БАЗИЛЕВИЧ ВАСИЛЬ МИТРОФАНОВИЧ - історик, архівіст, краєзнавець, музеєзнавець

БАЗИЛЕВИЧ ВАСИЛЬ МИТРОФАНОВИЧ – (крипт.: Б-ь, В. Б.; 31. 12. 1892 (12. 01. 1893), Київ – 04. 09. 1942, м. Таганрог, РФ) – історик, архівіст, краєзнавець, музеєзнавець. Член і секретар Історичного товариства Нестора Літописця (1917–1930 роки), Товариства української гімназії в Чернігові (від 1917 року). Голова Бюро краєзнавства при відділі Південно.-Західної. залізниці (від 1926 року). Закінчив Університет св. Володимира (1915 рік), залишився на кафедрі російської історії. Від 1911  року  – член історично-етнографічного гуртка М. Довнар-Запольського (учасник нездійсненного проекту «Памятники по международно-правовой истории Украины. 1648–1918»). Асистент кафедри  юридичних старожитностей Київського археологічного інституту (від 1918 року). 1911–1919 роках публікував літературознавчі статті у газеті «Киевлянин». Від 1916 року викладав історію у гімназіях, Народному університеті-політехнікумі, Київському археологічному інституті, прискорених педагогічних курсах, педагогічних курсах ім. М. Пирогова. 1918-1923 роках – викладач Київського  археологічного інституту (курси генеалогії, геральдики, сфрагістики). 1919 року  на запрошення П. Ардашева брав участь в укладанні історично-літературних брошур при Освагу (пропагандистській структурі Добровольчої армії), як співробітник Археографічної секції підвідділу з ліквідації майна релігійних установ при Колегії соціального забезпечення Київського виконкому брав участь в обстеженні та описуванні стану збереженості архівів Київської духовної консисторії, Києво-Печерської лаври, Братського, Київського Пустинно-Микільського, Свято-Троїцького монастирів, духовної семінарії тощо. У Музеї війни і революції при Київському університеті 1919–1924 роках – заступник  завідувача. 1925 року організував виставку «Декабристи». Один з організаторів 1-ї екскурсійно-краєзнавчої конференції у Києві (1924 рік). 1927–1932 роках – секретар Київської інспектури охорони пам’яток культури і природи, від грудня 1932 року – співробітник Всеукраїнського історичного музею. 1933–1934 роках на Всеукраїнських музейних курсах у Києві викладав палеографію, епіграфіку, хронологію, сфрагістику, геральдику, нумізматику. Автор програми курсів «Російські урядові архіви», «Архіви Петрограда і Москви з оглядом українських документів», «Українські й російські архіви». Брав участь у виявленні та опрацюванні архівних джерел до вивчення руху декабристів в Україні. З метою забезпечення повноти використання джерельної бази цього напряму дослідження визначив групи архівних фондів, обов’язкові для студіювання: архіви київського генерал-губернатора, губернаторів, дворянських зібрань (біографічні відомості, матеріали щодо землеволодінь), військових частин, де служили декабристи, церковні (для уточнення біографічних даних), родинні. Результатом роботи стали видання «Декабристи на Київщині» (К., 1926), «Повстання декабристів на Україні. За матеріалами Київського центрального історичного архіву» (Х., 1926) та ін. Він виявив документи про перебування в Україні О. де Бальзака («Життя й революція», 1933, № 1), опублікував мемуари Й. Руликовського («Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов», т. 2, Москва, 1933). Зібрав бібліографічні матеріали про зв’язки М. Гоголя з українською літертурою, що лягли в основу публікації Л. Добровольського та В. Лаврова «Н. В. Гоголь: Материалы и исследования» (т. 1, Москва; Ленинград, 1936). Брав участь у підготовці багатотомного зібрання праць Д. Багалія. Базилевича тричі заарештовували органи ГПУ (1927 року, 1933 року, 1935 року). Під час останнього арешту вилучено бібліотеку Базилевича, в якій зберігалася добірка київських газет за 1917–1922 роки та книга протоколів Історичного  товариства Нестора Літописця (від 1921 року). Засуджено до 5-ти років позбавлення волі й заслано до Сибіру (Іркутський концтабір, Біробіджанська республіка). Звільнився 1940 року. Оселився в Таганрозі, де одержав посаду завідувача краєзнавчого музею. Восени 1942 року за спробу перешкодити вивезенню музейних коштовностей до Німеччини Базилевича розстріляли гестапівці.

  Матяш, І. Б. Базилевич Василь Митрофанович / І. Б. Матяш  // Енциклопедія Сучасної України. Т. 2;  Б-Біо. – К., 2003. – С. 86 : портр.

Матяш, І. Василь Базилевич: грані таланту й трагізм долі / І. Матяш // Київська старовина. - 2000. - №4. - С. 123-134.

Нагірняк, О. Вихованець університету св. Володимира / Остап Нагірняк // Історичний календар 2007 = "Historical Calendar" Yearly Research and Literary Almanac of the International Historical Club : науково-популярний альманах. Вип. 12. - К., 2007. - С. 423-424.

КРИЧЕВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ - архітектор, графік, живописець, художник театру і кіно, колекціонер і дослідник народного мистецтва

Народився (29. 12. 1872 (10.01.1873), за іншими даними – 

31. 12. 1872  (12.01.1873), с. Ворожба, нині Лебединського району Сумської області – 15.11.1952, Каракас, перепохований 1975 року у містечку Бавнд Брук, штат Нью-Джерсі, США). Брат Федора, батько Василя, Миколи Кричевських та Г. Кричевської-Лінде, дід К. Кричевської-Росандич. Доктор мистецтвознавства (1939 рік), професор (1917 рік). Заслужений діяч мистецтв УРСР (1940 рік). Дійсний член секції мистецтв (1922 рік) та Всеукраїнського археологічного комітету (1925 рік) ВУАН. Почесний член УВАН і АМ у США (1945 рік). Закінчив Харківське технічно-залізничне училище (1889 рік), відвідував лекції у Харківському університеті. Мистецтву навчався самостійно. Працював у Харкові під керівництвом С. Загоскіна (1889-1891 роках) та О. Бекетова (1898-1903 роки). Один із фундаторів і професорів Української АМ (1917 рік), архітектурних і художніх інститутів  (1922-1925 роках, 1928-1941 роках) у Києві, Одеського художнього політехнікуму (1927-1928 роках) і Вищої образотворчої студії у Львові (1943-1944 роках, одночасно - ректор); 1918-1919 роках директор Миргородського художньо-промислового інституту (нині Полтавська область). Від 1944 року – на еміграції в Австрії та Франції, від 1948 року – у Венесуелі. Від 1897 року – учасник мистецьких виставок у Харкові, Санкт-Петербурзі, Полтаві, Києві, Берліні, Парижі, Брюсселі, Празі, Тбілісі, Варшаві, Лондоні, Вашингтоні, Торонто, Каракасі, Філадельфії, Нью-Йорку. Персональні – у Києві (1903 рік, 1910 рік, 1935 рік, 1940-1941 роки), Одесі (1940 рік), посмертно – у Нью-Йорку (1953 рік, 1962 рік, 1972-1973 роки) та Філадельфії (1974 рік).  творчість Кричевського мала основоположне значення для еволюції українського мистецтва 20 ст. Для робіт Кричевського характерні оригінальність, своєрідність у трактуванні національного  на сучасний лад. Проектом будинку Полтавського земства (1903-1907 роках) започаткував український архітектурний стиль. У будівництві споруд різноманітного призначення для різних регіонів України поєднував раціоналізм нового часу з народними традиціями. 1911 року започаткував модерне оформлення українських книжок і періодичних видань, екслібрисів,друкарських знаків. Блискуче вирішував дизайн та естетичне наповнення книг. Для його обкладинок характерна  продумана композиція; застосовував українські візерунки зі шрифтувальними  елементами. Широко використовував  спадщину української орнаментики (символи, ритміку, стилізацію, розмаїтість мотивів) у державних гербах і паперах, марках та банкнотах УНР. Оригінально вирішив герби із зображенням тризуба  в орнаментальному вінку. Живописним композиціям Кричевського властиві імпресіоністична манера, чіткий лапідарний рисунок , декоративне малювання з українським локальним колоритом. Національною самобутністю, глибоким значенням народного життя й побуту позначені декорації для театру М. Садовського, оформлення українських фільмів. Кричевський – перший художник кіно, яке разом із О. Довженком вивів на європейський рівень. Творчість Василя Кричевського присвячена архітектурі й пластичному мистецтву. Масштабністю та багатогранністю творчої натури він нагадує митців італійського Відродження. У багатьох царинах української культури йому належить роль першовідкривача. Пластичні твори Кричевського увійшли в аннали українського мистецтва і є гордістю українського народу. Автор праць про український народний орнамент, монографії «Українське народне мистецтво» (не опубліковане); а також статей,  зокрема «Розуміння українського стилю» // «Сяйво», 1914, №3; «Хроніка-2000», 1994, №1-2; «ОМ», 2000, №3-4; «Архітектура доби» // «Червоний шлях», 1928 рік, №3; «До художнього оформлення будинку Т. Шевченка» // «Глобус», 1928, №5; «Заповідник Т. Г. Шевченка в Каневі» // «Архітектура Радянської України», 1938, №3 (співавт.); «Нарбут в Українській академії мистецтв» // «ОМ», 1997, №1,2. У Києві 1998 року Кричевському  встановлено меморіальну дошку (скульптор Ю. Багадика, архітектор Р. Кухаренко). У Національному музеї-заповіднику українського гончарства (смт. Опішня Зіньківського району Полтавської області) 2013 року відкрито Музей мистецтв родини Кричевських. Державній спеціалізованій художній школі-інтернату «Колегіум мистецтв у Опішному» 2014 року присвоєно ім’я Кричевського. Окремі роботи зберігаються в Національному  художньому музеї, Національному музеї у Львові, Полтавському художньому і краєзнавчому музеях,  Одеському, Сімферопольському, Харківському, Лебединському (Сумської області) художніх музеях, Шевченківському національному заповіднику в Каневі (Черкаська область), Український музей у Нью-Йорку, музеях Канади.

Ханко, В. М. Кричевський Василь Григорович / В. М. Ханко // Енциклопедія  Сучасної України. Т. 15. Кот-Куз. – К., 2014. –  С. 504-505 : портр., фото.

Рубан-Кравченко, В. В. Кричевські і українська художня культура XX століття. Василь Кричевський / В. В. Рубан-Кравченко. – Київ : Криниця, 2004. - 704 с. : іл. - (Мистецькі роди України). 

АНТОНОВИЧ ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ - український історик мистецтвознавства і театру, архівознавець і музеєзнавець, політичний діяч

АНТОНОВИЧ ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ – (псевдоніми та криптоніми: Войнаровський, Северин  Войнилович, Муха, Подорожний, Скриптор, Шельменко, Gutta, Simplissimus, А.Д., Д.А., С.В.; (14 (02). 11. 1877- 12.10. 1945). Народився в м. Київ. Син В. Антоновича. Батько Михайла Антоновича та Марка Антоновича. Освіту здобув у 4-й Київській гімназії (заснував тут громаду), Київському (з 1895 року) і Харківському  (з 1897 року) університетах. Створив театральну трупу в Каневі (1894 рік), керував трупами у Чернігові, Харкові. 1898 році та 1899 році – учасник з’їздів студентських громад. Один із засновників  Революційної української партії(1900 рік). Редагував партійні видання «Гасло», «Селянин», «Праця». З 1906 року – на еміграції, навчався західно-європейському мистецтву. Від 1912 року – викладав у драматичній школі   М. Лисенка, співпрацював у журналах «Сяйво», «Літературно-науковий вістник». У роки Першої світової війни створив із членів РУП групу на платформі СВУ. Член Бюро ЦК УСДРП  (з 1917 року), діяч Української Центральної Ради (1917- 1918 роках;  товариш голови УЦР, міністр морських справ, міністр мистецтв). Під час режиму П. Скоропадського брав участь в організації УАН та Академії мистецтв 1919-1920 роках – керівник української  дипломатичної місії в Італії. 1921 року – на еміграції: Відень, Прага (Чехія). Був серед фундаторів Українського вільного університету (Відень, Прага), його ректор (1928-1930 роки, 1937-1938 роки). Співзасновник Українського історично-філологічного товариства у Празі (1923 рік), ініціатор створення та директор (з 1925 року) Музею визвольної боротьби України у Празі, який провадив діяльність щодо збирання, зберігання, систематизації й дослідження пам’яток національно-визвольної боротьби українського народу. Дмитро Антонович – автор численних наукових праць, зокрема з історії церковного будівництва, життєписів діячів історії України, творив про українську культуру. Ім’ям  Антоновича названо Музей-архів Української вільної академії наук у США.

Помер у м. Прага.

Пінчук, Ю. А. Антонович Дмитро Володимирович / Ю. А. Пінчук // Енциклопедія історії України. Т. 1. А-В. – К. : Наук. думка, 2003. – С. 106-107 : портр.

ДРАК МАТВІЙ ІЛЛІЧ - художник театру, живописець

Народився (18 (30). 09. 1887, Вінниця – 20. 07. 1963, Київ). Батько А. Драка. Заслужений артист УРСР (1940 рік). Заслужений діяч мистецтв УРСР (1943 рік). Навчався в Одеському художньому училищі (1904-1910 роки; викладачі              К. Костанді, Г. Ладиженський), Мюнхенська академія мистецтв (1910-1914 роки; викладач Ф. Штук). Працював 1907-1917 роках (з перервами) у театральних антрепризах Вінниці і Пскова (Росія). Від 1920 року – художник-постановник, 1939-1949 роках – головний художник Київського українського драматичного театру ім. І. Франка (один із засновників), де оформив вистави «На дні» М. Горького (1920 рік), «Думка» Л. Андреєва (1921 рік),  «Привиди» Г. Ібсена, «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра (обидві 1922 рік), «Комуна в степах» М. Куліша (1925 рік), «Камінний острів» (1930 рік), «В степах України» (1940 рік), «Загибель ескадри» (1945 рік) О. Корнійчука, «Інтервенція» Л. Славіна (1934 рік), «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна (1943 рік), «Сто тисяч» (1945 рік), «Житейське море» (1948 рік), «Мартин Боруля» (1950 рік), «Суєта» (1952 рік)     І. Карпенка-Карого, «У пущі» Лесі Українки (1946 рік), «Глитай, або ж Павук»   М. Кропивницького (1951 рік). Водночас у 1920-х роках періодично працював художником-декоратором у театрах Одеси та Петрограда (нині Санкт-Петербург). Оформив вистави за мотивами творів Т. Шевченка «Іван Гус», «Великий льох»,  «Лілея», «Заповіт» (1920 рік), «Гайдамаки» (інсценізація Леся Курбаса, 1924 рік), драму Т. Шевченка «Назар Стодоля»  (1939 рік – у Кам’янець-Подільському українському музично-драматичному театрі ім. Г. Петровського, 1942 рік – Київський український драматичний театр ім. І. Франка). 
В Узбецькому театрі музичної драми і комедії оформив виставу «Наталка Полтавка» М. Лисенка (1944 рік).

Роботи зберігаються у МТМК України.

Габелко, В. Т.  Драк Матвій Ілліч / В. Т. Габелко // Енциклопедія Сучасної України. Т. 8.  Дл-Дя. – К., 2008. –  С.  380 : портр.