1839), «Кулик», «Записки студента» (1841), «Сеня» (1841).

// Український Радянський енциклопедичний словник : в 3 т.  - К. : УРЕ, 1986. –

 Т.1. : А-Калібр. – 2-ге вид. – С. 446. : портр.

У відділі знаходиться книга:

Гребенка, Е. Чайковский : роман / Гребенка Евгений. – К. : Молодь, 1959. – 157 с.

З минулого в майбутнє // Хінкулов, Л. Письменник жив у Києві : літературно-критичні розповіді / Леонід Хінкулов. – К. : Дніпро, 1982. – С. 20-22.

Євген Павлович Гребінка – український поет-байкар, автор значної кількості творів російською мовою, романіст, автор «чувствительных» романсів «Очи черные, очи страстные» і «Поехал далеко казак на чужбину», видавець знаменитого альманаху «Ластівка», який друкував поезії Шевченка, товариш Гоголя по школі, приятель Пушкіна і Бєлінського. Євген Гребінка був помітною постаттю в літературному середовищі. У сорокових роках ХІХ ст. Разом з Шевченком мандрував по Україні, перший перекладав українською мовою Пушкіна («Полтава», 1853).

До Києва письменник ставився з винятковим захопленням. В одному з його оповідань читаємо: «Який ти прекрасний, який ти ясний, мій сивий старче! Що сонце поміж планетами... те Київ поміж містами. Під горою широко розбіглися живі хвилі Дніпра-годувальника. І Київ, і Дніпро разом... Чи чуєте, добрі люди, я вам кажу про Київ, і ви плачете від радості?..»

Київ – не просто місце дії, а й узагальнений художній образ у багатьох поезіях Гребінки. «Весь Киев престольный пирует в веселье», - малює поет урочисте поверення князя Олега з переможеного походу до Візантії (балада «Рогдаев пир»). А ось картини Києва у поемі Гребінки «Богдан». Поет змальовує в’їзд у Київ Богдана Хмельницького:

Хмельницкий, гетьман, избавитель народа,

Торжественно в Киев спешит,

И крестное знамя свободно шумит

От северских пущей на юг до Лимана,

А в Киеве войско, народ и синклит

Даруют Хмельницкому имя Богдана.

Окончены в храмах святые вечерни;

На Киев спускается сумрак вечерний;

По улицам длинным народ не шумит,

И город стихает в покое;

Блеснул огонек у Богдана в покое…

Помер письменник у Петербурзі у віці тридцяти шести років.

ЛЕВЧУК ТИМОФІЙ ВАСИЛЬОВИЧ - кінорежисер

5

Кінорежисер і педагог.
Народився 19.01.1912 у с. Бистрівка (тепер Житомирська обл.). Закінчив режисерський факультет Київського кіноінституту (1934). З 1934 працював на Київській кінофабриці (пізніше - Київській кіностудії ім. О.П. Довженка), зокрема разом з І.П. Кавалерідзе у фільмі "Прометей", з І.А. Савченком - у фільмі "Вершники". Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1970 - професор Київського театрального інституту, 1963-1987 - перший секретар правління Спілки кінематографістів України. Помер 8.12.1998.
       Поставив фільми: "Зоря над Карпатами" (1949), "Київ" (1950), "М.В. Гоголь" (1952), "В степах України" (1952), "Калиновий гай" (1953), "Іван Франко" (1956), "Киянка" (три серії, 1958-1960), "Спадкоємці" (1960), "Закон Антарктиди" (1962), "Два роки над прірвою" (1967), "Помилка Оноре де Бальзака" (1968), "Родина Коцюбинського" (1971), "Довга дорога в короткий день" (1973), "Дума про Ковпака" (три серії, 1973-1976), "Від Бугу до Вісли" (1980), "Якщо ворог не здається" (1982), "Ми звинувачуєм" (1985), "І в звуках пам'ять відгукнеться" (1986), "Війна" (шість серій, 1989-1990, у співавторстві з Г.Р. Коханом) та ін.

         Автор книг:  "В об'єктиві США і Канада" (1966), "З любов'ю до глядача" (1974), "Зарубіжні зустрічі" (1976), "Люди і фільми" (1983), "Тому, що люблю" (1987) та ін.

        Державна премія України ім. Т.Г. Шевченка (1971). Народний артист СРСР (1972). Ордени Леніна (два), Трудового Червоного Прапора.

 У фонді відділу Ви можете ознайомитися з такою книгою:
    Руда, Т.П. Левчук Тимофій Васильович / Т.П. Руда // Кияни : біограф. слов. - К. : Фенікс, 2004. - С. 210 : фото.

    

ПРЕПОДОБНИЙ АНТОНІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ

   Антоній, як згадують літописці, в миру мав ім'я Антипа. Він народився 983 року в містечку Любечі неподалік від Чернігова. Маючи намір присвятити себе  служінню Богу, Антипа вже юнаком почав подорожувати по святих для християн місцях. Дійшовши до грецької гори Афон - осередку візантійського чернецького життя, де виникло багато православних монастирів, Антипа постригся у ченці з іменем Антонія і почав жити в одній з печер Афонської горисамітником. Та невдовзі він повертається на батьківщину.

         У Києві Антоній вірогідно уподобав так звану Варязку печеру - найдавнішу з усіх печер Києво-Печерської лаври. Тепер на цьому місці - Дальні печери. 1051 р. він оселився у печері.

       Чутки про дивного самітника, який жив на сухому хлібі й воді, проводячи весь день у молитвах та трудах, поширилися швидко. До Антонія стали приходити люди для благословення.

1069 р. Антоній залишив Київ і на запрошення князя Святослава Ярославича прибув до Чернігова.  На Болдиних горах він розпочав будівництво печер, що стало основою Іллінського монастиря.

Та перед смертю 1073 р. Антоній усе ж повернувся до своє келії до Києва, де встиг разом із Феодосієм розпочати будівництво величного кам'яного храму Успіння Божої Матері.

Антоній був похований у Ближніх печерах. Канонізували його у XV ст. Рака з останками Антонія і досі зберігається в Печерній церкві преподобного Антонія. Поруч знаходиться темна келія, де він жив. Існує церква Антонія Печерського у Дальніх печерах.

Кальнницький, М. Нариси з історії Києва

НЕКРАСОВ ВІКТОР - письменник, воїн, есеїст, публіцист (з нагоди 100-річчя від дня народження)

 Народився 17 червня 1911 р. у Києві. Раннє дитинство провів у Лозанні в Швейцарії, де мати закінчила медичний факультет Лозаннського університету та в Парижі, де працювала у військовому шпиталі. В 1915 р. повернувся до Києва. Закінчив архітектурний факультет Київського будівельного інституту (1936 р.) та театральну студію при Київському театрі російської драми (1937 р.). В 1936 - 38 рр. -  архітектор в архітектурних майстернях Києва, 1938-41 рр. - актор, режисер, театральний художник у театрах Владивостока, Кірова, Ростова-на-Дону. В 1941- 44 рр. - командир взводу, полковий інженер, заступник командира саперного батальйону, брав участь в боях у Сталінграді, в Україні, Польщі. Нагороджений медаллю "За відвагу" й орденом "Червона Зірка". Двічі важко поранений, 1944 р. після другого поранення перейшов на інвалідність і був демобілізований у званні капітана.
     В 1945 - 47 рр. зав.  відділом редакції газети "Радянське мистецтво". З вступом до Спілки радянських письменників перейшов на творчу роботу. Написав повість "В окопах Сталінграда", яку переведено на 36 мов і перевидано 120 разів (Державна премія СРСР). На основі повісті невдовзі створив п'єсу, яку було поставлено в театрі імені Станіславського в Москві, в 1957 р. повість "В окопах Сталінграда" екранізовано під назвою "Солдати". На початку 50-х р. Віктор Некрасов - заступник голови правління Спілки письменників України. В 1954 р. з'явилася повість "У рідному місті", яку 1958 р. екранізовано під назвою "Місто запалює вогні". Незабаром з' явилися повісті  "Перше знайомство" та "Кіра Георгіївна", де вперше було сказано про табори, та есеїстична робота "По обидва боки океану", проти якої виступив М. С. Хрущов. Внаслідок виникла перша персональна "справа Некрасова". Його засуджували на всіляких зборах, цькували в пресі. В 1965 р. вийшли на екран за його сценарієм документальні стрічки "38 хвилин в Італії" та "Жила людина". У журналі "Новый мир" виходять "Місяць у Франції", а потім виправлений цензурою начерк "За 20 тисяч кілометрів. З камчатських записів". 
       29 вересня 1966 р., в день 25-ої річниці скорботних подій у Бабиному Яру, Віктор Платонович Некрасов, виголосив промову,  після чого почалася нова персональна справа. Його  звинувачували в тому, що він організував "масове сіоністське збіговисько". В "Новом мире" вже зрідка друкуються його начерки, "Міські прогулянки" читач так і не побачив. Віктор Некрасов підписує листи на захист правозахисників, почалася нова персональна справа, яка закінчилася виключенням його з лав КПРС. Після цього письменником почало займатися КДБ. На початку 1973 р. у нього зроблено обшук, який тривав 42 години, потім шість днів з ранку до вечора - допити у слідчого. Віктора Некрасова виключили з Спілок письменників та кінематографістів і примусили обрати еміграцію. 12 вересня 1974 р. він вилетів до Женеви, до свого дядька, а невдовзі перебрався до Парижу, звідки виїздив до Італії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Канади, США. Після від'їзду видав шість книжок, працював у журналі "Континент" і на радіо "Свобода" в російській та українській редакціях. Його книжки з бібліотек у СРСР було вилучено ще раніше. Помер 3 вересня 1987 р.
        В Києві, на Хрещатику, на будинку, де Віктор Некрасов прожив 24 роки, встановлено меморіальну дошку, на Подолі відкрито бібліотеку, названу його іменем. Але твори про Київ, які він написав  в Парижі, в рідному місті ще не видано, 1992 р. в Києві побачили світ спогади про В. П. Некрасова.  

Павленко, Ю. В., Рогозовська, Т. А.  Некрасов Віктор Платонович / Ю. В.  Павленко, Т. А. Рогозинська // Кияни : біограф. слов. - К. : Фенікс, 2004. - С. 257. 



Більше інформації можна дізнатися з  джерел, які знаходяться у нашому фонді:
1.  Некрасов Віктор Платонович // УСЕ : універсальний словник- енциклопедія. - К. : Ірина, 1999. - C. 928;
2.  [Рогозовська, Т.]  Віктор Некрасов / [Т. Рогозовська]  // Сто найвідоміших українців. - М. : Вече; К. : Орфей, 2002. - C. 561-566. : фото. 
3. О Викторе Некрасове : воспоминания (Человек, воин, писатель) / упоряд. М.Н. Пархомов. - К. : Укр. письменник, 1992. - 335 с. 

До 105 річниці від дня народження  Віктора Некрасова  в газеті «Сегодня» можете прочитати статтю :

Появился на свет великий киевлянин Виктор Некрасов / подготовила Елена Гребенникова. – Сегодня. – 2016. – 17-19 июня (№ 113). – С. 19 : фото.