БОГДАН СИЛЬВЕСТРОВИЧ СТУПКА - ДО 85-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Богдан Сильвестрович Ступка — радянський та український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993), народний артист УРСР (1980), народний артист СРСР (1991), міністр культури і мистецтв України (1999-2001), Герой України (2011), кавалер ордена Князя Ярослава Мудрого IV, V ступенів (2006, 2010), ордена «За заслуги» I, II ступенів, ордена «За заслуги перед Польщею», лауреат Державної премії імені Олександра Довженка та Державної премії СРСР. Почесний громадянин Києва.

Життєпис

Богдан Сильвестрович Ступка народився 27 серпня 1941 року в смт. Куликів (тепер Львівський район на Львівщині), яке тоді перебувало під німецькою окупацією і входило до складу дистрикту (провінції) «Галичина» Генеральної губернії. У 1948 році сім'я переїхала до Львова.

До сцени його привчили родичі: батько Сильвестр Дмитрович співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка — головним концертмейстером. За кулісами театру Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема, Івана Козловського та Сергія Лемешева.

Проте, як згадує Ступка, вперше бажання виступати з великої сцени з'явилось в нього не в театрі, а під час новорічного концерту в школі, де він в 10 років зіграв Діда Мороза. Актор зізнався, що від тої миті в нього залишились теплі почуття. «Напевно, сподобалось лицедіяти», — пригадував Ступка. У 14 років дебютував на сцені в п'єсі «Дні Турбіних» — брав участь в масовці, куди Богдана прилаштував батько.

Батько Богдана, Сильвестр Дмитрович, присвятив життя сцені, через що багато хворів і заробляв лише 80 рублів, на які мала якось жити вся родина Ступок.

Освіта і кар'єра

Богдан вступив до 37-ї школи міста Львова, тоді у СШ № 4 (тепер Львівська лінгвістична гімназія), а з восьмого класу і до випуску вчився у 28-й середній школі. Богдан хотів вступити на хімічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, але іспити склав невдало. Потому (1959 р.) влаштувався в обсерваторію університету, вступив на заочне відділення філологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка.

Театральна кар'єра

На початку 1960-х років дитяча мрія Богдана Ступки отримала шанс на втілення — 1 травня 1961 року він закінчив акторську студію при Львівському академічному драматичному театрі імені Марії Заньковецької і став артистом цього театру, де його ментором був режисер і педагог Сергій Данченко.

У театрі Заньковецької Ступка провів 17 років. За цей час він виявив себе здібним молодим актором і створив ряд цікавих сценічних образів. Але після того, як Данченко в 1978 році очолив драматичний театр Франка в Києві, він одразу запросив свого учня працювати з ним в столиці.

1984 року Ступка закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.

Загалом за театральний період свого життя Ступка втілив понад 50 різнопланових ролей: був і Королем Ліром із однойменної вистави за Шекспіром, і Миколою Задорожним із «Украденого щастя», і навіть царем Едіпом. А виставу «Тев'є-Тевель», яка протягом багатьох років була візитівкою театру Франка, припинили ставити в знак шани після смерті актора. Але у вересні 2019 року у зв'язку зі 100-річним ювілеєм театру Франка постановку вистави було відновлено, а Тев'є зіграв Богдан Бенюк.

2001 року після смерті Сергія Данченка Богдан Ступка очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Одним із ключових епізодів того часу для театру стали гастролі у США з виставою «Тев'є-Тевель» за п'єсою Григорія Горіна «Поминальна молитва» (за мотивами творів Шолом-Алейхема). Починаючи з дати прем'єри вистави у грудні 1989 року, головну роль незмінно виконував Богдан Ступка. Вистава була одним з найголовніших досягнень української театральної сцени. Тому показово, що на один з виступів в Америці потрапила письменниця Белл Кауфман — онука Шолом-Алейхема. За її словами, багатьох акторів вона бачила у образі Тев'є-молочара, проте Ступка був найкращим. Це була творча перемога колективу і тріумф України як незалежної держави.

Кінематограф

За свою кар'єру актор зіграв понад 100 ролей у кіно.

Працював із кінорежисерами Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, Режисом Варньє, Юрієм Іллєнком, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Володимиром Бортком, Павлом Чухраєм, Дмитром Месхієвим.

Дебют у кіно відбувся у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971) у ролі Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але позаяк це була роль бійця УПА (тобто негативна за радянських часів), то влада не хотіла, аби її грав Миколайчук. Затвердили Ступку, за яким після театральної ролі Річарда III закріпився негативний імідж. Але його трактування образу виявилося дуже вдалим, і ця роль досі одна з найкращих у списку актора.

У переліку ролей Б. Ступки багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»).

2006 року на екрани вийшла стрічка Тиграна Кеосаяна «Заєць над безоднею» (Росія), де Ступка зіграв генсека Бежнєва (натяк на Брежнєва). Знявся у російському комедійному детективі Романа Качанова «Взяти Тарантіну», де його партнеркою стала Людмила Гурченко.

2007 року виконав головну роль у неоднозначно сприйнятому фільмі Володимира Бортка «Тарас Бульба» (Росія; прем'єра — 2009).

Ступка був президентом Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість», Бердянського міжнародного кінофестивалю «Бригантина» та Київського міжнародного кінофестивалю. З 2001 року і до останніх днів він був художнім керівником Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка в Києві. Також був художнім керівником акторського курсу в КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого (2006-2010).

Політична кар'єра

Протягом 1999-2001 років Ступка був міністром культури і мистецтв України в уряді Віктора Ющенка, або, як він сам називав свою не дуже довгу роботу на цій посаді, — «міністром оборони культури». «Приходжу до театру на звичайну репетицію і відчуваю якусь напругу серед інших акторів — чомусь вони вирішили, що тепер до мене треба ставитися якось особливо», — без особливої радості згадував Ступка недовгий період своєї роботи в міністерстві.

Смерть

За словами Богдана Ступки, він мав бажання померти в один день зі своєю матір'ю Марією Ступкою, яка пішла з життя в ніч з 23 на 24 липня 2007 року. Проте смерть наступила о 6:45 22 липня 2012 року в лікарні «Феофанія» після тривалої хвороби на 71-му році життя. За повідомленням Остапа Ступки, причиною смерті став серцевий напад на тлі задавненого раку кісток.

Церемонія прощання з актором відбулася 24 липня в театрі імені Івана Франка. Похований Богдан Сильвестрович Ступка у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Відзнаки

Міжнародні

Листопад 2008 — нагорода III Римського міжнародного кінофестивалю за найкращу чоловічу роль — за головну роль в українсько-польському фільмі «Серце на долоні» режисера Кшиштофа Зануссі. Під час вручення нагороди актор сказав: «Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в цілому світі. Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому».

Українські державні відзнаки

Звання Герой України з врученням ордена Держави (23 серпня 2011) — за визначний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу діяльність та високу професійну майстерність.

Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (27 січня 2010), V ст. (4 листопада 2006).

Орден «За заслуги» I ст. (21 серпня 2001), II ст. (21 серпня 1999).

Почесна відзнака Президента України (23 серпня 1994).

Державна премія України імені Т. Шевченка 1993 року у галузі театрального мистецтва — за виставу «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом у Київському державному академічному українському драматичному театрі імені І. Франка (у складі колективу).

Державна премія України імені Олександра Довженка 2012 року (посмертно) — за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва.

Телетріумф

2004 року — разом з Тамарою Яценко в номінації «Актор/актриса (фільму/серіалу)», «Завтра буде завтра».

2012 року — номінації «Актор/актриса (фільму/серіалу)», «Одного разу у Ростові».

Ушанування пам'яті

На честь Богдана Сильвестровича Ступки названі вулиці в містах: Вінниця, Буча, Бориспіль, Жовті Води, Запоріжжя, Синельникове, Таврійськ, Покровськ, Слов'янськ.

Астероїд 269252 Богданступка, відкритий у ніч на 67-й день народження Богдана Ступки в Андрушівській астрономічній обсерваторії, названий на його честь.

До 75-річчя від Дня народження актора (2016) відкрито Музей-кімнату Богдана Ступки в будівлі Народного дому смт. Куликів.

До 76-тої річниці від Дня народження (2017) установлено погруддя Богдана Ступки біля будівлі Народного дому смт. Куликів Жовківського району Львівської області.

27 серпня 2021 року до 80-річчя від Дня народження актора у Києві на вулиці Марії Заньковецької відкрито пам'ятну дошку з горельєфом митця.

У травні 2022 року в місті Городок Хмельницької обл. вулицю Тухачевського перейменовано на вулицю Богдана Ступки.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Батько-Ступка, І. Актор № 1 / Ірина Батько-Ступка. - [Київ] : [Ваш автограф], [2021]. - 224 с. : фотоіл., портр.

Береза, Р. Духовна велич України / Роман Береза. - Львів : Апріорі, 2023. - 440 с. : портр.

Говоруха, І. Митець повинен мати долю : [талановиті та незламні українці] / Ірина Говоруха. - Київ : Артіль, [2023]. - 418 c. : портр.

Загребельний, М. П. Богдан Ступка / М. Загребельний. - Харків : Бібколектор, 2016. - 120 с.

Ступка Богдан Сильвестрович : (народ. 1941 р.) //  100 знаменитих людей України. - Х. : Фоліо, 2005. - С. 423-430.

Тримбач, С. Богдан Ступка. Метаморфози / Сергій Тримбач ; Національний університет "Києво-Могилянська академія" ; Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства ; Центр європейських гуманітарних досліджень. - Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2022. - 336 с., 16 с. фотоіл., портр.

Статті

Бондаренко, Б. Богдан Ступка :талант, спокуси і кохання : Народний артист України понад сорок п'ять років прожив у шлюбі, любив елегантно одягатись і карав онука... мовчанкою / Богдан Бондаренко //  Історія плюс. - 2021. - № 8. - С. 18-19 : фото.

Кохан, Л. Театр - у книжках і на флешках : Богдан Ступка й інші "франківці" у видавничому проекті / Людмила Кохан //  Україна молода. - 2019. - 2 жовтня (№ 110). - С. 13.

Кривда, М. Розгадати код Ступки / Марина Кривда //  Голос України. - 2021. - 28 серпня (№ 163). - С.16 : фото.

Тримбач, С. Життя як гра. Без рахунку й хронометра : Богданові Ступці 27 серпня минає 80 літ... / Сергій Тримбач //  День. - 2021. - 27-28 серпня (№ 115-116). - С. 29 : фото.

Тримбач, С. Птахи білі, ознаки різні : нові версії життя і смерті легенд українського кіно і театру / Сергій Тримбач //  День. - 2021. - 1-2 жовтня (№ 125-126). - С. 16-17 : фото.

Чорна, С. Мистецький вечір присвятили Богдану Ступці / Світлана Чорна //  Голос України. - 2021. - 8 червня (№ 106). - С.6 : фото.

Інтернет-видання

https://artlibraryblog.wordpress.com/2025/08/27/%D0%B1%D0%BE%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BD-%D1%81%D1%82%D1%83%D0%BF%D0%BA%D0%B0-%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B0-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%82/

https://csamm.archives.gov.ua/2021/08/27/bohdan-sylvestrovych-stupka-1941-2012/

https://knpu.gov.ua/winners/stupka-bohdan-sylvestrovych/

https://lb.ua/file/person/3750_stupka_bogdan_silvestrovich.html

https://old.kmr.gov.ua/uk/content/stupka-bogdan-sylvestrovych

https://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Stupka_B

https://tobm.org.ua/bogdan-stupka/

 

 

   

ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ КОНИСЬКИЙ - ДО 190-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Олександр Якович Кониський — український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч ліберального напряму. Літературні псевдоніми — Ф. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин та інші (всього близько 150). Професійний адвокат, педагог, журналіст. Автор слів пісні «Молитва за Україну», перекладу «Щоденника» Т. Г. Шевченка.

Життєпис

Олександр Якович Кониський народився 6 (18 серпня) 1836 року в селі Переходівка (тепер Ніжинського району Чернігівської області). Походив із стародавнього чернігівського роду, який нараховував понад 400 років. Його дитинство пройшло в місті Ніжині, про яке він згадував у своїх спогадах так:

«Ніжин — місто невелике. Водночас воно було осередком просвітництва Чернігівщини та півночі Полтавщини. Тут красувався тоді Безбородьків ліцей. До того ж за Ніжином було славнозвісне минуле історичне, особливо торгашеське, тому серед людності було вдосталь людей із статками».

Друкуватися почав у 1858 році у «Черниговском Листке». Вів велику й різноманітну громадську роботу. У Полтаві, де він служив, організував недільні школи, писав для них підручники. У пресі опублікував низку статей на церковні теми. Брав участь у роботі київської Громади, організовував недільні школи. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Для недільних шкіл Кониський видав популярні книжки й підручники («Українські прописи» (1862), «Арифметика, або щотниця» (1863), «Граматка або перша читанка задля початку вченья» 1882).

Обвинувачений у поширенні «малоросійської пропаганди», він 1863 року без слідства і суду був засланий до Вологди.

Від 1865 року перебував за кордоном. Тісно зійшовся з національними українськими діячами Галичини. Відвідавши Львів, а також побувавши в Німеччині (Дрезден, Лейпциг), Кониський повернувся в Україну, де під офіційним наглядом поліції якийсь час проживав у Єлисаветграді, Бобринці, а з кінця 1866 року — у Катеринославі (майже шість років), займаючись адвокатською та літературною працею.

З дружиною

Більшість з того, що за ці роки Кониський написав та зібрав (наприклад, роман «Не даруй золотом, та не бий молотом», три віршовані поеми «Семен Палій», «Козак Розум», «На засланні», близько 20 тисяч слів для українського словника, великий збірник прислів'їв), у 1871 році, під час чергового трусу забрано російською поліцією та назавжди втрачено.

У 1872 році, після зняття поліційного нагляду, повернувся з Катеринослава до Києва. Там працював у газеті «Киевский Телеграф».

Олександр Кониський в останні роки життя

У другій половині 1890-х допомагав Володимиру Антоновичу заснувати Всеукраїнську політичну організацію, що мала об'єднати всі кола національно свідомих українців усієї Російської імперії. 1897 року відбувся установчий з'їзд цієї організації, до якої 1901 року приєдналася і київська «Громада». Сама організація проіснувала до її перетворення 1904 року на «Українську демократичну партію».

Для потреб Всеукраїнської спільної організації він заснував у Києві видавництво «Вік», яке за 15 років свого існування опублікувало понад 100 книжок українською мовою.

Кониський був один із фундаторів Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатор перетворення його у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (без права комерційної діяльності).

Кониський доклав значних зусиль — як моральних, так і матеріальних — для розвитку цієї справи. Він пожертвував на потреби товариства власні 1000 рублів, а також узяв на себе обов’язки головного редактора перших випусків «Записок Наукового товариства імені Шевченка». Серед українців з-під російської влади лише він і Михайло Грушевський регулярно друкували свої праці в кожному номері — замітки, критичні огляди, а також статті з історії та літератури. У співпраці з Володимиром Антоновичем Кониський доклав зусиль до того, щоб його учень, Михайло Грушевський, отримав кафедру української історії у Львівському університеті.

Могила О. Кониського

Помер у Києві 29 листопада (12 грудня) 1900 року. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 1).

Творчість

Літературну діяльність Олександр Кониський почав 1858 року. У поезіях, повістях, драмах, оповіданнях відстоював українську національну ідею, проголошував теорію малих діл. Автор популярних поезій: «Я не боюсь тюрми і ката», «На похорони Т. Шевченка», інші, які, втім, стримано оцінюються критиками. В оповіданнях Кониський порушує проблему соціального й національного гноблення України в складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою»). В повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Ґоровенко» подав образи українських національних інтелігентів, просвітян-культурників.

Музичні твори Миколи Лисенка на слова Кониського

«Боже, великий, єдиний»: тривалість: 2 години та 56 хвилин. Гімн також відомий як «Молитва за Україну».

«В ясну ніч»: тривалість: 2 години та 38 хвилин. Солоспів, написаний у 1908 році.

Олександр Кониський — автор першої ґрунтовної біографії поета Шевченка (у 2 томах), яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (тт. I-II, Львів, 1898-1901). Цю працю високо оцінили І. Франко, А. Кримський.

Створення гімну «Молитва за Україну», покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Т. Шевченка.

Від кінця 1920-х років твори О. Кониського в СРСР знаходились під забороною (за винятком кількох поезій), а радянське літературознавство відносило його до «націоналістів». Певна «реабілітація» О. Кониського відбулася у 80-х роках XX ст., а в Києві 1990 перевидано його монографію «Тарас Шевченко-Грушівський».

Перелік творів

Повніший перелік бібліографії Кониського був укладений Василем Доманицьким та опублікований у першому номері «Кієвской старіни» за 1901 рік.

Вшанування пам'яті

У містах України — Дніпро, Львів, Дрогобич, Київ, Черкаси, Чернігів — існують вулиці, названі на честь Олександра Кониського;

Уціліле з творчої спадщини митця зберігається нині в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського;

У Боярці 25 липня 2021 року відкрито пам'ятну дошку.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Гирич, І. Б. Саксаганського, Володимирська, Хрещатик... Де мешкали українські інтелектуали Києва початку ХХ століття / Ігор Гирич. - Київ : Віхола, 2025. - 364 с. : іл., портр.

Гирич, І. Б. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ - початок ХХ ст.) / Ігор Гирич. - Київ : Український письменник, 2014. - 495 с. : іл.

Гирич, І. Сіячі. Українські інтелектуали, які пробудили ідею незалежності / Ігор Гирич. - Київ : Кліо, 2023. - 416 с. : портр.

Кониський О. Молитва. //  Україно, нене моя! : Збірник. - Київ, 1993

Кониський О. Порвалась нитка! //  Бувальщина. - К., 1990

Кониський, О. Я. Спогади Ф. І. Черненка про зустріч з Т. Г. Шевченком у Петербурзі / О. Я. Кониський //  Спогади про Тараса Шевченка : [збірник]. - К. : Дніпро, 2010. - С. 417-419.

Кониський, О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський : хроніка його життя / Олександр Кониський. - Київ : Кондор, 2020. - 618 с.

Пісенний скарб нашого народу. //  Війна за правду на полі історії. № 3 (липень-вересень). - Київ, 2016. - С. 58-60 : фото.

Сиваченко, М. Є. Сторінки історії української літератури і фольклористики / М.Є. Сиваченко. - Київ : Наукова думка, 1990. - 302 с. : портр.

Статті

Александрова, Г. Знаковість і значущість присутності : до 170-річчя Олександра Кониського / Галина Александрова. //  Дивослово. - 2006. - № 10. - С. 58 : портр.

«Блажен, хто на громаду звик робить». //  Український історичний календар- ’96 : щорічник : науково-популярний та літературний альманах Історичного товариства Нестора-літописця. Вип. 2. - К., 1995. - С. 243-244.

Булгак О.В. Видатний просвітник : До 285-річчявід дня народження Г.Кониського. //  Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2002. - IV кв.-С.72-75.

Панькова, С. Людина без компромісів : 18 серпня минає 180 років від дня народження автора духовного гімну "Молитва за Україну" Олександра Кониського / Світлана Панькова //  День. - 2016. - 18 серп. (№ 147). - С. 10 : фото.

Пропагандист української ідеї : До 170-річчя від дня народження О. Я. Кониського. //  Знаменні дати : Календар. - 2006. - С. 150-155.

Інтернет-видання

https://cdiak.archives.gov.ua/v_do_185_narodzhennia_Oleksandra_Konyskoho.php

https://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?Z21ID=&I21DBN=DOP&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Koniskii_O

https://streetcodes.in.ua/streetcodes/oleksandr-konyskyi/

https://suspilne.media/culture/850021-ak-koniskij-prokladav-kulturnij-kordon-z-rosianami-a-voni-znisuvali-pamat-pro-nogo-batki-zasnovniki-14/

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/serpen/18/1836-narodyvsya-oleksandr-konyskyy-pysmennyk-vydavec-pedagog

https://vseosvita.ua/library/konyskyi-oleksandr-yakovych-biohrafiia-tvorchist-983543.html

 

ІВАН МИХАЙЛОВИЧ ДЗЮБА - ДО 95-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Іван Михайлович Дзюба — український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, активний учасник руху за незалежність України, дисидент.

Життєпис

Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Ольгинського району Сталінської області (нині Волноваський район Донецької області) в родині селян Михайла Івановича Дзюби (1909-1943) та Ольги Никифорівни Дзюби (до шлюбу Гнітько; 1912-1981). Батько загинув на фронті.

1932 року родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1.

Вища освіта

Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті. Вчився гарно, отримував Сталінську стипендію, був на видноті. Але що більше відкривав для себе нового, то більше замислювався над тим, у якому світі він живе. «Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», — зізнавався Іван Михайлович у 2013 році в інтерв'ю.

Згодом закінчив аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

У Києві Іван Дзюба став одним із активних учасників Клубу творчої молоді, зблизившись із Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими молодими й натхненними «шістдесятниками».

КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких — вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам'яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба — серед організаторів цих акцій.

З 1956 року працював у видавництві «Дніпро». 1958 року перейшов працювати до часопису «Вітчизна», звідки 1962 року звільнений з посади завідувача відділу критики часопису «за ідеологічні помилки», а 1965 року — з роботи у видавництві «Молодь».

31 липня 1963 року взяв участь (разом із Тетяною Цимбал, Михайлиною Коцюбинською, Іваном Драчем, Станіславом Тельнюком, Миколою Вінграновським, Ю. Назаренком, Іриною Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

Дисидентська діяльність

У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) з букетом квітів піднявся на сцену кінотеатру «Україна», щоб привітати знімальну групу Сергія Параджанова. Вручивши квіти художниці по костюмах Лідії Байковій, він підійшов до мікрофона і сказав: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У залі увімкнули сирену, щоб заглушити слова промовця, але він і далі називав імена заарештованих у серпні дисидентів: Іван Світличний, Святослав Караванський, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель. Присутній у залі В'ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів — встаньте!». За спогадами Романа Корогодського, на весь переповнений зал підвелося людей 50-60.

Про підготовку цієї акції знали тільки троє людей: Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та сам Іван Дзюба. Однак «органи» запідозрили існування підпільної антирадянської організації. Почалися репресії: Василя Стуса, який підтримав протест, відрахували з аспірантури, Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзьо та його дружину Світлану Кириченко звільнили з роботи, В'ячеслав Чорновіл через два роки, після виходу в самвидаві його статті «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)», опиняється за ґратами. Не минулася без наслідків ця акція і для Сергія Параджанова: уже за кілька тижнів була згорнута робота над фільмом «Київські фрески», і більше жодного фільму рівня «Тіні забутих предків» йому не дали зняти.

Втратив роботу й Іван Дзюба — його звільняють з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь» (два роки перед тим його так само «за ідеологічні помилки» звільнили з відділу критики журналу «Вітчизна»). Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі «Україна» він буде змушений працювати коректором в «Українському біологічному журналі», що було свого роду примусовою ізоляцією від літератури й літературознавства, і лише в 1969 році він отримав посаду редактора видавництва «Дніпро», яку займав до свого арешту в 1972 році.

1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5-7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. У ній автор спирався на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання і доводив, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того «комунізму», який Маркс і Енгельс називали казармовим». Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться». Дзюба власноруч відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

Ця праця спочатку викликала шок в партійного керівництва. З одного боку, трактат був однозначно «антирадянський». З іншого — він спирався на радянські постулати, які важко було заперечити. Та й сам автор не крився, а запрошував опонентів до відкритого діалогу. І з ним спочатку пробували вести діалог, запрошуючи на «співбесіди» й намагаючись переконати в хибності його думки. Але логіка аргументів Івана Дзюби була настільки беззаперечною, що всі ці спроби від початку були приреченими.

І тоді влада пішла перевіреним шляхом: скликала спеціальну комісію, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка на той час уже вийшла за кордоном і активно поширювалася в самвидаві, ідейно шкідливим твором.

Арешт

У 1970-х роках зазнав гонінь за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України. 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних його затримали, а згодом арештували.

У рамках погрому української інтелігенції 1972 року влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії у складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 року комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік», «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал «Інтернаціоналізм чи русифікація?» є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР». Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді».

У в'язниці Дзюба довів фальсифікацію «Програми укомуністів» й добився визнання того, що це не його робота. Але рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. До всього далася взнаки відкрита форма туберкульозу, якою він перехворів у 19 років. 1973 року Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Згодом Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструкторові Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора в багатотиражці Київського авіазаводу.

Політична діяльність

Восени 1989 року став одним із засновників «Народного Руху України», президентом Республіканської асоціації україністів. З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакційної ради.

Із 17 листопада 1992 року по 19 серпня 1994 року — міністр культури України. Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто.

У 1999-2005 роках Дзюба очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Один із засновників ініціативної групи «Першого грудня», її учасник у 2011-2019 роках.

Із 2001 року — почесний доктор НаУКМА.

Член Українського ПЕН.

Подальше життя

За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам від Ліни Костенко до Олега Лишеги та Сергія Жадана. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації.

У 1999 році він став співзасновником загальноукраїнського конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Помер 22 лютого 2022 року у віці 90 років у Києві. Був похований 24 лютого на Байковому кладовищі (ділянка № 47а).

Вшанування пам'яті

Вулиця Івана Дзюби у містах Вінниця, Київ, Краматорськ, Кременчук, Чернівці.

2 листопада 2023 року у прокат вийшла документальна стрічка режисера Сергія Буковського «Іван і Марта», яка розповідає історію кохання подружжя Дзюб, а також дружбу й співтворчість українських шістдесятників на тлі епохальних змін та зламів.

У дні проведення 25-го конкурсу «Українська мова — мова єднання» (2025 р.) було прийнято рішення про присвоєння форуму звання І. М. Дзюби.

Іван Дзюба є одним з героїв вистави «Ребелія» (2025), присвяченої українським шістдесятникам і борцям за незалежність.

Нагороди й відзнаки

26 липня 2001 року указом Президента України Л. Д. Кучми присвоєне звання Герой України з врученням ордена Держави — за визначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у розбудові її державності та відродженні національної духовності.

Кавалер ордена Свободи (16 січня 2009) — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (22 січня 2022) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, зміцнення міжнародного авторитету України, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю.

Національна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва 1991 року (в галузі журналістики і публіцистики)  — за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки…», статті «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» (27 лютого 1991).

Державна премія України в галузі науки і техніки 2017 року — за роботу «Шевченківська енциклопедія» (у складі колективу).

Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (19 серпня 2016) — за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу.

Книга Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість» видавництва «Києво-Могилянська академія» стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2008» в номінації «Хрестоматія — критика, біографії, мемуари».

Лавреат Міжнародної премії від 1990 року фундації Антоновичів за есе «У всякого своя доля».

Міжнародна літературна премія від 1996 року Фундації Івана Багряного.

Лавреат літературної недержавної премії Олеся Білецького та наукової премії НАН України імені Володимира Вернадського.

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Дзюба, І. Золота нитка : нариси про (не)знаних / Іван Дзюба ; упоряд. Олексій Сінченко. - Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2020. - 391 с. : портр.

Дзюба, І. М. Є поети для епох. Ліна Костенко про свій і наш з вами час. І про світове безчасся / Іван Дзюба. - Київ : Либідь, 2019. - 144 с. : іл., портр.

Дзюба, І. М. Із плину літ : публіцистика / Іван Дзюба ; упоряд. Є. Пшеничний. - Дрогобич : Коло, 2019. - 564 с. : портр.

Дзюба, І. М. Тарас Шевченко серед поетів світу / Іван Дзюба ; [худож. П. Крісоченко]. - Київ : Либідь, 2016. - 423 с. : іл., портр.

Дзюба, І. М. У літературі й навколо. З боргів давніх і новонабуваних / Іван Дзюба. - Київ : Либідь, 2016. - 424 с. : портр.

Дзюба, І. М. Чорний романтик Сергій Жадан / Іван Дзюба. - Київ : Либідь, 2017. - 110 с. : іл.

Статті

Жулинський, М. Гуманітарне обличчя нації : 26 липня - 90-річчя Івана Михайловича Дзюби / Микола Жулинський //  День. - 2021. - 23-24 липня (№ 105-106). - С. 14-15 : фото.

Кампо, В. Захист гідності та прав людини в культурологічній доктрині академіка Івана Дзюби / Володимир Кампо //  Голос України. - 2021. - 22 січня (№ 11). - С.4 : фото.

Кривда, М. Донеччина до останнього подиху залишалась його болем / Марина Кривда //  Голос України. - 2022. - 23 лютого (№ 35). - С.6 : фото.

Леошко, В. Донеччани з когорти нескорених : імена, що визначили епоху / Владислав Леошко //  Голос України. - 2022. - 24 серпня (№ 173). - С.10-11 : фото.

Самченко, В. Мужність інтелектуала : Іван Дзюба виступав проти русифікації України з часів шістдесятництва / Валентина Самченко //  Україна молода. - 2022. - 24 лютого (№ 8). - С. 20 : фото.

Стріха, М. Науковець. Дисидент. Хороша людина : до ювілею Івана Дзюби: про білі плями історії, степові донецькі помідори й підступність тюрми КДБ / Максим Стріха //  Україна молода. - 2021. - 23 липня (№ 74). - С. 14 : фото.

Інтернет-видання

https://osvita.ua/school/biography/91940/

https://pen.org.ua/ivan-dzyuba-vysokyj-intelektual-z-donetskyh-stepiv

https://suspilne.media/culture/608037-disident-akij-stav-ministrom-pro-opir-rusifikacii-borotbu-z-partieu-ta-velike-kohanna-v-zitti-ivana-dzubi/

https://www.nbuv.gov.ua/node/5588

https://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lypen/26/1931-narodyvsya-ivan-dzyuba-literaturoznavec-dysydent-i-grmadskyy-diyach

https://vue.gov.ua/%D0%94%D0%B7%D1%8E%D0%B1%D0%B0,_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

https://zaxid.net/simvol_oporu_rusifikatsiyi_z_neymovirnoyu_istoriyeyu_kohannya_n1623095