Секрет Дмитра Омеляновича криється у світлі того домашнього вогнища, в якому причащалася його юна душа, в маминій пісні і батьковій праці, в благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий цвіт. І така ж свята, як вишня, стоїть у Березовій Рудці біла хата – це велике українське диво, яке виростило націю.
“Хата моя, біла хата” – це символ України, і Україні, як і матері, поет віддає найкращі свої почуття.
Поет народився 15 жовтня 1921 року в с. Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області. Про Березову Рудку – мальовничий куточок України – Дмитро Омелянович написав багато чудових поезій. Вони подібні до сердечної розмови сина зі своїм рідним селом, яке стало його дзвонковою криницею.
Ще в ранньому дитинстві зачарувала його народна пісня, бо тепла батьківська хата завжди була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх його батьки, люди працьовиті й голосисті. До роботи вставали ні світ ні зоря, і для нього, малого, ці передранкові години були найщасливішими.
Голодомор 1932-33 років, смерть батька і тяжка нужда загнали чотирнадцятилітнього Дмитра під землю – в шахти Донбасу. Далі – напівголодні студентські роки в Києві… 1939 року він йде на дійсну військову службу аж на кордон з Афганістаном, на заставу Бури, де тропічна малярія лихоманила прикордонника Луценка, який на фронт їхав виснажений, худий як тінь.
На війні сміливий і мрійливий юнак з Березової Рудки став автоматником
 |
| Дмитро Луценко |
Після госпіталю повертається в інститут. Матеріальна скрута і невлаштованість, безквартир’я, пошуки роботи, на якій заробіток давав би хоч трохи й морального задоволення, приводили до газет “Сільські вісті”, “Молодь України”. А згодом його призначили кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. Усюди біганина, неспокій, постійні “стреси від преси”. Перша збірка “Дарую людям пісню” побачила світ 1962 року, коли йому було вже за сорок. Що й казати, як для поета – запізнілий дебют. Вихід 1-ї ластівки благословив сам Володимир Сосюра.
Якщо заглянути в поетову криницю Кохання, то відчувається, якою ніжністю й вірністю напоєний кожний рядок, яким щедрим було поетове серце, що не стомлювалося повторювати: “А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності”.
Що ж це за любов така незвичайна? А почалося все листопадового вечора 1945 року. Молоді журналісти кількох українських газет вирішили поспілкуватися з читачами на одному імпровізованому святі. Саме там і познайомилися Тамара Іванівна та Дмитро Омелянович. Спогади дружини: “Стоїть він переді мною – змарнілий, блідий від поранень та хвороб, напівглухий від контузії, голубоокий солдат-поет і читає прекрасного вірша, сповненого таких близьких мені переживань на окупованій землі… Сам Бог тільки відає, чим приворожив мене він. І на все життя…” Через п’ять днів після цієї зустрічі вони розписалися. Жити довелося у прохідній кімнаті в будинку на Круглоуніверситетській, 3. У цій комірчині вони мешкали 16 років!
Радість і печаль ішли поруч у житті Луценкової родини. 1963 р. – радісний: одержали невеличку квартиру. Через місяць Дмитра Луценка прийняли до Спілки письменників. І раптом… смерть дорогої доньки Лариси – “улюблениці–лелітки”: їй було неповних 17 років… А як же його батьківському серцю було витримати, пережити цю трагічну втрату? Відгукнулося воно першим інфарктом. Всього поет пережив сім інфарктів! І після кожного повертався до повноцінної праці. Але був підкошений “мирним атомом” – після виступів перед ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС Дмитро Луценко практично не виходив з лікарні.
Помер від восьмого інфаркту 16 січня 1989 р. в Києві. Похований на
 |
|
Могила Дмитра Луценка на Байковому цвинтарі |
ТВОРЧІСТЬ
Вихований українською матір’ю і рідною землею, поет Дмитро Луценко є палким патріотом України. Його образи взяті із самого життя, барви – від квітів, трав і рік, українського неба. Його поезія близька кожному, тому й полюбилася людям. Вона ж бо про любов, отчу землю, вірність, про те, чим живе людина.
Почесний киянин Дмитро Луценко багато років прожив в столиці України і присвятив квітучому місту незабутні рядки, які згодом стали гімном, - “Києве мій”. Загальний творчий доробок пісняра становить понад 300 віршів, які були покладені на музику і в буквальному сенсі стали народними улюбленцями.
У творчому доробку поета – понад десять поетичних збірок. Його твори перекладені багатьма мовами світу.
Найвідоміші пісні Дмитра Луценка – “Києве мій”,
“Мамина вишня”, “Осіннє золото”, “Хата моя, біла хата”, “Неспокій”, “Ой ти
річенько”, “Пісня про щастя”, “Зачарована Десна”, “Дорога спадщина”,
“Фронтовики”, “Сивина”, “Не шуми калинонько” тощо. Поет працював з більшістю
популярних композиторів-піснярів, зокрема,
з І. Шамо, Л. Ревуцьким, О. Білашем, В. Верменичем, П. Майбородою, А.
Пашкевичем, О. Зуєвим, В. Івасюком, І. Покладом, С. Сабадашем, О. Чухраєм, О.
Осадчим, О. Екімяном. Важко знайти співака чи співачку 60-х – 80-х років, які б
не виконували пісень Дмитра Омеляновича: пісні на слова Дмитра Луценка виконували Дмитро Гнатюк і Діана Петриненко,
Анатолій Мокренко і Ніна Матвієнко, хорова капела “Думка” і народний хор
ім. Г. Верьовки… Виконують їх і сучасні виконавці.
У 1976 році Дмитро Луценко та Ігор Шамо стали лауреатами Шевченківської премії за цілий ряд пісень, в тому числі і за “Києве мій”. Гроші передали до дитячих будинків Києва. За два роки до цього Дмитро Омелянович отримав звання “Заслужений діяч мистецтв України”. Почесний громадянин міста Києва.
*****************************************************************
ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ:
Проживав поет у Києві на вулиці Михайла Омеляновича-Павленка, 19а (колишня Суворова), де встановлена меморіальна дошка на його честь.
Ім’ям Дмитра Луценка названа одна з київських вулиць.
 |
| Пам'ятна монета на честь Дмитра Луценка |
Починаючи з 1990-го, в рідній Луценковій Березовій Рудці, куди він часто приїздив, відбуваються пісенні свята “Осіннє золото», під час яких виконуються пісні на його слова.
2001р. була заснована премія імені Дмитра Луценка, яку вручають найкращим співакам, композиторам, поетам.
Шановні користувачі!
Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:
******************************************************************
В его стихах – душа народа // Тайны прошлого. – 2021. – № 41 – С. 2. : ил.
Немає коментарів:
Дописати коментар