КИЯНИ: ВІД А ДО Я: АНАТОЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ МАКАРОВ

четвер, 18 січня 2024 р.

АНАТОЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ МАКАРОВ - ДО 85-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Анатолій Миколайович Макаров – український письменник, культуролог, літературний критик, дослідник київської старовини.

Він був одним із найяскравіших ерудитів. Анатолій Миколайович багато знав, умів цінувати талант і красу, чудово бачив зв’язки між різними, часом віддаленими, явищами. Він був класичним книжником («тугим бібліофагом», кажучи словами Миколи Зерова), гурманом, якому подобається залишатися наодинці з вишуканим художнім словом, картиною, архітектурним витвором, старовинним фоліантом, якимось несподіваним фольклорним дивом.

Біографія

Анатолій Макаров народився 28 січня 1939 року в сім’ї військового на Далекому Сході у військовому таборі будівельного полку, що на річці Амур.

З 1953 року із сім’єю живе в Києві. 1962 року А. Макаров закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. В архіві Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України можна погортати його 100-сторінкову дипломну роботу про поезію Миколи Заболоцького, захищену в Київському університеті імені Т. Г. Шевченка 1962 року.

Так, Анатолій Макаров філолог-русист. Проте одразу після отримання диплому йому довелося «перекваліфіковуватися» на україніста. Втім, слово «перекваліфіковуватися» не зовсім точне, адже автор дипломної про Заболоцького вже давно був своєю людиною в середовищі українських шістдесятників.

А. Макаров член Національної спілки письменників України з 1967 року. Просто зі студентської лави А. Макаров пішов працювати в редакцію популярної тоді «Літературної України» (1962-1967), згодом – до видавництва «Український письменник» (1967-1994), де з 1987 року працював вже в статусі одного з редакторів. Потім був альманах «Хроніка-2000» (1994-2004).

А. Макаров вів самостійні авторські колонки в газетах «Независимость», «Вечірній Київ», «Факти». Він автор численних аналітичних статей та нарисів з проблем літератури, мистецтва, історії культури й психології творчості.

Брав активну участь у літературному процесі 1960 – першої половини 1990-х років. Автор блискучих статей, присвячених творчості І. Драча, Ліни Костенко, І. Жиленко, М. Вінграновського, В. Симоненка, Д. Павличка та ін.

Був активним літературним критиком, автором книжок «Розмаїття тенденцій» (1969), «Барви слова» (1970, у співавторстві) та «Світ образу» (1977).

А. Макаров був таким критиком-естетом, автором, який уміє аналізувати твір «у єдності змісту й форми». З цього випливало, що Макарову-критику чужими є надмірний соціологізм і самодостатня публіцистичність.

У збірці «Розмаїття тенденцій» він проникливо, зі знанням справи розповідає про поезію Миколи Бажана, Василя Мисика, Івана Драча, Василя Симоненка, Василя Голобородька.

Макаров був критиком-речником свого покоління, проте його любов до зухвалої, схильної до експериментів молодої поезії була суворою. Про це, зокрема, свідчила стаття про збірку Івана Драча «Балади буднів» (1967): у ній сказано чимало гострих слів про те нове, що з’явилося у творчості цього поета після виходу його резонансного «Соняшника» (1962).

Іронія взагалі була йому притаманна – тонка, часом вельми дошкульна.

Він охоче підтримував складну поезію, себто ту, що орієнтувалася на відтворення суперечливості внутрішнього світу людини і на неординарну образну мову.

А ще помітно, що А. Макаров не бажав бути критиком-«імпресіоністом», який у своїх судженнях спирається виключно на суб’єктивні враження. Він шукав наукових критеріїв оцінювання поезії, охоче заходив у царину філософських і психологічних студій. У заключній частині книжки критик раптом говорив про роль підсвідомості у процесі образотворення. І то був симптоматичний момент: Макарова вразив напівтабуйований тоді трактат Івана Франка «Із секретів поетичної творчості», і він захопився можливостями рецептивної поетики, що відкривала нові можливості для пізнання поезії через вивчення її сприймання читачем.

Захоплення не було скороминущим: у 1990 році, розвиваючи Франкові ідеї, Анатолій Макаров представив читачам книжку «П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво», в якій уміщено його «нариси з психології творчості». По суті, то була не так оперативна літературна критика, як справжнє наукове дослідження. Значна частина її була присвячена ролі сновидінь у творчій психології Тараса Шевченка й Лесі Українки. А в заключному розділі йшлося вже про «загадковий живопис Рене Магріта», себто про мистецький сюрреалізм.

І в таких, здавалося б, карколомних переходах не було якоїсь авторської сваволі: Анатолія Макарова, озброєного сучасними працями психологів, вела думка про «позалогічну мудрість мистецтва», про неабиякі можливості підсвідомості, сонної фантазії у процесі творчості – поета чи художника, не має значення.

Ось цими своїми евристичними несподіванками і цікавий Макаров. Прочитавши його збірку «Розмаїття тенденцій», Василь Стус недарма ж відреагував досить емоційно: книжки критиків бувають цікавішими за збірки поетів, що про них ці критики пишуть.

А. Макаров – видатний знавець українського народного образотворчого мистецтва найширшого спектру: від скельних розписів та ікони до модерного й абстрактного мистецтва. Неперевершеним взірцем осмислення народної культури є його мистецька студія про Катерину Білокур. Він глибоко дослідив класичну спадщину народних майстринь Параски Власенко, Марії Приймаченко, Ганни Собачко-Шостак. У дослідженні «Світ образу» А. Макарова є розділи про живопис Катерини Білокур і Марії Примаченко. І знову все було несподівано: Марія Примаченко постала тут як співавторка Михайла Стельмаха; автора цікавила спорідненість образів візуальних і словесних...

А. Макаров написав сценарій (у співавторстві з Р. Корогодським) до першого фільму режисера Романа Балаяна «Анатоль Петрицький», знятого на Київській кіностудії документальних фільмів. Проте в умовах ідеологічного тиску фільм на колегії Комітету держкіно не було схвалено до прокату.

А на рубежі 1980-1990-х років Анатолій Макаров полишив літературну критику і зайнявся «старовиною». У 1994 році з’явилася його фундаментальна праця «Світло українського бароко» – натхненне слово дослідника про добу бароко в його українській версії. Для того, щоб інтерпретувати складну «душу» цього явища, Анатолієві Миколайовичу знадобилося глибоке знання літератури, живопису, архітектури, естетики, філософії, історії... Про бароко він написав із любов’ю, полемічною пристрастю і неабияким стилістичним блиском, – може, саме через те його «Світло...» користується такою популярністю у загалом примхливого студентського люду?

Перед читачем книжки А. Макарова українська культура ХVІІ-ХVІІІ століть постає з усією своєю «невідчепною меланхолійністю» і своїм «трагічно забарвленим світовідчуттям». Спричинені вони були страхом перед непізнаваною реальністю й усвідомленням суперечливості самої людини, химерним поєднанням у ній божественного й диявольського начал, що перебувають у вічній боротьбі.

Це одна з ключових тез у монографії «Світло українського бароко», книги, що «повертала», здавалося б, утрачений, замаскований час, який насправді виявився яскравим і захопливим.

Він полюбляв бувати в читальній залі бібліотеки ім. В. Вернадського, де гортав раритетні видання. Особливо хвалив газету «Киевские епархиальные ведомости»: ось де, казав, захопливе читання; навіть некрологи вміли тоді писали по-людськи, цікаво, так, що вимальовувалися історія людини, її характер...

Узагалі Анатолій Макаров – реставратор утраченого часу. Надто ж після того, як він видав серію книжок про київську старовину.

Останнім часом займався дослідженням побутової культури Києва XIX ст. Фотоапарат дуже допоміг Макарову в його роботі над києвознавчими працями. Спочатку то були «Малая энциклопедия киевской старины» (2002) та «Киевская старина в лицах. ХІХ век» (2005), а потім... потім він устиг підготувати до видання цілий семитомник під загальною назвою «Мир киевской старины». У ньому Макаров змагається із забуттям – і перемагає. У його розповідях оживає Київ, якого давно немає, – але ж той Київ був, був! Оживають люди, звичаї, колорит повсякдення, тисячі подробиць життя-буття, культури...

Помер Анатолій Миколайович Макаров 4 грудня 2015 року.

Нагороди та премії

Премія в галузі літературно-художньої критики імені О. Білецького (1991)

Премія Національної спілки письменників України «Благовіст» (1994)

Премія імені Гелен Щербан-Лапіки (Австралія, 1996)

Художня премія столиці України «Київ» ім. Євгена Плужника (2002)

Чернигівська обласна премія імені М. Коцюбинського (2004)

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Енциклопедист київської старовини : біобібліографічний покажчик / [упоряд. Н.І. Рижкова ; авт. вступ. ст. І. Гирич] ; Департамент культури Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації); Публічна бібліотека імені Лесі Українки для дорослих м. Києва ; Відділ краєзнавчої літератури та бібліографії. - Київ : [Б. в.], 2019. - 64 с. : іл., портр.

Макаров, А. Н. Весна / Анатолий Макаров. - Киев : Скай Хорс, 2019. - 192 с. : ил.

Макаров, А. Н. Лето / Анатолий Макаров. - Киев : Скай Хорс, 2019. - 288 с. : ил.