четвер, 21 січня 2021 р.

ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ ТИЧИНА - поет, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч

Найві

Найвідоміший український поет 20-х років, ба більше всього ХХ століття. Ніхто з письменників не породив стільки пародій на свої твори і стільки анекдотів про своє життя: пародії складав народ, анекдоти колеги по перу.

Павло Тичина

Павло Тичина – український поет, перекладач, публіцист, громадський  та державний діяч  доби УНР та УРСР. Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959), депутат Верховної Ради УРСР 1–7-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 2–5-го скликань. Член ЦК КПУ (1952–1967). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Автор слів Гімну Української РСР.

Народився 11 (23) січня 1891 року (Українська Радянська Енциклопедія дає 27.01.1891 р. н.; Большая Советская Энциклопедия  15(27).01.1891 р. н.) в с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській імперії. У метричній книзі він був записаний як «рос. дореф. Павелъ Григорьевъ Тычининъ».

Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичинін, паламарський син, був сільським псаломщиком і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти.

Павло Тичина мав 12 сестер і братів. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина], який працював педагогом у Харкові.

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі. Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів  «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська».

Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також навчали. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.

У 1900 році 9-річний Павло, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотної грамоти новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.

Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші  почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини  «Сине небо закрилося…»  датовано 1906 роком.

У 1907 році закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту  в семінарії. Тож у 1907-1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.

Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року.

У 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вістник» з подачі М. С. Грушевського уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Зошит із віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський.

У 1913 році опублікував три оповідання  «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (у третьому номері журналу «Світло»).

У 19131917 роках навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (19131914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (19161917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 19141916 років Тичина працював роз'їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів.

Був членом Чернігівського самостійницького братства  молодіжної підпільної організації, яку очолював  Василь Еллан-Блакитний. У 1916 році братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв'язків з іншими самостійницькими групами.

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю – своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…». Але закоханим не судилося бути разом – дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності».

Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вістник» (1918–1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).

Почавши поетичну творчість за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), у якій він дав своєрідну українську версію символізму, базовану на поетиці Грицька Чупринки з впливом німецького експресіонізму (Тракль) та інфантилізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву – «кларнетизм». Кларнетизм – це світоглядна естетична концепція Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). За версією Миколи Зерова, участь в укладенні «Соняшних кларнетів» брали члени Музагету та Білої Студії. Павло Тичина залишився поетом лише однієї збірки.

Жовтневий переворот й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. Ця атмосфера яскраво відтворена у щоденнику Тичини про його подорож із капелою Стеценка у 1920 році (він був офіційно працевлаштований в капелі як літописець). Щоденник був опублікований аж у 1971 році.

За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір – поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода» (вперше – «Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5).

Того ж 1923 року створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.

Можливо, на бачення Павла Григоровича вплинув і арешт його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, органами ДПУ навесні 1923-го, коли довелося писати розписку, гарантуючи, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу..

У першій половині 1920-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина – провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був Олександр Довженко.

У 1923 році переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 року – до ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалася протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «…для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може, вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

ВАПЛІТЕ, Харків, 1927 рік

Там само в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.

На твори, писані Тичиною на замовлення комуністичної партії, в 1928 році відгукнувся Олександр Олесь віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

У 1934 році переїжджає з Харкова до нової столиці України – Києва – й поселяється в будинку письменників Роліт.

В умовах тотального сталінського терору 1930-х, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21.11.1933) та однойменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними з'явилася низка інших збірок із вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941).

З початком німецько-радянської війни, у липні 1941 року, Павла Тичину евакуйовано з майже 400 академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкортостану. Там Тичина очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. Разом із ним в Уфу була евакуйована і його родина — дружина Лідія Петрівна та її мати Катерина Кузьмівна Папарук. Одразу по прибуттю у Башкирію письменник попросив закріпити за ним вчителя башкирської мови, якою швидко оволодів і міг читати твори в оригіналі. Вже за кілька місяців він написав наукову працю «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», хоча Гафурі писав лише башкирською. У 1943 році Павла Тичину призначили Народним Комісаром освіти УРСР, і він виїхав з Уфи.

Війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Похорон друга», «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Член ВКП(б) з 1944 року. Попри роботу на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше –голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.

Будинок , в якому Тичина жив з 1944 року

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 1950-х – початку 1960-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнєвського терору по зреченні Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З'явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир!» та ін.

Юрій Лавріненко писав, що Тичину називали то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводили характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму».

У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок – близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна – по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, – твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). У «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фрагментах із посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, всупереч загальній пропагандистській нудотності переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.

Павло Григорович Тичина помер 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі.

Література, яка знаходиться у Публічній бібліотеці імені Лесі Українки:

 

Грабович, Г. Переосмислюючи поезію Павла Тичини : творення і приховування модернізму / Григорій Грабович //  Критика : часопис. 2020. № 5-6; № 7-8. – С. 29-36 ; С. 17-25 : іл., порт., фото.

Грабович, Г. Тичина і модернізм / Григорій Грабович //  Критика : часопис. 2018. № 5-6. – С. 18-22 : фото.

Лущій, С. Архикнязь української лірики / Світлана Лущій //  Бібліотечка "Дивослова" : методичний журнал. 2020. № 9. – С. 22-25.

Мезенцева, І. В. Павло Тичина : (1891-1967 рр.) / І. В. Мезенцева //  100 видатних українців. К. : Видавництво Арій, 2006.. – С. 383-389 : портр..

Павло Тичина //  Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біографічні нариси. Київ : Вища школа, 2011. – С. 341-343 : іл.

Тичина Павло Григорович : (народ. 1891 р. – пом. 1967 р.) //  100 знаменитих людей України. Х. : Фоліо, 2005. – С. 444-450.

Шаров, І. Тичина Павло Григорович : (1891-1967) - поет, громадський та державний діяч / Ігор Шаров //  100 видатних імен України. К. : Альтернативи, 1999. – С. 402-404.

Ластівка, І. Павло Тичина. Життєвий і творчий шлях. Рання творчість. / Ірина Ластівка //  Українська мова та література. 2013. № 13. – С. 23-27.

Руденко, Г. І. Рання лірика Павла Тичини / Г. І. Руденко //  Вивчаємо українську мову та літературу. 2011. № 8. – С. 2-9.

Фіалко, Д. Чому Тичина мусить орендувати власну ж квартиру? : директор київського музею поета Тетяна Сосновська наполягає: заклад слід передати з пуніципальної власності в державну / Дарина Фіалко //  Україна молода. 2013. 29-30 берез. (№ 48). – С. 21 : фото.


 

 

вич, Г

Немає коментарів:

Дописати коментар